Мідне свічадо

Розмір шрифту: - +

Розділ 12

Верислав так повік і мовчав би про аварію, не сказавши про це нікому, крім Отто, та й Діна, здається, не мала бажання оповідати комусь цю історію. Умови конвенції тільки трішки поколювали Вериславове сумління, і якби хитромудрий Улісс якимсь чином не вивідав всю правду в Діночки, може таємниця так і потонула б у пам’яті учасників дорожньої пригоди, не винирнувши на поверхню.

Але правда вийшла на світло. Верислав вислухав багато чого на свою адресу, але докори стосувалися переважно лише того, що вони з Діною хотіли приховати правду від своїх друзів. Адже друзі за них хвилювалися! Якщо вони так поводяться, то кому взагалі можна тепер вірити?! Якби черга Верислава і так не була останньою, його б неодмінно покарали, поставивши у кінець черги. Але, як висловився Улісс, йому знов все зійшло, мов із гусака вода.

Діночці, звісно, ніхто жодного слова докору не сказав, та й сама вона не почувалася винною. Але вона прилюдно попрохала не нагадувати їй ніколи про цю історію, отже ніхто їй і не нагадував. Оскільки справжнє лихо їх обминуло, то всі намагалися швидше забути ту чорну тінь, яка мало не зруйнувала усі зусилля, покладені на створення щасливого дня народження. І лише сама Діна потай інколи казала самій собі, що все одно, як би не повернулося, той день не міг змарнуватися. Він просто справді став би для неї найщасливішим, бо — останнім…

У вівторок Борис поїхав додому й не обіцяв повернутися до наступної суботи. Початок турніру тепер залежав від нього, що трохи дратувало двох інших друзів, бо накладало на них зобов’язання не бачитися увесь цей час з Діночкою. Щоправда, випадкові зустрічі були дозволені, бо друзі мали набагато ширше спільне коло знайомих, ніж та компанія, яка збиралася зазвичай вечорами у Пляшковому Горлі.

Між собою Верислав та Улісс спілкувалися тепер здебільшого телефоном, намагаючись не зустрічатися, щоб не роз’ятрювати трохи приспані під час вимушеного очікування почуття.

Телефонували часто, але розмови були короткими.

"Привіт", "Як справи?" та "Чув про…" Далі йшов сам предмет розмови, і ось уже "То, добре, бувай".

Вечори стали здаватися довгими та по-осінньому невеселими. Не сказавши й слова друзям, Верислав продовжував оформлювати документи, (як домовився з Отто), які дозволили б йому поїхати на невизначений термін подорожувати світом, а компанія при цьому не збанкрутувала б, не розвалилася та безнадійно не шукала його по всіх куточках планети.

Улісс знову сьогодні зателефонував перший. Верислав встиг лише подумати, яке це свинство й треба нарешті розповісти про свої "мандрівні" плани, коли прокинувся телефон, що заговорив голосом Ула.

— Як справи?

— Та все так якось… а в тебе?

— В мене все добре, я таки можу вилетіти з роботи. Або можу захистити позачергово докторську. Залежить від того, чи прислухаються до тих наших професорів (а вони досить авторитетні добродії), які вперто стверджують, що саме з моєю допомогою було втрачено археологічні здобутки літньої експедиції у Степу. Тобто, що це я продав їх за кордон.

— Показилися вони всі, чи що? — навіть не розлютився, а поки що тільки здивувався Верислав. — Звідки у них такі дикі фантазії?

— Звідти, що найвизначніше надбання цих розкопок висить у кабінеті мого найкращого друга, — стомлено пояснив Улісс. — Не бери в голову.

— І давно таке кажуть?

— Останнім часом, — в Уліссовому голосі чулася байдужість до свого доброго імені. Але, швидше за все, йому просто не хотілося зараз обговорювати цю тему. — Не зважай.

— Тобто?.. Як мені на це не зважати, це ж, виходить, через мене такі чутки! —Вериславові вже жагуче кортіло піти особисто порозмовляти із усією найвидатнішою професурою інституту.

Улісс ледь чутно зітхнув, як видалося Вериславові, з жалем. Мабуть, також уявив собі цю світлу картину, але не міг не визнати її нездійсненої фантастичності.

— Забудь, — сказав він. — Це лише чутки. Хтозна, може, вони ще стануть мені у пригоді. Я ж бо дійсно міг досліджувати Свічадо Правди, тож, коли буду про нього писати, до моїх слів ставитимуться з більшою повагою, не як до теоретика, а як до того, хто вочевидь бачив те, про що пише.

— Дай Боже, — похмуро відповів Верислав. — Що ще новенького?

— Брат Макітрус збирається одружуватися, — буденно повідомив Улісс. — Тобто, є й такі чутки.

— Так, я знаю. Мені розповідала тітонька Римма. Але ти звідки знаєш?

— Одна моя співробітниця, та ти її бачив, Людочка, має рідну сестру, яка живе в Підгір’ї, в тому ж місті, дуже близько від Макітрусового дому. Вона Бориса добре знає. Бачила й "наречену". Кажуть, гарна дівчина, руденька, з косою.

— Кажуть. Це ж Галинка, дочка найкращої подруги Борисової матусі. Дві подружки ще змалечку намалювали собі весілля діточок в усіх подробицях. Але навряд чи.

— Думаєш, така його тактика? — спитав Улісс.

— Ага. Мовчить, не дзвонить, а чутки ширяться. Намагається таким чином привернути увагу Діночки і розбудити в ній ревнощі. Ти ж добре знаєш, коли маємо — не бережемо, а втрачаючи…



Эллин Крыж

Відредаговано: 14.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись