Мрії збуваються

Розмір шрифту: - +

Доленосне рішення

Вечірні сутінки вже спустились на місто, коли вони вийшли з ресторану і сіли в машину. Спритно лавіруючи у потоці автомобілів, Олег розповідав про свою нову роботу в кіно, про гастролі до Берліна. Наталя також ділилася враженнями від закордонних подорожей під час спортивних змагань доньки. Обоє говорили на відсторонені теми, намагаючись зняти хвилювання, що виникло в душі під час розмови за вечерею, і все ще не проходило. Постоявши деякий час в пробках, вони, нарешті, приїхали в Бучу. Висока металева брама відчинилася і автомобіль заїхав на широкий двір. Поки Олег забирав з салону свої документи, Наталя з захватом подивилась на будинок. Двоповерховий, але зовсім невеликий, з широким ґанком і синьою черепицею, він був схожий на маленький казковий замок.

На першому поверсі перед ними відкрилася велика вітальня і кухня, а на другому розташувались три спальні. Інтер'єр кімнат був виконаний в сучасному стилі з переважанням теплих відтінків коричневого і бордового кольорів. Перебуваючи в ролі гіда, Олег, жартома провів їй екскурсію. Посміхаючись і з цікавістю розглядаючи все довкола, Наталя щиро захоплювалася його придбанням.

— Ти не дуже мене хвали, — відповідав Олег, хоча було помітно, що йому це дуже приємно.— У мене до таких речей, як ремонт і дизайн немає абсолютно ніяких здібностей, тому друзі порадили хорошого дизайнера, якому можна довіряти, а ремонт зробила будівельна фірма Юри.

— Але ти все одно молодець! Домігся, чого хотів. Я ж пам'ятаю, як ти мріяв стару квартиру продати, будинок купити. Так що, ти маєш рацію, мрії збуваються! — посміхаючись, відповіла Наталя.

— Збуваються, та ще не всі ... — тихо відповів він і повільно привернув її до себе. — Моя найбільша мрія — ти, і мені страшенно боляче, що ти не зі мною.

Наталя в одну мить стала серйозною і той веселий настрій, з яким вони оглядали будинок, миттєво зник.

— Олег, мені треба їхати... Вже пізно... — вона спробувала відсторонитися, але він ще міцніше притиснув її до себе й поцілував з такою ніжністю, що всі шляхи до відступу були негайно відрізані.

Уже в наступну секунду Наталя знала, що цей поцілунок їй не забути ніколи. Сил чинити опір не було, та вона і не хотіла цього. В цю мить існувала тільки його ніжність, м'які дотики рук до її волосся, переповнені коханням очі, в яких палахкотів вогонь бажання...


— Наталочко, — тихо прошепотів Олег. — Я хочу, щоб ти завжди була зі мною, якщо, звичайно, ти приймеш рішення...

Наталя відчувала, що підсвідомо вона вже давно зробила свій вибір, та голос розуму ще намагався чинити опір. Сьогодні вона вже знала напевно, що цей чоловік потрібен їй, потрібен на все життя і що вона кохає його. І перш ніж хвиля пристрасті охопила їх, вона сказала те, чого Олег так довго чекав:

— Так...
_____________________________

Коли Наталя переступила поріг своєї квартири, була вже одинадцята година вечора. У вітальні й в кухні було темно. Лише тонка смуга світла в кабінеті Вадима натякала про те, що її чекають вдома. Наталя повісила сумку в передпокої й тихо підійшла до прочинених дверей. Вона побачила, що чоловік сидить за своїм столом і читає якісь документи. Вогник настільної лампи кидав тіні на його похмуре обличчя, і в голові жінки раптово промайнула думка про те, як сильно Вадим змінився за останні п'ятнадцять років. Однак сивина в темному волоссі й легкі зморшки біля очей надавали мужності та навіть привабливості його зовнішності. Наталя згадала, як кохала його колись, і як нестерпно боляче вмирала в ній ця любов з кожною їх сваркою, з кожним його нерозумінням...

Немов відчуваючи на собі погляд, Вадим, нарешті, відірвався від своїх паперів і подивився на дружину. Його сині очі пильно вивчали її, і Наталя відразу побачила в них ледь приховане обурення.

— Ну, і де ти була? — тихим крижаним тоном запитав він.

Наталя мовчки пройшла до кімнати й сіла на невеликий шкіряний диванчик біля столу.

— Де Настя? Спить? — запитала вона, намагаючись хоч якось відтягнути важкий момент пояснень з чоловіком.

— Ти навіть пам'ятаєш про Настю? — з іронією запитав Вадим. — Донька ночує у подружки... Я поставив тобі питання.

Всередині у Наталі все тремтіло, та відступати вона вже не могла. Прийшов час сказати чоловікові правду і покінчити, нарешті, з усім цим. Набравши в груди побільше повітря, жінка рішуче вимовила:

— Вадиме, мені потрібно з тобою серйозно поговорити.

— Я слухаю, — похмуро мовив він.

Ні його тон, ні погляд, що пронизував її наскрізь, не віщували нічого доброго, та Наталя була чомусь впевнена, що зараз чоловік не опуститися до скандалу. Він був занадто гордий для цього і занадто байдужий до неї. Ця думка боляче полоснула по серцю й водночас раптово надала їй впевненості в своєму рішенні. І намагаючись помститися йому за цей біль, Наталя жорстко мовила:

— Я хочу розлучитися з тобою.

Настала гнітюча тиша. Здавалося, саме повітря в кімнаті було заряджене якоюсь нестерпно важкою енергією, що здавлює легені й не дає вільно дихати. Вадим дивився на неї так, наче хотів проникнути в найтаємніші куточки душі. По тілу жінки пройшла холодна дрож. Як не старалася, Наталя не бачила великого подиву в його очах, хоча і помітила, як після її слів чоловік весь напружився.

Вадим повільно підвівся зі свого крісла і, заклавши руки за спину, пройшовся по кімнаті.

— Я припускав, що це незабаром станеться. Ти віддалилася від мене останнім часом.

— Я віддалилася? — обурено перепитала Наталя.

Ця фраза просто шокувала її. Як він може говорити так? Адже це він зробив усе для того, щоб вони перестали бути не тільки чоловіком і дружиною, а й друзями! Він майже не спілкувався з нею останні пів року!

— Так, але це вже не має значення...Тож не будемо обговорювати очевидне.

Наталю вбивав його спокійний, байдужий тон.

— Саме так, не будемо. Ти все одно не зрозумієш мене ніколи, тому що живеш іншими принципами та поглядами на сімейне життя. Так, як живемо ми, жити не можна!

Вона різко підвелася, намагаючись не розридатися і згадуючи, якою самотньою відчувала себе поряд з ним весь цей час.

— Що ж, нічого не поробиш ... — тихо мовив Вадим, розгублено дивлячись у темне вікно, — так ми й не змогли стати близькими людьми. Напевно, ти маєш рацію: більше немає сенсу прикидатися, що у нас все добре.

Наталя не чула очікуваного розпачу в його голосі й в цю мить просто ненавиділа Вадима за цю холодну стриманість. Їй було так шкода себе, шкода свого кохання до чоловіка, який ось так легко і байдуже відпускає її, навіть не намагаючись зупинити.

— Напевно, в усьому винна моя постійна зайнятість. Я приділяв тобі замало уваги, — продовжував Вадим, не дивлячись на дружину.— Я хотів би дізнатися одну річ, так ... з цікавості ... Хто він?

— Навіщо тобі це знати?

Наталя не очікувала цього запитання. Невже Вадим весь цей час здогадувався про те, що у неї хтось з'явився. А вона думала, що його взагалі не цікавить, де дружина затримується після роботи.

— Тому, що мені не все одно, з ким буде спілкуватися моя донька, — суворо відповів він, дивлячись на неї майже з презирством.

— Якщо Настя захоче, вона може жити з тобою. Звичайно, я б цього не хотіла, але нехай вона вирішить сама, — тихо відповіла Наталія, відчуваючи крижаний холод по всьому тілу від його пронизливого погляду.

— Ти не відповіла на моє запитання. Хто він? — спокійно, але наполегливо, повторив Вадим.

— Чоловік, який мене кохає, — з викликом відповіла Наталія. — І розділяє мої вподобання. Сподіваюся, ти розумієш, про що я говорю?

— Зрозуміло ... " Розуміє, підтримує ..." І чим конкретно він може допомогти тобі в твоїй творчій діяльності? — з іронією запитав Вадим, але Наталі здалося, що вона чує в його голосі ледь стримувані ревнощі.

— Тепер це тебе не стосується. Ти запитав — я відповіла. Для мене зараз найважливіше за все розмова з Настею. Якщо ти не проти, я б хотіла сама з нею поговорити.

— Оце вже ні, — підвищивши голос, різко відповів він. — З донькою ми будемо спілкуватися разом. Я хочу, щоб вона сама робила висновки, і самостійно прийняла рішення, з ким із нас вона буде жити.

— Як скажеш, — відповіла Наталя, прямуючи до дверей.

Сльози наверталися на очі. Її просто вбивав його спокій, а сувора, байдужа стриманість доводила до сказу. Поведінка Вадима була сповнена холодної гідності й майже нестерпної впевненості в своїй правоті. На якусь мить Наталія навіть відчула себе винною в тому, що їх сім'я розпалася. Хай там як, але всі ці роки вона була за ним, як за кам'яною стіною. Не тільки вона, але й Настя, яка до того ж обожнює свого вічно зайнятого батька.

Всі ці думки змусили Наталю обернутися і в останній раз поглянути на чоловіка. Вадим знову сидів у своєму кріслі за столом. Їх погляди зустрілися. Вперше за багато років вона побачила в його очах біль і смуток. Невже цій залізній людині зараз так само важко, як і їй від того, що вони розлучаються? Чи це лише гра променів світла від настільної лампи?

— Пробач мені, Вадиме, — тихо сказала вона.

— Сподіваюся, і ти коли—небудь мене пробачиш. Напевно, ми занадто різні з тобою і це вбило наші почуття... — відповів він, опускаючи очі.

«Якщо вони взагалі у тебе були...» — з сумом подумала Наталя і, припинивши болісну сцену, швидко вийшла з кабінету.



Діана Ясна

Відредаговано: 11.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись