Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Невідома

Я відкрила очі. Навколо було зовсім темно. Настільки темно, що аж подумала, що знову потрапила до якогось іншого виміру, бо не впізнала кімнату, у якій знаходилася. Тим більше, коли майже нічого не видно, це важко зробити. А тут було, наче у колодязі чи печері – ані ліхтаря, який би світив з вулиці, ані місяця… Лише через кілька секунд, коли остаточно прокинулася, я згадала, що не вдома. Навпомацки я стала шукати дорогу з кімнати, бо хотіла освіжитися й пройтися. Мені було важко дихати: повітря здавалося липким і вологим, по тілу градом котився піт, повітря гучно проходило через пересохле горло, загрожуючи розбудити мою сусідку. Можливо, у всьому винна була неймовірна спека, яка далася взнаки задушливою ніччю, коли повітря стоїть нерухомо й не приносить такої бажаної прохолоди та свіжості.

Прислухаючись, я повільно та якомога тихіше обмацувала усе навколо себе, обережно переставляючи ноги, аби не наштовхнутися на щось та не наробити шуму. Я чула, як моя сусідка тихо та рівномірно дихала у своєму ліжку, не дивлячись на задуху. Усюди стояла цілковита тиша й темрява; ані звуку не долітало до мене, ані промінчика світла ніде не було видно. Через кілька хвилин мені вже почало здаватися, що я втратила зір та слух, але потім, зробивши невдалий крок, я вдарилася лівою рукою й тихо зойкнула від болю. Інстинктивно я закрила собі рота правою, аби мене не почула сусідка, а лівою швидко трусила у повітрі, намагаючись якось перебороти біль. Я раділа, що вдарилася не сильно, але картала себе за свою неповороткість. На щастя, це залишилось ніким не поміченим, бо Роксана так само тихо й міцно спала.

Пробиратись було надзвичайно складно, бо у знайомому будинку вночі важко зорієнтуватися, а то в незнайомому. Ця абсолютна темрява завжди неймовірно лякала мене, бо, здавалося, у ній живе абсолютне зло, яке у будь-який момент може вирватися звідти й поглинути мене… Але я намагалася залишатись спокійною, стримуючи свій страх, бо він завжди заважає мені думати, приймати правильні, виважені рішення, які так часто мені доводилося приймати останнім часом. До того ж, часто ці рішення були занадто важливими, аби приймати їх не розмірковуючи.

Лише пізніше до мене прийшла думка, що я ж у будинку відпочинку, де мала б відпочивати, а не блукати ночами в темряві... Лише дещо здалося дивним – це те, що ніяких чергових не було видно, й жодного відблиску світла ані у коридорах, ані у туалеті... Тож темрява поглинала мої кроки і, здавалося, що я йду по землі, вкритій зеленою м’якою травою, що вбирала усі звуки, з усіх боків окутуючи мене, наче кокон...

Ставало страшніше від того, що було зовсім темно й на вулиці, куди я врешті-решт вибралась після довгого блукання лабіринтами коридорів. Не світили навіть зорі, а місяць взагалі не було видно чи то за хмарами, чи просто сьогодні була не місячна ніч. На дворі стояла темна й тиха прохолодна ніч, і я відчувала, що скоро змерзну після виходу з жаркого, душного приміщення у вологій сорочці, на яку я накинула легенький халат, ледь намацавши його після пробудження. Але бажання не тільки освіжитися, але й з’ясувати, де ж усі поділися, взяло наді мною гору, я продовжила повільно й обережно просуватися далі, хоча кожен крок вимагав зосередженості й уваги. І чого мене завжди тягне на пригоди?

Тиша була майже абсолютна, і ніщо ніде не ворухнулося. Очі потроху звикали до темряви і я вже могла розрізнити деякі силуети велетенських дерев, які росли неподалік, кущів, що оточували стежку, якою я йшла, роздивляючись навколо та намагаючись вибрати маршрут для прогулянки, який би виключав зіткнення з кимось із охорони, хоча, мабуть, це не можливо було передбачити, адже я не знала їхнього маршруту. Та все ж таки вона тут була, бо вчора, гуляючи територією, я відзначила, що вона була обнесена високим парканом, який неможливо перелізти, а біля єдиного входу на територію сидять два охоронці.

Мої кроки луною відбивалися від доріжки. Я боялася, що мене хтось помітить, та відзначила, що між деревами з’явився густий сивий туман. Такого щільного туману я не бачила дуже давно. Мабуть, тому що зазвичай у цей час я сплю вдома, а не блукаю вулицею. Однозначно, мені потрібно було повертатися назад, але щось штовхало мене вперед, якийсь таємничий голос кликав, благав, ледь пробиваючись у мої думки. Я не відразу зрозуміла, що це не мої думки, а щось стороннє...

Продовжуючи йти неспішним кроком поміж дерев, обплутаних сивими холодними пасмами туману, який заважав мені пересуватися, я помітила, що давно зійшла зі стежки, а мої ноги тонуть у м’якій підстилці із соснової хвої, що робить кроки надзвичайно тихими. Легкий вітерець ледь гойдав самісінькі верхівки височенних дерев, іноді долітаючи до мене і змушуючи здригатися від холоду, бо волога осідала дрібними краплями на усьому, до чого дотяглася сива борода туману.

Я зупинилася й оглядалася навколо, та ніде не видно було нічого іншого, окрім цих дерев і туману… Треба було визнати, що я заблукала, як то кажуть, у трьох соснах. Адже територія була зовсім невеликою, а тут з якогось дива я блукала вже годину, як мені здавалося. Радувало лише одне – скоро зійде сонце і прожене туман своїм гарячим промінням. Залишалося тільки дочекатися. Але влітку сонце підіймається рано, тож мені здалося, ніби вже починає сіріти, й це було гарним знаком. Це означало, що я не замерзну тут остаточно.

Раптом я натрапила на стіну. Доторкнувшись до неї, я відчула холодну вологу на цеглі, подекуди вкритій пружним мохом, й від цього ставало ще ходніше. Стіна була, мабуть, висока, бо я, навіть витягнувши руку вгору настільки, наскільки змогла, не дістала краю. «Мабуть, це якась будівля, бо для паркану, яким огороджено територію, це занадто близько... А, якщо це будівля, тоді треба шукати двері», - миттю пронеслося в моїй голові. Я вирішила йти вздовж стіни, аби знайти вхід, але ж в який бік? Та все одно, це ж не десять кілометрів. Ну, добре, піду праворуч. Чи ліворуч? Ні, все ж таки, праворуч... Сьогодні мені здається, що треба йти саме туди, а я звикла прислуховуватися до своїх відчуттів, страхів і бажань, особливо після всього того, що зі мною трапилося останнім часом... Я почала рухатися вправо, обмацуючи стіну згори донизу в пошуках чого-небудь, схожого на двері чи вікно. Час йшов швидко, бо я була зайнята, але в той же час, повільно, бо не відбувалося нічого, що б вказувало на те, що справа просувається. Якесь дивне відчуття підвішеності, замороженості. Чимось схоже на той момент, коли я стояла посеред вулиці й не могла поворухнутися. Але я все ще рухалася вперед, хоч і не дуже швидко.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись