Моє жовтооке диво

Розмір шрифту: - +

Глава 10

— Я без тебе не можу дихати, відчуваю себе наче кинутим, у безодню, де згасли вогні, і вбиває мене твое «ні»…

На четвертому рядку я прийшла в себе. От же ж я молодець!

— Хто дав тобі мій номер?

Нейтан тихо розсміявся, але через мобільник його сміх прозвучав занадто по-диявольському:

— Староста дала. Я її ду-уже попросив.

Я зітхнула. Варто було вибрати між бажанням дорахувати до десяти і покричати в стелю «всесвіт, за що?», але часу не було ні на те, ні на інше.

— І ти дзвониш мені, щоб прочитати дивні вірші?

Якщо він тепер буде телефонувати мені, як маніяк, доведеться номер поміняти. Цікаво, йому що, більше зайнятися нічим? Впевнена, у такого хлопця купа турбот!

— Ти не прийшла сьогодні. Де ти?

Я філософськи знизала плечима. Виявляється, я повинна була відзвітувати про свою відсутність не тільки перед адміністрацією, але і перед ним. Хто б міг подумати.

— Тобі яке діло?

Ми не говорили з ним з тих самих пір. Тобто, зі вчора. І я б дуже хотіла, щоб цей період затишшя не закінчувався. Ну, хоча б не так швидко. Добре, що випита з ранку валеріана ще діяла, так що я могла розмовляти з ним на рівних.

— Тобто як це яке? — в його голосі з’явився настільки щирий подив, ніби я забула, як вийшла за нього заміж, і тепер запитала, що він робить в моєму ліжку в одній фаті. — Між іншим, у нас сьогодні лише три пари. І ми могли б… помалювати.

Я чесно зробила вигляд, що не помітила затримку в його промові. Не по телефону ж відносини з’ясовувати. Хоч і дуже хотілося. Втім, мені так само було цікаво, чи є межа його підступності і нахабства.

— Пробач, але нічого не вийде, — я притиснула телефон щокою до плеча і підхопила на руки коробку з документами. — Я на роботі до самої ночі, так що іншим разом.

Коробка виявилася не настільки важкою, як мені передбачалося, так що я змогла взяти її однією рукою, а в другу повернути телефон. Спокійне, необтяжене особливою відповідальністю завдання — носити коробки з документами з архіву в кабінет директорки і назад. Те, що мені зараз потрібно, а не ось такі ось балачки.

— Адріан Георгійович буде дуже засмучений, — Нейт спробував зайти з іншого боку.

Я посміхнулась. Переможно і самовдоволено. Навіть не знаю, чому це було пораховано мною за перемогу:

— Я йому дзвонила. Попередила, що мене сьогодні не буде, він не проти. Плюс до цього, тобі ж ніхто не забороняє піти і попрацювати самостійно. Дописати напис, зробити контур.

Добравшись до сходів, я почала спускатися, тупаючи при цьому, як слон. От цікаво, ці сходи саме мене так не люблять, чи тут просто акустика така?

— Одному нудно.

Я буквально наяву побачила, як він по-дитячому надуває губи, висловлюючи своє невдоволення. І від думок про його губи щоки проти моєї волі залились рум’янцем. Ось чому? Чому він так діє на мене? Невже мені досить гарненької мордочки і пари знаків уваги, щоб я вже була у його ніг? Він же бабій, як і всі йому подібні.

Голос розуму спробував пискнути, що для такого висновку у мене немає підстав, але я швидко заткнула йому рот уявним кляпом. Бабій, я сказала! У нього он яка дівчина поруч, а він від мене чогось хоче. Ось тобі і підстава, ось тобі і доказ. Не звик просто жодної спідниці пропускати.

— Тому, еге ж? — чи то роздратовано, чи то ображено запитала я, різко зупиняючись.

— Що? — здивовано уточнив Нейт.

Довелося придушити ще одне важке зітхання. Не хотіла ж по телефону відносини з’ясовувати, ну, чого язика якось не прикусила?

— Тому ти це робиш? — повернувши голосу спокійні інтонації, я знову попрямувала далі по сходах. — Тобі нудно?

— Що «це»? — все ще грав в дурня він.

— Ох, не прикидайся, що не зрозумів, — я невдоволено шикнула, зачепившись рукою, якою притримувала коробку, за поручень. — Ти знаєш про що я.

Кілька секунд в трубці панувала тиша. Я вже подумала, що нас роз'єднали, а я прослухала сигнал. Але перевірка показала, що справа не в зв’язку.

— Ти така дурна, — нарешті, повідомив Нейтан, не спромігшись прибрати з голосу роздратування, і натиснув на відбій.

Почувши характерний гудок, я здивовано подивилася на екран. Це я тут в позу повинна вставати від його поведінки, а не він! Але, може, образиться і відстане?

Я уявила собі такий розвиток подій — здавалося досить імовірним — і раптом усвідомила, що мені сумно від цього. Як би я не відбивалася, він мені подобався, і подобався дуже сильно. Мені навіть вечорами, здається, стало не так погано. Це, звичайно, було не так дивно, як його до мене інтерес, але все ж теж віддавало легкою ноткою неправильності. Зрештою, що в ньому було такого, чого не було в інших? Той же Ед, теж не чудовисько рогате, дівчата його поглядами проводжають жадібними, та й характер у нього трохи краще буде, ан ні, не теплішає від його погляду в грудях, серце прискорено не б'ється, та коліна не тремтять. Ех, серце дівоче — сутність дурна!

З такими думками я і увійшла до кабінету директорки, поставила на стіл принесений ящик, потягнулася було до іншого, щоб віднести назад.

— Ліана, сонечко, піднімися до Франциско, попроси зробити нам кави з тістечками, — жінка підняла на мене погляд від паперів і мило посміхнулася.

Я ледь втрималася, щоб не потиснути плечима. Тільки кивнула слухняно:

— Як скажете, — і знову вийшла з кімнати.

Це ось все теж було дивним, насправді. Маріанна видзвонила мене з навчання, навіть домовилася з викладачами, буквально оформивши мені відгул. І заради чого? Заради того, щоб я побула її дівчинкою на побігеньках, виконуючи дрібні доручення. Принеси, подай, склади… в інший час я, може, була б незадоволена таким станом речей, але сьогодні відчувала до начальства приховане почуття подяки за те, що не потрібно було знаходитися поруч з Нейтом. Мені потрібна була ця передишка, трохи свіжого повітря і можливості трішки розслабитися, не чекаючи, що він підкрадеться і учинить ще щось, абсолютно вибиваюче з колії.



Кира Оксана Валарика

Відредаговано: 30.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись