Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Блукання

Важка сумка неприємно терла плече, ноги боліли й почали заплітатись. Горло просто горіло від спраги. Дихання ніяк не могло вирівнятися від кількагодинного блукання лісовими просторами. Вже й шлунок почав подавати ознаки життя, нагадуючи, що я все ще жива істота, якій потрібно їсти, пити, дихати.

Але я не збиралася зупинятися, бо знаю – зупинишся й більше не зможеш піднятися аби продовжити свій шлях. І, хоч у лісі було неймовірно темно, та все ж таки зірки трохи освітлювали мою дорогу, очі звикли до абсолютної темряви та вже за декілька метрів від того місця, де я вибралася з-під землі із душного й вологого тунелю, почали потроху розрізняти силует дерев.

Я не знала, куди веде мене моя інтуїція, але довіряла їй, не дивлячись на те, що можу блукати тут безкінечно по колу, помираючи від втоми, голоду й спраги. Але іншого вибору все одно не мала. Колись я повинна вийти на дорогу чи до якогось поселення. Це була думка, яка надавала мені сили. І я була впевнена, а тому не боялася заблукати.

Та було ще одне, чого варто було боятися більше – то дикі звірі. Бо, якщо ми у лісі, то тут могли водитися як лисиці, так і вовки. І, навіть не знаю, хто ще, але ці точно були б не проти мною поласувати.

Розводити вогнище та ставати табором на ніч я просто не мала ані сили, ані бажання, ані часу. Бо мене могли кинутися й почати пошуки вже зараз. Тому я мала відійти якомога далі, бажано ще було б знайти якусь річку чи струмок і перейти через нього аби заплутати сліди.

Та це могло б допомогти лише у випадку, якби мене шукали просто люди. А я сподівалася саме на це. А ще надія розгоралася все більше з кожною згадкою про тих двох лінивих товстих охоронців, які сиділи на воротах цілий день і, мабуть, вночі. Такі б мене не знайшли й не наздогнали, це точно.

Не дивлячись на втому, я вперто продовжувала рух вперед. Гілки чіплялися за одяг, били по обличчю, залишаючи на мені купи павутиння, що змушувало мене відмахуватися та струшувати невидимих павуків, які, як мені здавалося, обліплюють мене з голови до ніг, заповзають за комір, сплітають моє волосся, ворушать своїми тоненькими довгими лапками, сидячи на моєму одязі. Бр-р! Це неймовірно дратувало, тож я щомиті змушувала себе думати про щось інше. Хоча одна думка була щоразу гірша за попередню.

Раптом попереду серед дерев я побачила великий темний силует. Я уповільнила ходу, намагаючись бути якомога менш помітною, а згодом зупинилася неподалік, спостерігаючи та намагаючись роздивитися, що то було.

Моєю знахідкою виявився невеличкий будиночок, що стояв на округлій лісовій галявині у оточенні високих сосен. Місяць, що нарешті з’явився на небі, допоміг мені розгледіти його. Світла видно не було, так само, як і руху ані ззовні, ані в середині. Я потихеньку підійшла й постукала у двері. Ніхто не відповів та й ніяких звуків я не почула. Виявилося, що тут було не замкнено. Я зайшла та за звичкою почала рукою мацати по стіні у пошуках вимикача. Та у цій глушині не варто було чекати на такий сервіс. Єдине, на що я наштовхнулася, то була поличка із сірниками та свічкою, залишена кимось, мабуть, саме для таких недолугих блукачів, як я.

Але, безперечно, то була велика справа. Я зайшла, обережно причинивши за собою двері, та запалила свічку. Цей будиночок, що здався великим вночі у темному лісі, насправді був лісовою сторожкою. Пам’ятаю, що колись чула про них і те, як вони допомагають вижити у лісі.

Обстановка була простою: дерев’яний стіл і лавка біля нього, дерев’яний полик замість ліжка та невелика піч. Нічого зайвого, тільки необхідні речі. Купка хмизу біля печі та мотузки під стелею для сушіння одягу. Тільки тепер я відчувала себе у відносній безпеці. Тут можна було дочекатися ранку й трохи відпочити. Не дивлячись на голод, я зачинила двері, загасила свічку й впала на полик, підстеливши свою кофту, яку витягла із сумки.

Сказати, що я швидко заснула, то не сказати нічого. Але прокинулася я від яскравого сонячного світла, що пробивалося через невеличкі віконця й розливалося яскравим морем по дерев’яній підлозі. Я підхопилася, згадавши, що треба рушати в дорогу. Та й шлунок виводив неймовірні рулади, вимагаючи хоч якої-небудь їжі.

У хатинці я знайшла кілька сухарів та пляшку з водою. Це й стало мені в нагоді аби підкріпитися. Я зібрала речі, оглянула хатинку та вирушила в дорогу. Шкода була лишати це чудове місце, та у мене була надзвичайна задача, яку я мала виконати найшвидше – знайти Дару, розібратися з передбаченням та якомога швидше запечатати прохід аби більше ніколи не згадувати про це, а, нарешті, почати нормальне життя.

Можна сказати, що це було майже неможливо, та я мала зробити все можливе, аби виконати усі ці пункти. Але на даний момент, перше, що я мала зробити, так це вибратися з лісу. Я стояла на галявині перед будиночком, намагаючись зрозуміти, звідки я прийшла та куди мені рухатися далі.

Закривши на мить очі, я пригадала що вийшла з лісу прямо навпроти входу. Тож треба спробувати взяти трохи ліворуч. Інтуїція, вона така, як скаже, так і буде. Тож я, стоячи спиною до входу, повернула ліворуч та попрямувала у ліс.

Сонечко припікало, повітря нагрівалося, одяг починав прилипати до спини, де піт стікав рясними потоками. Але комарі не давали ступити й кроку – такі голодні були, що переслідували мене постійно. Я згадала, що геть забула про спрей, що лежав у сумці якраз а такий випадок. Довелося зупинитися та знайти його, але це трішки поліпшило ситуацію.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись