Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Втеча

Після того, як ми вийшли з їдальні, Роксана потягла мене в один з найвіддаленіших куточків санаторію. Дорогою вона лише шикала на мене, коли я починала щось говорити. Нарешті, коли ми відійшли досить далеко від облаштованих доріжок та підстрижених кущів, та вона ретельно перевірила місцевість на наявність прихованих камер, хоч я не була впевнена, що вона на цьому знається, ми могли поговорити. У мене накопичилася купа запитань щодо цього місця за моїми спостереженнями, які я проводила вчора й сьогодні. Але розмова не могла бути надто довгою. Це було видно по моїй сусідці, яка явно нервувала, озираючись та прислухаючись.

- Роксано, розкажи, що тут взагалі відбувається?

- Ти ще нічого не зрозуміла? Нас присипляють аби ми не тікали й не думали дурниць. Тільки зранку дозволено прогулятися, а потім, в обід, все й починається.

- Що починається? Але як так? Я вчора нічого такого не помітила… - слова дівчини не на жарт мене турбували, та я й справді не помітила якихось дивних змін, окрім нічного блукання, але до цього я вже почала звикати, бо у мене таке й до цього місця бувало.

- Як не помітила? – Роксана пильно глянула на мене, на хвильку зупинившись. – А вночі як ти спала?

- Ну, я прокидалася, як мені здається, але тепер я не впевнена… Здається, то сон наснився дивний…

- От бачиш! Вони нам щось підмішують! Я теж бачу дивні сни щоночі, але не можу прокинутися аж до ранку! А потім усе скінчується, як по сигналу.

- Я була здивована, але підозрювала, що так і є. Слова Роксани тільки підтвердили мої здогадки.

- То що, їсти нічого не можна, чи пити? – я намагалася з’ясувати, як же уникнути цього.

- Ні! Ти що! Тебе заберуть і накачають так, як одну з дівчат… як її… з тринадцятої… - вона знову почала ходити й озиратися, зупинялася на мить, била рукою собі по лобу й знову повторювала те саме, поки я не гукнула її. Вона виглядала розгубленою, наче не розуміла, що вона тут взагалі робить.

- Так що було з тією дівчиною, з тринадцятої? – я намагалася повернути її спогади.

- А- а, вона просто не прокидалася… дуже довго… як же її звали…

- І що далі? Чим все скінчилося?

- Її кудись забрали на швидкій… Більше її не бачили тут.

У моїй голові закружляли тисячі думок… «О, Боже! Треба звідси забиратись!»

- А ти знаєш, як звідси вибратись? Ти давно тут?

- Я… нічого не знаю… давно, мабуть… не знаю… хліб, їжу там, возять… машина, один водій… завтра буде якраз… нічого не знаю… О, моя голова!!!

- Тихіше, спокійно… заспокойся, все добре… - я намагалася повернути Роксану до тями, але, здавалося, що у неї в середині ніби спрацював перемикач. Тож більше нічого я від неї не могла добитися, тому довелося повернути її у кімнату, вкласти на ліжко та залишити, бо мене гнітило знаходження у кімнаті, тим більше, що я відчувала себе ніби у пасці весь час, ніби великі темні очі пильно наглядають за мною. Це гнітило й не давало спокою. Мабуть, Роксана була права в тому, що за нами спостерігали. Треба було знайти камери.

- От же ж халепа! – вирвалося у мене випадково. Та більше не можна нічого казати. Треба робити все, як і всі, та спостерігати пильніше за тим, як усе тут відбувається аби розібратися, де є слабке місце та як ним скористатися аби втекти з цього «санаторію».

Мене дивувало те, що Артур, напевно, знав, що це за місце, то чому направив мене сюди? Невже він таки з табору ворога, а тільки прикидався хорошим і моїм захисником? А, може це прикриття для того, аби мене не знайшли? Цікаво…

Але лишатися тут я більше не могла. А так як зв’язку з чоловіком не було, то мусила приймати рішення сама. Треба було подумати. «Якщо піти до головного, то скажуть, що його немає. Якщо попроситися додому, то відповідь буде одна, як я розумію. Лишається тільки втеча… Єдиним шансом може стати приїзд Артура, але очікувати цього не варто, я думаю. Доведеться щось вигадати.»

Цілий день я присвятила спостереженню. Я сідала то на одній лавочці, то на іншій. По території дуже зрідка хтось взагалі ходив, але відчуття, що за мною наглядають, не проходило. Та я не робила нічого підозрілого, просто прогулювалася доріжками біля корпусів, повертала до їдальні, потім проходила трохи далі до воріт, де сиділо двоє охоронців, на поясах у яких висіли чорні палиці.

На обіді я навмисно затрималася й вийшла останньою з їдальні, ніби щось відтирала зі своєї сукні біля умивальника. Це дало мені змогу побачити, як до будівлі під’їхала велика машина, що возила продукти. Водій, він же і вантажник, виліз і, гучно грюкнувши дверцятами, пішов відкривати кузов аби перенести якісь ящики до їдальні. Я саме проходила повз, наче випадково повернувши трішки не в той бік. Це дало мені змогу роздивитися весь процес розвантаження. Тим більше, я присіла неподалік від машини, розстебнула взуття і зробила вигляд, що зосереджено витрушую камінець, який туди випадково потрапив. Це дало мені ще декілька хвилин для безпечного спостереження. Потім я відійшла і попрямувала доріжкою, що йшла неподалік від воріт. Мені потрібно було переконатися, що машину не оглядають, бо це і був мій шанс на втечу.

Але все було не так добре, як мені б того хотілося. На виїзді машину відкрили її уважно роздивилися, що всередині. Тож я, розчарована, мала відступити від цього плану.

Залишилося ще одне – стіна.

Вона була високою, але цегляною, тож був шанс знайти виступи, в які можна було поставити ноги аби видертися на двометрову висоту.

Тож після провалу плану А, я почала вивчати нюанси плану Б. Гуляючи по периметру санаторію, я трималася ближче до стіни, намагаючись виявити слабке місце чи щось таке, що допомогло б мені втекти.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись