Мій ідеальний світ

Розмір шрифту: - +

Глава 1

Сьогоднішній день на роботі проходив повз мене, адже всі мої думки були зайняті про те, якби склалось життя, коли мала б можливість втекти. Звісно, я мало знала про те, що діється між стінами куполів, але мені завжди було цікаво. Просто нам ніколи не розповідали, не показували - що ж там. В основному люди не цікавилися, принаймні відкрито. Та і я, теж. Але саме сьогодні, на своє двадцятиріччя, задумалася, що зі мною буде, якщо втечу? Якщо зможу не побоятись й піти проти усього світу?

Чому саме сьогодні? Тому що після двадцятиріччя, рівно через три місяці, я повинна буду створити новий осередок суспільства. Вийти заміж за Бредлі Купера. Усвідомлення майбутнього пройшлося набатом по голові, хоч я і знала про це мало не з пелюшок. Та пов'язувати життя з чоловіком котрого навіть добре не знала не хотілося. Чесно кажучи, заміж я взагалі не прагнула. Ніколи. І дітей заводити не хотіла, навіщо їм жити у світі, де свобода — це мрії?

Так що тепер в голові вибудовувався план. Поки не чіткий, але першим пунктом було позбутися гена. А так як переливання крові мені не світить ні при яких обставинах, тому що я цивільний житель, то допомога Ел, вірної подруги, стане для мене квитком в те життя якого прагну.
Другим — вийти за межі купола, бажано зі зброєю. І третій — не здохнути, якщо там і правда так все погано, як кажуть.

Струшую темним волоссям намагаючись позбавити голову від дурниць. «Тора, це ж самогубство. Ти нічого не знаєш про життя поза куполом. Як ти збираєшся втекти й жити?» Але було одне велике, але! Від старого чоловіка, колишнього військового, я дізналася, що на території вже мертвої держави Росії є поселення: вільне і щасливе, їх складно знайти, але можливо. І знаходяться вони десь у лісах. Звісно все це туманно, та хіба це важливо?
Дідусь навіть карту намалював як дістатись в це чудове місце. Але чи варто йому вірити? Може він збожеволів і я разом з ним?

Увечері, закінчивши робочий день, поїхала додому. Так, машини та інша техніка були, тільки тепер їх не потрібно заправляти паливом, тепер вони можуть працювати на дистильованій воді, і це набагато економніше, ніж бензин.

В голові все так же вибудовувався план втечі. І головне питання було в тому, чи вистачить мені мужності й безстрашності, привести його в дію? Я не знала. Але, була впевнена, життя в «клітці» не для мене. Я не можу так жити, знаючи, що кожний день, годину, хвилину нас контролюють, стежать за нашими діями, і навіть скажу більше, деякі люди іноді зникають при дуже дивних обставинах. Принаймні дивні вони для мене. Подібне одного разу сталося з мамою двох дітей: порядна і добра жінка, одного разу просто зникла. Дітям і чоловікові сказали, що вона була смертельно хвора, але сумніваюся, що це правда. Вона виглядала пристойно, ніколи не хворіла, а тут раз, смертельно хвора. Абсурд. Ось тільки жителі вірили меру, так чому ж мені все здавалося підозрілим? …

У кожному місті був мер, який дотримувався порядку, слідував наказам людей, що тепер керували залишками країн поділених на міста й підпорядкованих під одну систему. Це була одна спільна група. Ніхто не знав хто це, на екранах телевізорів вони не з'являлися, як в минулому політики. Новини зі світу, столиці, ми дізнавалися на щомісячних зборах на площі, від мера, — містера Донні Лонга.
Не знаю, можливо в мені було щось не правильно. Можливо мій ген неправильно з'єднався з новим, введеним ззовні, але певні підозри ніколи не йшли повністю з моєї голови

Що ж, план втечі: найголовніше змінити ген, і ще б не погано дізнатися, де військові виходять з купола, тому що простим смертним така інформація була недоступна й ретельно приховувалась. Нам не дозволено наближатися і доторкатися до стін купола. Для цього по периметру і ходять солдати. Не, тільки щоб оберігати людей від «жахів» за куполом, а щоб населення не намагалося втекти в інше місто. Тим, кому щастило потрапити в інше місто, під інший купол, вводили сонну сироватку, і так перевозили.

Під'їхала до дому, залишивши машину біля паркану. Збігла сходами і постукала у двері, сподіваючись, що мама ще не спить. Батько помер при загадкових обставинах, у віці 35 років, коли мама була тільки вагітна мною. Сестер чи братів немає. Тільки мама. І зараз вона хвора. Рак. Від нього за триста років так і не знайшли ліки, а вона за останніх два місяці все більше й більше здавала. Єдине, про що мама мріяла — побувати на моєму весіллі. Їх, на відміну від днів народжень, святкували. Уряд забезпечував свято всім необхідним. Гадаю, що робилось це для відводу очей від головних мінусів нашого ізольованого життя.

Двері відчинилися. На порозі стояла вона, моя місіс Кора Деллі. Мені здалося, що за день її обличчя й тіло змарніло, зблідло ще більше ніж вранці. Запалі очі й щоки, бліді губи, хворобливий блиск на шкірі, ніс виглядав величезним на тлі худорлявості. Волосся, зовсім не давно біле, як сніг, тепер посіріло й випадало жмутами.

Порив вітру увірвався в будинок крізь відчинені двері похитнувши маму й здійнявши поділ нічної сорочки вгору. Блакитні очі, такі ж і в мене, дивилися з любов'ю. І я знала ... мама не доживе до весілля, тому що її час закінчується. Гіркота підступила до горла, а великий клубок болю розростався з кожним днем все більше й більше. Не хотілося про це думати, але в іншому напрямку думки не йшли. Саме тому мені потрібно втекти.
Я не зможу жити в будинку, де все пахне нею, нагадує про наше життя, любов, затишок. Занадто боляче. Уже боляче ... а що ж буде далі?

Увійшла в дім та поцілувала маму в щоку, посміхаючись і удаючи, що все добре.

- Привіт мам, як ти себе почуваєш? - пройшла на кухню, по дорозі знявши взуття.

- Дуже добре, Тора. Як робота? - награно веселим тоном.

- Як завжди. Нічого цікавого. - помила овочі, і вже почала маринувати м'ясо.



Дарія Рокс

Відредаговано: 17.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись