Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Небезпека

Настав теплий сонячний ранок. Пташки весело цвірінькали за вікном. Мабуть, вперше я спала без сновидінь та стрибків у паралельні світи, й це мене дуже потішило, адже я прокинулася у гарному настрої та повною сил. Для чого? Не знаю, але, сподіваюся, день покаже. У мене завжди є кілька загадок, які хотілося б розгадати, та кілька справ, які треба зробити.

Але зараз про це не хотілося думати. Я солодко потягнулася у ліжку, мружачись від яскравого світла, яке пробивалося крізь завішені штори, ніби говорячи: «Соню, час прокидатися!». На годиннику світилися цифри 10:17. Ого! Давно я не прокидалася настільки пізно!

Звісно, чоловіка не було, але на кухні на столі лежала записка, виведена охайним почерком. «Як мило!», подумала я, розгортаючи білий аркуш паперу. Чоловік бажав мені гарно провести день і просив бути надзвичайно обережною, займаючись своїми щоденними справами.

«Ха! І що він мав на увазі, говорячи про мої заняття? Треба подумати, що потрібно зробити окрім покупок.» Мій погляд впав на книгу, яка лежала поруч на столі. Я згадала, що планувала віднести її до університету, може хтось розбереться що там і до чого.

Але потім я замислилася. А що, якщо там працює хтось із моїх ворогів? Або запитають, звідки я взяла настільки давню книгу та ще й написану невідомою до цих пір мовою, наприклад? Уявляю обличчя людини, якій я кажу: «Уявляєте, я маю здатність потрапляти до паралельних світів і звідти приносити артефакти…» Я й сама посміхнулася, подумавши про це.

Та проблема лишалася. Навіть не знаю, що з нею тепер робити. Якби хоч знайти якийсь ключ, чи текст такою ж мовою з перекладом, то можна було б хоч пошукати щось подібне… Але поки що розгадка, яка була такою важливою, трохи відкладалася, поки я не вирішу, що робити з нею далі.

День спливав, я зробила покупки, як зазвичай, прогулялася вулицями до парку й назад. Після того випадку у моєму улюбленому місці, я не могла більше туди заходити. Небезпека, яку я досі відчувала при наближенні до нього, холодила мою спину, а несамовиті розряди електрики, здавалося, досі знаходяться там, на моєму улюбленому місці, змушуючи волосся на моїй голові ворушитися. Сироти виступили на моєму тілі. Це було неймовірно страшно, бо спогади були ще занадто яскравими після тієї бурі, що застала мене у парку останнього разу, як я туди ходила.

Витративши кілька годин на покупки та прогулянку, я вже зібралася повертати додому аби сховатися від спеки, як спиною відчула холодний пронизливий вітер, що змусив мене озирнутися. Це здалося неймовірним під час такої несамовитої спеки, що, здавалося, плавився асфальт. Я озирнулася на усі боки, але навколо було зовсім порожньо: жодної людини, машини чи матусі з коляскою, які саме в цей час зазвичай поспішають з парку чи майданчику додому годувати та вкладати на денний сон своїх малюків. Навіть жодної собаки чи кота, що зазвичай лежали у холодочку під будинками. З одного боку, це було нормально для такої неймовірно високої температури. Але не настільки, щоб аж зовсім нікого не було й нічого не рухалося. Це вже було дуже підозрілим і я максимально пришвидшила ходу, направляючись додому та одночасно набираючи швидкий номер чоловіка. Я раділа, що перед прогулянкою занесла покупки додому і тепер нічого не заважало мені йти швидко.

У телефоні було тихо, наче нікуди я й не телефонувала, але на екрані висів значок виклику! Абсолютна тиша, що аж вуха закладає, ніби вакуум навколо мене. Усе вмить ніби застигло, а я почувалася як муха у желе, що борсається й ніяк не може вибратися з тієї липкої маси. Кожен крок давався важко, з надзвичайними зусиллями я переставляла то одну ногу, то іншу, намагаючись хоч трохи наблизитися до свого будинку. Час уповільнився, чи, навіть, і зовсім зупинився. Повітря наче загусло, зупиняючи мене, а кожен рух я бачила наче покадрово. Тільки думки пролітали з надзвичайною швидкістю.

Та я вперто продовжувала рухатися, долаючи несамовитий опір. Чи, може, мені здавалося, що я рухаюся? Раптом під’їхала чорна машина, схожа на джип, із затемненими вікнами, й зупинилася біля тротуару неподалік від мене. Звідти вийшло четверо чоловіків у чорних костюмах. Вони здалися схожими на тих, які колись мені трапилися під час дощу й налякали мене ледь не до смерті – усі однакові, темні, лякаючі. Від них наче розповсюджувалась якась прихована загроза. До того ж рухалися вони дуже швидко, тож я зробила висновок, що ці часові витівки створили вони, й на них вони не діють. Страх знову почав висовувати свою страшенну чорну морду й роззявив пащу у бажанні проковтнути мене…

Усе це було геть не добре, адже я була тут сама, без нагляду, без допомоги, без надії. І ніхто не міг сказати, хто це і навіщо, чого вони хочуть і що робитимуть зі мною, адже прямували вони прямо на мене. Але я відчувала, що нічим хорошим це точно не скінчиться. Та страх раптом відступив, перетворившись на злість та рішучість. Я вже колись вирішила бути сильною й більше не боятися. Мені не хотілося бути слабкою та безвольною жертвою. Я прагнула не тільки врятувати своє життя, але й перемогти. Це могло статися лише в одному випадку – потрібно розшифрувати книгу й виконати пророцтво, запечатавши портал назавжди!

Миттєво я проаналізувала, що шансів на перемогу у мене зовсім небагато. Але хоч щось потрібно було зробити, аби потягти час, сподіваючись, що чоловік все-таки отримав мій сигнал «SOS» і приїде мене рятувати, зрозумівши, що я у великій небезпеці. Але це було здійсненним лише за умови, що він не з їхньої когорти.

Я подивилася на телефон у руках. Повільно, як в уповільненій зйомці, я підняла його у витягнутій руці й натиснула на значок камери. Навіть не знаю, чого я хотіла досягти цим, мабуть, просто для того, аби зберегти зображення тих, хто на мене напав, аби чоловік чи хтось інший міг мене знайти у разі викрадення. Або у разі моєї смерті відшукати вбивць…



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись