Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Магія

Я прокинулася від того, що відчула, як замерзаю. Намагалася дотягнутися до підодіяльника, який лежав десь у ногах, та, помацавши навколо, намагаючись не відкривати очей, аби не розбуркатися, я не знайшла нічого, що можна було б натягти на себе для вкривання. Довелося відкрити очі.

Яким же великим було моє здивування, коли я побачила, що сиджу на землі, притулившись спиною до стіни якогось кам’яного будинку. Надворі темно, хоч в око стрель. Десь далеко гавкають собаки, ніби влаштовуючи конкурс на найголоснішого гавкуна. Перші кілька секунд просто блимаю очима, намагаючись хоч щось розгледіти, та все марно. Повільно підводжуся, тримаючись рукою за холодний камінь стіни. А то я вже ці штучки знаю – зроби крок і ти вже летиш кудись у прірву. Хоч, ніби, й сон, та все одно якось неприємно.

Лише через кілька хвилин я в змозі розрізнити хоч деякі деталі оточуючого світу. Тож я прокинулася десь позаду будинку, у вузенькому провулочку, де не дуже приємно пахло. Зробивши кілька обережних кроків, все так же тримаючись, я опиняюся перед площею, яка хоч трохи освітлена та на яку стікаються вулиці, ніби по колу. У ній немає нічого визначного, як і у темних кам’яних будинках. Здається. Ніби я опинилася десь у Середньовіччі, бо запахи, які літали довкола, говорили про те, що каналізація тут невідома.

Раптом мою увагу привернула темна постать, що вислизнула з однієї з вулиць та помчала через площу, аби сховатися десь у тіні найближчих будинків. А вже через мить тим же шляхом прослідували ще кілька, під довгими темними плащами яких блиснула зброя. Звідти, де зник перший, почулися крики, а потім я побачила справжнісіньку магію – велетенські червоні вогняні кулі летіли в нападників, змушуючи їх відступати з криками болю та відчаю.

Я вибралася зі свого укриття та перемістилася ближче до місця розгортання подій. «От би й мені так! А то енергетичні снаряди це, звісно, добре, але не настільки, як ці. Цікаво, хто це такий майстерний і чи це все, що він чи вона вміє?»

Захопившись спогляданням бою, за яким я перейшла у режим роздумів, що навіть не помітила, коли усе скінчилося. Я прийшла до тями лише тоді, коли чиясь рука лягла на моє плече, чим був викликаний неймовірний переляк. Та я швидко заспокоїла себе, подумавши про те, що поки немає про що турбуватися. Хоча, як завжди, розслаблятися теж ніколи та й ні до чого.

Я розвернулася. Позаду мене стояла фігура у темному довгому плащі з великим каптуром, який надійно закривав обличчя. Тим більше, на вулиці було все ще так само темно. Лише по голосу я могла здогадатися, що до мене говорить чоловік.

- І що ти тут робиш сама о такій порі, дитино? – таємничий голос медом розливався навколо мене, уповільнюючи рухи, ослабляючи мій захист.

Я струснула головою, проганяючи від себе туман, що намагався застелити мій мозок. Звісно, я відчувала, що тут не обійшлося без магії. Але я, в свою чергу, поки не хотіла розкривати себе, тож використати свій магічний захист було неможливо, на жаль. Доводилося покладатися тільки на силу духу й сподіватися, що це саме той, хто мені допоможе опанувати магічне мистецтво.

Відповідь у мене була вже заготовлена – такий собі шаблончик:

- Я, здається, заблукала…

Побачити очі незнайомця я, звісно, не могла, а тому й переконатися у тому, чи сприйняв він мою брехню, було теж неможливо. Та я в цьому дуже сумнівалася, бо це ж маг. А вони, я думаю, такі речі шкірою мають відчувати.

Незнайомець нічого не відповів, лише кивнув головою та змахнув рукою, запрошуючи слідувати за ним. Вибору в мене особливо не було, як і бажання залишатися тут самій без захисту надалі. Озирнувшись на площу ще раз у спробі запам’ятати хоч якісь ознаки місцевості, я вже за мить приєдналася до зігнутої статури у темному вбранні.

Ми йшли темними брудними вулицями, де з-під ніг розбігалися величезні пацюки, на деревах нявкали коти, а нічні птахи та кажани тріпотіли крилами, пролітаючи над нашими головами. Чоловік весь час щось бурмотів собі під носа, та я не зважала на те – я намагалася запам’ятати дорогу в разі, якщо доведеться швиденько «робити ноги» звідси. Хоча, якщо я знову сплю, про що говорили неймовірні речі, свідком яких я стала, то за це я могла не перейматися – все одно зможу повернутися у своє м’якеньке ліжечко просто заснувши будь-де. А з цим проблем особливо ніколи не виникало.

Хоча, мені здається, я щоразу мала до чогось дійти, щось знайти, навчитися чи дізнатися. Можливо, якщо я не виконаю місію цього разу, то й не зможу вибратися. Цікаво, а якщо б я раптом (не дай Боже, звісно, тьху-тьху-тьху і постукати тричі по голові, якщо дерева під рукою немає) загинула у одній з таких пригод? Та перевіряти цього я, звісно, не хочу й не буду. Просто цікаво дізнатися, наскільки усе це реальне.

За такими от роздумами, що дуже відволікали мене від запам’ятовування дороги, на що я, врешті решт, перестала зважати, бо було темно й нічого все одно не видно, але шлях минув доволі швидко. Через хвилин десять я стояла перед невеликою та непримітною халупою серед височезних заростей бур’яну. Десь вдалині кричала сова, а соловейко виводив свою ніжну пісню. Сивий туман почав розправляти свої крила, залишаючи прозорі краплини на листі, деревах, кущах та траві. Починало сіріти.

Мій супроводжуючий зупинився так раптово, що я ледь не влетіла у його спину, останньої миті лише зуміла утриматися від падіння. Але, здавалося, цей інцидент залишився без уваги, бо старий був зайнятий – він творив справжнє диво. На моїх очах халупа перетворилася на нічогенький такий двоповерховий будинок з мощеною доріжкою та клумбами, що були засаджені трояндовими кущами, на яких розцвіли неймовірно гарні троянди різних кольорів.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись