Моя доленосна практика

Розмір шрифту: - +

3

Прокидалася довго. Я б залюбки ще декілька годин поспала, але наполегливий, чіпкий та уважний погляд не давав нормально відпочити. Я його буквально шкірою відчувала. Розплющила очі і повернула голову в бік такої дивної уваги до своєї скромної персони. Зустрілася поглядом із яскравими смарагдовими очима, які просто полонили мене своєю магічною красою. Мій вчорашній пацієнт наразі лежав на боці, підперши голову рукою, просто навпроти мене, так як ліжка наші знаходилися біля протилежних стін, а між нами були стіл та вікно. І, судячи зі слабенького проміння, що пробивалося крізь скло, ще було досить рано.

От, чого було не поспати ще якихось нещасних півгодини? Тоді, можливо, цей тип пішов би собі кудись і я уникнула б майбутньої розмови.

Спросоння я не врубилася до кінця, де я, хто це зі мною в кімнаті і котра зараз година, та й очі ці незвичайні та такі красиві… Але вже за кілька хвилин прийшло розуміння.

- Мене Вікторіка звати, - не знайшла нічого розумнішого, крім як представитися, аби розбити цю двозначну тишу.

Погляд смарагдових очей з вивчаючого став здивованим.

- А не боїшся ось так просто називати своє ім'я першому зустрічному? - запитав він насмішливо, а проте деякий подив ніяк не зникав з його погляду.

- А чого тут боятися? - була моя черга дивуватися.

- А раптом я використаю його як зброю?

Я засміялась.

- Дивний ти, яка тут зброя? Це ж лише ім'я. Та й я тобі допомогла, можна сказати, життя врятувала, тож ти не маєш права мені шкодити, - жартома сказала я.

- Так, дійсно, - задумливо сказав незнайомець, - допомогла.

- А як тебе звати?

І тиша…

- А своє ім'я я тобі скажу лише в тому разі, якщо доведеш, що тобі можна довіряти, - несподівано повідомив він після досить довгої паузи, чим лише розпалив мою цікавість.

- Гадаю, не вийде, - засмучено відповіла йому. - Ми з куратором тут лише проїздом і незабаром знову вирушимо в дорогу.

- А куди ви прямуєте? - запитав він, ніби між іншим, але було в очах у нього щось хиже. І цією своєю неоднозначністю він ще більше збив мене з пантелику.

- Не знаю, цілком довірила планування нашої поїздки куратору, - збрехала. Звичайно, що я вивчила свій маршрут ще під час черги до порталу. Знаю, що брехати - негарно, але такий погляд у нього зараз… Не знаю, як описати, але в той момент відчула себе слабкою здобиччю, а я не люблю це відчуття. Варто бути обачнішою, та й небезпечний він, це видно. Оточували його якась така зловісна аура і сила. Втім списала все на звичайну цікавість.

- Що ж, тоді запитаю у твого куратора, - усміхнувся цей дивак якось… ніби передчуваючи веселощі.

- А що з тобою сталося? - перевела розмову на більш безпечну, як мені здавалося, тему. - Звідки в тебе були ті рани?

- А ось цю таємницю, гадаю, я відкрию лише своїй дружині, - і знову цей усміх та натяк у погляді.

Я натягнуто захихотіла, сприйнявши ці слова, як жарт. Та це, схоже, і був жарт, он як чоловік шкіриться. Ось тільки жарти у нього дивні якісь.

- Що ж, тоді буду називати тебе Смарагдом, - жартівливо сказала я, встаючи з ліжка та поправляючи на собі халат.

- А чому це одразу Смарагдом? - здивувався.

- А в тебе очі такого кольору, - пояснила весело.

- О, так, дійсно, - якось дивно він на мене подивився, не подобається мені цей погляд.

А наступної миті я відчула, як трусонуло магічне поле. Жах! Це ж хто тут такий неакуратний? Підбігла до вікна. Виявилося, що нечисть. Схоже, що ця погань зовні намагалася магією пробити бар'єр, що відгороджував будинок від лісу з його монстрами. Побачила, як невеличкий загін зомбі з лічем на чолі намагаються пробити щит.

- Вікі, - до кімнати залетіла меґера, яка була вже при повному параді, - швидко на вихід! Там твоя перша практика в двері стукає. Іди й…

Вона не договорила, лише зблідла і дивилася на мого сусіда, як на убивцю-маніяка. А той лежав собі нерухомо і спостерігав за нами всіма так, ніби спектакль дивився. Та мені зараз було не до того, я швидко вилетіла з кімнати, натягаючи дорогою халат наверх сорочки, та помчала на своє перше (!) справжнє завдання.

Підбігла до неочікуваних гостей, безстрашно вийшовши за, щиро кажучи, слабенький бар'єр. Скелетики зраділи мені, як рідній і щасливо заторохтіли кісточками в мій бік, а ліч узагалі обійматися поліз, але я, як вихована та культурна панна, не можу обійматися ось так, з ким доведеться, тим паче ось цього висушеного патика з голівкою, ліча тобто, красенем ніяк не назвеш, інша справа - Смарагд, от він симпатичний, у нього очі гарні, з ним пообіймалася б, а у цього, ніби чорні прірви замість очей… Бр-р-р.

Але не в цьому суть. Миттєво створила вогняний згусток, який в науці пульсаром зветься, і запустила ним у ліча. Той не надто зрадів такому подаруночку і хотів було ухилитися від небажаного щастя, але пульсари в мене особливі, завжди свою ціль знайдуть, ось і цей знайшов. Сама не знаю, як вони в мене такими виходять, ніби все, як треба роблю… Але ліч згорів не одразу, наостанок він в мене якимсь темним закляттям кинув, але я навіть не почухалась, виставила щит. Вже через секунд десять від небезпечної нечисті залишилась лише гірка попелу, а її загін був надійно мною упокоєний і так само спалений. Про всяк випадок.



Настя Лайт

Відредаговано: 10.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись