Місто довгих коридорів

Розмір шрифту: - +

Частота янголів

У небі пролітав журавлиний клин. Він був майже непомітним на фоні сірого від хмар неба, з якого зима все ніяк не хотіла прибрати свою змарнілу ковдру. Я прикрив обличчя чорно-білою арафаткою, котра чимось нагадувала навколишні пейзажі з частково відталих полів, на яких де-не-де ще лежав брудний, схожий на кам’яну сіль, сніг. Весна все ніяк не хотіла вступити у свої права. Мабуть в неї теж було свого роду перемир’я з зимою, яке трохи затягнулось і вилилось у тривалий сезон грипу на лінії розмежування.

Ми сиділи в очікуванні новин. Чотири солдати, загибель яких жодним чином не відбилася б у щоденних зведеннях з лінії фронту, котрі, втім, вже давно ніхто не дивився.

Командир час від часу позирав на рацію, котру спеціально до цього завдання нам підігнали ЗСУшники. Мовляв, чим можемо. Допотопні пластмасові коробочки, які нам, до речі, дістались без батарейок, попри важкі погляди старого, лише мовчки лежали поруч одна з одною, потрохи вкриваючись краплинками інію.

«Комунячий мотлох» - ледь чутно вимовив він і, в принципі, був правий. За весь час свого існування країна «йоб***х гуманістів», як любив висловлюватись друг Злий, не спромоглась створити нічого окрім купи зброї, яка щороку вбиває вдвічі більше народу ніж усі ядерні бомбардування разом узяті. На мить я навіть перевірив, чи стоїть на запобіжнику мій екземпляр цього диво-винаходу.

- Може піти розвідати, де вони? – обережно спитав солдат праворуч від мене. Друг Лис, а саме так звали хлопця, давно знав відповідь на своє питання. Втім, сидіння протягом майже години без можливості розпалити багаття, зняти бронік чи просто розім’яти ноги цілком логічно мотивує шукати розради у будь-чому. Навіть у відпочатку безнадійній розмові з командиром.

- Ще зарано. – скупо відповів Злий, якому все більше не подобалось, що двійко бійців, яких він відправив на попередню розвідку досі не вийшли на зв’язок, хоча вже майже сплив час, протягом якого ті мали б надіслати бодай якусь звістку. Це було далеко не перше його бойове завдання. Друг Злий був старим загартованим не однією війною чоловіком. У свої 58 він пройшов майже десяток міжнародних конфліктів. Вперше він потрапив на війну у 19 років, коли його разом з такими ж зеленими юнаками відправили в Афганістан. Після того вже в якості військового кореспондента, здебільшого російських видань(українські подібними темами не цікавились) побував у Таджикистані, Чечні, Азербайджані, Грузії та у чорт знає скількох африканських країнах. Втім, тоді він був або рядовим солдатом або журналістом, та аж ніяк не командиром загону, сформованого з добровольців аби прикрити хвости розвідки ЗСУ поблизу одного з донецьких сіл. – Якщо там є сєпари і вони нас побачать, то весело тут буде всім.

- Ліпше перевір скільки в тебе з собою гранат. – додав за командиром боєць ліворуч від мене.

- Димовух чи бойових? – уточнив Лис, який напередодні виміняв кілька Ф-1 на деякі ніштячкі від волонтерів.

- Усі. – завершив розмову друг Злий. Іноді видавалось дивовижним, як сильно йому пасує його псевдо. Події воєн, які протікали в нього на очах, і в яких він не бачив абсолютно жодного сенсу, дуже сильно вплинули на його характер. Мало хто може похвалитись, що бачив того задоволеним чи навіть веселим. Та попри все, мені завжди здавалось, що в глибині душі він є дійсно щасливою людиною. Адже після років поневірянь чужими країнами, чужими війнами, він з впевненістю міг сказати, що є насправді важливим в цьому житті. Вперше за 58 років він взяв зброю за власним бажанням, відчуваючи власну правду не перебріхану продажними журналістами, і не вигадану писаками-графоманами. Він боровся не за права чи свободи, ні. Десятки, а то й сотні разів він бачив, як розпаливши війну у власній країні, її громадяни тікали з неї, забувши про право власності, віросповідання та безкоштовну медицину, аби віднайти все це для себе в одній з країн «золотого мільярду». Ні. Права надто дешева й попсова річ, аби за них воювати. Чоловік завжди б’ється за свої ідеали, порушення яких нівелює все по-справжньому мужнє у ньому, все по-справжньому цінне, що лиш може бути в людині.

Попри мої високі роздуми, картина пригнічувала. Рації мовчали. Розмови, на яку ми всі сподівались, так і не сталось. А єдиною розвагою, покликаною хоч якось вбити час стало роздивляння вирізаних на прикладах штурмових гвинтівок візерунків, які залишились від попередніх власників. Імена, тризуби, восьмикутні хрести, цитати з Декалогу – все це вражало уяву. Зустрічаючи подібне, ти починаєш розуміти стиль мислення людей, котрі жили сто, двісті, триста років тому. Для яких речі були не простими предметами побуту, а радше частиною життя. При чому життя не одного покоління, а цілого роду. Дивовижно, та війна до певної міри стала каталізатором до відродження традицій, покладених багато віків тому. Так, місце родових мечів та обладунків посіли автомати, броніки та бойова техніка. Немов з глибин генетичної пам’яті повернувся козацький звичай надавати прізвища заслужені в борні рідної землі. Псевда стали новими прізвищами, які значно краще ніж ті, котрі були записані у паспортах або на ID-картках, характеризували людину. Війна розривала рани, але в них ми нарешті побачили власну кров.

На мить мій погляд зупинився. Я задивився на майстерно вирізьблений кельтський хрестик, що прикрашав приклад одного з автоматів. «От же ж, зачепила ця тема хлопця» - подумки сказав я собі, дивлячись на бійця, що тримав у руках той АКМ. То був друг Профі. Він був філологом, тому терпіти не міг свого іноземного псевда, яким його нагородили побратими. Втім, як то кажуть, мода вже пішла в народ, тож єдине, що йому залишалось – примиритись з цією курйозною випадковістю. Закінчивши Львівську політехніку, він повернувся до рідного Харкова, де вступив до аспірантури одного з місцевих універів. Кажуть, що йому чи не єдиному з усіх аспірантів викладачі дозволяли вести пари в студентів, поки самі десь «піднімали вітчизняну науку». Він спокійно знаходив спільну мову зі студентами і мав усі шанси стати відмінним викладачем. Втім, не так сталося, як гадалося. Під час однієї з пар в нього виникла суперечка з одним зі студентів щодо тлумачення значення того самого символу, що нині красувався на прикладі його автомата. Пояснення молодого аспіранта про поєднання кола як язичницького символу сонця та хреста як символу християнської віри у єдиному символі Традиції та успадкування, не надто переконали вісімнадцятирічного студента, що щиро вірив у нацистську суть цього страшного малюнка. Наступного ранку на вході до університету з’явилось графіті з кельтикою і парними блискавками. Після нетривалих роздумів керівництво університету, побоюючись проблем з іноземними партнерами, що фінансували створення лабораторії на базі вишу, прийняло геніальне рішення виключити аспіранта, що напередодні виступав на захист даної символіки. Додатковим «доказом» для ректорату виступила проактивна діяльність друга Профі у часи Майдану та після початку війни, що так і кричала про його нацистські нахили. Виключення з університету стало для хлопця ударом. Через скандал, двері вишів, для нього були закриті. Знання поточної ситуації на фронті підштовхувало його йти воювати, однак брак строкової служби не дозволяв йому піти на контракт. Вбити ж понад рік для ліквідації цієї прогалини не ставало терпіння, тому єдиним можливим рішенням став добровольчий батальйон. Один з небагатьох, що нині ще залишались.



Вайс

Відредаговано: 27.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись