Метелики відлітають на фронт

Розмір шрифту: - +

Глава 1

Можна було говорити, що українські солдати виконали свій обов’язок і навіть виграли війну. У будь-якому разі, ціною своїх життів, вони досягли спокою для звичайних громадян. Натомість не потребували нічого. Саможертовна скромність. У розпалі паніки –  полиці з військовою літературою в книжкових магазинах спорожніли, а таці для збору продуктів військовим антитерористичної операції, в супермаркетах, були повні. Тепер все було навпаки. Книжки розбирали неохоче, саме тому їх було багато, а шар продуктів у тацях був тоненьким та скромним. Цю дивну метаморфозу особисто помітила Катя, коли стояла в черзі біля каси. Катя ніколи не клала продукти в гуманітарну тацю, тому що знала, що за неї це роблять інші. Але тепер, коли вона побачила, що таця порожня – їй стало прикро і ніяково. Вона попередила людей в черзі про те, що скоро повернеться, після чого пішла і взяла для бійців кілька пачок макаронів, закордонні консерви та коробку цукерок. Залишивши бійцям цю провізію, в задумі, вона пішла додому. 

Її раціон сьогодні складався тільки з дієтичних йогуртів. Катя берегла свою звабливу фігуру, оскільки вона була джерелом її заробітку. Телефон завібрував на столі. Катя облизала ложку, своїм ніжним червоним язиком, відклала її в сторону та відповіла на дзвінок. Це був Олексій, її дивний, малослівний, завжди химерно вдягнений імпресаріо.

            – Восьма година, - промовив Олексій. – Готель «Столичний». Десятий поверх, номер сто три.         – Як звати? – запитала Катя.

            – Бартоломос.

            – Як-як? – перепитала Катя.

            – Можеш не запам’ятовувати, - промовив Олексій.

            – І все-таки?

            – Бартоломос.

            – Добре. Я зрозуміла.

            За вікном Катерини поступово починав згасати спокійний червневий день. Було спекотно, але час від часу віяв прохолодний вітерець, який сповіщав про наступаючий вечір. У ці хвилини вона мружилась і з насолодою вдихала потік свіжого повітря. Вона прийняла душ, щедро намазавши шкіру лавандовим бальзамом, просушила волосся, зв’язавши їх у міцний хвостик на потилиці. Підійшла до шафи. Не довго думаючи, дістала чорну коктейльну сукню, яка ледве прикривала її пружні сіднички. Щоб створити собі звуковий фон – увімкнула телевізор. Чомусь їй прийшла в голову дивна думка, що зараз оголосять: «Хороша дівчина Катерина з Києва надіслала голодуючим солдатам смачний і здоровий пайок, тож ми на крок ближче до перемоги!». Але, звісно, ніхто нічого такого не сказав. Замість цього оголосили список втрат. Четверо поранених, двоє вбитих. Катерині захотілось вимкнути телевізор, але вона цього не зробила. «Тікати більше не можна», - подумала вона, - «Від цього неможливо втекти. Це потрібно прийняти і щось з цим робити». Ведучий продовжував звітувати про стан на фронті, поки Катерина робила смачний, насичений макіяж. На ясних блакитних очах вона намалювала дві чорні стрілки – вони були гострі, як хірургічний скальпель. Помада була з фіолетовим відтінком. Диктор перелічував типи озброєння і техніки з яких сепаратисти гатили по українським позиціям. Вперше в житті, Катя уважно це слухала, хоча мало що розуміла. Вона розуміла, що її нутро протестує проти устрою цих речей. Їй стало трохи бридко. Вона вдягнула яскраві сережки у вигляді чорних трикутників. За допомогою мобільного додатку викликала таксі. Поки чекала – встигла з’їсти ще один йогурт.

            Фойє готелю виглядало дорогим, але для Каті воно було вже банальним – тони відшліфованого мармуру, колони, звивисті драбини, розписані візерунками рамки ліфтів. Катя попрямувала до ліфту. Її помітила дівчина з реєстраційної стійки з пов’язаним білосніжним платком на шиї. Подивилась на Катю з натуралістичним інтересом і легким докором. Вийшла з-за стійки і перегодила їй дорогу до ліфту.

 

            – Пробачте, на вас чекають? – суворо, але з насторогою запитала вона Катю.

            – Повірте, на мене дуже чекають, - відповіла Катя.

            – Для початку ви повинні відмітитись в…

Дівчина не встигла закінчити пропозицію. Коли ніби нізвідки з’явився Олексій, стрункий, у франтовському приталеному піджаку і елегантно підхопив працівницю готелю під руку.

– Ви ж тільки нещодавно тут, - сказав він їй. – Ви нас не знаєте, тож будемо знайомі. Розумієте, все, що ви бачите відбувається в інтересах Петра Степановича. Адже ви не хочете засмутити Петра Степановича?

Дівчина в білосніжній хустині щось пробуркотіла Олексію, але Катя не вслуховувалась в цю метушню. Вона стрункою ходою пройшла ще кілька метрів і пальцем з бездоганним манікюром натиснула на кнопку ліфту. Він відкрився і відніс її на узгоджений десятий поверх.

Вона легенько постукала в 103-й номер. Відкрив чоловік одягнений у стриманий, але дорогий костюм. Було помітно, що нещодавно він зняв краватку – неголений кадик рухався вільно і розслаблено. Чоловікові було за сорок, вираз обличчя – доброзичливий, зачіска з гомосексуальним нахилом.



Богдан Гнатюк

#665 в Сучасна проза

У тексті є: війна

Відредаговано: 27.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись