Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Лікарня

Відкриваю очі і намагаюся намацати телефон, аби поглянути, котра година. Третя ночі… І тут згадую про дивне місто й відчуваю, що по спині стікає крапля поту. Фух! То був лише сон, але тепер, здається, я не засну аж поки не перевірю своє відображення. Від згадки про дзеркало у моєму сні тепер навіть лячно подумати аби підійти до свого дзеркала у коридорі. Мабуть, доведеться його викинути.

Тихенько висовую ноги з-під ковдри і вислизаю з ліжка, намагаючись не розбудити чоловіка. Він завжди чує, якщо я навіть просто перевернуся. Але не цього разу. І це радує мене – не треба звітувати, куди і чого встала.

Навпомацки доходжу до ванної, але увімкнути світло – то позбутися сну на годину чи й до ранку. Тому вмикаю лише під світку у коридорі і, затуляючи очі від світла, заходжу до ванної.

Серце у грудях калатає, наче скажене, а я стою у нерішучості, заплющивши очі. Я просто боюся того, що можу знову побачити у дзеркалі. І, хоч розумію, що то був лише сон, та останнім часом я вже ні у чому невпевнена. Роблю глибокий вдих, видих, знову вдих і, нарешті, відкриваю очі.

Із дзеркала на мене дивляться мої сонні очі! Зітхаю з полегшенням, серце повертається на місце. Пригладивши скуйовджене волосся, виходжу з ванної і прямую до кухні аби попити води. Проходячи назад до спальні краєм ока поглядаю в дзеркало і бачу там те саме, що й уві сні – стару сиву жінку!

Я, ледь стримуючи крик, миттю залітаю до спальні і притуляюся до чоловіка у надії, що він захистить мене від цього кошмару. Він сонно бурмоче щось нерозбірливе і тут же засинає.

Раптом – яскраве світло засліпило мене... Відкриваю очі і намагаюся згадати, де я. Чи дома, чи ні? Розгублено роздивляюся навколо і починаю потроху розуміти, що я дома, у своїй спальні, а світло – то лише промінчик, що зазирнув у вікно і вирішив погратися зі мною, стрибаючи по моєму обличчу...

Відчуваю, як сильно болить голова, ніби хтось усю ніч бив поруч у барабан. Важко піднятися. Але треба. Встаю. Біля ліжка бачу записку від чоловіка. Як завжди, написана охайно, коротко і чітко: «Люба моя, я вважаю, що тобі треба проконсультуватися з лікарем щодо свого здоров’я. Я вже домовився. Буду чекати на тебе по обіді у кафе біля нашого будинку. Цілую. Твій чоловік.»

«Ну от тобі й маєш! Потурбувався він про мене! Дякую! А мене хто спитав? Ні!» Мене це дуже схвилювало, розсердило і образило, замість того, щоб бути йому вдячною. І, курсуючи вздовж і впоперек кімнати, жмакаючи його записку в руках, я роздумувала над тим, що він написав. Я завжди була схильною до того, що все приймала дуже близько до серця, а тут тобі таке.

Але що ж поробиш, все рівно він знайде спосіб, як мене відвести до лікаря. Останнім часом він часто наголошував на тому, що я на себе не схожа. Доведеться скоритися.

Я поглянула на годинник – ого! Треба було терміново збиратися.

Ми зустрілися біля кафе. Чоловік бачив моє роздратування і всілякими способами намагався мене заспокоїти.

– Люба, не хвилюйся. Я зовсім не вважаю тебе хворою, просто ти останнім часом стала погано виглядати, багато спиш, якась засмучена, але не кажеш, що в тебе болить.

– Та нічого в мене не болить! – зі злістю відповіла я і відвернулася.

– Ну от, знову! Люба, заспокойся. Ти просто пройдеш обстеження і все. Для нашого з тобою спокою... Так?

– Ну добре, так, я пройду це обстеження... («А куди ж мені подітися? Все одно ти душу виймеш – а свого досягнеш! Такий впертий…»)

Ми наблизилися до лікарні. Це була величезна будівля в районі нових будинків, таких сірих, високих і зовсім однакових, що й не відрізнити їх один від одного. Почав накрапати дрібний дощ. Я здивувалася цьому, тому що ще з годину тому мені у вікно світило сонце...

Потрібний кабінет знайшовся відразу. Я звернула увагу на те, як впевнено йшов мій чоловік коридорами цієї лікарні, одразу відчувалося, що він не раз бував тут.

– Ось ми і прийшли, – промовив він, відкриваючи двері в один з кабінетів, – проходь.

За столом сидів чоловік років сорока, кремезний і, здається, високий. На його довгому носі якось невпевнено сиділи окуляри, а на високому лобі відбивалося світло. Він відрекомендувався, запропонував нам сісти і відразу перейшов до справи...

– Добрий день. Я чув від вашого чоловіка, що у вас проблеми із самопочуттям...

– І так, і ні. – з розчаруванням відповіла я.

– А ви можете розказати, що вас турбує? – він намагався не звертати увагу на тон мого голосу і говорив підкреслено нейтрально. Це починало мене дратувати: я що – мала дитина, чи що? Чого зі мною розмовляти так, ніби я важко розумію те, що мені говорять?

– Я засинаю дуже швидко, сплю довго, а потім у мене болить голова...

Він задавав тисячі запитань, на які вимагав вичерпної відповіді, і я так стомилася, що вже не хотіла нічого, крім того, щоб піти додому і трохи відпочити.

Посередині нашої бесіди у чоловіка задзвонив телефон. Його терміново викликали на роботу. Він залишив мене саму, сказавши лікареві, що зателефонує до нього пізніше і дізнається про результати, а мені наказав взяти таксі і повертатися додому.

Наша бесіда тривала близько двох годин, аж поки я зовсім не втомилася і не сказала йому, що більше не можу продовжувати. Тоді він призначив мені дату, коли я повинна пройти обстеження і піднявся, показуючи, що розмову, нарешті, закінчено...

Я вийшла в коридор. Завжди, з самого дитинства, я дуже добре орієнтуюся у незнайомих місцях. Та не цього разу... Не знаю, що зі мною сталося, але, пройшовши декілька метрів вперед, я почала озиратися, бо не знала, в яку сторону мені йти. Коридор був геть порожній і запитати дорогу не було в кого.

«Оце тобі й маєш!» – розгублено подумала я. «Куди ж його йти?» Чогось хвилювання почало підійматися з глибини моєї свідомості, і, хоча я розуміла, що заблукати тут майже неможливо, але все ж таки не могла зупинити свій страх, яких при кожній зручній для нього ситуації тільки й робив, що підказував мені «Біжи! Біжи!» Ось і тепер він починав мені нашіптувати свої заповітні слова, плутаючи думки, не даючи можливості заспокоїтися і зібратися з думками. Ноги самі по собі починали прискорювати рух, ніби я їх зовсім і не контролювала, і мчали мене прямо по коридору...



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись