Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

З вогню та у полум'я

Я відчула, як мене ніби вирвали зі сну. Голова боліла вже до того, як я розплющила очі. О, краще б я цього не робила! В обличчя хтось світив так, що я не могла нічого бачити. Руки жахливо боліли від того, що були зв’язані за спиною, не кажучи вже про усе тіло, яке було, наче застигле. Мене насилу розштовхали, настільки глибоко я пірнула у свій сон.

Але хто це? І чому мене розбудили? І де я, взагалі? Я ж мала опинитися вдома, на своєму ліжку, з книгою, балончиком та ліхтариком! Та, вочевидь, щось пішло не так.

О, боже, так, книга! Її не можна втратити! І я геть не розуміла, що тепер робити і де та книга поділася, адже досі не могла второпати, що від мене хочуть ті, кого я не могла роздивитися. Вони щось вигукували, сварились, смикали і штовхали мене. Та я робила вигляд, що спокійна, хоч як не важко мені було тримати себе в руках, а серце щосекунди падало настільки глибоко, ніби віднайшло найглибшу прірву моєї душі. І щоразу я мусила його звідти діставати.

Нарешті мені перестали світити в обличчя і я змогла відкрити очі. Я сиділа на холодній кам’яній підлозі якогось підвалу чи склепу, як мені здалося. Каміння боляче впивалося в тіло. Тьмяне світло падало від ламп, що висіли на стінах. Не дуже висока кам’яна стеля нависала темною горою над головою, а навколо мене скупчилися декілька істот, які вели себе, як справжні демони – темні, з чорним волоссям та очима, наче порожнеча оселилася у них, вони щось кричали, штовхалися, махали руками, тупали копитами. Так, це були справжні копита, бо інакше звідки б я чула оте цокання, наче дівчата на підборах танцюють?

Через декілька хвилин цей ґвалт, нарешті, припинився, мене підняли двоє та потягли довгими темними коридорами так швидко, що я ледь встигала переставляти неслухняні ноги. Останньої миті я змогла озирнутися на місце свого ув’язнення та побачити, що книги ніде не було!

Ой, біда, біда! Невже згубилася? Чи ця чортяки забрали? Хоч би знайшлася, або вдома залишилася!

Взагалі було не зрозуміло, де я, що це за істоти і навіщо я тут. Та єдине, що було безумовним – я знову в халепі. І цього разу просто не уявляю, як виплутаюся.

Нарешті я опинилася у великому просторому кам’яному залі, під високою стелею якого висіла величезна люстра зі свічками, світло яких мінливо освітлювало того, хто сидів біля стіни у високому стільці.

Я відчула сильний поштовх у спину і ледь не впала обличчям на підлогу, ледве втримавшись на ногах. Та тут же мене силою поставили на коліна біля імпровізованого трону, як я зрозуміла. Мабуть, це був якийсь ватажок демонів чи щось таке. Я весь час намагалася роздивитися його, бо поки він не встав, я лише відчувала його погляд, що ніби пропалював у мені дірки наскрізь. Від цього ставало моторошно і зовсім незатишно. Та мозок весь час напружено працював, намагаючись знайти вихід з даної ситуації. Тільки це не давало мені впасти у відчай.

- Так, так, так… Хто це тут у нас? О, які люди! – він підійшов ближче, кружляючи навколо мене, наче хижак, що збирається зробити свій рішучий стрибок на жертву аби закінчити її страждання. – Гей, хлопці, ви чого так з нашою гостею? Які ж ви нечемні, ай-яй-яй, - він зупинився, погрожуючи пальцем тим, хто мене привів, точно насміхаючись. Його тонкі губи розтягнулися у щось подібному до хижого оскалу, але йому, мабуть, здавалося, що це просто неперевершена усмішка.

Охоронці підняли мене і тепер я стояла, мовчки дивлячись на нього, намагаючись здогадатися, що він зробить наступним. Я не могла повернутися, коли він заходив мені за спину, бо почувалася, як статуя, не в змозі поворухнутися. Лише чула глухий звук від його кроків, який на мить зупинився позаду мене. Біля вуха я відчула його дихання, яке змусило волосся на моїй голові ворушитися. Потім він взяв пасмо мого волосся і накрутив на палець, голосно втягнувши носом повітря.

- М-м, як солодко ти пахнеш! – він знову був переді мною, пускаючи бісики очима, нахабно посміхаючись та облизуючи губи. Він такий схожий на просту людину, що, якби зустріла його на вулиці, ніколи б не здогадалася, що він не той, за кого себе видає.

Тепер його очі, щойно чорні, як найтемніша ніч, запалилися червоним вогнем, а він нахилився до мене і сказав таким голосом, що було зрозуміло – він не просто якийсь ватажок, він їхній цар:

- Але ти мені допоможеш з однією справою, чи не так? – більше стверджувально, ніж питально прозвучало це, а ще дуже загрозливо.

Я, намагаючись зібрати докупи усю свою мужність, аби не показати свого страху, все ще зберігала спокій і тишу. Але він впритул наблизився до мого обличчя і просто прокричав, сиплючи жаринами з очей:

- Ти допоможеш мені! Сама знаєш з якою справою!

Моє мовчання продовжувалося, адже, звісно, я розуміла, про яку справу йдеться. Здавалося, що на моїй місії можна ставити велику жирну крапку. Та, нагадавши собі в черговий раз, що я більше не жертва, я згадала, що варто спробувати те, що могло б мене врятувати. Я закрила очі та зосередилася щосили, викликаючи відчуття жару у всьому тілі й вже відчувала, як поколює у кінчиках пальців неймовірна енергія, що біжить по тілу, стікається звідусіль, як вона пульсує в мені, загрожуючи вирватися назовні й розібратися з цим кодлом. Все більше й більше я намагалася згадати той момент, коли перемогла тих демонів на вулиці вже колись. Це означало, що зможу знову. Я вже була готова спалахнути, як сонце.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись