Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Запитання

Відчуваю, як промінь сонця крадеться по моєму обличчю, заглядає під повіки і лоскоче у носі, намагаючись мене розбудити. Перевертаюся на інший бік у спробі втекти від світла, та раптом відчуваю міцний аромат кави, що долетів з кухні. Прислухаюся, ледь відкривши очі і чую, як щось шкварчить і чайник починає свистіти, сповіщаючи про те, що час вставати. Підіймаюся та йду до кухні, ледь пригладивши волосся та накинувши свій коротенький рожевий халатик, що висів на спинці стільця біля ліжка.

Чоловік саме розкладає сніданок: рум’яний омлет, шматочки помідорів та бутерброди з сиром пахнуть просто неймовірно. Я уявляю ще й наскільки це смачно, що аж слина починає активно виділятися.

- Привіт, любий! – підходжу і обіймаю його за шию.

- Привіт, - розвертається обличчям до мене і цілує, - виспалася?

- Так, дякую! А котра година? – у нас ніде немає годинників, бо вони мене страшно дратують своїм цокотінням.

Чоловік дивиться у телефон:

- Майже десята. Давай снідати! А то я вже зголоднів!

- Аромат просто чудовий!

- Я старався.

Ми сідаємо за стіл, продовжуючи спокійну, неквапливу бесіду то про одне, то про інше. Нещодавні події відступають на задній план, хоча поступово я повертаюся до думок про них. Але намагаюся на цьому не зосереджуватися аби не зіпсувати собі день. «Подумаю про це потім,» - даю собі установку і продовжую насолоджуватися сніданком.

Та чим більше я намагаюся не думати про те, що зі мною відбувається, тим сильніше думки про це намагаються повернутися до мене. Чоловік помічає зміну мого настрою.

- Чого засумувала?

- Ні, нічого, просто задумалася.

Він бере мене за руку, підносить до вуст і цілує зі словами:

- Не люблю, коли ти сумна чи хвора, чи просто погано почуваєшся. Ти тоді сама не своя. Як от нещодавно було.

- А коли саме?

Він на мить задумався. Мені було важливо з’ясувати це, адже у мене були великі сумніви щодо того, що зі мною відбувалося. І ті сни були дуже дивними. Та і не сни, як-от тоді, коли гуляла під дощем. Тож не було сном, я була впевнена на сто відсотків. Але щось змушувало мене сумніватися у тому, що зі мною все добре. Чи хтось хоче, щоб я так думала?

- Та позавчора, наприклад. Я з роботи повернувся, а ти сиділа біля ліжка з порожніми очима, що дивилися у нікуди. Тоді ти так і не сказала, що сталося.

- Я не знаю, просто вийшла гуляти, а там такий дощ, я повернулася. І чогось мені стало так сумно…

- Не треба, щоб тобі було погано. Може заведемо собаку? Буде тобі про кого піклуватися?

Тепер була моя черга замислитись.

Чому він заговорив про собаку, а не про дитину? І взагалі… Стоп… Щось з моєю пам’яттю, мабуть. Чому я не можу згадати нічого про наше весілля? Дивно… Десь були фото, треба їх переглянути. Це дуже, дуже дивно…

- Ну, то що скажеш?

- А, ти про собаку? Вибач, замислилась. Ні, дякую, не треба мені собаки. Я останнім часом погано сплю, а то ще рано прокидатись вигулювати.

- Я з цим міг би допомогти, якщо хочеш. Аби ти тільки була щаслива.

- Ні, не хочу тебе обтяжувати, тобі ж на роботу…

- Але пообіцяй, що подумаєш про це, добре?

- Добре.

Ми закінчили снідати, тож я прибирала на кухні, а чоловік пішов у свій так званий «кабінет» аби закінчити якусь термінову роботу. Через деякий час я почула телефонний дзвінок, а потім на порозі кухні з’явився чоловік у своєму темно-сірому костюмі і білій сорочці.

Він підійшов і поцілував мене, збираючись йти.

- Вибач, люба, мені треба на роботу. Термінова справа. Без мене – ніяк. Намагатимусь швиденько, - він дивився на мене ніби очікуючи якоїсь бурхливої реакції, а потім продовжив так і не дочекавшись її. - Може, сходимо кудись повечеряємо?

- Добре. Так і зробимо! Зателефонуєш мені, коли збиратися.

- Так, люба! Бувай! – він обійняв мене і прошепотів на вушко: – Не сумуй!

- Добре, не буду.

Я зачинила за ним двері і, закінчивши прибирання на кухні, пішла до вітальні, де, як я пам’ятала, лежали фотоальбоми з фотографіями. Але, оглянувши шафи, де на поличках було багато різних книжок, чарівні статуетки та жодної нашої спільної фотографії (що мене здивувало), я зрозуміла, що альбомів тут не було.

Я сіла і задумалася, намагаючись зібрати уламки своєї пам’яті докупи. Мабуть, зі мною щось сталося нещодавно, адже я майже нічого не пам’ятаю з недалекого минулого. От дитинство – так, я добре пам’ятаю лагідний мамин голос і дужі руки батька, коли він мене обіймав. Пам’ятаю, як вони разом вели мене вперше до школи. І свою першу вчительку, яку я просто обожнювала, я теж добре пам’ятаю.

Потім іще навчання після школи. І свою найкращу подругу – Мел, яка завжди сміялася, наче пташка якась – теж добре пам’ятаю. Ми часто ходили з нею по магазинах і вона дуже довго міряла усе підряд, а потім ми йшли, так нічого і не купивши. Але дорогою додому знаходили якусь крамничку, що притулилася на розі вулиці, чи навпаки – у якомусь невеличкому будинку, і там купували перше, на що падав її погляд.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись