Мрії збуваються

Розмір шрифту: - +

Це Лондон крихітко

Лондон зустрів мене дощем.
Надворі було похмуро. Люди ховалися під чорними парасолями.
Кожен хотів якнайшвидше дістатися домівки, тому вільних таксі не було.

На щастя, Джо приїхав за мною власним авто.
Його «Мазда» чорного кольору стояла неподалік виходу.
Через годину ми під'їхали до невеличкого двохповерхового будинку. Моє нове помешкання знаходилося в районі сучасного Лондона. Сподіваюся, салон знаходиться не дуже далеко звідси.
- Ну, от ми й на місці, - сказав Джозеф, припарковуючись.
Ми вийшли з автомобіля і швидко побігли до під'їзду.

Дощ періщив мов з відра. Я навіть не могла як слід розгледіти місцевість.
Ми піднялися на другий поверх та зайшли у велику, простору квартиру.
- Ти роздивляйся тут, а я принесу твої речі та поїду. У мене ще справи, – сказав Джозеф, підморгнувши.
- Добре.
Квартира була досить просторою.
У вітальні була бежева канапа, біля неї стояв мініатюрний журнальний столик, а навпроти – невеличкий телевізор.
Ліворуч від вітальні була кухня, теж умебльована, та ванна кімната.
Далі я пройшла у спальню, що була праворуч від вітальні.

Спальня була оформлена у фіолетових тонах: фіолетові стіни, фіолетові фіранки і такого ж кольору постіль на двоспальному дерев'яному ліжку.
Крім ліжка там був нічний столик з настільною лампою, невеличка шафа-купе, а біля стіни - дерев'яний стіл з великим дзеркалом і бра.
Квартира мені сподобалась.
У холодильнику я знайшла продукти. Мабуть, Джо заповнив холодильник спеціально перед моїм приїздом. Завтра він обіцяв показати дорогу до роботи. Треба буде йому подякувати.

Повечерявши, я прийняла душ і вирішила подивитися телевізор. Звісно, всі передачі були англійською. А так хотілось почути хоч одне слово рідною мовою . Що ж доведеться звикати що рідну мову я тепер буду чути лише у думках .Я була дуже стомлена і через двадцять хвилин заснула.
Наступного дня я прокинулася від якогось дивного шуму.
Дощ нарешті припинився, на небі світило сонце. Я знову почула дивний гомін.

Звук доносився з вулиці.
Я вийшла на балкон і побачила дівчину - вона стояла через дорогу, якраз навпроти моїх вікон. У руках у неї був плакат із зображенням якогось хлопця.
Побачивши мене, вона замовкла. А потім глянула на сусідній балкон і закричала:
- Томасе! Я люблю тебе!!! Томасе, ти найкращий!!!
Ого! Це ж треба. Мабуть, справді любить. Я б так не наважилась кричати.
Незважаючи на різницю у часі я таки подзвонила додому . Повідомила що вже добралась до нового дому і що скоро збиратимусь уже на свій перший робочий день . Мама передала що вони з татом триматимуть за мене кулаки . Що мене навіть трохи розсмішило , але зрештою додало впевненості

О восьмій по мене заїхав Джо. Поснідавши, ми поїхали на роботу.
Виявилося, що салон "ЗЗ"знаходиться у центрі міста. На авто туди можна дістатися за 20 хвилин.
Коли ми зайшли в салон, там уже зібралися всі працівники, а просто перед ними стояла Наталі.
- Вона спеціально прилетіла з Парижу, щоб познайомитися з тобою, - прошепотів мені на вухо Джо, коли Наталі наближалася до нас.
- Доброго ранку! – сказала жінка грубуватим, впевненим голосом. На вигляд їй було років 35. А за паспортом – наскільки мені було відомо – 47. Весь її не дешевий зовнішній вигляд вказував на те, що Наталі цілком самодостатня, сильна духом і цілковито незалежна жінка.

Висока, струнка дама з чорним як ніч волоссям, простягнула мені свою широку, доглянуту долоню.

- Я Наталі Рікман, як ти вже здогадалася. Та всі звуть мене просто Наталі. Ти Оксана?

Неймовірно, весь цей час вона дивилась мені просто в очі, жодного разу не моргнувши. Одразу видно, що вона впевнена у собі. Мені ж довелось докласти чимало зусиль, щоб не відвести погляду.
- Так, - сором'язливо промовила я і потисла руку новій начальниці.
- Ласкаво просимо до нашої великої талановитої сім'ї, – тепло посміхнулась жінка і вказала жестом на моїх нових співробітників, які до цього моменту, здається, навіть не дихали. - А це Стефані, Анжела, Ійєн, Марджері, Крістін і Вайолетт. - сказала Наталі, показуючи на кожного працівника.
- Ну що ж. Думаю, ви спрацюєтесь. А мені пора.

- Щасливої дороги!!! – майже хором заговорили усі дівчата. Бачу, дисципліна у них у пошані.
- Ось. Це мій номер, - сказав Джо, простягаючи візитку. - Вразі чого - дзвони. І ще одне, -
він витяг із внутрішньої кишені піджака пухкий конверт і дав мені. – Там усі документи твого страхового полісу, особистий рахунок і кредитна картка.

Я зазирнула у конверт і, окрім документів, побачила чималу пачку готівки.

- Що це за гроші? – прошепотіла я.

- Це аванс. Ти ж маєш за щось жити до зарплати.

- Дякую. А хіба я не маю якийсь контракт підписувати?

- Наша Марджері тобі усе пояснить. А мені вже час.
- Куди ти їдеш?
- У Париж, столицю моди. Разом з Наталі. Повернусь через місяць.
- Ну, тоді щасливої дороги.
- Дякую, мила. А тобі - вдалої роботи.
Він поцілував мене у чоло й пішов.
До мене одразу підбігли дві дівчини.
- Ти, мабуть, не запам'ятала наших імен? - запитала рудоволоса дівчина.
- Ні, – знітилася я.

- Не страшно, - усміхнулась вона. - З часом ти всіх запам'ятаєш. Тим паче, нас не так багато. Я Анжела, до речі. А це Стефані, - дівчина вказала на блондинку, що стояла поряд.
- Рада знайомству, - сказала я.
- Ходімо, покажемо, де у нас що лежить. - Стефані взяла мене за лікоть і повела в зал.
Мені зробили екскурсію. Марджері, яка на час відсутності Джозефа виконувала обов’язки менеджера, допомогла мені оформити усі документи.

А десь о половині десятої до мене прийшла перша клієнтка. У неї було розкішне, густе волосся аж до пояса.
- Я не стриглася півтора року, - сказала вона. – Думаю, настав час змінити імідж.
- Добре. Яку зачіску бажаєте?



Ірина Стецина (Бабич)

Відредаговано: 03.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись