Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Лабіринт

Мене будить телефон. Це чоловік дзвонить, щоб дізнатися, як у мене справи. Я мляво відповідаю, від чого він припускає, що розбудив мене. Але я бачу, що за вікном вечоріє, тому все одно доведеться вставати, адже інакше можу не заснути ввечері і блукатиму, мов сновида, по квартирі, шукаючи собі заняття, в той час, як потрібно буде спати.

Але, поклавши телефон, знову забираюся у ліжко під ковдру, яка так і манить у царство сну.

Здається, я таки задрімала. Піднявшись із ліжка через деякий час, підходжу до дзеркала, щоб розчесати волосся. Не можна ж чоловіка зустрічати такою нечупарою! Боже, на кого ж я схожа! Волосся у повному безладі, під очима залягли тіні. Я дивлюся на себе, а відображення здається якимось нечітким, ніби розмитим. Придивляючись пильніше мені здається, що дзеркало вкрите пилом. Дивно, я ж тільки вчора його протирала. Як воно встигло так швидко забруднитися? Ну, нічого. Зараз все виправлю.

Йду до ванної по ганчірку. Але поверхня якась зовсім не рівна і не відтирається, скільки б зусиль я не докладала. Тоді я вирішую взяти спеціальний засіб для скла, але і це не допомагає. Я стою біля нього і не знаю, що ж його робити. І що ж з ним могло статися?

Раптом у дзеркалі я бачу відображення не своєї кімнати, а зовсім інше приміщення... Дуже здивувавшись, придивляюся, намагаючись краще розгледіти, але не можу повірити своїм очам – це справді не моя квартира! Я відходжу від дзеркала, протираю очі і знову підходжу до нього. Дивуюся і запитую сама себе, чи я знову часом не сплю. Дивлюся під різними кутами, але бачу знову те саме – якась кімната, не дуже освітлена, але простора. У ній зовсім порожньо: ані меблів, ані килима. Лише голі стіни якогось брудно-зеленого кольору. Я притуляюся до дзеркала ще ближче, і раптом моя рука ніби тоне в дзеркалі...

Я ледь не втрачаю свідомості від несподіванки. Відходжу від дзеркала на декілька кроків. Волосся на голові починає ворушитися, усе тіло вкривається гусячою шкірою. Я починаю тремтіти, ніби у лихоманці. Що це таке? Раніше ніколи такого не було! Але жінки по своїй природі дуже цікаві. Я не виняток. І ця риса взяла гору - я знову підходжу до дзеркала. Тепер я свідомо підношу руку до того місця, де вона ніби пірнула в нього. Цього разу вже не так страшно, але серце все ж таки калатає в грудях. Дзеркало схоже на озеро, і рука входить туди так же легко, як у воду. Я намагаюся поворушити нею... Потім занурюю другу руку... Це схоже на фантастичний фільм. І це лякає, дивує і захоплює водночас… Дуже дивні, але приємні відчуття, коли твою руку ніби м’яко огортає цей матеріал – сріблястий і в’язкий.

В цей час я згадую дитинство і казки про Задзеркалля, які ми так часто переповідали одне одному і мріяли одного разу туди потрапити. Навіть самі придумували якісь легенди та повір’я, що були з цим пов’язані. А тут таке...

Я закриваю очі і наближаюся до дзеркала, затримую дихання і, зробивши крок вперед... опиняюся за ним.

Відкривши очі, я бачу ту саму кімнату, але тепер я в середині неї! А на стіні висить дзеркало - таке ж саме, яке є у мене. Воно мені дісталося від бабусі і я не хотіла його викидати. Але все таки ми збиралися його поміняти на інше, яке б більше пасувало до обстановки нашої квартири.

Я роздивляюся навколо. Це невеличка кімната без меблів, на одній стіні якої висить оте саме дзеркало. Ще у кімнаті є троє дверей. Всі вони однакові, тільки розташовані на різних стінах, тож треба обрати, в які з них іти, якщо, звісно, вони не зачинені.

Підходжу до дверей ліворуч. Вони відкриваються і я бачу довгий коридор. Але так як він погано освітлений, я не можу зрозуміти, де ж він закінчується. Тож я вирішую подивитися, куди ведуть інші двері.

Відкривши центральні двері, я бачу такий самісінький коридор, який теж невідомо де і чим закінчується. Це перестає мені подобатися. „От гидота!” – думаю. „Як же я ненавиджу вузькі коридори та ще й погано освітлені!”

Залишилися одні двері. А за ними – знову коридор, як і за першими двома. Це дивує і наштовхує на погані думки, адже, як я вже казала, не люблю, коли щось невідоме неосвітлене. По-друге, все надто однакове і виглядає, як лабіринт. По-третє, я не маю жодної думки, в який бік ідти, і як звідти повернутися. Хоча, може статися й таке, що ці двері нікуди не йдуть, а закінчуються глухою стіною, хто зна.

Я згадую, що колись, ще в дитинстві, прочитала в якійсь книжці про те, як хлопець із дівчиною блукали у темряві печер. Так ось, якщо у тебе немає під рукою нічого, щоб позначити шлях мітками, треба просто йти вздовж однієї стіни, поки вона не скінчиться. Якщо виходу немає, повернутися тим же шляхом, яким прийшов.

Здається, прийшов час перевірити цей спосіб. Тож я вирішую піти праворуч. Вийшовши з кімнати, опиняюся у напівтемряві, і можу краще бачити лише через певний час, коли очі трохи звикають. Я йду вперед, тримаючись за праву стіну рукою. Далі стає все темніше і страшніше. І знову почуття страху починає заповзати за комір, холодячи спину, наче змія. Навкруги абсолютна тиша, така, що аж вуха закладає. Тільки мої кроки луною відбиваються від стін, стелі та підлоги і повертаються до мене.

Йду повільно, аж поки зовсім не звикаю до мороку. Тоді пришвидшую кроки. Страх починає захоплювати мою свідомість, підганяючи мене вперед, змушуючи майже бігти вперед, до невідомого. Але я все рівно не відриваю руку від стіни. Іноді тут настільки темно, що я кілька разів перечіпаюся і ледве не падаю, але в останню мить знову хапаюся за стіну, як утопаючий за соломину.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись