Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Утікачка

Перед очима постають темні образи, ледь осяяні місячним світлом – машини, будинки, магазини, ліхтарі, дерева. Тихо і порожньо. І майже зовсім темно. Я все ще не зовсім прокинулася, тому відразу не можу зрозуміти де і як я опинилася тут. Думки повільно наповнюють голову. Де ж це я? Чоловіка поруч не бачу, я сама. Стою посеред вулиці у домашніх штанях і футболці. Дивно, я ніколи так не виходжу на вулицю.

Спогади про вчорашню прогулянку, дивних однакових чоловіків змушують тривогу піднятися з глибин, де вона спала. Вона прокидається, виростає і вже заповнює усю мене від голови до п’ят.

А десь позаду – ледве чутні кроки і шепіт... Тихий низький голос… Ні, навіть не зовсім голос, а якесь гудіння чи бурмотіння… Почуття страху перехоплює дух... Першою думкою є втеча. „Біжи, біжи!” Але куди? Навіщо? Не можу нічого вдіяти, бо ноги не рухаються, страх накочується хвилями, раз у раз охолоджуючи кров і підіймаючи волосся на голові. Вулиця лише де-не-де освітлена, навкруги темно й тихо, а повітря сповнене пахощами літньої ночі. І я сама, а за спиною кроки, що ось-ось наздоженуть мене... Не маю сили обернутися, стою, ніби зацепеніла. Але силоміць змушую себе почати рухатися, та подивитися на небезпеку все-таки не ризикую. Прискорюю рух, кроки за спиною прискорюються теж, ще швидше, і ще... Думай, думай, що робити! Думати і бігти дуже важко, страх наздоганяє, але мозок все-таки працює. Так, є ідея! „Біжи, біжи!” Біжу якнайшвидше і повертаю за ріг вулиці... Біля будинку я бачу чийсь забутий велосипед, що самотньо притулився у тіні будинку, ніби чекаючи на мене. О, це саме те, що треба! Швидше, швидше! Сідаю і їду, кроки позаду ніби потроху віддаляються. Так чи ні? Не можу озирнутися, м’язи ніби скуті міцним залізним дротом, ноги ледь натискають на педалі і весь час з них зісковзують, змушуючи мене весь час напружуватися аби не зупинитися або не впасти. Раптом чую позаду якісь дивні звуки... Вони лякають мене, бо я зовсім сама серед ночі і розумію, що сподіватися на чиюсь допомогу марно. І це відчуття самотності і розгубленості ще більше лякає мене, ще більше заважає думати. Швидше, швидше! Але не можна швидше, просто не можу... Змушую себе думати, згадати, чому і як я опинилася на вулиці серед ночі сама. Невже я ходжу уві сні? Раніше ніколи такого не помічала, та й чоловік не казав. Думаю, що він би знав, якщо б так і було. Але на цьому думки знову плутаються, а страх, що на хвилину відступив, знову нагадує про себе, заповзає під одяг, охолоджує і викликає тремтіння. “Швидше, швидше!”

Намагаюся обернутися і все ж таки щось побачити... Адже не можу зрозуміти, чи те, що я чую, то лише плід моєї бурхливої уяви чи й справді щось намагається наздогнати мене? Пролітаю повз тихі темні будинки, ліхтарі вже не світять, тому лише бліде місячне сяйво освітлює мій шлях, лише трішки допомагаючи мені. Тіні від дерев, машин та будинків у цьому світлі виглядають як гігантські темні фігури, що тільки й чекають аби накинутися на мене й ковтнути, закидаючи у свої темні нетрі.

Раптом відчуваю, що вже не їду, а лечу, а далі темрява... Вона огортає, заспокоює, заколисує… Але це лише на деякий час, на одну мить. І знову мозок працює... Відкриваю очі і намагаюся швидко піднятися, вернеться голова... Навкруги все ще темно, але бачу, що стою обабіч дороги, а поруч велосипед... Намагаюся його підняти, але одне колесо викривлене, тож залишаю його там. Якийсь час не чую нічого і починаю радіти. Аж раптом – звук, різкий, пронизливий, наздоганяє мене, холодом обливаючи мою спину і голову, заповнюючи мене від кінчиків пальців до кінчиків волосся. І знову в голові лише одна думка – “Біжи!”

Зриваюся з місця, знову швидко, але не достатньо, все ще відчуваю слабкість після падіння, але адреналін робить свою справу. І от вже знову біжу не відчуваючи ніг. Просто ворушу ними ніби не з власної волі, ніби хтось керує мною, а справжня я сховалась десь всередині, наче маленька дівчинка і чекає, доки все скінчиться... Далі і далі, все ще потроху прискорюючись, дослухаюся до шуму крові у вухах, який перекриває всі інші думки й заважає почути хоча б що-небудь. Треба шукати вихід, треба... Але як і де? Що робити, коли нічого не бачиш, нічого не чуєш, майже не дихаєш, і біжиш так, що здається ніби летиш, але все одно відчуваєш щось за спиною. Ніби хтось дихає холодом тобі у потилицю, хтось настільки моторошний, що холодний піт вкриває твою шкіру. І, хоч рухаєшся швидко, та все одно здається, що йдеш пішки і тебе от-от наздоженуть…

Коли ж бачу – якась людина їде назустріч на скутері, зупиняється зовсім близько від мене й заходить у під’їзд одного з будинків. Але до чого це мені? Може, гукнути та попросити допомоги? Але поки я думала, чоловік зникає і шанс втрачено. А може він залишив ключі? Ось мій вихід! Вперед! Швидше, швидше! Треба перевірити чи пощастить мені.

І мене не зупиняє навіть думка про те, що це – злочин, що за це мене можуть покарати, зараз мені байдуже. Хоча раніше я б ніколи такого не зробила б. Але зараз порятунок – це все, чого я хочу. Адже як я можу зупинитися, коли вже ось-ось мене дожене щось таке, що наганяє жаху, змушуючи бігти через місто, тремтячи від страху і намагаючись знайти собі притулку посеред ночі, чи просто втекти, сховатися і чекати, невідомо чого чи кого. Я присипляю своє сумління обіцянкою, що при першій же нагоді залишу скутер так, щоб його знайшли поліцейські й повернули власнику.

Але треба поспішати, я не маю зупинятися ані на мить. Дарма, що стомлена, що хочеться спати, що вже не знаю, що робити і де себе подіти... Нічого, лише б тільки протриматися до ранку, тільки до ранку. І я маю собі це нагадувати аби не зупинятися. І чому саме до ранку? Мабуть, десь у книзі прочитала, що усі жахи закінчуються з настанням ранку. А може спробувати себе розбудити? Так, але, на жаль, нічого не відбувається. Дивно, і досі незрозуміло, чи сон це чи ні. Але що робити – треба рухатися! І коли вже той ранок настане? Я піднімаю очі вгору і на сході бачу ледь рожевий краєчок неба… У душі підіймається маленька хвилька надії. Вона слабка й квола, та з кожною миттю вона зростає й міцнішає.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись