Мелл. Наречена для тіні

Розмір шрифту: - +

Розділ 7. Про втечу і повернення додому

 

Вилаявшись, після того, як втретє з пальців зірвалися неслухняні ниті тьми, я тяжко зітхнула. Але здаватися не збиралася. Не знаю, скільки я просиділа над складним плетінням, коли я відірвалася, на вулиці уже було темно. Я відійшла на кілька кроків і знову уважно оглянула ниті, якими були вкриті двері. Ось захисний узор переплітається з охоронним, ось плетіння що додає міцності дерев’яній поверхні, захист від вогню, води, повітряний бар’єр, чого там тільки не було. Але усі ниті повільно впліталися в активаційний символ. Активація на конкретну особу…

Я нахмурилась, і несподівано піймала швидкоплинну ідею за хвіст. Магія звичайно не моя. Але ж це ниті тьми… І якщо вірити темному, вони до особистого резерву не мають жодного стосунку. А якщо вони взагалі не прив’язані до особи. По них, звичайно ж було видно, що вони виплетені з живого носія… Але якщо припустити, теоретично, що у всіх ініційованих тьмою є зв'язок. Якраз на рівні тьми… А тьмою зі мною поділився Ешкарт…

Я поспішно зняла рукавички. Страшнувато було торкатися темних нитей голими руками, але я пересилила страх, і простежила пальцями узор. Дивовижне відчуття, я наче торкнулася тонесенького, сплетеного з павутини мережива. Затамувавши подих, я підчепила центральні ниті, і м’яко видозмінила символ активації. Клацнув замок, і щаслива усмішка розповзлася на моїх губах.

Я поспішно натягнула шапку, накидку з капюшоном і вибігла в вітальню. За тим самим принципом я обманула і вхідні двері. І накинувши капюшон вибігла в коридор.

Спочатку я, звичайно, розгубилася. Але поблукавши трішки холодними коридорами, наткнулася на знайомі двері. Хотіла було зайти і дочитати нарешті про той ритуал, але ці двері мені обманути не вдалось. Я насупилася, стукнула носком черевика непорушні двері і зітхнула.

Ниті на дверях бібліотеки переливалися усіма кольорами веселки, і серед них було сповіщальне плетіння. Я його вчасно помітила, і ізолювала, але цього виявилося мало. Я не змогла ні розплести захисне плетіння, ні вплести в нього активацію на себе.

Зате я швидко знайшла дорогу на кухню. І вибігла через службові двері. Зорієнтувалася не одразу. Заходила сюди я через парадні ворота. Зате мороз збадьорив.

Потираючи плечі, через годину приблизно я знайшла центральну дорогу. Якою ми сюди їхали. Ішла довго, ховаючись в кущах від рідкісних вершників. Слава Темним Богам, дорога охоронялася від нечесті, а то знайшли би мене зранку холодним трупом десь посеред дрімучого лісу.

Я кожного разу здригалася, коли за невидимою для звичайних людей лінією мелькали відблиски хижих очей.

І з кожним пройденим кілометром їх ставало більше. Справа в тому, що подорожуючих пішки, серед ночі в Північній провінції не було. Всі знали про нечесть, яка водиться в тутешніх лісах, і боялися…

А я… Я знала, що дорога захищена. Повезло, що ніхто не трапився мені за той час, що я блудила навколо замку в пошуках цієї самої дороги.

Десь через чотири години, коли місяць почав уже ховатися за обрієм, я натрапила на маленьку непримітну таверну. Але привернули мою увагу візок з дашком і упряж, розстелена на перилах. Вушка збуджено заворушилися, і я прискорилася. В конюшні віднайшлися два коники з характерною емблемою візницької служби Артана… А від Артана до столиці рукою подати.

Я потерла ручки і заскочила в таверну. На мене одразу ж обернулася повненька дама, яка до цього мирно протирала столи, мугикаючи собі під носа якусь мелодію. З запізненням бренькнув дзвіночок. В зал з непримітних дверей вийшов добротний чоловік і здивовано витріщився на мене.

Я скинула з голови капюшон і добродушно посміхнулася. Грошей у мене не було, але було кілька браслетів. Моїх… у лордів я не взяла б нічого… такого.

- Тьми, - ввічливо привіталася я.

Чоловік з жінкою переглянулися і жінка поспішно заховалася за тими самими дверима.

- Чим можу допомогти добротній леді? – дещо розгублено запитав хазяїн таверни.

Я прикусила губу і подивилася на нього великими-великими очима.

- А у вас тут часом візниця не зупинявся?

Чоловік пожував губи, схрестив руки на грудях і прошив мене настороженим поглядом.

- Ну зупинявся… - хмуро пробасив він.

Я знову мимоволі потерла замерзлі долоні і навіть подихала на них.

- А можна я його почекаю?

Чоловік хмикнув у вуса і кивнув на стілець.

- Чекайте…

І я поплелася до того самого стільця. Сіла і зняла рукавички. В таверні було значно тепліше ніж на вулиці і зігрілася я швидко.

Зійшло сонце, я уже почала хвилюватися, як би не попастися лорду. А він однозначно розізлиться, коли зрозуміє, що я втекла. Спустилося вже троє мешканців. І тут в зал стрімголов влетів молодий напівкровний дроу. Він на ходу застібав формений піджак і поспішив до хазяїна таверни. Кинув йому на стійку кілька срібних монет і отримав кружку підбадьорливого відвару.

Я підбігла до нього і зупинилася, розглядаючи красиве лице. Темний тільки хотів зробити ковток, але закашлявся помітивши мій погляд.



Яна Паувел

Відредаговано: 17.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись