Моя дівчина- янгол що впала з небес

Розмір шрифту: - +

Відкриття

Розділ 7

(Відкриття)

                …Я вийшла щоб перевірити що це, та посеред подвір’я була дірка з гіркою, я миттю пішла про це казати Нії, Деймону і Чаку. Моєму шоку не було кінця, але я побачила страх на їх обличчях, не знаю чого, але вони всі були налякані… Я досить довго заспокоювала їх всіх, а головне питання чому саме вони так перелякались? Це звісно досить неочікувано коли посеред подвір’я з’являється велика дірка, але думаю для них як  істот із іншого світу це мало бути як мінімум не страшним. Я підійшла до цієї дірки ближче. З неї віяло холодом і дивним запахом, схоже на запах трупа і борщу. Я спробувала гукнути туди і почула луну, та ніяких інших звуків я не чула. Не знаю, що це за дірка така, але ячітко бачила сходи які вели прямо в темряву. Після довгих розмірковувань до мене все таки вийшли ці три чуда в пір’ї із дуже цікавою інформацією. «Розумієш, ще довго до створення бідь-якого життя на землі тут жили ми, і всі ми жили в мирі, та був один невдалий експеримент з боку Бога. Він вирішив створити нову расу яка буде захищати наш світ від всяких енергетичних атак, однак ця ідея провалилась. Спочатку ці напівлюди напівгоргуллі дуже вміло боролись із зайвою магією, однак через певний час вони стали цю силу використовувати проти нас, хоча ми їм зла не робили. Мабуть вони стали розумніші і вирішили що вони тут хазяї, але в результаті всі лідери наших рас відправили їх в підземелля щоб вони там жили, бо знищити вони просто не могли. А охороняти цей вхід довірили одному архангелу. І якщо наші здогадки правильні, то цим архангелом була твоя бабуся…»- розказує Деймон. В мене відвисла щелепа, я не знала що сказати, і поки ми тут ловили гав то один із цих вилетів та схопив ручку  важіля та полетів вниз в підземелля. Чак старався зупинити його своєю косою, однак він не встиг його зловити, і тепер єдиний ключ від цих воріт в лігві ворога. Ми всі разом стали думати що ж робити, бо ситуація зараз дійсно не дуже втішна. Цих створінь звали Ураки, вони мають гарну фізичну силу, однак розуму в них малувато. Їх можна перехитрити, але якщо вони тебе побачили, то це вже дуже поганий знак. Зараз абсолютно все проти нас, бо ми не знаємо як з ними боротись і не знаємо це підземелля. Поки я думала як краще поступити в цій ситуації, Деймон створив вогняну кулю і запустив її повільно в цю дірку. Як виявилось, сходи мають форму ДНК і спускаються глибоко вниз, а що там вже невідомо, бо сигнал із кулею пропав. Духи прийшли до висновку, що там місце з вмінням подавляти енергетичну силу, тому навіть якщо ми туди і підемо то дратись прийдеться на кулаках. Мені ця новина не дуже сподобалась, особливо якщо врахувати той факт що я дратись то і не вмію.

                Ми пішли додому щоб розібратись в цій ситуації і скласти план дій.  Мабуть єдиний хто панікував в цій ситуації так це Ніа. Вона вела себе дуже дивно, зазвичай вона життєрадісно, але в цій ситуації вона ледь не плакала. Мабуть це із-за того що їй страшно стало, але мені більше не страшно а ніяково і я в шоці повному, бо таке зі мною вперше. Мабуть для кожної адекватної людини це має бути вперше і має викликати емоції шоку, але чомусь Ніа яка вже бачила чимало всього впала в малу істерику. Я вже заспокоювала її як могла, і пігулки давала, але звідки я знаю чи діють вони взагалі на духів, питання тупе, але цікаве.  Чак крутив навколо себе косу, а Деймон створював нові вогняні кулі, і мабуть одна я думала що з цим лайном робити.

                Через годину я прийняла рішення, що нам всім треба йти вниз і забирати те, що належить нам. Запал  в моїх очах було видно за кілометр, однак Деймон і Чак були проти того, щоб я туди йшла, бо прості смертні не зможуть там довго протягнути. Ця інформація звісно не радувала мене, однак вони можуть знати краще, бо вони живуть довше за мене та і знають вони більше за мене. Ми прийшли до висновку, що я вимушена буду піти на кладовище та попросити допомоги у своєї бабусі поки Чак і Деймон будуть проходити в те підземелля. Ураки зараз неймовірно слабкі, бо більше мільйона років жили під землею, тому вони не зможуть вийти на світло навіть через місяць, однак одному таки вистачило забрати важіль, та скоріш за все він вже мертвий. Ми лягли в ліжко та в повній тиші готувались до наших планів.

                Ранок. Я вирішила трохи перенести думки про цих істот, а тому вирішила пробігтись до озера. Легенький вітерець лоскотав моє обличчя, а ще пару гілок зарядило мені в око. Настрій трохи зіпсувався, але на наступній такій гілці  я відігралась та надавали їй таких піздюлей, що ніхто не зміг би пережити. В моїх навушниках грала музика, в основному це був важкий рок, однак зараз мене чомусь потягнуло на піаніно. Вже скоро я добігла до озера, воно було чистим та гарним, бо в нас майже не забруднюють такі озера. Можливо там навіть водиться якась риба, проте я дуже сумніваюсь, що там вона буде якась велика. Також був невеликий причал який вів аж до середини цього озера, і звісно я вирішила туди зайти, бо інакше це була б не я. дерев’яна підлога вже скрипіла, а тому здавалось що я можу зараз в будь-який момент просто провалитись. Дивно, але я не провалилась, що мало статись зі мною. Я підійшла до краю та глянула вниз, а в голові думка: «Ну ось, схоже сьогодні буде день коли ми можемо загинути, хоча я сподіваюсь що ми впораємось. Я не знаю, що це взагалі таке, однак я знаю точно, що хлопці зможуть впоратись якщо вони будуть ладити. Ех… як же хочеться бачити майбутнє і знати що буде далі.»- після моєї фрази позаду мене хтось тихенько шепнув:



DReaper

Відредаговано: 23.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись