Memento Mori

Розмір шрифту: - +

Слухання

 

*****1*****

- Ти чув що я сказав!

 

- Але - невпевнено промовив голос у телефоні.

 

- Ніяких "але" - агресивно продовжував Тарас Петрович замикаючи на новенький замок нові двері своєї нової квартири у новобудові, що була здана у експлуатацію всього тиждень тому. Він був першим хто тут заселився.

 

- Тарасе Петровичу це ваше остаточне рішення як директора нашої компанії?

 

- Ти мене чув. Звільняй цю сволоту. - він завжди був категоричним у справах що стосувалися його благополуччя.

 

Тарас Петрович нервово натискав на кнопку виклику ліфта думаючи про звільнення проблемного працівника. Про цього ж працівника думав він і коли зайшов у ліфт, після чого натиснув кнопку із цифрою один та став чекати. От тільки коли ліфт рушив щось пішло не так. Все навколо почало труситися, а двері загорілися темно червоним вогнем. Жах охопив директора, та не встиг він злякатися як ці ж полум'яні ворота розчинилися перед ним.

 

-Дивно - подумав Тарас Петрович розглядаючи червону кімнату що появилася там де мав знаходитися вихід із його нового будинку.

 

Велика кімната оббита червоною тканиною дивувала незвичністю. Посеред неї стояв дерев'яний стілець чорного кольору, на стінах портрети дивних людей, які не зовсім були схожі на людей. Їх відрізняли великі червоні очі що дивилися хижим поглядом на вхід у їхні хороми. Всі вони дивилися на людину що стояла у ліфті.

 

- Не хочете увійти? - ввічливо запитав чоловік що своїм зовнішнім виглядом нагадував пристарілого дворецького.

 

- Ні. Думаю я відмовлюся - аж якось жалісно промовив Петрович.

 

- Тоді Ви бажаєте зразу опуститися ще нижче?! - єхидно спитав дворецький. Ці слова налякали того хто міцно підпирав стінку ліфта і він миттю виплигнув з нього до того як той закрив свої ворота та згорів у тому ж таки чорному полум'ї

 

- Правильний вибір пане - так само єхидно промовив старий.

 

-Я б сказав що це вдалий вибір - за столом у кінці кімнати на який раніше не звернув уваги Тарас Петрович уже сидів чоловік. Це був чоловік середніх літ з акуратною щетиною та вміло розчесаним довгим волоссям чорного кольору. Одягнутий він був у чорний костюм та чорну сорочку, а на шиї зав'язана краватка, також чорного кольору. На ногах виднілися відповідного кольору класичне взуття з дивною, як для всього образу, червоною підошвою.

 

- Ви вже тут! Тоді, думаю, варто починати. Можливо, бажаєте присісти пане Тарасе?

 

- Ви знаєте як мене звуть?

 

- Звісно знаю.

 

- Скажіть. Я помер?

 

- О-о ні. Поки що ні.

 

- Поки що?

 

- Так, нам відоме ваше ім'я. Думаю із ввічливості і нам варто відрекомендуватися - промовив чоловік за столом - мене звати Тамерлан, а цей старий являється завідувачем даної зали - Себастьян.

 

- Завідувач? Що це за місце?

 

- Сідай! - вказав на стілець Тамерлан, і в заручника не було вибору адже він не тільки не знав де знаходиться а й що з ним відбувається.

 

- Скажіть мені Тарасе Петровичу, як ви опишете своє життя? - так само незворушно сидів чоловік у чорному.

 

- Для чого це? - напружено запитав той .

 

- Просто відповідай.

 

- Мовчіть Себастьян. Ви нам мішаєте. Хай сам вирішує.

 

- Шлях до вершини - рішуче дав відповідь Петрович.

 

- Хммм - скупо посміхнувся Тамерлан - ці слова досить точно описують ваше життя.

 

- Звідки вам знати про моє життя?

 

- Я знаю все про вас! Знаю що ви з бідної сім'ї , що йшли до свого по головах, знаю як ви підставляли колег прикидаючись їм другом. А що відносно того працівника, якого ви наказали звільнити сьогодні?

 

- А що з ним? Він має бути звільнений за те що посіяв неспокій між людьми, та за те що продавав інформацію конкурентам. Цього достатньо,- нервово відповів Тарас.

 

- І навіть зараз, перед обличчям смерті, ви мені брешете - сумно промовив Тамерлан. - Можливо ви звернули увагу на мої очі? Точніше, на мої зіниці?

 

- Вони червоні - вкрившись потом підмітив новоспечений мертвець.

 

- Саме так. Це називається кодус. Те що дозволяє нам бачити ваші життя. Всі ваші гріхи. Все добре і погане що було у вас.

 

Ця людина, разом із колегами, працювала понаднормово більше місяця. Ви не оплатити ні хвилини із перепрацьованого, а коли він пригрозив вам масовими скаргами то звинуватили його у тому що він не робив після чого звільнили.

 

- Для чого тоді були питання? Що це за фарс?! - директор перевів подих та продовжив - ти не людина. Ти демон? А я в пеклі, чи не так?

 

- Ви правильно підмітили. Я не людина. Я - суддя. А те що тут відбувається, це суд, у такому вигляді до якого ви, люди, звикли. А ці портрети є присяжними відібраними виключно для вас Тарасе Петровичу.

 

- Для мене? Не розумію.

 

- Вам і не потрібно. Що ж, вирок я виніс ще як вперше вас побачив, тому можете іти.

 

- Куди іти? Який вирок? Я буду жити?

 

- Ви дізнаєтеся це після того як відбудеться повернення вас в те місце з якого ми вас забрали.

 

Тарас Петрович сидів на тому ж чорному кріслі весь в роздумах. На його обличчі читався вираз розпачу - я помру - повторював він хитаючись з боку на бік.



Andre Albus

Відредаговано: 07.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись