Мідне свічадо

Розмір шрифту: - +

Розділ 5.

 

Надривно, пронизливо, наче знущаючись, задзеленчав телефон. Раз, другий… Верислав прокинувся в ту ж мить, але очей не розплющив, не бажаючи відпускати сон.

"Хай тобі грець, — подумав він, розуміючи, що сновидіння остаточно розвіюється та втримати його не вдасться. — Але чому знов те саме? Вже вкотре…"

У цьому дивному сні була темна кімната, де зі стіни дивилося мідне велике око. Це було люстро чи бойовий щит, але начищений до блиску, так, що віддзеркалював предмети. Якісь тіні кружляли уві сні, наче сцени з лицарських романів і зрозуміло, що то романтична старовина. Верислав щоразу наближався до цього ока дедалі ближче, але так і не насмілився поглянути в його глибину. А це здавалося дуже важливим. І от зараз, мабуть вже на останньому кроці — цей дзвінок.

"І хто ж це такий настирливий? — невдоволено позираючи на телефон в центрі кабінету подумав Верислав. — Знають, що у нас нарада о другій, а тріщать!"

Після кількох різких дзвінків автоматично ввімкнувся автовідповідач. Потім апарат сказав голосом Отто, помічника Верислава:

— Я знаю, що ти там, відповідай! Я телефоную з аукціону!

— Чого тобі треба? — невдоволено спитався Верислав, натиснувши кнопку гучного зв’язку.

— Спиш? — єхидно хмикнув Отто, вловивши хрипкі нотки у голосі шефа. — Чи може п’єш на самоті, поки я бігаю по всьому місту, га? Що б там не було, а серед дня для бізнесмена твого класу однаково шкідливі обидва ці заняття. Я знайшов!

— Де ти?

— На аукціоні в "Суперплазі". Тут якась величезна кругла таця, чи що, схожа на ту, яку ви замовляли, шефе. Та за неї просять непомірні гроші. Кажуть, історична цінність.

— Вже розпочалося? Яка попередня ціна? — приховуючи самому незрозуміле хвилювання, спитав Верислав.

— Ні, зараз перерва. Якщо за півгодини зволите прибути, то ще встигнете, ваша високосте.

— Вже їду. Та облиш нарешті свої дурні жарти.

— Що, знову наснилося?

— Не твоє діло, розповім пізніше. Ула там ще не бачили?

— На наше щастя — ні. Але твоя правда, це зникло саме з його інституту. Як здогадався?

— Це просто єдиний історичний інститут, який я знаю. А хтось з наших буде?

— Усі наші конкуренти своїми справами займаються, а не бігають по аукціонах посеред білого дня у кращий бізнес-час. То я чекаю.

— Їду.

Схопивши куртку, Верислав сів у машину та помчав до "Суперплази". Обідня перерва була не на користь того, хто поспішає: потік різноманітних марок наче змовився ні в якому разі не пропустити маленький чорний джип Верислава, але все ж таки в залу він встиг заскочити на самому початку аукціону.

Його вірна правиця на двох ногах, тобто його помічник Отто Вовк, сидів на їхньому звичному місці у другому ряду. Нетерпляче озирався в пошуках шефа, та побачивши його, зітхнув з полегшенням і знову щільно застібнув непробивний панцир іронії, з якого не вилазив на роботі, принаймні останні півроку.

— Я вже сподівався, що ти облишив цю дурість, — прошепотів він, коли Верислав сів поряд. — Дивись, оно, поряд з китайською вазою. Це все, що тобі треба для щастя?

— Саме таке, — крізь зуби видихнув шеф.

— Воно ж геть подряпане.

— Ні, у того теж була дрібна насічка, наче крапками хтось вивів спіраль від центру до країв.

— Ти остаточно з’їхав із глузду, — просичав Отто. — Скажи, навіщо тобі ця штука?

— Не знаю. Хочу, та й край.

— Дуже переконливо. Принаймні, коли ти її отримаєш, то покинеш мріяти та спати на роботі й почнеш працювати як годиться?

— Можливо.

— Ти мене заспокоїв! — Отто пхикнув, наче морський лев. Верислав не чув його та не зводив очей з великого, сантиметрів сімдесят у діаметрі, плаского кола, чи то з міді, чи то з темної бронзи. Бортики завширшки з долоню були товщі за центр кола й укриті якоюсь дивною чеканкою.

— Що воно таке, що фахівці кажуть?

— Кажуть, що теє… свічадо з якогось княжого палацу. Приблизно десяте сторіччя нашої ери, всього-навсього. Чеканка. Мідь.

— Ціна?

— Десь з тисячі почнуть. Попереджаю, тут один професор вже намагався оскаржити продаж цього експонату, мовляв, народне надбання! Ти мене зрозумів, Улісс тобі життя не дасть, якщо купиш.

— Чихати я хотів на його моралі, — крізь зуби відповів Верислав. Треба сказати, не зовсім щиро відповів, бо Отто потай всміхнувся, не вірячи шефові.

Лот розпочався і розпорядник торгів слово в слово повторив те, що казав про круглу, схожу на тарілку, річ Отто. Верислав не міг повірити, що це вже не сон. Сам він участі в підвищенні ціни не брав, довіривши це більш розважливому помічникові. Отто у черговий раз виправдав довіру, тож за кілька хвилин торги скінчилися.



Эллин Крыж

Відредаговано: 14.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись