Мнс для розбитих сердець

Розмір шрифту: - +

Розділ 13

Таїсія

 

Від Надії Єгорівни втекла, пославшись на поспіх. Втім, це так і є. На першу пару тепер не встигаю, а отже доведеться щодня писати есе. Неприємно, а що робити? Тім важливіше.

- Тасенько, як твоя робота? - Елеонора Михайлівна зловила мене на вході. Вона, що стежить за мною? - Термін здачі роботи все ближче. Вже листопад.

- Здрастуйте, Елеонора Михайлівна. Я працюю над картиною.

- І скільки тобі треба часу щоб її завершити?

- Ем... не знаю, але я її здам вчасно.

Від подальших розпитувань мене врятував дзвінок на урок.

- Гаразд, біжи. Спізнюватися недобре.

- Дякую, - і щодуху побігла на третій поверх. Добре, що сьогодні немає у неї занять.

А картину треба б дописати, але хто б знав, як у мене болять руки після робочого дня, що навіть склянка з водою здається жахливо важкою. І якщо на початку, я хотіла брати участь в конкурсі. Та що там брати участь, я хотіла виграти його. То зараз я боюся його виграти, адже, як говорила Елеонора Михайлівна, та й в умовах конкурсу про це також написано, переможець не тільки гроші отримає, але і можливість роботи в столиці.

Я не хочу кидати Тіма заради столиці. І чому я про це не подумала раніше? Так стоп. Чому я вирішила, що виграю цей конкурс? Впевнена, там будуть роботи краще моєї. А з іншого боку призове місце додасть плюсик в моє резюме. А він, як відомо, на дорозі не валяється.

Як все заплутано. І часу зовсім немає. Хочу бути поруч з Тімом, а він жене. Хочу бути якомога далі від Яна, а він зустрічає на ґанку центру. Подивилася на годинник, я вчасно. Навіть занадто вчасно. Ось йому, що зайнятися більше нічим як мене вистежувати?

- Світло моє, невже ти до нас дійшла? - його посмішка засліпила і напружила.

Взагалі помітила, якщо Ян на ґанку, значить чекай розмову. І скоріше за все вона мені не сподобається.

- Добрий день, Яне...

- Вікторович, підемо, - різко розвернувшись пішов до свого кабінету. А що я? Я вирушила слідом. Ех, а день так добре починався, я їхала на зустріч до коханого.

- Розповідай, як тебе зустріли, - важно розвалившись у кріслі крутив в руці олівець.

- Хто? - спробувала удати, що не розумію про кого він говорить. От не хочу говорити про це. Та й користі в цьому?

- Білочки в лісі, - олівець швидко миготів між пальцями, а його пильний погляд пробирав до мурашок.

- Танок водили...

- А ти чекала квіти й стрічки? - олівець відлетів убік, а він подався вперед.

- Я чекала людського ставлення, - опустила очі тому як витримати його препаруючи погляд я, так і не навчилася.

- М-да, над твоїм очікуванням ми якось не попрацювали, - замислившись потер підборіддя. - Але нічого, я вигадаю як тобі в цьому допомогти.

- Не треба! - я підскочила зі стільця, ледь не перевернувши його.

- А що так? - обличчя зберігав спокійне, але очі сміялися. Ну так, напевно, смішно виглядаю з боку перелякана і майже на все згодна.

- Я сама. Не чекати. Чи не сподіватися і не мріяти.

- Слухай, а може мені метод свій запатентувати? Диви я ще нічого не встиг зробити, а ти так чудово все зрозуміла.

Хто б знав, як він дратує. Згодна, методи його працюють, але нервів же на них ніяких не вистачить.

- Його не пропустять.

- Чому? - таке щире здивування кожен раз захоплює. У перший час я навіть вірила, що він не розуміє.

- Знущання з людини засуджується законом.

- Я до тебе з усією душею, а ти... невдячна.

- Тобі зіпсували настрій, і ти прийшов до мене відточувати свою майстерність?

- Слухай, звідки ти така взялася, а? - нудьга відбилася на його обличчі, отже невдовзі відпустить. От вже не знаю, що йому за радість така грати на нервах оточення.

- Яка?

- Шкідлива! Втім, мене все влаштовує. Так говориш тобі не раді й всіляко це демонструють.

- Я не говорила, - ось завжди він розуміє більше, ніж говорять.

- Ага, ти танок водила. Пам'ятаю.

- Та ти поет.

- Моя душа багатогранна, як діамант. Хочеш покажу?

- Яне, можна я працювати піду? - відверто кажучи втомилася від цього словесного пінг-понгу. - У мене за п'ятнадцять хвилин перший пацієнт.

- Іди, звичайно, бойовий дух я тобі підняв. Можу тепер і своїми справами зайнятися.

Нічого не відповіла, поспішила переодягатися і працювати. Цей Ян такий Ян, що іноді, слів немає для вираження всієї глибини почуттів.

Мені складно з ним спілкуватися, бо не зрозуміло він зараз серйозно чи жартує. Як він робить висновки з трьох почутих слів - таємниця покрита мороком. І ось ці загравання, по суті порожні й непотрібні. Чому він так себе поводить?

Довго міркувати не довелося, пацієнти від довгого перебування в центрі та нудьги із задоволенням сідали на мої вуха. Хоч я і не дивилася телевізор, але була в курсі всіх подій у світі, шоу-бізнесу і нескінченних серіалів.

Головне було кивати головою і навіть не намагатися висловити свою думку. Чому? Багато хто після ловили мене в коридорі та жарко продовжували пояснювати чому я не права.

Сидячи в машині щиро подякувала Яну за турботу. Не уявляю, як би я зараз втомлена тряслася в громадському транспорті спочатку до Тіма, а потім додому. Жах. Попри свій незрозумілий характер він вміє дбати й допомагати. Шкода, що відразу це більше схоже на знущання, а не допомогу.

Не чекати. Чи не сподіватися і не мріяти. Саме ці слова я повторювала, входячи в будинок. Ян має рацію, хоч і не говорить це відкритим текстом. Чим більше чекаєш і сподіваєшся, тим болючіше стикатися з реальністю.

- Привіт, - я не можу не посміхнутися такому рідному і коханому. Хоч він і хмуриться, і дивиться так, немов в думках копається.

Але ж і справді, чого я очікую, що він буде щасливий у такій ситуації? Ні, це ні про Тіма. Він звик бути сильним і все вирішувати самостійно. Він звик допомагати іншим. А зараз його життя поставило в інші умови. Умови не для нього.



Элен Чар

Відредаговано: 20.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись