Мідне свічадо

Розмір шрифту: - +

Розділ 4.

 

Яскраве сонячне проміння заливало стіни міста та дорогу до них. Через цей яскравий день особливо темною здавалася глибока тінь брами міських воріт, куди увійшли сер Х’юберт та брат Наум, вступаючи у Долинське місто.

Колись, за сивої давнини, над ним на схилі стояла княжа фортеця, яка й була містом, але ще за мирного правління Мудрого князя під пагорбом за валами фортеці виросло велике торжище, яке потім перетворилося на Місто-у-Долині. Тепер час майже зруйнував фортецю, від неї залишилася лише Північна Вежа, а Долинське місто за століття обросло великими дво- та подекуди триповерховими будинками, сповнилося плетивом вузьких вулиць, які завжди виводили на напрочуд широкі майдани, та обнеслося високим муром з жовтого каменю з чотирма брамами на всі сторони світу.

Тепер Місто-у-Долині стало одним з гарніших у Підгірському краї та набуло почесного звання однієї з зимових резиденцій королівської родини. А фортеця, з якої це поселення почалося, тепер звалася Вартовою Вежею, яку використовував король для нагляду за шляхами та тримав в ній невеличкий гарнізон всього з п’ятьох вояків.

Для брата Наума Долинське було велике місто, а для британського лицаря, котрий бачив у своєму житті велич палаців східних володарів та різні світові столиці, це містечко здавалося геть звичайним. Маленьке, чепурне, веселе та сонячне цієї днини і, мабуть, трохи похмуре та нудне за іншої погоди. Невже в такому звичайнісінькому місці можна знайти щось надзвичайне?

Заплативши в’їзний збір при міській брамі, двоє мандрівників попрямували до своєї мети.

— — Шановний, чи ви не знаєте, де живе найгарніша дівчина цього краю? — чемно спитав сер Х’юберт у першого-ліпшого перехожого, намагаючись обрати досить молодого. Ним виявився строкато вдягнений вуличний продавець усякого галантерейного мотлоху, від фальшивих перлів до справжніх китайських розписних віял тонкого шовку.

— Це залежить від того, кого ваша милість вважає найпрекраснішою, — весело відповів парубок. — Як на мене, то гарнішу від моєї Катрусі годі й шукати, але якщо ви й справді бажаєте побачити окрасу нашого міста, то вам туди, до площі і ліворуч до рогу великого білого будинку з мармуровим балконом. О цій порі красуня, мабуть, саме там і стоїть. Не бажаєте придбати щось для неї у подарунок?

— Не можу вибрати, доки не бачив панни, — відповів сер Х’юберт, намагаючись пройти повз настирливого хлопця, який став перед ними, пропонуючи свій крам.

— Чого там обирати! Кожній молодій панні завжди до лиця низка перлів, тим більше личать вони вашій дамі серця, вельможні пани, бо кожен знає: Лукіміна — то перлина всього Підгір’я. І мало ще де в світі знайдеться така краса, — продовжував виспівувати хлопець, одним оком стежачи, чи справляють його слова бажаний ефект.

Мандрівники трохи затрималися.

— Добре, покажи, що маєш гідне тої панни, — милостиво погодився сер Х’юберт, тримаючи руку на поясі, ближче до гаманця.

Парубок простягнув йому червоний сап’яновий капшучок, в який насилу могла б вміститися лише маленька дитяча ручка, й перехиливши, спіймав на долоню одну єдину перлину. Вона була завбільшки з лісовий горіх і сяяла морозяно-блакитним полиском навіть на такому пекучому осонні.

Брат Наум зачудовано дивився на цю маленьку кульку, в якій, наче в краплині води з чарівного лісового озера можна було побачити минуле і майбутнє. Лицар обережно покрутив перлину у пальцях.

— Ти не збрехав, хлопче, щодо краси тої панни. Якби дав фальшиву, я б, напевне, повернув коня геть з вашого міста, поки ми ще недалеко від брами.

— Вже час це зробити, ясний пане, — сказав брат Наум. — Чомусь мені здалося, що може й не треба нам випробовувати долю ще раз? Наступна "перлина" може виявитися фальшивою. Я відчуваю, що ця пригода стає набагато менш потішна, ніж я думав.

— То ти жартівник, брате Науме? Дійти майже до краю скелі й не глянути вниз — то не для мене.

— Добре, пане Х’юберте, робіть, як знаєте. Та я вас попередив, в мене передчуття.

— То й добре, що сказав. Але тепер я вже не відступлю. Шановний, ти скільки бажаєш золота за цю перлину? Ну-ну, не треба закочувати очі, я знаюся на перлах, захмарну ціну одразу опусти десь так до нашого грішного рівню, та кажи. Бо ми з приятелем дуже поспішаємо.

— Три тисячі.

— Я ж кажу, так розмови не буде.

— Добре-добре, триста п’ятдесят.

— Це майже ціна половини мого коня!

— Пане, як на такого коня, то я згоден був би і на половину!

— Двадцять, — сказав сер Х’юберт.

Парубок зітхнув і зібрався сховати перлину знов у мішечок.

— Зажди, сотню пропоную, — сказав лицар, розв’язуючи гаманця.

— Ні, не вмовляйте!

— Сто п’ятдесят. Останнє слово.

— Лише з поваги до вас, панове, як до гостей нашого міста.



Эллин Крыж

Відредаговано: 14.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись