Між вогнем і водою

Розмір шрифту: - +

1

Новий день почався занадто рано і занадто болісно. Голова боліла, тіло морозило, а нудота ще досі тривала. Як тільки моя пам’ять повернулась, сором покорив мене. Чорт, що я вчора наробила. Дивитись батькам в очі було неймовірно важко. Чому? Та напевно за те, що вони давали все, що мені було потрібно. Саме мої батьки хоч і не біологічні дали всю любов та ніжність яка в них була. Закривши очі я ще більше пожалкувала за свій проступок.

- Мелек доню ти спиш? - спитала тихо мама. Я одразу ж закрила очі. І хоча знала, що буде я просто лежала спокійно. Мама закрила двері і її легкі кроки наближались до мене.

- Сонечко вибач нас з татом, що не розповіли. Я знаю, що ми з татом повинні були розповісти, про те, що ти.....Але не змогли. Вибач нас — проговорила мама, а потім поцілувала мене в лоб , і швидким кроком вийшла з моєї спальні.

Відкривши очі я почала плакати. Сором був занадто великий. Зробивши декілька вдихів я встала в з ліжка і направилась в душ. Гаряча вода стікала по моєму тілу розслаблявши його, після я добре вмилась знявши всю косметику, і почистив зуби вийшла. Надягнувши халат я пішла на низ. Відкривши двері я одразу почула аромат сирники .

- Мили ти як завжди зробиш такий аромат в домі, що захочеться одразу ж їсти. - проговорила я коли опинилась на кухні. Мили стояла біля плити і готувала каву. Сівши поряд я почала смакувати сирник.

- І тобі доброго ранку красуня — проговорила жінка повернувшись до мене.

- Де мама і тато?

- Вони поїхали на роботу міс Софі — проговорила позаду мене Марта.

- А чому ти мене так називаєш? Я Мелек .

- Ну так називає ваш батько, я і вирішила, щоб треба так звати. - відповіла новенька покоївка.

- Щось я не можу згадати коли мене так тато називав — відповіла я з іронією в голосі і надпила трохи кави.

- Треба менше пити — відповіла новенька.

- Марта ти все зробила. Що я тобі сказала? Якщо ні то тоді йди собі — вчасно втрутилась Мили.

- Не звертай уваги. Характер ще той. А ти краще поїш, та випий пігулку, щоб голова не боліла. - проговорила ніжно Мили. Вона мені як друга мати. Чи можливо вже третя. З самого дитинства вона поряд зі мною. Ніжні, трохи стомлена від життя, але вона все одно була поряд зі мною. Виключивши плиту вона сіла поряд і просто дивилась на мене з посмішкою. Чорне волосся було зав’язане в тугий хвіст, короткі вії були трохи під крашені, на лобі були глибокі морщинки, але навіть вони не могли прибрати природну красоту Мили.

- Поясни чому мене кинули мої...біологічні батьки....Чорт не знаю як їх називати - проговорила я опустивши голову.

- не знаю чому вони тебе залишили. Правда. Але я ще досі пам’ятаю все. Як твоя мама принесла тебе зранку. А все починалось за довго до цього. Я працюю на твоїх батьків дуже довго. Я пам’ятаю як в один з наче звичайних днів твій батько привів маленьку та ніжну дівчинку і назвав її своєю нареченою. Потім через два місяці було пишне весілля батька Тома були проти цього весілля, а батьки Амалії стрибали від щастя. Їм випав золотий квиток до кращого життя. Але для Тома і Амалії гроші були далеко не головні. А потім Амалія завагітніла. Ти б бачила свого батька. Він стрибав, кричав, танцював і кружляв від щастя. Все йшло дуже добре. Амалія працювала не зважаючи на свій стан. А потім коли вже був сьомий місяць вагітності......На роботі її вдарив один з пацієнт в нього була залежність від наркотиків. І саме тоді була йому була потрібна доза. Потім почалась кровотеча. А потім малюк загинув. І тоді....Тома і Амалію підмінили. Дім став занадто тихим і важким. А потім коли Амалія почала приходити в себе, вона почала допомагати в безкоштовній лікарні. В одну з ночей знайшли маленьку дівчинку. Худу, слабу. Котра не їла більше ніж три дні. Цією дівчинкою була ти. В рюкзакові була лише ім’я на листку Мелек і все. Амалія швидко до тебе звикла. Вона ожила. Наче життя повернулось до неї.... через місяць з’явилась ти в нас на порозі і тоді дім почав жити. Твої батьки вкладали в тебе всю любов. Всю ніжність та турботу яка в них була.

Ох — все, що я могла виговорити. В голові думки були занадто погані. Я ще досі не могла відповісти на багато питань. Потім зробивши декілька ковтків кави я пішла одягатись в університет. Джинси та чорна футболка на котрій було нарисований середній палець на руці. Так саме ця футболка добре передавала мій настрій до життя. Насправді тепер я точно не знаю, чи дякувати Богу проте, що мої біологічні батьки кинули мене, і я опинилась в цьому домі, чи звинуватити свої батьків котрі мене ростили, що забрали мене з лікарні. Можливо мої батьки і справді мене шукали.

Пари йшли занадто довго як і моя нерідна мати, я пішла вчитись на лікаря. Але вже на першому курсі зрозуміла. Не моє. Вивчати людську анатомію. Вивчати з чого складаються м’язи. Чи вивчати мозок і раз на місяць дивитись на мертву людину яку повільно розрізають для студентів. Мене ніколи не нудило при мертвих людей тому напевно мені все одно.

- Привіт красуня....Моя донечка....



Незнайомка

Відредаговано: 11.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись