Моє жовтооке диво

Розмір шрифту: - +

Глава 2

— Ти сьогодні як ніколи замислена, — зауважила колега.

Волею долі ми вийшли з будівлі одночасно, і просто мовчки розійтися їй, судячи з усього, здалося грубим. Ця жінка взагалі часто зі мною розмовляла, хоч теми завжди і були загальними і ні до чого не зобов’язуючими.

— М? — я повернулася до неї, фокусуючи погляд і думки, щоб не бути грубіянкою.

— Я ж кажу, — вона усміхнулася, і клацнула запальничкою, розпалюючи сигарету. — Задумлива зовсім стала. Але тортик ось додому несеш. Гості? Або, — її погляд став картинно змовницьким, — Хлопець?

Я подивилася на коробку з тортом в своїх руках, як на компромат, потім перевела погляд на колегу, щиро сподіваючись, що не зальюсь рум’янцем та не почну заїкатися.

— Та ні, просто солодкого захотілося.

Ви тільки подивіться, та мені варто дати премію за чудову акторську гру.

Жінка задумливо оглянула мою ношу, затягнулася їдким димом і придбала несхвальний вид:

— Одна весь торт зжерти зібралася? Ох, Ліана, розтовстієш, зовсім нікому не потрібна станеш.

І, видавши мені цю моторошну загрозу, велично попливла в вечірні сутінки. Дуже захотілося крикнути їй услід «так я і так нікому не здалася», але я промовчала. По-перше, це зовсім вже низько, а по-друге — здалася. Одному хитрому чорному коту, заради якого і був схоплений торт. І нехай здалася я йому лише як засіб сховатися від погоні, але все ж.

 

Згадавши про причини знаходження Нейтана у мене в квартирі, мимоволі зиркнула на всі боки. Я все ж запитала у нього, хто за ним женеться, що він накоїв, і чого варто було б очікувати. І з’ясувалося, що полюють за ним… його батьки. Особливо — його найдорожча матуся. А все тому, що він… виродок. Це твердження повалило мене в шок, тому що по ньому зовсім не скажеш нічого подібного, навіть якщо захочеш. Вельми симпатична зовнішність, виховання теж в межах допустимого, здається. Але Нейт пояснив: вся справа в його здатності до часткової трансформації. Змінюючі форму, які перекидаються в тумані, можуть перебувати або в людській іпостасі, або в звірячій. Але мій гість так званий межник — той, хто здатний на часткову трансформацію. Деякі види перевертнів межники поголовно — особливо ті, хто перетворюється так званоїю «ломкою», але для його роду це проблема. А Нейт ще і не може приймати повністю людську подобу — його очі завжди залишаються жовтими, а зіниця ніколи не стає круглою. У його клані на цю тему є не дуже добра легенда, тому бідного хлопця тримали під замком з самого народження. Але кого може влаштувати життя під замком? Ось він і втік.

 

І я вже було, зовсім розслабилася, подумавши, ну, яка небезпека може йти від родичів, які просто хочуть повернути додому блудного сина, але хлопець зніяковіло додав, що шукають його вже, швидше за все, не тільки батьки. Світ нелюдей жорстокий, у його клану безліч ворогів, які не втратять нагоди порвати його на частини, щоб послабити силу роду Блекет. Так що ця склянка зі сметаною під назвою свобода, має досить вузьке горлечко, яке придушить, варто хоч трохи не так повернути голову. Від такого порівняння, вимовленого з легкою посмішкою, мене пересмикнуло. Якось він надто вже спокійний.

Але навіть коли небезпека стала чіткішою, я все одно не захотіла його проганяти. Ось таке ось самогубне прагнення хоч на деякий час позбутися самотності.

Кинувши погляд на темніюче небо, я вдихнула морозне повітря на повні груди і прискорила крок. Незважаючи на всю свою впевненість у правильності рішення, затримуватися на вулиці до повної темряви не було ніякого бажання, та й чекають мене вдома ось тепер. Можливо, звичайно, сильніше чекають торт, але на цьому я намагалася увагу не загострювати.

 

А квартира зустріла мене клубами диму і запахом гару, які щільною хмарою огорнули мене, варто було відкрити двері.

— Нейтан?!

Злякавшись не на жарт, я кинулася всередину, в це марево, що було підсвічено дальнім світлом, імовірно з кухні. Торт автоматично залишила на столику в передпокої, сумка завалилася на підлогу, але я не звернула на це уваги. Набагато важливіше було зрозуміти, чому мій будинок горить, і де…

Хлопець знайшовся посеред кухні, де активно махав рушником. Котячі вуха притиснуті до верхівки, а обличчя стало винуватим-винуватим, варто було мені з’явитися у дверях.

— Ліа… Привіт.

Я полегшено опустилася на стілець. Видумана купа жахів поступово відпускала, змінюючись легкою ейфорією від того, що все насправді добре. І тільки тут до мене дійшло.

— Котячі вуха?

Махання рушником припинилися. Нейтан скосив очі вгору, настороживши ці самі вуха, немов спробував побачити їх на власні очі, потім зніяковіло втиснув голову в плечі:

— Часткова трансформація.

— Та сама? — дурнувато уточнила я, оглядаючи його зацікавленим поглядом.

— Ага, — він знову почав махати рушником, ще активніше, ніж раніше.

Дим повільно розсіювався, відлітаючи в розкриті вікна.

Вушка йому йшли, суто органічно вписуючись в картину, і не викликаючи ніякого відчуття неправильності, хоча мали б.

— А… — я зніяковіло опустила погляд. — Хвіст до цієї трансформації додається?

— М-м-м, — хлопець подивився на мене, придбав замислений вид, потім м’яко посміхнувся: — Давай я зараз дим вижену, ти роздягнешся, і ми… поговоримо, за чашкою чаю.

Від його заминки я мимоволі здригнулася, хоч вона і була викликана промайнулим у самого його носа краєчком рушника, яким він все ще зосереджено помахував. А слова про чай нагадали про забутий в передпокої презент. Довелося злазити зі стільця і топати назад, на ходу стягуючи пальто. Щоки відчутно грів рум’янець, довелося на мить притиснути до них долоні, в марній спробі охолодження. Радість від приємного спілкування, нехай і на тлі диму та відчинених вікон, дихаючих прохолодою, викликало в грудях тепле відчуття, за яким я так сумувала.



Кира Оксана Валарика

Відредаговано: 30.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись