Мереживо снів

Розмір шрифту: - +

Ритуал

Разом з охоронцями та артефактами я повернулася до Алекса, який нетерпляче очікував на мене, крокуючи від стіни до стіни коридору. Вочевидь, йому аж руки чесалися розпочати усе це.

- А ти якраз вчасно! – задоволена посмішка промайнула на його обличчі.

- Ти мене підганяєш, але я геть зовсім не знаю, де той Портал шукати. Бо часу на його знаходження у мене не було, - я розуміла, що потягти час було б непогано, бо придумати щось розумніше ніж зробити так, як вимагає Алекс, я поки не встигла.

- А це не страшно! Ти думаєш, що я дарма прожив життя? І мій батько, і батько мого батька? Це було справою нашого роду! Ми присвятили цьому стільки років, вивчали, спостерігали, вистежували… І, як бачиш, досягли певного прогресу! – Алекс змахнув рукою у бік охоронців-демонів, які вірно служили йому, а потім впритул наблизився до мене, забрав сумку, уважно оглянув вміст і віддав їм. Тоді розвернувся і, вже майже на виході з коридору, кинув: - Я й без тебе знаю, де він!

На цьому він зник у своєму кабінеті, а мене повели до підвалу темними сходами та запхнули до тієї маленької кімнати, яка стала моєю в’язницею.

Я не знала, до чого готуватися. І не здогадувалася, чим усе скінчиться. Хоч так чи інакше, та усе йде не зовсім, як мені потрібно. Ідеального варіанту я все ще не бачила. Або міг загинути Артур, або Дара, чи обоє разом, або я… Та, якщо я відкрию портал, то загинуть усі… Дивно, чого це Алекс повірив мені щодо Ритуалу? Невже й Дара сказала те саме, що й я? То таки ж її проекція була наслана Алексом? Він і сам справжній демон, якщо придумав такий хитрий план, як переконати мене, до того ж діяв з різних боків одночасно.

Від неймовірного напруження останніх днів знову почала боліти голова. Та ще й нудота… Дивно, чи то їжа тут така, просто непридатна для звичайних людей, а тільки для демонів? Чим вони, цікаво, мене годують? До речі, згадавши про їжу, я почула як саме відкриваються двері. На порозі з’явилася велика фігура, за якою, як завжди, було світло, що заважало роздивитися обличчя.

- Пішли! – грубо прозвучало від прийдешнього. – На тебе чекають!

Ми піднялися сходами, кружляли темними коридорами та, нарешті, вийшли з підвалу. Мій охоронець підштовхнув мене до тієї кімнати, де ми з Артуром билися з демонами. На мій подив тут не було жодного сліду того, що сталося.

Алекс, побачивши, як я пильно роздивляюся кімнату, промовив із задоволеною посмішкою:

- Хороша робота, чи не так? – я не відповіла, бо не бачила у тому жодної потреби. Та у мені з кожною хвилиною перебування поруч із ним зростало палке бажання розірвати його на шматки. Я знову спробувала прикликати свої сили, та, на жаль, це не спрацювало й цього разу. Єдине, що мені лишалося – зіпсувати якимось чином ритуал. Аби ж тільки він повірив у мої слова!

Раптом у моїй голові щось ніби перемкнуло. «А якщо він читає мої думки?» І тут, як на гріх, я почула його сміх та побачила хитрий погляд, який видав усю його суть, яка полягала в тому, що я була дійсно права – він знав, про що я думала. І це було ой як мені непотрібно.

У очах потемніло настільки раптово, що я ледь втрималася, аби не впасти.

- Ну то що ж, почнемо! Приведіть тих двох!

- Як почнемо, якщо портал не тут? – у моєму голосі було не тільки здивування, але й обурення. Як він міг подумати, що портал знаходиться під його ногами?

- А звідки ти це знаєш, якщо кажеш, що й гадки не маєш, де він? – він кружляв навколо мене, гіпнотизуючи своїм важким поглядом.

- Логіка! – я не хотіла нічого розжовувати – нехай сам подумає своєю головою, нахаба!

- А точніше? – він зупинився навпроти мене, пильно заглядаючи у очі, від чого мені стало ще більше ніяково.

- Сам подумай. Де Атлантида, а де ми! Я ще повинна пояснювати? Ти ж казав, що усе знаєш! От і вперед! Вези!

- Так, я знаю, звісно! Я перевіряв тебе! – його сміх рознісся по кімнаті.

Він віддав декілька наказів і вже через кілька хвилин мене посадили в машину, де вже сидів Алекс, водій та охоронець. В іншій машині були Дара з Артуром теж разом з охороною. А ще я побачила, як охоронець закинув сумку з артефактами до багажника їхньої машини, перед тим, як ми рушили.

- Ти ж не утнеш яку-небудь дурницю, люба? – нудотно-солодким голосом промовив Алекс.

- Я.. тобі.. не люба! – лише процідила я крізь зуби. Алекс поглянув у відповідь і я відчула, як тіло наливається свинцем. Мабуть, знову якесь закляття, хай би йому грець!

А потім була довга дорога до аеропорту. Час від часу я закривала очі й мені верзлося казна що, від чого я раптово прокидалася, а потім засинала знову, не пам’ятаючи зовсім нічого зі своїх снів. Алекс остерігався мене, тож, аби убезпечити себе, щось точно зі мною зробив, бо я не могла поворухнутись усю дорогу. Тіло усе геть заніміло й біля літака я ледь не впала, коли виходила з машини.

Ще кілька годин приватним рейсом – і знову машини, які зустріли нас на злітній смузі. Я уявлення не мала, куди ми прилетіли, адже нікого не бачила й не чула мови, якою тут говорили. Та це нічого б і не змінило. Куди я подінуся без документів і грошей?

Розмовляти не хотілося, але й думки були під загрозою. Тому я намагалася просто мріяти про щось приємне, аби не думати про справи, про майбутнє, про Артура й Дару. Намагалася навіть мугикати якусь пісню, але це мені швидко набридло. Уявляю, як втомилися слухати це мої супроводжуючі, бо мені ж ведмідь на вухо ще у дитинстві наступив.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 11.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись