Мрії збуваються

Розмір шрифту: - +

Пиріжечок

У клубі було класно!
Неонові вогні, гучна ритмічна музика. Що ще потрібно для вдалої вечірки?

Ми відривались поповній. Аж, раптом, до нас підбігла Вікторія.
- Ліззі! Ліззі!Там Пиріжечок приїхав! - і потягнула сестру до виходу.
Я залишилась танцювати у колі нових знайомих. Скоріш за все, Пиріжечок - це хлопець Ліз. І я буду їм тільки заважати. Через хвилину Елізабет повернулась до мене.
- Скільки можна тебе чекати? - зашипіла вона.
- Перепрошую?
- Чому ти не пішла за мною?
- Та… я не хотіла заважати, - зніяковіло відповіла я.
- Ось ви де! - сказав хтось позаду мене. Голос видався мені таким знайомим. Здається, друга склянка «мохіто» була зайвою. Мої найпотаємніші мрії перетворились у галюцинації. Я не вірила своїм вухам. Це просто неможливо! Це не може бути він!
- Вибач, затрималися трохи. Просто Оксі не хотіла йти, - сказала Ліз, хитро посміхнувшись.
- Чому? – оксамитовий баритон став на нотку грубішим.
Значить, це не галюцинації? Це справді Томас!
- Не знаю? Сам у неї запитай! - Елізабет весело підморгнула брату і зникла у натовпі.
У ту ж мить мене за талію обхопили сильні руки і, не зважаючи на мій ступор, розвернули у протилежну сторону.
Із нетерпінням я здійняла очі вгору і, нарешті, побачила рідне обличчя. Лише тепер я зрозуміла ,як сильно за ним скучила. Серце радісно відізвалось у грудях. Я забула все, що тривожило мене останній місяць: невгамовних дівчат під вікном, його стосунки з Ванессою - все це помарніло і стало зовсім неважливим, коли поряд стояв Томас.

Він дивився мені в очі і чарівно хмурив брови.

Я літала у хмаринках щастя. Я знову можу бачити його сірі очі, вдихати його п’янкий запах, відчувати тепло його рук. Навіть через сукню вони обпікали мою шкіру.

Від ейфорії моє серце виривалося з грудей.
- Привіт! - нарешті сказав Томас, намагаючись перекричати гучну музику.
- Привіт!- відповіла я і по дурному посміхнулась.
- Можливо поясниш, чому ти не хотіла Йти до мене? - ображено запитав хлопець.

По тілу пробігли мурашки.
Я винувато опустила очі. Я ж не знала, що Пиріжечок - це мій Томас. Пиріжечок!! Ця кличка викликала у мене посмішку.
До нас підійшли сестри Томаса.
- Томасе, - сказала Вікторія, окинувши нас косим поглядом. - Щойно телефонувала мама і просила, щоб ми поверталися додому!
- Сюрприз готовий? – запитав красунчик, лише не секунду глянувши на сестру.

- Так, – кивнула вона.

- Тоді ходімо. Не варто примушувати маму чекати.

Перемістивши руку на моє плече, він повів мене до виходу.

Я почала пручатись, хоча понад усе на світі хотіла залишитись з ним. Але тепер удома точно будуть лише найближчі родичі сім’ї Рейнольдс, і я там буду зайва.

- В чому річ, Оксі? - запитав Томас.
- Куди ти мене ведеш?
- До будинку батьків, - спокійно сказав він.

Ми, нарешті, вийшли на вулицю.
Я на силу зупинилась і повернулась до красеня.

- Чому ти не хочеш зі мною іти? – із страхом запитав Томас, випередивши мене. - Ти тут не сама??

На його обличчі відобразився біль і розчарування. Але чому? Він що, ревнує мене? Нісенітниця!

- Я була не одна.

Хлопець нахмурився.

- Але ти забрав моїх компаньйонок! – сердито сказала я.

Томас секунду подумав, а потім розслабився і голосно розсміявся.

Я вирішила договорити до кінця. Можливо, мені пощастить і ми побачимось завтра.
- Наскільки я зрозуміла, у вас буде свято у тісному сімейному колі. І мені там не місце.

На очі накотилися непрохані сльози. Я зовсім не хотіла залишати його.
- Що трапилось? - до нас підійшла Елізабет. - Розмовляти будете в дома. Авто чекає.
- Справа в тому, - почав Томас і глянув знову на мене. В сірих очах загорілись вогники. Він чудово знав нав’язливу вдачу сестри і був впевнений, що від Ліззі мені не відвертітись, - що Оксі боїться бути зайвою на нашій сімейній вечірці!
Ну все, зараз почнеться !!! У Ліз почервоніли щоки. Таке трапляється дуже рідко. І лише тоді, коли вона дуже сердиться.
Я, подалі від гріха, заховалась за Томаса. А він почав сміятись.
- Молодець, ти все правильно зрозуміла! - сказала Елізабет.- Ти їдеш з нами, і це не обговорюється!

Не дочекавшись моєї відповіді, вона сіла у авто.

- Ходімо! - Томас блиснув білосніжною посмішкою.
Вікторія вже сиділа поруч із чоловіком на передніх сидіннях авто.
Тож ми сіли позаду, поруч з іменинницею.
Томас сів останній. Ліз зайняла, на диво, багато місця. Тому аби поміститись, ми з Томасом сиділи впритул одне до одного. Добре, що було темно і ніхто не бачив, як палають мої щоки.

Всю дорогу до будинку Рейнольдсів моє серце вискакувало з грудей, реагуючи на таку довгождану близькість Томаса. Хлопець кидав на мене пильні погляди, бентежачи мене. А потім наче сама доля вирішила довести мене до інфаркту: наше авто віднайшло на рівній дорозі глибоку вибоїну і в’їхало у неї тим боком, де сидів Томас. Від несподіваного поштовху мене кинуло прямісінько в обійми хлопця. Його це, здається, зовсім не засмутило. Томас вправно спіймав мене і пригорнув до себе. Весь мій самоконтроль кудись безслідно зник, я потрапила у полон сірих очей і, найбільше чого я зараз хотіла - відчути смак його губ.

Я знову глянула на Томаса і він мені посміхнувся. Його, на перший погляд, хитра посмішка була такою теплою, що я, на якусь мить, забула як дихати.
А вже через хвилину ми під’їхали до будинку. На порозі нас чекала місіс Рейнольдс.
Дивно,та вона теж не була проти моєї присутності.
У домі, справді, залишилися лише найрідніші: батьки Ліз, Вікторія з чоловіком, Томас і… гм… я.
Місіс Рейнольдс дуже зраділа, побачивши сина. Тільки-но ми всі зайшли у будинок, вона підійшла до нього і міцно обійняла.
-Я рада, що ти зміг приїхати,-сказала жінка, цілуючи Томаса у щоку. - А де Ванесса?



Ірина Стецина (Бабич)

Відредаговано: 03.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись