Мовчання покоївки

Розмір шрифту: - +

Частина 2. Бути собою

 

Розділ 3. Два метри глибини.

 

Годинник показував восьму годину ранку, коли я прокинувся. Можна було ще трохи поспати, але я таки встав, бо мав на сьогодні плани. Як завжди, я пішов снідати в улюблений ресторан, що знаходився близько мого будинку. День був дощовий. Мій чорний “Лексус” перетинав таку ж чорну вулицю, щітки склоочисника постійно змивали краплі із лобового скла. Музику вмикати навіть не хотілося, адже вона зовсім не підходила під таку бридку погоду. Такі дні створені для меланхоліків: у мене перед очима в цю погоду завжди постають сумні музичні кліпи, де співак чи співачка сидить на підвіконні і сумно дивиться на стікаючі краплі. Або проводить рукою по вологій стежці, яку залишив дощ. Нудить мене від таких кліпів, таких пісень, а особливо при спілкуванні з людьми, які ці кліпи дивляться.

Першу половину дня я провів у тренажерному залі, трохи побігав на біговій доріжці, покачав прес, а на все інше настрою не було. Та і часу вже не вистачало: на дванадцяту в мене назначена зустріч.

Я заїхав додому, прийняв душ і привів себе у порядок, залишив повідомлення своїй прибиральниці, щоб вона сьогодні не приходила, бо я мав плани на вечір, в які вона не входила. Упевнившись, що сигналізація працює належним чином, я вдруге виїхав із дому за сьогодні. На мене чекала зустріч із моїми діловими партнерами, що хотіли б обговорити усі подробиці завтрішнього відкриття готелю.

Я зупинився біля будівлі офісу і  вийшов під дощ, що встиг посилитись уже настільки, що став просто ливнем. У мене була парасолька в машині, але я не взяв її. Ця дощова меланхолія перекинулась і на мене, від чого мені раптом стало байдуже до всього на світі. Я навіть зупинився, коли подумав про те, наскільки мені байдуже, що обговорюватимуть на цій зустрічі. Вони сперечатимуться про те, чи потрібна червона доріжка на відкритті, як привітати знаменитих гостей, чи не поміняти меню фуршету в ресторані, чи не відкрити сауну в той же день і т.д. Хоч кожен із моїх партнерів розумів, що остаточне рішення, звісно, прийматиму саме я, власник готелю.

 

 — Святославе! Ти чого мокнеш? – Почув я голос Олега, а потім вже помітив його, виходячим на сходи – Чому  ти не йдеш усередину?

 — Привіт, Олеже. Я вже йду. – Швидко перетнувши розділяючу нас відстань, я порівнявся з другом. Ми з Олегом дружили, починаючи з першого класу, а потім разом вступили в один і той самий ВУЗ. Після цього пройшло вже багато часу, але ми залишилися друзями, тому що нас об’єднувало наше минуле, спільні проекти і, звичайно, великий капітал. Зазвичай ми працювали разом, бо це було вигідно. Ми розробляли різні проекти, але готель “Ravine” стане найграндіознішим серед них.

 — Щось ти сьогодні не в настрої, Святе. Післязавтра відкриття нашого готелю, вершини нашого бізнесу! З такими коштами, які ми на ньому зароблятимемо, можна навіть зовсім не працювати решту життя!

 — Як же я люблю твій оптимізм, – відмовив я похмуро, – але ти не врахував, що справа може піти не так.

 — Як не так? Все буде добре. Ти так кожен раз хвилюєшся перед новим відкриттям, я ж знаю тебе, Святославе. Це буде наш найкращий сумісний проект.

 — Ага, – Тут Олег був правий. – Ходімо у конференц-зал.

У залі зібралися уже всі, коли ми з Олегом зайшли. Ніхто не звернув увагу на те, що я був змоклий від дощу, або робили вигляд, що не помічають. Холодні краплі стікали по моєму обличчю, коротке волосся прилипло до шиї, біла сорочка обліпила тіло і стала прозорою. Сівши на один зі стільців навколо круглого столу, я зіперся на м’яку спинку і сказав: “ Почнімо.”

Поки кожен із наших партнерів, архітекторів, спонсорів та дизайнерів висловлював свою думку щодо майбутнього відкриття готелю, я чомусь не міг сконцентруватися на потрібній темі. Я думав про зовсім інше: я думав про Ніку. Ми познайомилися уже два тижні тому, і наші відносини лише починали розвиватись. Сьогодні я запросив її до себе додому і чомусь цілий день не міг думати про щось інше.

Вона була дуже гарна на минулому побаченні: її чорне волосся так блистіло і переливалось, що я ледве переборов бажання його погладити. Сукня червоного кольору була просто неймовірно привабливою, я цілий вечір не міг відвести від неї погляд. Ніка постійно посміхалась, її зуби блистіли, як перлини, а червоні губи так і хотілося поцілувати. Мені подобалось, як вона відкидала волосся, коли сміялася, а потім воно ще колихалося, переливаючись, як чорний атлас… Подобалось, як Ніка заглядала мені прямо в очі: від такого погляду в мене всередині щось ніби оживало.

Взагалі, я не мав у житті багато жінок. Вони або набридали мені, або не підходили. Часто я сходився із жінками, що спочатку мені подобалися, але потім мене чекало розчарування: вони виявлялися нетямущими або стервозними чи постійно полювали на мої гроші. Кажуть, важко знайти пару тільки біднякам, але це не так. Багатіям легше знайти когось для інтрижки, але для кохання на все життя – дуже непросто. Мені, мільйонеру, кожна дівчина буде стверджувати: “Я кохаю тебе просто так!”. А після весілля захоче мати власну яхту і  заведе коханця… І їй дуже легко буде розбити моє серце. А після розлучення буде вимагати в суді поділу майна та аліментів для дітей…

Щоб помітити жінок такого типу до того, як закохуватися у них, я просто старався багато часу проводити з ними та непомітно випробовувати. Сьогодні я випробовуватиму Ніку.



Яна Лу

Відредаговано: 16.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись