Мовчання покоївки

Розмір шрифту: - +

Частина 5. План виживання

 

 

Розділ 9. Мої шестеро сусідок.

 

 

 

Я все ще не могла повірити. Бездиханне тіло Свята несли у його покої охоронці, за ними бігла група медиків готелю, а хлопці в помаранчевих жилетах запевняли, що мільйонер ходив на пошуки "такої білявої покоївки". Усюди царював хаос: персонал розійшовся по всій будівлі, клієнти сходили з ума зрозумівши, що застрягли надовго. Вони намагалися зателеонувати своїм страховим компаніям та турагенствам, але в таку погоду про розмову з останніми можна було тільки мріяти. Кілька людей з персоналу дуже голосно сперечалися про те, звільнить Свят своїх охоронців чи ні. 

Я закрила обличчя руками, щоб ніхто не бачив моїх сліз. Раптом я відчула таку сильну втому, що покачнулась і сперлась спиною на стіну. Ноги почали тремтіти і я просто сіла на підлогу.

Ліза і Зоя раптом налетіли на мене, допомогли мені звільнитися від верхнього одягу та силком повели в якийсь із номерів. Я пручалася, ще й сильно! Мені зараз стрішенно хотілося побачити Святослава, переконатися, що з ним все нормально. Я виривалася, але подруги намагалися мене втихомирити. Зоя пояснила, що до власника зараз нікого не пускають. Марно навіть старатися.

Вони до помогли мені дійти до ліжка і я дозволила їм вкрити себе ковдрою. Останнім, що я чула, був тихий, майже нечутний діалог подруг.

— Зоя, що це з нею? Вона ніби скажена!

— Тихо, Лізо. Вона в стані шоку. Ми все правильно зробили: накрили ковдрою і заспокоїли. Коли проснеться - все вже буде нормально.

— Ого... звідки ти все це заєш? Вчилась на лікаря?

— Взагалі-то, у кожній школі викладають основи медицини, на різних предметах. А я добре навчалася.

— Якщо ти така розумна, чому тоді стала покоївкою?

— Гм... — Зоя задумалася.

Тут я заснула. І зробила це дуже швидко. Дивно: я завжди швидко засинаю після якогось потрясіння. На когось проблеми наганяють безсонницю, але не на мене. І знову, як прокляття, мене переслідує один і той самий сон...

Він простягає мені руку, ми стоїмо на пляжі. Я дивлюся на чудовий обрій, що сходиться з блакитним морем, і намагаюся запам’ятати цю картину, щоб потім намалювати пейзаж. Боковим поглядом вловлюю, що його очі звернені до мого обличчя, і чомусь ніяковію. Помаранчевий промінь сонця раптом ніжно торкається моєї щоки, і сонце повільно сідає. Але достатньо швидко, щоб я могла спостерігати цей процес. Він обіймає мене і бере мою руку у свою. Потім обертає до себе моє обличчя вільною рукою і збирається з думками, намагаючись правильно сформулювати те, що хоче сказати. Я стою в очікувані, сонце гріє моє підборіддя. Ще секунда і, я відчуваю, він скаже ті завітні три слова! Три слова, які я мрію почути від нього!

Він прочищає горло і дивиться мені у очі, трохи мружачись через яскраве сонце. Все так тихо, чути лише приглушений гул невеликих хвиль та одинокі крики чайок. Він вже відкрив рот, щоб сказати це…

І тут Ліза із гучним плеском і ще гучнішим сміхом виниряє з води. Вона вся у водоростях і дуже брудна. Ох, таке може приснитися тільки мені!  Вона шепоче: “Ви не звертайте уваги, я просто подивлюсь.” Точно в її стилі! Я не можу більше це терпіти.

Я прокинуласьсь. За вікнами ще світло. Або вже світло, дивлячись чи це той самий день, у який  я заснула. Праворуч  на цьому ж ліжку спить Зоя, а десь на півдні пристроїлася Ліза. До мене раптом повернувся ясний розум і я почала їх будити. Щось важке лежало на серці, тягнуло вниз... 

Ми втрьох злізли з ліжка. Воно було односпальним, виявляється. Мені знадобилося п’ять хвилин, щоб згадати, що я роблю в цьому номері. А коли мене осінило, я не знала, що тепер робити. Згадала про Святослава і… Боже, а якщо він вже помер? Що, якщо він не відійшов і…ні. Ні! Я хочу побачити його! Він живий, я точно знаю!

Тривожні думки і страх одразу наповнили мене, я переодяглася в уніформу і вже збиралася йти. Але Ліза зупинила мене:

— Ніно! Ти куди зібралася? Нас зачекай! — Ліза і Зоя швидко одягнули свої форми і поспішили за мною. Але перед тим, як вийти з номера, ми заправили ліжко і пересвідчилися, що тут усе не виглядає так, ніби дві покоївки та офіціантка з якоїсь радості  спали тут всю ніч. Хоч мене це не дуже хвилювало, дівчата постаралися повернути кімнаті колишній вигляд. Дивно, що ніхто з нас не відтягнув штори і не подивився, що твориться зовні. Але ми побачили це, спустившись униз. 

Більше сотні людей зібралося у фойє й мовчки дивилися на скляні вхідні двері. Вони були повністю заморожені, а двору не було видно. Ні неба, ні землі... Нічого. Тому що весь перший поверх уже був під снігом.

У мене підкосилися ноги і я ледве не впала. Тільки що я хвилювалася через те, що ми з подругами спали в номері для клієнтів, а тепер це стало такою дрібницею в порівнянні з цією проблемою! Як же ми тепер вийдемо? І де Святослав?!

Пані Черешняк, щоб не підвищувати голос, склала товстий папірець у конус, тим самим зробивши примітивний рупор, і вигукнула, приклавши його до губ: “Без паніки, усі в головний конференц-зал! Швидко, там ви взнаєте, що робити!” — і вона перша ж туди попрямувала, цокаючи каблуками. У нас не було вибору: довелося йти за нею.



Яна Лу

Відредаговано: 16.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись