Міжсезоння

Розмір шрифту: - +

Глава 3. ВІТЕР ЗМІН

Take me to the magic of the moment
On a glory night
Where the children of tomorrow dream away
In the wind of change
(Scorpions)

     Спочатку Перебудова планувалася як чергове «закручування гайок». І ніхто з радянського керівництва тоді, в січні вісімдесят сьомого, не міг собі уявити те, що ця Перебудова вже зовсім незабаром почне рухатися в діаметрально протилежному напрямі. І, тим більш, ніхто тоді не міг припустити, як далеко все це зайде.
     Але зайшло. 
     Усвідомивши всю безперспективність подальшого «закручування гайок», Горбачов змушений був проголосити курс на демократизацію суспільства. А далі — пішло-поїхало.
     У вісімдесят дев’ятому зміни стали настільки стрімкими, що люди просто втрачали орієнтацію, не знаючи, а що чекає на них наступного дня. 
     Головною подією лютого вісімдесят дев’ятого було виведення радянських військ з Афганістану. Власне кажучи, те виведення розпочалося ще у травні вісімдесят восьмого, коли Горбачов усвідомив-таки, що введення радянських військ до Афганістану було політичною помилкою попереднього радянського керівництва, і що радянські війська вели в Афганістані несправедливу війну за якісь химерні, утопічні ідеї. 
     І буквально через кілька днів після того, як п’ятнадцятого лютого останній радянський військовослужбовець залишив афганську землю, Горбачов підписав указ про припинення призову студентів на дійсну військову службу. Спочатку було вирішено не забирати до війська лише тих студентів, кого ще не призвали. Але трохи пізніше — напевно, «під тиском громадськості», — було прийнято радикальніше рішення: демобілізувати всіх студентів, призваних під час навчання.
     Одразу ж усі зрозуміли, чому той указ вийшов саме в лютому вісімдесят дев’ятого: Радянський Союз виводив свої війська з Афганістану, тому армія більше не потребувала такої кількості гарматного м’яса. Адже до вісімдесят другого року студенти в армії не служили. В багатьох ВНЗ діяли військові кафедри, котрі готували офіцерів запасу за різними військово-обліковими спеціальностями. А там, де військових кафедр не було, випускники після закінчення навчання служили лише один рік. Проте в сімдесят дев’ятому році, коли Радянський Союз напав на Афганістан, виникла велика потреба у живій силі для відправки на війну. Тому й було вирішено брати всіх студентів як тільки їм виповниться вісімнадцять років — навіть після зимової сесії, котру ті призовники мали скласти достроково. Потім, правда, коли влітку вісімдесят шостого Радянський Союз вивів з Афганістану шість полків, для студентів було залишено тільки весняний призов. Ну, а коли радянські війська після безглуздої дев’ятирічної війни залишили країну, потреба у студентах в армії відпала. Студенти зітхнули з полегшенням.
     А шостого лютого розпочався новий семестр. На другому курсі не було більше історії КПРС. Натомість з’явилися нові предмети: друга іноземна мова, вступ до германської філології, філософія (поки що тільки марксистсько-ленінська). Було прийнято рішення, що всі студенти англійського відділення як другу іноземну мову вивчатимуть німецьку, а студенти німецького та французького відділень — англійську. 
     А головне, всі другокурсники — починаючи з весняного семестру — мусили навчатися на військовій кафедрі. Хлопці — за спеціальністю «артилерія», а дівчата — за спеціальністю «медична підготовка». 
     На другий день навчання, коли всі другокурсники зібралися у великій лекційній авдиторії, до них несподівано прийшов Данило Тадейович.
     — Увага! — оголосив він. — Сьогодні о вісімнадцятій годині в залі будинку політосвіти відбудеться дуже цікава лекція про Афганістан. Виступатиме дипломат, котрий двадцять років пропрацював у тій країні — спочатку при королі, а потім — у демократичній республіці. Він чудово знає цю країну та її звичаї. Отже, у мене до вас велике прохання піти на цю зустріч. Ви не пошкодуєте. До того ж, вхід є абсолютно безкоштовним. 
     Увечері майже всі студенти прийшли до будинку політосвіти.
     — Дорогі товариші! — звернувся до всіх присутніх співробітник тієї установи. — Сьогодні ми запросили до нас у гості колишнього дипломата, котрий працював у радянському посольстві в Афганістані впродовж двадцяти років — з шістдесят сьомого по вісімдесят сьомий роки. Дозвольте вам представити Червоненка Федора Федоровича.
     — Шановні товариші! — почав свою промову гість. — П’ятнадцятого числа має завершитися виведення радянських військ з Афганістану. Тепер вже однозначно можна сказати, що так зване введення обмеженого континґенту було політичною авантюрою. Прямої загрози з боку США не було. Американці допомагали моджахедам лише фінансами та зброєю. Жоден американський солдат не воював в Афганістані напряму з радянськими військами. Ось і виходить, що радянські війська були чи не єдиною окупаційною силою в Афганістані… Як так вийшло, що Радянський Союз втягнув себе в цю безперспективну війну? Радянське керівництво сподівалося, що афганці розпочнуть будувати соціалізм радянського зразку. І при цьому воно зовсім не врахувало того, що в Афганістані просто нема кому будувати такий соціалізм. Робітничий клас в Афганістані ще тільки зароджується. Натомість більшість населення живе родовим, первісним ладом. Про який соціалізм можна казати, якщо вісімдесят відсотків населення країни живе ще в докласовому суспільстві. Звичайно ж, радянське керівництво цього не врахувало…
     Далі Федір Федорович розповів про Бабрака Кармаля. 
     — Тут мене часто питають, хто такий Бабрак Кармаль, як він опинився на чолі афганської держави та де він зараз. Бабрак Кармаль перед приходом до влади за допомогою радянських військ працював послом Афганістану в Чехословаччині. У вісімдесят сьомому році, коли головою держави став Наджибулла, Бабрак Кармаль переїхав до СРСР. Зараз він лікується від хронічного алкоголізму… І, взагалі, Бабрак Кармаль був людиною інтелектуально недалекою. Він некритично позичав усе, що було в СРСР. Одного разу я навіть прочитав стенографічний звіт якогось засідання, де Бабрак Кармаль вигукнув: «Хай живе Народно-Демократична Партія Афганістану, керівна та спрямовуюча сила радянського суспільства»…
     — А яке майбутнє Афганістану Ви бачите? — запитав хтось із зали.
     — Майбутнє є дуже туманним та невизначеним, — відповів Федір Федорович. — Я не можу нічого сказати про майбутнє цієї країни, адже вона живе ще у середніх віках…
     Наприкінці зустрічі Федір Федорович висунув версії щодо походження пуштунів.
     — Існують різні версії походження пуштунів, — повідомив він. — Дехто вважає, що вони прийшли з Палестини, дехто навіть стверджує, що вони переселилися до Афганістану зі Скандинавії. Але мова пушту ні на що не схожа. Там і граматика дуже складна, а в лексиці дуже багато санскритських коренів.
     — І що, — поцікавився хтось із зали, — вона на російську зовсім не схожа?
     — Нічого спільного, — підтвердив Федір Федорович.
     — Так, виходить, вона і з мовою дарі не має нічого спільного? — запитав Антін, сидячи в передніх рядах. — Адже перська мова споріднена з європейськими.
     — Про мову дарі я нічого не можу сказати, — повідомив Федір Федорович, — адже я вивчав лише мову пушту, але мова дарі відрізняється від пушту дуже сильно. Я її трохи вивчав, але розумію її дуже погано. Хіба що лише окремі спільні арабські слова. А так, граматика там зовсім інша. У мові дарі граматика дуже схожа на англійську — теж мало закінчень і багато службових слів. 
     — Дозвольте не погодитися з тим, що мова пушту ні на що не схожа, — продовжив Антін. — Є в неї найближчі родичі. Це памірські мови в Таджикистані: яґнобська, шуґнанська, рушанська… Це так звана східноіранська група… До речі, давні мови Середньої Азії — согдійська, хорезмська, бактрійська — є теж за походженням східноіранськими. А єдина афганська мова, котра, дійсно, ні на що не схожа, це мова бурушаскі. 
     — Мабуть вам, лінґвістам, видніше, — погодився Федір Федорович. — Я не лінґвіст, я лише дипломат. Коли я вивчав мову пушту, мені вона здавалася такою далекою від європейських. Мабуть, я помилявся.

     Наступного дня другокурсники вперше прийшли на заняття до військової кафедри, котра знаходилася в тому ж самому корпусі, що й філфак. Над дверима при вході до військової кафедри висіло гасло: «Будь завжди готовим у будь-який момент встати на захист завоювань соціалізму». Хлопці з усіх факультетів, крім географічного, займалися за фахом «артилерія». Зі студентів географічного факультету готували військових топографів. А з дівчат готували медичних сестер, після чого вони отримували військові звання «сержант медичної служби в запасі». 
     За день до того секретарка з деканату пройшлася по всіх авдиторіях, де займалися другокурсники. 
     — До уваги юнаків! — оголосила вона. — Завтра явка до військової кафедри о восьмій годині ранку. Дівчата теж приходять на восьму годину. 
     Коли дівчата зібралися біля відділення медичної підготовки, до них вийшла представниця того відділення та завела їх усіх до якоїсь авдиторії. А хлопців начальник військової кафедри полковник Морозенко вишикував у коридорі. 
     — Сьогодні, — звернувся до всіх полковник Морозенко, — ви розпочинаєте заняття на кафедрі військової підготовки. Ці заняття проводитимуться один раз на тиждень по чотири пари. Тобто, цілий робочий день. Постійного розкладу у вас, звичайно ж, не буде, отже, ви щоразу мусите дізнаватися про новий розклад, котрий висітиме ось тут, при вході до нашої кафедри, біля посту днювального. Наприкінці сьогоднішнього дня ви отримаєте форму, у котрій ви мусите з’являтися на заняття, починаючи з наступного разу. Вам треба буде лише додати до неї військову сорочку та військову краватку. У тих з вас, хто вже відслужив в армії, все це мало зберегтися після демобілізації. А в тих, хто ще не служив, усе це має залишитися після шкільних занять із початкової військової підготовки. Усі вимоги щодо зовнішнього вигляду вивішені при вході до кафедри. Особливу увагу треба звернути на зачіску. Вона повинна бути короткою — так, як це показано на малюнку ось на тому стенді… 
     Після вступної бесіди всі юнаки пішли до класу матеріальної частини на заняття з військово-технічної підготовки. Взвод, що займався в середу, складався не лише з хлопців з факультету іноземних мов, але й з математиків. 
     — Сьогодні, — оголосив майор, що вже чекав у класі військово-технічної підготовки, — ви починаєте вивчення устрою гаубиці Д-1. Дозвольте спочатку представитися. Мене звуть Гафійчук Іван Васильович. Я викладатиму у вас військово-технічну підготовку впродовж цього семестру. Наприкінці семестру ви складатимете залік. А ті, хто жодного заняття не пропустить та не отримає жодної незадовільної оцінки, хто матиме як за всі усні відповіді, так і з усіх письмових опитувань — так званих летючок — не нижче чотирьох балів, тим я зможу покласти залік автоматом…
     — Гаубицею, — хтось жартома вигукнув з місця.
     — Якщо ви бажаєте отримати гаубицею, ви отримаєте гаубицею, — двозначно відповів майор Гафійчук. 
     Вирішивши всі організаційні питання, майор Гафійчук почав пояснювати тактико-технічні характеристики гаубиць Д-1. Заняття з військово-технічної підготовки тривало впродовж двох пар. 
     Дві наступні пари були з предмету «стрільба та керування вогнем», на котрому майор Столяров пояснював, як треба знаходити дальність, кут стрільби та висоту за формулою, до котрої було вигадано мнемонічне правило «Дуй в тысячу». А потім цілих дві пари студенти розв’язували задачі на застосування цієї формули. 
     Після всіх занять хлопців повели до підсобного приміщення, де вони впродовж майже цілої години підбирали собі куртки та штани відповідно до своїх розмірів.
     Наступної середи всі юнаки з’явилися вже одягненими згідно зі встановленою формою одягу. Проте на ранковому шикуванні всі раптом помітили, як двоє студентів з матфаку з’явилися на заняття в чорних робах та з саморобними нагрудними значками у вигляді дорожніх знаків заборони, на котрих у червоних кільцях були зображені перекреслені гаубиці. 
     — А почему вы, двое, без формы? — запитав полковник Морозенко російською мовою.
     — Тому що ми бачимо всю безглуздість цієї форми та всіх отих занять, — твердо відповів один з тих студентів. 
     — В Вооруженных силах СССР говорят на русском языке, — заявив полковник Морозенко. 
     — А це не збройні сили, — сказав той студент українською. — То є Чернівецький державний університет. І ми протестуємо проти мілітаризації вищої освіти!
     — Як Ваше прізвище? — поцікавився полковник Морозенко. 
     — Савченко, — відповів студент. — Ігор Савченко… Тезка відомого кінорежисера. 
     — А Ви, взагалі-то, в армії служили? — запитав полковник Морозенко.
     — Служив! 
     — А в яких військах?
     — У будівельному батальйоні, — відповів Савченко. 
     — Тоді я розумію Ваше таке неґативне ставлення до армії, — зробив висновок полковник Морозенко. — Але ж Ви маєте усвідомити, яку перевагу мають лейтенантські погони. По-перше, якщо розпочнеться мобілізація, то Вас вже не призвуть простим солдатом. Вас вже призвуть як лейтенанта. І у Вас буде тоді блискуча можливість зробити собі військову кар’єру. По-друге, навчальні збори Ви теж вже проходитимете як офіцер запасу, поступово підіймаючись сходами від лейтенанта до капітана… Аби бути старшим офіцером у запасі, Ви повинні, правда, займати якусь керівну посаду, яка відповідає цим ранґам… Але бути капітаном запасу теж непогано… А, по-третє, з офіцерськими погонами Ви можете влаштуватися на роботу і в міліції, і в КДБ, і на митниці.
     — А мені не треба там працювати, — вигукнув Савченко, — ані в міліції, ані в КДБ! Я є математиком, і хочу працювати лише за фахом! А цю додаткову військову освіту я вважаю цілком зайвою!
     — Але то є частиною загального навчального плану, — пояснив полковник Морозенко. — Ми всі мусимо підкорятися цим міністерським вимогам. 
     — Я створю ініціативну групу, — оголосив Савченко, — після чого ми клопотатимемо і перед ректором, і перед міністром вищої освіти, і перед міністром оборони — аби лише військова освіта в цивільних ВНЗ не була обов’язковою. Хто бажає — нехай її собі здобуває, але нащо всіх примушувати бути артилеристами?
     — У кожної людини має бути по дві професії, — перейшов до моралізаторства полковник Морозенко. — Перша професія — то є основна, а друга — це захист батьківщини. Прочитайте, що в нас при вході написано! 
     Полковник Морозенко вказав саме на ті двері, над котрими якраз і висіло оте демагогічне гасло. 
     — Читайте, читайте, що тут при вході написано!
     — А хіба не можна захищати батьківщину якось інакше? — почав сперечатися Савченко. — Ні, що б Ви не казали, — все одно, я зі своєю ініціативною групою боротимусь проти відвідування Вашого предмету!

     Усі студенти, що були членами КІДу «Ровесник», чекали на кінець лютого з великим нетерпінням, адже саме наприкінці лютого мав відбутися черговий фестиваль інтернаціональної дружби — «Студентський світ — 89». 
     Перше засідання КІДу після зимових канікул відбулося у п’ятницю, десятого лютого.
     — Антоне! — звернулася до нього Марійка перед цим засіданням. — Ти б знав, хто навчається тепер у нашій групі!
     — Здогадуюсь, — відповів Антін. — Діана Коровенко. Вона до вас перевелася.
     — Саме так, — підтвердила Марійка. 
     — Цікаво, а чому вона одразу не вступала до істфаку? — поцікавився Антін. — Адже в нас вона була такою слабкою студенткою! Їй так важко було в нас навчатися!
     — Діана нам це пояснила таким чином, — повідомила Марійка. — Вона пояснила, що до вашого факультету легше було вступити, а ось на історичному факультеті набагато легше навчатися.
     — Цим номенклатурним діткам завжди море по коліно! — підвів підсумок Антін. — Спробував би якийсь простий смертний від слова «смерд» вступити до одного факультету, не вчитися там, а потім із такою легкістю переметнутися до іншого факультету! Та ніхто б йому не дозволив це зробити! А ось ці номенклатурники — будь ласка! 
     У лютому КІДівці почали збиратися не лише по п’ятницях, але й також по вівторках. 
     В останній вівторок перед фестивалем КІДівці знову зібралися, аби остаточно вирішити, хто що має робити під час фестивалю, хто коли має чергувати в комітеті комсомолу та в кімнаті КІДу, а також хто яку делеґацію візьме, аби бути в цієї делеґації ґідом. 
     Антін так мріяв узяти якусь прибалтійську делеґацію. На жаль, того разу жодних делеґацій з Прибалтики не було. Тоді Антонові нічого більше не лишалося робити, як узяти когось іншого. Антонові хотілося вибрати гостей звідкілясь здалеку, аби все навколо в Чернівцях для них виглядало екзотикою. Так Антонові цікавіше було б показувати та розповідати, водячи гостей старовинними чернівецькими вулицями. 
     — Я беру делеґацію з Казанського університету, — оголосив Антін, коли Роман Іващенко розподіляв делеґації серед членів КІДу.
     Марійка, у свою чергу, вибрала собі гостей з Дніпропетровська. 
     — Делеґація з Казані, — оголосив Роман, — приїздить завтра московським потягом о двадцять другій годині.
     — Прибалти не приїдуть на наш фестиваль, — поскаржився Антін, повернувшись додому. — Не буде кому пику намилити!
     — І дуже добре! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Усе одно, вони проти радянської влади. Вони там створюють антирадянські народні фронти… Вони виступають там за ліквідацію радянської влади, за реставрацію капіталізму, за відокремлення від Радянського Союзу, за суворі гоніння проти росіян, за позбавлення їх елементарних прав! Дуже добре, що ти з ними не спілкуватимешся! Я дуже рада таке від тебе почути!
     А тим часом Горбачов прибув з офіційним візитом до Львова. У програмі «Час» та в усіх випусках новин показували, як у місті готувалися до прибуття високого гостя, яку показуху там влаштовували. При цьому голос за кадром повідомляв, що буцімто вся Західна Україна готувалася тоді до «світлої» дати — п’ятдесятої річниці «возз’єднання» з Радянським Союзом, завдяки чому цей край досяг «небаченого розквіту». Яким треба було бути циніком, аби запустіння видавати за розквіт. Хоча чому там було дивуватися…
     Усюди панувало суцільне підлабузництво.
     — Михайле Сергійовичу, — заявив із натовпу хтось із «підсадних качок», коли генсек «виходив у народ» у центрі Львова, — я чудово пам’ятаю, як важко мені жилося і при Австро-Угорщині, і при Польщі. Тому я дуже вдячний радянській владі, і іншої влади мені не треба…
     Наступного дня, повернувшись після чергового заняття на військовій кафедрі, Антін спочатку пішов до КІДу, де він мав чергувати. 
     Погода стояла по-весняному теплою, навіть надто теплою для кінця лютого. Надворі було ясно, сонячно й дуже приємно. 
     Зайшовши до Інтерклубу, Антін побачив там кількох дівчат, що чергували до нього,— Христину Попеску, Люду Максимович та Софію Васильєву.
     — Приймай чергування, — сказала Антонові Христина Попеску. 
     — А хтось вже приїхав? — поцікавився Антін. 
     — Майже ніхто, — відповіла Софія Васильєва.
     Раптом до КІДу зайшли екс-президент КІДу Василь Шевчук, майбутній президент Дмитро Лопушняк та ще якісь двоє чорнявих юнаків — явно не з України. 
     — Знайомся, Антоне, — вигукнув Дмитро. — Це хлопці з Самарканда. Одного звуть Сулейман, іншого — Джафар. Я є ґідом цієї делеґації.
     — Дуже приємно, — відповів Антін. — А мене звуть Антін.
     Вони потиснули один одному руки.
     Несподівано Василь витягнув зі спортивної сумки пляшку мадери та дещо з закуски. Антін одразу ж перелякався: а якщо зараз сюди раптом зайде хтось із адміністрації гуртожитку, чи навіть з ректорату. І побачать вони, як студенти розпивають спиртні напої. А Антонові ще нема двадцяти одного року — віку, з котрого за часів Горбачова дозволялося споживати спиртне незалежно від міцності. Крім того, у студентському гуртожитку споживати спиртне було, взагалі, катеґорично заборонено. 
     — Ось зараз зайдуть, — подумав Антін, — зараз усіх спіймають на гарячому і всіх відрахують. І мене — теж. Принаймні за те, що своєчасно не доповів куди слід. 
     Антін став білим немов порцеляновим.
     — Антоне, — звернувсь до нього Василь, неначе прочитавши Антонові думки, — ти нічого не бачив…
     — Не бачив! — підтвердив Антін. 
     Відчергувавши три години, Антін зібрався йти до колійного дворця.
     — Ну, — сказав Антін, — мені пора. Через півтори години має приїхати моя делеґація з Казані. 
     — Бажаю тобі успішно їх зустріти, — сказав Дмитро, коли Антін залишав кімнату КІДу. 
     — Дякую! — відповів Антін. — Я й сам із нетерпінням чекаю на цю зустріч із цими гостями. 
     Антін вибіг із гуртожитку та миттєво побіг на зупинку п’ятого тролейбуса, котрий їхав прямо до колійного дворця.
     Приїхавши до вокзалу, Антін увійшов до центрального вестибулю з розкішним сецесійним оздобленням та почав терпляче чекати на прибуття московського потяга. 
     Раптом він у тому вестибулі зустрів Галину Василівну Чернову, викладачку з англійської кафедри та водночас дружину декана. Якраз Микола Михайлович мав того дня повернутися з відрядження до ФРН.
     — Ви когось зустрічаєте? — поцікавилася Галина Василівна. 
     — Я чекаю на московський потяг, — пояснив Антін. — Зараз має приїхати делеґація з Казані на фестиваль нашого інтерклубу. 
     — А Ви їх упізнаєте? — спитала Галина Василівна. 
     — На жаль, нікого з них я в обличчя не знаю, — відповів Антін. 
     — А як Ви їх знайдете? — здивувалася Галина Василівна. — Ви хоча б якийсь плакатик намалювали. 
     — Мені повідомили, — пояснив Антін, — що там мають бути один юнак та три дівчини. Вони мають їхати у восьмому вагоні. 
     — І Микола Михайлович також має їхати у восьмому вагоні, — повідомила Галина Василівна. 
     Нарешті пролунало оголошення про прибуття московського потяга. Галина Василівна та Антін вийшли на перон, аби відшукати той восьмий вагон. Невдовзі вагон було знайдено. Галина Василівна та Антін зупинилися біля виходу, аби слідкувати за потоком пасажирів. 
     Микола Михайлович вийшов одним з перших. 
     — Добрий вечір! — вигукнув Антін, побачивши декана. — З приїздом!
     — Антоне, Ви теж мене зустрічаєте? — здивувався Микола Михайлович.
     — Він зустрічає студентів з Казані, — пояснила Галина Василівна. — Ти їх випадково не бачив? Вони теж мали їхати у восьмому вагоні.
     — На жаль, ні, — відповів Микола Михайлович. — Як їздять у потязі студенти — це я чудово знаю. Але, на жаль, ніяких ознак, що в одному вагоні зі мною їдуть студенти, не було.
     Микола Михайлович та Галина Василівна пішли додому, а Антін залишився чекати у вестибулі вокзалу, слідкуючи за потоком пасажирів. Раптом він побачив якогось юнака, що стояв на пероні разом із трьома дівчатами. 
     — Вибачте, — звернувся до них Антін. — Ви, випадково, не з Казані?
     — Ні, — відповіли дівчата. 
     — Вибачте ще раз, — сказав Антін та пішов далі шукати гостей з Казані.
     — Мабуть, склад делеґації змінився, — подумав Антін. 
     Проте до кого б з молодих людей Антін не підходив, до кого б він не звертався з питанням, чи вони часом не з Казані, ніхто не давав йому стверджувальної відповіді.
     Несподівано Антін побачив у вестибулі вокзалу Марійку Федорчук та Тараса Короля.
     — Привіт! — вигукнув їм Антін. — На когось теж чекаєте? Когось прийшли зустрічати?
     — Ми зараз чекаємо на львівський потяг, — відповів Тарас. — Зараз мають приїхати одразу дві делеґації — зі Львова та з Дніпропетровська. 
     — А я не зміг зустріти своїх гостей з Казані, — поскаржився Антін. — Я прийшов їх зустрічати, а вони не приїхали. 
     — Не хвилюйся, — заспокоїла Марійка. — Вони, мабуть, змінили свої плани. Напевно, вони не потягом приїдуть, а прилетять. Або приїдуть завтра. Вони й київським потягом можуть приїхати вранці.
     — Ти зателефонуй до комітету комсомолу, — додав Тарас, — або до третього гуртожитку. Мабуть, вони ще приїдуть.
     Антін — разом із Марійкою та Тарасом — почав чекати на львівський потяг, заодно озираючись по всіх вокзальних кутах, усе ще сподіваючись зустріти своїх гостей з Казані. Але з Казані не було нікого. Антін підійшов до довідкового бюро.
     — Вибачте, — сказав Антін, — до Вас із Казані ніхто не звертався?
     — Ні, — відповів черговий по колійному дворцю. 
     Нарешті о пів на дванадцяту прибув львівський потяг. Антін із заздрістю дивився, як Марійка та Тарас зустрічали своїх гостей. З Дніпропетровська приїхали троє хлопців та одна дівчина, а зі Львова — лише одна дівчина. 
     Разом вони всі пішли на тролейбус та поїхали до готелю «Верховина», розташованого в одному зі старовинних австрійських будинків на Центральній площі. Колись за австрійських часів той готель звався «Der Schwarze Adler», тобто «Чорний орел». Ніякої охорони при вході не було. Зареєструвавшись в адміністратора, гості та Марійка з Тарасом, нікому не показуючи ніяких документів, піднялися сходами до номерів, а Антін пішов додому. 
     — Ну, що, зустрів своїх із Казані? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — На жаль, вони не приїхали, — із прикрістю відповів Антін.
     — Мабуть, іще приїдуть, — заспокоїла його Валентина Дмитрівна. 
     — Завтра о дев’ятнадцятій годині ми всі збираємося у театрі, — повідомив Антін. — А у п’ятницю буде відкриття та вечір знайомств. 
     Антін пішов спати, аби вранці не спізнитися на першу пару. 
     Наступного дня в Антона було лише дві пари: першою парою була лекція зі вступу до германської філології, котру замість Миколи Михайловича читала якась інша викладачка з німецької кафедри, а третьою парою було фізвиховання у плавальному басейні.
     Скориставшись тим «вікном», Антін одразу ж після лекції з германістики пішов до комітету комсомолу.
     — Ну, що, — спитав Антін у КІДівців, що чергували в комітеті комсомолу, — не приїздили мої хлопці та дівчата з Казані?
     — Ні, — відповіла Мзія, перебуваючи в комітеті комсомолу на чергуванні. — З Казані не було нікого.
     Заняття з фізвиховання відбулося в басейні. Як тільки те заняття скінчилося, Антін одразу ж побіг до КІДу.
     — Чи мої з Казані не приїздили? — запитав Антін у чергових КІДівців.
     — Ні, — відповіла йому Лариса Соловей, що перебувала на чергуванні в КІДі. 
     Вибігши з приміщення КІДу, Антін сів на тролейбус та поїхав знову до Резиденції. Знову до комітету комсомолу. Там він зустрів і Мерзлякова, і Іващенка. 
     — Привіт! — сказав Антін. — Чи мої з Казані не приїздили?
     — Ні, — відповів Роман. 
     — Де ж вони могли загубитися? — здивовано запитав Антін.
     — Не хвилюйся, — заспокоїв Роман. — Приходь сьогодні до театру о дев’ятнадцятій годині. Там усе стане ясно. Якщо гості з Казані приїхали, вони обов’язково прийдуть до театру. І ти їх там зустрінеш. А якщо ж ні, то ми щось разом вирішимо. Тобі чаю налити?
     — Будь ласка, — відповів Антін. — Якраз я після басейну. 
     По дорозі додому на Центральній площі Антін побачив Олену Моравську з якимись дівчатами. 
     — Привіт! — вигукнув Антін. 
     — Привіт! — відповіла Олена. — Знайомся, це дівчата з Мінська. Я їм трохи місто показую. 
     — Дуже приємно, — відповів Антін. — А мої з Казані, на жаль, не приїхали. 
     — Не біда, — заспокоїла Олена.
     Антін пішов далі додому. 
     Переодягнувшись вдома після басейну у свій ошатний випускний костюм, до котрого він додав однотонну сорочку та брунатну краватку, Антін пішов до театру. Вже о пів на сьому він стояв біля пам’ятника Ользі Кобилянській перед входом до театру, чекаючи на інших КІДівців. 
     За п’ятнадцять хвилин до сьомої до театру підійшов величезний натовп. У тому натовпі були і господарі фестивалю, і гості. На чолі того натовпу йшов Василь Шевчук. 
     — Привіт, Антоне! — вигукнув Василь.
     — Привіт усім! — відповів Антін. — Щось не приїхали мої з Казані. 
     — Не хвилюйся! — вигукнув Василь. — Подивися ліпше, скільки цікавих гостей тут приїхало! Ось цей хлопець з Нальчика, його звуть Енвер. А ось цей товариш — теж з Нальчика, і звуть його Мустафа. А ці хлопець та дівчина приїхали з Ужгорода. 
     — Степан, — представився юнак з Ужгорода. — Взагалі-то я Іштван.
     — А мене звуть Елеонора, — представилася дівчина.
     — Дуже приємно з вами познайомитися! А мене звуть Антін.
     — А ці чудові дівчата приїхали з Мінська, — повідомив Василь, представляючи двох струнких блондинок. — Ось цю дівчину звати Люда, а цю — Соломія. 
     — Дуже приємно! Антін…
     Натовп попрямував до театру. Зайшовши до партеру, гості та організатори фестивалю почали займати місця. 
     Цього разу показували виставу «Запечатаний двірник» за однойменною комедією Юрія Федьковича. Антін сидів в оточенні Енвера та Мустафи, намагаючись синхронно перекладати на російську мову все те, що говорили актори. 
     А після вистави відбувся театральний «капусник». 
     — Поспілкуйся з цими дівчатами з Тернополя, — запропонував Роман Іващенко по дорозі від театру до готелю, представивши Антонові двох подільських красунь. — Вони так хочуть із тобою спілкуватися! Так мене й запитали: «А хто це, такий файний хлопець?». А я їм і кажу: «Підійдіть до нього, він із превеликою радістю з вами познайомиться та поспілкується». 
     — Я теж радий із ними познайомитися, — погодився Антін. 
     Роман покликав тих дівчат. 
     — Антін, — представився Антін.
     — Оксана, — представилася одна з дівчат.
     — Наталка, — представилася друга. 
     — Ти місцевий? — спитала Оксана.
     — Так, — відповів Антін. — Я навчаюсь тут на факультеті іноземних мов.
     — А я — теж, — відповіла Оксана. 
     — І теж на англійському відділенні? — поцікавився Антін. 
     — Так, — підтвердила Оксана, — але у педінституті з нас готують фахівців одразу з двох іноземних мов. Друга в мене німецька. 
     — Ми теж почали вивчати німецьку мову з цього семестру, — повідомив Антін.
     — Ну, і як? — спитала Оксана. — Важко?
     — Звичайно ж, граматика там є набагато складнішою, ніж в англійській мові.
     — Якби не der, die, das, справжні німці були б з нас, — пожартувала Оксана. 
     — Мені здається, що німецька мова — це та ж сама англійська, але на більш ранній стадії розвитку. 
     Оксана засміялася. 
     — А у вас тут так гарно, — зізналася вона. — Чернівці мені завжди дуже подобалися. На жаль, наш Тернопіль не може похизуватися такою красою, бо він завжди був таким закутнім. До того ж, він постійно зазнавав руйнувань — і під час Першої, і під час Другої світових воєн. Костянтин Симонов навіть якось назвав Тернопіль Сталінградом у мініатюрі. 
     Разом вони зайшли до готелю «Верховина». При вході знову ніхто з охоронців не стояв і ніхто ні в кого ніяких документів не перевіряв, тому всі знову увійшли без зайвих перешкод.
     Потусувавшись разом з організаторами та гостями в одному з готельних номерів, Антін близько опівночі пішов додому. Вулиці були ще дуже добре освітлені, навіть усі неонові вивіски на Центральній площі та на вулиці Кобилянської ще горіли, тому Антін ішов нічним містом без будь-якого страху. А коли він бачив вдалині підозрілих осіб, то він просто переходив на інший бік вулиці, стараючись триматися дуже впевнено та нікому не демонструвати свій острах. Ось так він і дійшов додому — причому, без будь-яких пригод. 
     У п’ятницю Антін о дев’ятій годині знову підійшов до під’їзду готелю «Верховина».
     — Привіт, Антоне! — вигукнула Ганна Степура, побачивши Антона. — А чому ти не заходиш усередину?
     — А до кого мені заходити? — здивовано запитав Антін. — Мої з Казані не приїхали. 
     — Познайомишся з моїми дівчатами з Брянського педінституту, — запропонувала Ганна. 
     Антін зайшов разом із Ганною всередину. При вході знову ніхто ніяких документів не питав, тому вони знову пройшли в номери без будь-яких перешкод. 
     — Знайомся, — сказала Ганна, представивши Антонові свою делеґацію. — Це Тамара, Марійка та Світлана.
     — Дуже приємно, а мене звуть Антін.
     — Ти теж є ґідом? — поцікавилася Тамара. 
     — Я мав бути ґідом у делеґації з Казані, — пояснив Антін. — Але мої чомусь не приїхали. Ось так я й залишився без делеґацій.
     До Резиденції Антін та Ганна попрямували разом із брянськими дівчатами. По дорозі вони зайшли до якоїсь кав’ярні неподалік від кінотеатру «Жовтень», аби поснідати. 
     — Guten Appetit! — побажали брянські дівчата одна одній. 
     — Вони теж навчаються на факультеті іноземних мов, — повідомила Ганна. — Там вони одночасно дві мови вивчають — німецьку та англійську. Причому обидві мови вони вивчають на однаковому рівні. 
     — А англійці не бажають один одному смачного, — сказав Антін.
     — Ясна річ, чому, — пояснила Світлана. — Англійські страви навіть їсти неприємно. 
     — А як вам Чернівці? — поцікавився Антін. 
     — А від Чернівців ми просто у захопленні, — поділилася своїм враженням Тамара. — Ми немов за кордоном!
     — Якби не той бруд на вулицях, і не те хамство місцевих мешканців, — зазначив Антін, — то відчуття того, неначе ви за кордоном, були б іще гострішими. 
     Як і минулого року, відкриття фестивалю мало відбутися в Червоній залі головного корпусу Резиденції. 
     — Привіт, Антоне! — вигукнув Роман Іващенко, побачивши Антона та одразу ж підійшовши до нього. — На жаль, з Казані надійшла невтішна звістка. Мені сьогодні вранці вдалося до них додзвонитися. Вони вже не приїдуть.
     — А чому? — поцікавився Антін. — Вони хоч пояснили свою відмову приїхати до нас на фестиваль? Адже я в середу кілька годин марно чекав на них на вокзалі, а коли їх не зустрів, то дуже сильно хвилювався. Чому вони заздалегідь про це не повідомили?
     — Вибач їм, Антоне, — сказав Роман, — бо в них там сталося таке нещастя. Того юнака, котрий мав до нас приїхати, атакували казанські гопники, після чого він опинився на лікарняному ліжку. Це було буквально за кілька годин до від’їзду… Тобі, я сподіваюсь, не треба пояснювати, хто такі казанські гопники… Вони запросто будь-кого можуть вбити… 
     — Яке страхіття! — вигукнув Антін. — І куди ми котимося? Незабаром, взагалі, вбиватимуть прямо в центрі міста серед білого дня!
     — Добре, що хоч той юнак, взагалі, не загинув, а лише перебувся переломами. А дівчата з тієї групи на знак протесту, точніше, на знак солідарності з тим хлопцем, теж відмовилися їхати до нас на фестиваль. Вони просто пішли до каси та здали свої квитки. Отже, ніхто з Казані цього разу не приїде.
     — Дуже шкода, — висловив свої співчуття Антін.
     — Головне, той юнак вже з армії повернувся, — обурено заявив Роман. — І, все одно, це дрантя напало на нього та побило його так, що він не зміг дати їм відсіч та опинився на лікарняному ліжку… 
     — Яке страхіття! — ще раз повторив Антін.
     — Але без делеґацій ти не залишишся, — заспокоїв Антона Роман. — В нас аж дві делеґації — з Владимира та з Саранська — залишилися, взагалі, без ґідів. Ти їх не візьмеш собі?
     — Із задоволенням! — вигукнув Антін. 
     — Тоді я зараз тебе з ними познайомлю, — сказав Роман. — Ходімо!
     За одним з фіґурних столів, котрі зиґзаґом тягнулися вздовж усієї зали перпендикулярно до трибуни сидів якийсь юнак років двадцяти двох. Антін та Роман підійшли до нього. 
     — Знайомся, Антоне, — сказав Роман. — Це Ігор. Він, якраз, з Владимира. 
     — Привіт, Ігорю! — виголосив Антін, потиснувши Ігореві руку. — Я ваш ґід. Мене звуть Антін.
     — Дуже приємно, Антоне, — спокійно відповів Ігор. — Зараз я покличу наших дівчат. 
     Ігор піднявся зі свого місця та жестом покликав до себе дівчат, разом із котрими він приїхав.
     — Ось, Антоне, знайомся, — сказав Ігор, представляючи трьох дівчат зі своєї групи. — Це Марина, це Алла, а це — Настя.
     — Дуже приємно з вами познайомитися, — сказав Антін. — Отже, я ваш ґід. 
     Тут до Антона Роман підвів іще двох дівчат.
     — А це наші гості з Саранська, про котрих я тобі говорив, — повідомив Антін. 
     — Дякую, — сказав Антін. — Ми вже вчора бачилися в одному з готельних номерів. Привіт, Валю! Привіт, Надю! Отже, ви теж залишилися без ґіда. Тепер я і у вас є ґідом. 
     Тут розпочалося відкриття фестивалю. Як і завжди, відкрив його діючий президент клубу, тобто Роман Іващенко. Потім із привітальним словом виступив ректор університету. А потім розпочалася конференція з обміну досвідом роботи КІДів, на котрій могли виступити всі, хто бажав. Усе це було вже менш офіційно, ніж минулого року.
     — Антоне, — сказав Ігор під час перерви, — у мене якраз є невеличке доручення до тебе. В нас іще нема проїзних квитків у зворотному напрямку. Ти б не міг зараз нам їх придбати?
     — Без проблем, — відповів Антін. — Усе одно, коли конференція скінчиться, я знаю, де вас шукати. 
     Ігор дав Антонові гроші та чотири студентських квитки. Антін стрілою вилетів з Резиденції, сів на тролейбус та поїхав до залізничних кас. Дякувати Богові, черга на той раз була невеликою, отже, Антонові не довелося довго чекати. 
     — Чотири пільгових до Владимира, — оголосив Антін, давши касирці чотири студентських квитки, коли підійшла його черга.
     Придбавши квитки, Антін побіг на тролейбусну зупинку. Сівши у тролейбус, він з пересадкою біля кінотеатру «Жовтень» доїхав назад до Резиденції. 
     Конференція якраз щойно скінчилася і гості потихеньку виходили з Червоної зали. Знайшовши Ігоря, Антін простягнув йому зворотні квитки. 
     — Дякую, Антоне, — сказав Ігор, переконавшись у правильних даних на квитках.
     Несподівано Антін побачив на лацкані Ігоревої куртки у пластиковій оправі саморобний значок у вигляді угорського прапора та з написом «Szeretlek, Magyarország!166». 
     — Це тобі гості з Ужгорода подарували? — запитав Антін.
     — Ні, — відповів Ігор, — Я сам це зробив.
     — А чому саме Угорщина?
     — Бо я там служив, — пояснив Ігор. — У Західній групі військ. 
     — Тоді все зрозуміло, — сказав Антін. — А ти й угорську мову знаєш?
     — Лише окремі фрази, — відповів Ігор.
     Як і минулого року, всі гості вийшли погуляти університетським парком, балакаючи один з одним. О другій годині був обід у підвалі п’ятого корпусу. Антін, засвоївши минулорічний урок, вже намагався не відлучатися від своєї групи. Він пішов разом з усіма та замовив собі обід за влпсні кошти. 
     — Ну, що ми робитимемо зараз? — спитав Антін у своїх делеґатів.
     — Не знаю, — сказав Ігор. — До дев’ятнадцятої години в нас вільний час. 
     — А не хочете подивитися наше місто? — запропонував Антін.
     — Ходімо, — погодився Ігор. 
     — Мені теж цікаво на Ваше місто подивитися, — додала Алла.
     — А ми, напевно, підемо до готелю відпочивати, — оголосила Валя з Саранська. 
     — Я — теж, — сказала Настя з Владимира.
     — Ну, тоді ходімо до готелю разом, — запропонував Антін. — А по дорозі я вам покажу багато цікавого. 
     — Гаразд, — погодилася Настя.
     Спочатку Антін повів усіх гостей на «п’ятачок».
     — Зараз я вам усім покажу одне цікаве місце, звідки відкривається чудова панорама. 
     Коли Антін привів усіх на «п’ятачок», там вже купчилися інші гості, милуючись чудовою панорамою та фотографуючись на фоні розкішних вілл з мансардами під черепичними дахами. 
     — Як тут цікаво! — вигукнув Ігор. — Це навіть мені чимось нагадує Будапешт.
     — Серйозно? — здивовано спитав Антін. 
     — Так, — підтвердив Ігор. — Це вид на місто з Рибальського бастіону на горі Геллерт.
     — Але з гори Геллерт відкривається, якщо я не помиляюсь, панорама центральної частини міста. А тут лише задвірки.
     — Ну та й що? — сказав Ігор. — А, в цілому, дуже схоже.
     — Тут випускники шкіл полюбляють зустрічати світанок після випускної ночі, — повідомив Антін. 
     Від «п’ятачка» Антін та приставлені до нього гості пішли вулицею 28 Червня до кінотеатру «Жовтень».
     — Вам подобається цей будинок? — запитав Антін у гостей, показуючи їм наріжний будинок у стилі Streamline Moderne напроти кінотеатру «Жовтень».
     — Так, — відповіла Алла. — Це щось мені нагадує конструктивізм тридцятих років. 
     — Маєш рацію, — повідомив Антін. — Його якраз перед війною і збудували, коли тут була Румунія. Мені теж дуже подобаються ці будинки. Там найкращі в місті помешкання. 
     Так гості дійшли до готелю. Дівчата пішли у свої номери, а Антін пішов разом з Ігорем до його номера. 
     — Я зараз переодягнуся, — сказав Ігор, — і ми підемо.
     Замість ділового костюму Ігор надяг джинси та светр — аби виглядати менш офіційно. 
     — Зайдемо спочатку до дівчат, — запропонував Ігор, — адже Алла теж хотіла піти разом із нами. 
     Вони удвох підійшли до дверей номера, де зупинилася Алла, та постукали в них.
     — Алло, — спитав Ігор, — ну, як, ти підеш?
     — Ідіть, напевно, самі, — відповіла Алла. — Я так втомилася. Я, напевно, сама трохи поблукаю центром міста — як тільки відпочину.
     — Ну, дивися сама, — сказав Ігор.
     Вийшовши з готелю, Антін та Ігор пішли вулицею Кобилянської. 
     — Ось наша центральна вулиця, котру віддали пішоходам, — повідомив Антін. — Тільки чомусь її ніяк не хочуть зробити по-справжньому пішохідною — без тротуарів, з декоративними лавками, з торшерними ліхтарями.
     — А мені вона й такою подобається, — зізнався Ігор. — Дуже гарна вулиця. — Мені здається, її й перебудовувати за зразком московського Арбату зовсім не треба. Лише все відреставрувати та повністю заборонити рух за винятком спецтранспорту.
     — А як тобі ось цей будинок? — запитав Антін, показуючи Ігореві колишній Німецький народний дім.
     — А це мені вже Ригу нагадує, — сказав Ігор. 
     Вийшовши з вулиці Кобилянської, Антін повів Ігоря вниз крутою вулицею Шевченка.
     — А куди ми зараз ідемо? — поцікавився Ігор.
     — До найстарішої частини міста, — повідомив Антін.
     Вулицею Інтернаціональною, на котрій мешкав Назарій Яремчук (хоча Антін тоді ще про це не знав), вони вийшли до «п’яної» церкви.
     — Яка цікава церква! — вигукнув Ігор.
     — Її румуни перед війною збудували, — повідомив Антін. — А неподалік від неї розташована дерев’яна церква початку сімнадцятого століття.
     — Ходімо до дерев’яної церкви! — вигукнув Ігор.
     Перетнувши вулицю Волгоградську, Антін привів Ігоря до Миколаївської церкви — ще не знищеної пожежею дев’яносто другого року.
     — Ось це найстаріша будівля нашого міста, — пояснив Антін.
     — А вона діє? — поцікавився Ігор.
     — На жаль, ні, — відповів Антін. — Там зараз спортивна зала.
     Від церкви хлопці пішли вулицею Волгоградською.
     — Ось це найстаріша вулиця нашого міста, — повідомив Антін. — Вона існувала ще у сімнадцятому столітті. На жаль, усі будинки тоді були дерев’яними, тому жодна будівля, крім Миколаївської церкви, з того часу не збереглася. Найстаріші будинки, що збереглися на цій вулиці, були споруджені допіру наприкінці вісімнадцятого століття.
     Так вони вийшли до Турецької криниці.
     — Нічого собі, який пагорб! — вигукнув Ігор. — Такого я ще ніде не бачив!
     — А там, вдалині, розташований так званий Турецький міст, — сказав Антін, показавши на той віадук.
     Разом вони підійшли до Турецького мосту та почали підійматися догори крутою стежиною праворуч від моста.
     — Цю частину міста ти міг бачити у фільмі «Народжені бурею», — повідомив Антін. 
     Вийшовши на вулицю Щорса, Антін та Ігор завернули праворуч.
     — А це мені чимось Каунас нагадує, — зізнався Ігор.
     Проходячи повз те саме місце неподалік від палацу піонерів — саме там, де Антона у вересні атакували гопники, — Антін та Ігор несподівано побачили якогось юнака років п’ятнадцяти, що сидів на бордюрі тротуару, затуливши голову руками. Біля нього купчилися якісь люди.
     — Знову гопники на когось напали, — припустив Антін. — Вони-таки капітально грабують на цій вулиці. Мене теж тут у вересні пограбували.
     — Це тепер усюди так, — заявив Ігор. — Ти, напевно, знаєш, з якої причини до нас не приїхали студенти з Казані?
     — Авжеж, — підтвердив Антін. — Мені про це сам Роман сказав.
     Вулицею Щорса хлопці вийшли на вулицю Леніна.
     — Ось там, праворуч, — повідомив Антін, — знаходиться діючий костьол. Якщо бажаєш, можеш підійти до нього ближче. А якщо завернути ліворуч, то ми вийдемо на Центральну площу — якраз до готелю.
     — Ходімо вже до готелю, — запропонував Ігор. 
     Вони удвох вийшли на Центральну площу.
     — Ну, Антоне, дякую тобі за дуже цікаву екскурсію містом, — сказав Ігор. — Зустрінемося сьогодні о дев’ятнадцятій годині на вечорі знайомств.
     — Бувай! — сказав Антін у відповідь.
     Ігор пішов до готелю, а Антін — додому.
     Увечері того самого дня в диско-залі п’ятого гуртожитку відбувся вечір знайомств.
     — Дорогі друзі! — звернувся до всіх на початку вечора Ігор з Владимира. — Спочатку я хотів би вам усім представитися. Звуть мене Ігор Соломин, я навчаюсь на четвертому курсі Владимирського педагогічного інституту, на історичному факультеті. Разом зі мною на фестиваль приїхали чудові дівчата — Марина Левицька, Настя Карпова та Алла Синицина. Зараз я — разом із Мариною, Аллою та Настею — проспіваю вам дуже відому пісню.
     Ігор почав співати під ґітару:
Изгиб гитары жёлтой ты обнимешь нежно,
Струна осколком эха пронзит тугую высь.
Качнётся купол неба, большой и звёздно-снежный…
Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались!
     Дівчата в цей час йому підспівували.
     Потім хлопці з Самарканда розповіли, як вони діставалися до Чернівців. Вони були, Зокрема, вельми здивовані тим, що на будівлі чернівецького аеровокзалу не було гасла «Наша ціль — комунізм!», а місцеві мешканці часто питали їх про деспота Адилова та цікавилися долею депортованих народів, котрі опинилися в Узбекистані. 
     Потім Антін піднявся зі свого місця та звернувся до всіх присутніх.
     — Ви, напевно, пам’ятаєте фільм «Шкільний вальс», у котрому звучала пісня «Любовь моя как роза красная цветет в моем саду…». Але ж насправді то є слова Роберта Бернса. Тому я хотів би заспівати цю пісню мовою ориґіналу.
     Хтось запропонував Антонові ґітару.
     — На жаль, — сказав Антін, — на ґітарі я не граю. Я граю на фортепіано.
     Антін підійшов до піаніно, що стояло в кутку диско-зали, та спробував відкрити кришку. На жаль, піаніно виявилося зачиненим.
     — Вибачте, — вигукнув Антін, — невеличка технічна проблема. Ну що ж, доведеться тоді співати à cappella.
     І Антін заспівав:
O my Luve’s like a red, red rose,
That’s newly sprung in June;
O my Live’s like the melodie
That’s sweetly played in tune!
As fair art thou, my bonnie lass,
So deep in luve am I;
And I will luve thee still, my dear,
Till a’ the seas gang dry…
     Як тільки Антін закінчив співати, усі зааплодували. 
     Антін сів на своє місце. Раптом йому запала в очі мініатюрна чорнява дівчина з карими очима. Антін підсів до неї ближче.
     — А звідки ти приїхала? — поцікавився Антін.
     — З Махачкали, — відповіла дівчина. 
     — А як тебе звуть?
     — Фарида…
     — Дуже приємно. А мене — Антін. До речі, яка в тебе рідна мова? Адже в Дагестані їх так багато.
     — Лакська, — відповіла Фарида.
     — А можеш щось написати лакською?
     Антін дав Фариді блокнот, у котрому він збирав автографи друзів. Фарида взяла в Антона ручку та написала йому лакською якесь побажання. 
     Після власне вечора знайомств розпочалася дискотека. 
     У суботу вранці Антін знову близько дев’ятої години прийшов до готелю «Верховина». Як і минулого разу, нічого не підозрюючи, він одразу ж почав підійматися сходами на горішні поверхи. Раптом хтось йому крикнув командним голосом: «Стояти!». Антін озирнувся. За його спиною стояв якийсь чоловік років п’ятдесяти та з підкресленою військовою виправкою. Одразу було відчутно, що той чоловік довго служив в армії на командних посадах. Одягнений він був у звичайний темно-брунатний костюм з жовтою однотонною сорочкою та брунатною краваткою. Ніяких пов’язок у нього на рукавах не було. Навіть ніяких нагрудних знаків. Нічим він не показував того, що є охоронцем того готелю.
     — Ви куди так біжите? — суворо запитав охоронець.
     — До своєї делеґації, — почав пояснювати йому Антін. — Я в них є ґідом.
     — Ану візьміть спочатку разову перепустку! — командним тоном крикнув охоронець.
     Переляканий Антін підійшов до адміністратора.
     — Доброго ранку, — сказав Антін. — Я з університету. Мені треба зараз до делеґації з Владимира, котра приїхала на студентський фестиваль. Я є ґідом у них. Вони зупинилися у триста дванадцятій та триста п’ятнадцятій кімнатах. 
     — Ваш паспорт, — сказала адміністраторка казенним голосом.
     — Паспорта в мене нема з собою, — повідомив Антін. — Є студентський квиток.
     — Давайте тоді студентський квиток, — сказала адміністраторка.
     Антін дав адміністраторці своє студентське посвідчення. Спочатку адміністраторка переписала Антонові дані собі в реєстраційний журнал, а потім виписала Антонові перепустку, віддавши її разом зі студентським квитком.
     — Ця перепустка, — пояснила адміністраторка, — дійсна лише впродовж сьогоднішнього дня до двадцять третьої години. 
     Антін забрав перепустку та віддав її охоронцеві. Охоронець розірвав її на дві половини. Одну половину він забрав собі, а другу віддав Антонові.
     — При виході, — пояснив охоронець все тим же різким, командним тоном, — Ви зобов’язані повернути цей корінець від перепустки мені. І запам’ятайте, молодий чоловіче! Якщо Ви не повернете корінець від перепустки, то понесете заслужену кару! Тобто Ви будете притягнуті до адміністративної відповідальності! … Але я тебе й сам й&&ну, бля…!
     Переляканий, Антін узяв половину перепустки та почав боягузливо підійматися сходами догори. Він підіймався, а руки в нього тремтіли. Він почав уявляти собі, як десь у номері губить той корінець від перепустки. А потім він намагається нишком вийти з готелю. Охоронець ловить його, хапаючи за комірець, та суворо питає різким та брутальним тоном: «Де корінець від перепустки?». А Антін каже: «Загубив…». Охоронець одразу ж натискає якусь кнопку. Миттєво немов з-під землі з’являються кілька міліціонерів із ґумовими кийками, так званими «демократизаторами»; вони хапають Антона, починають лупцювати його з усієї сили тими кийками, а охоронець у брунатному костюмі їм допомагає, нещадно б’ючи Антона своїми залізними п’ястуками прямо у щелепу…
     Так він дійшов до номера, де зупинився Ігор. Антін постукав у двері, міцно тримаючи корінець від своєї перепустки в руках. Двері відчинив Ігор.
     — Доброго ранку! — вигукнув Антін тремтячим голосом. — Ти вже готовий?
     — Доброго ранку, Антоне! — відповів Ігор. — Я вже готовий. Зараз підемо до дівчат… А чого це ти такий переляканий?
     — Я заблукав, — викрутився Антін, приховуючи справжню причину свого переляку. — Тут такий лабіринт, що я ледь знайшов твій номер.
     — Ти б міг в адміністратора спитати, — відповів Ігор, — або ж у чергового по поверху. 
     Прихопивши Аллу, Настю та Марину з сусідніх номерів, Ігор та Антін вирушили в дорогу. По дорозі вони ще зайшли за дівчатами з Саранська — Валею та Надею. Разом вони спустилися на перший поверх. Антін миттєво сунув корінець від перепустки охоронцеві та стрілою вилетів з того готелю надвір, зарікшись ніколи більше не переступати поріг того готелю, де у вестибулі чергують такі хами. 
     Перед входом до готелю стояли хлопці з Самарканда та дівчата з Мінська, а також їхні ґіди — Дмитро Лопушняк та Олена Моравська. Разом вони «організованим натовпом» вирушили в дорогу. На суботній ранок було заплановано відкритий диспут з національного питання — модну тему для розмов впродовж усього вісімдесят дев’ятого року. Той диспут мав відбутися в їдальні студентського містечка. За часів так званого «застою» вважалося, буцімто національне питання, успадковане радянською владою від царату, розв’язано повністю та остаточно. Так вважалося, поки події вісімдесят восьмого року — особливо в Закавказзі — не спростували цю офіційну думку. Ось і під час фестивалю «Студентський світ — 89» також було влаштовано диспут на цю тему.
     По дорозі гості зайшли поснідати до піцерії біля тролейбусної зупинки «Вулиця Гоголя». А потім тролейбусом доїхали до студмістечка. 
     Погода стояла дуже тепла та сонячна — неначе то був не кінець лютого, а, скоріше, початок квітня.
     — Як тепло зараз! — вигукнула Соломія з Мінська.
     — Італійська зима! — пожартував Антін. — Напевно, незабаром ми житимемо в субтропіках. 
     — Із такими викидами вуглекислого газу в атмосферу на це недовго доведеться чекати! — вигукнув Ігор.
     Під час диспуту лунали найрізноманітніші пропозиції — і про вилучення графи «національність» з паспортів, і про надання всім місцевим мовам, тобто мовам корінного населення, статусу державних у межах відповідних адміністративних одиниць. 
     А після диспуту просто у студентській їдальні, але поверхом нижче, всі пообідали. А пообідавши, весь натовп вирушив пішки затишною вулицею Федьковича, забудованою розкішними австрійськими та румунськими віллами, в напрямку до п’ятої школи, розташованої між слідчим ізолятором та пожежною частиною. В актовій залі тієї школи було заплановано провести конкурс… ні, вже не політичної, а просто студентської пісні та конкурс плакатів на злобу дня. 
     — Ось це є найфешенебельнішим районом Чернівців, — пояснив Антін гостям. — Тут здавна селилася міська еліта.
     — Я неначе потрапила на зйомки фільму «Сімнадцять миттєвостей весни!», — вигукнула Алла з Владимира. 
     — Які чудові котеджі! — підтримав її Джафар із Самарканда. 
     Далі гості пішли вулицею Жовтневою, над котрою височів шпиль колишнього Єзуїтського костьолу.
     — А це, взагалі, як у Німеччині! — захоплено вигукнула Надя з Саранська.
     — Ну, точно, неначе ми за кордоном опинилися! — підтвердила її подруга Валя — теж із Саранська. 
     — А це — повідомив Антін, показавши будівлю третьої спецшколи неподалік від колишнього костьолу, — спецшкола для розумово відсталих дітей.
     — Негуманно! — заявила Алла з Владимира.
     — Чому? — здивовано запитав Антін. 
     — На вікнах ґрати — неначе це в’язниця якась! — уточнила Марина з Владимира. — В наших спецшколах розумово відсталі діти живуть повноцінним життям, а у вас вони сидять за ґратами — немов якісь небезпечні злочинці!
     Коли гості прямували вулицею Кірова, Антін показав усім гостям будинок, де мешкав Сашко Грибулін.
     — Так, — підтвердила Марійка Федорчук, — я з тим хлопцем співала в одному шкільному ансамблі. Шкода хлопця, що він так рано втопився…
     Вийшовши з вулиці Кірова на Радянську площу та пройшовши її всю, гості підійшли до будівлі п’ятої школи. На подвір’ї на когось чекав Роман Іващенко.
     — Привіт, Романе! — сказав Антін, потиснувши руку президентові клубу.
     — Привіт, Антоне! — відповів Роман. — Ну, що, наші трохи збираються?
     — Ось, бачиш, як вони пішки йдуть! — зазначив Антін. — Погода сьогодні просто чудова — ось вони й насолоджуються такою ранньою весною.
     — Так, — погодився Роман, — для лютого це вже занадто тепло.
     — А ось готель «Верховина» я тепер обходитиму десятою дорогою! — зненацька змінив тему Антін.
     — Чому це? — здивувався Роман.
     — Бо мене сьогодні там так званий швейцар облаяв та ще й матом образив, — пояснив Антін. — Він загрожував побити мене, якщо я не поверну йому корінець від перепустки. 
     — Дурниця якась! — вигукнув Роман. — Менше слухай усіляких швейцарів. Він напився, напевно, а п’яному море по коліно. А ти береш це близько до серця.
     — Але ж він таким командним тоном зі мною розмовляв, — поскаржився Антін.
     — Та чого ти від нього хочеш? — відповів Роман. — Він є лише виконавцем. Пішаком. Його поставили охороняти вхід та перевіряти в усіх документи — ось він і перевіряв. А ці правила вигадав не він. То є єдиний режим для всіх готелів, затверджений міністерськими інструкціями. А він лише виконував ті інструкції.
     — Але ж можна при цьому не принижувати людської гідності…
     — Що ти хочеш від того сільського вуйки?
     — Він виглядав зовсім не як сільський вуйко, — заявив Антін. — Одразу було видно, що він є відставним офіцером.
     — Ну та й вибач отого солдафона, — порадив Роман. — Він звик, що перед ним навколо солдати, з котрими він, напевно, завжди так розмовляв. А на цивільній роботі йому дуже важко перебудувати свій стиль спілкування… Коротше, викинь того швейцара з голови…
     Коли на подвір’ї зібрався величезний натовп, усі увійшли до шкільної будівлі та піднялися сходами на третій поверх, до актової зали. 
     На конкурсі студентської пісні лунали пісні різними мовами — і українською, і російською, і англійською, і німецькою, і румунською, і осетинською, і узбецькою… Але особливо всім сподобався виступ дівчат з Московського університету. Співали ті дівчата англійською мовою, але їхній виступ, скоріше, нагадував міні-мюзикл — настільки він був театралізованим. Після закінчення їхнього виступу всі їм аплодували. 
     Після закінчення конкурсу до московських дівчат підійшов і Антін.
     — Ви навчаєтеся на факультеті іноземних мов? — поцікавився він.
     — Ні, — відповіла одна з дівчат. — Я навчаюся на економічному факультеті, інші дівчата — на факультеті журналістики.
     — Ви співали такою чистою англійською мовою! — похвалив їх Антін. — Зовсім без акценту! Я якраз є студентом англійського відділення. Мене звуть Антін.
     — Дуже приємно, — сказала дівчина з Москви. — А мене звуть Олена. Моїх подруг — Рената, Зоя та Сільва.
     — А де ви так гарно навчилися англійської?
     — Просто я та ще одна дівчина з нашої групи, — пояснила Олена, — закінчили спеціалізовані школи з поглибленим вивченням англійської мови.
     — А, до речі, ви тут, у Чернівцях, уперше? — запитав Антін.
     — Так, — відповіла Олена. — І для нас Чернівці стали повною несподіванкою.
     — Чому? — здивувався Антін.
     — Ми гадали, що в Чернівцях лише нові будинки, — зізналася Олена. — У вашого міста така назва, що нам здавалося, ніби раніше Чернівці були якимось великим селищем вдалині від цивілізації, і ніби допіру при радянській владі Чернівці стали містом. Але коли ми побачили старовинну будівлю колійного дворця, та ще й старовинну бруківку перед вокзалом, нам здалося, ніби ми потрапили кудись до Чехословаччини, чи до Угорщини. А від центру міста ми, взагалі, були у великому захопленні. Це справжня Європа.
     Антонові сподобалися такі компліменти на адресу його рідного міста. А, тим більш, від московських дівчат. Адже Антін знав про той стереотип, буцімто всі мешканці Москви досить зверхньо ставляться до інших міст. Як виявилося, не всі. 
     Повернувшись додому, Антін одягнувся по-весняному, а потім пішов на дискотеку, котра мала відбутися знову в дискозалі п’ятого гуртожитку. 
     Як і минулого року, у перерві між танцями було влаштовано аукціон. Проводили його колишній президент Василь Шевчук та діючий президент Роман Іващенко. Вони спочатку не повідомляли, що то за речі вони виставляли, аби кожна річ була для всіх повною несподіванкою.
     — А тепер, — оголосив Василь, — висувається на торги знаряддя для прискорення. Стартова ціна — десять копійок.
     — П’ятдесят копійок, — вигукнула якась дівчина з Луцька.
     — Один рубль! — вигукнув Тарас Король.
     — Один рубль раз, один рубль два…
     — Рубль двадцять! — крикнула Валя з Саранська.
     — Рубль п’ятдесят! — запропонував свою ціну Сулейман з Самарканда.
     — Рубль п’ятдесят раз, рубль п’ятдесят два, — оголосив Василь, розмахуючи молотком, — рубль п’ятдесят три…
     — Два рублі! — вигукнула Лариса Соловей.
     — Три рублі! — крикнув Антін.
     — Три рублі раз, — сказав Василь, — три рублі два, три рублі три… Продано!
     Василь тричі вдарив молотком по столу. Коли Антін підійшов із грошима, аби забрати те, що він щойно придбав, Василь витягнув з якоїсь торби цератку.
     — Ось на цій цератці ти, Антоне, завтра кататимешся з гір на перевалі Німчич, — заявив Василь, простягаючи Антонові оту цератку.
     — Оскільки я завтра не зможу поїхати на Німчич, — оголосив Антін, — я дарую вам усім оцю цератку.
     Антін поклав цератку на підлогу та відійшов назад.
     Під час дискотеки Антін частіше за все танцював з Соломією з Мінська. Антін помітив на її шиї бурштинові буси.
     — Це ти у Прибалтиці придбала? — поцікавився Антін.
     — Я народилася в Калінінграді, — пояснила Соломія. — Я й зараз туди часто їжджу. Там іще досі мешкають дідусь та бабуся.
     — Але, все одно, ти, напевно, їздиш через Литву.
     — Безумовно, — відповіла Соломія. — Ой, як мені хочеться, аби Білорусь була схожа на Литву, аби в нас був такий самий рівень культури… Але в нас поступово відбуваються зміни. Нещодавно в нас народний фронт було створено. Вони виступають на мітинґах під біло-червоно-білими прапорами.
     — І як влада на це дивиться? — поцікавився Антін.
     — Ну, вони вважають цей прапор націоналістичним, — пояснила Соломія. — І навіть заявляють, що то є все вплив з Прибалтики. Проте наша молодь, усе одно, дуже симпатизує Прибалтиці та з повагою ставиться до національної символіки.
     — В нас також далеко не однозначне ставлення до синьо-жовтого прапора, — повідомив Антін. — Але, на мій погляд, нехай ці два прапори — радянський та синьо-жовтий — співіснують.
     На всіх заходах Антін збирав у гостей автографи та обмінювався адресами. 
     Аби не нарватися на гопників, Антін вирішив дочекатися, коли гості почнуть розходитися. До тролейбусної зупинки він ішов разом із Тамарою, що приїхала з Брянська.
     — Антоне, — звернулася до нього Тамара, — я хочу з тобою листуватися англійською мовою. Німецька мова в мене є першою, а англійська мова — другою. Я хотіла б її підтягнути. Але я люблю відповідати на листи.
     — Без проблем, — заявив Антін. — я тобі напишу першим.
     На Німчич Антін вирішив не їхати, оскільки на понеділок йому треба було дуже багато готувати. З самого ранку він сидів та займався. А увечері він пішов на закриття фестивалю, котре відбулося на другому поверсі їдальні студмістечка.
     Обмінявшись адресами з багатьма гостями, Антін пообіцяв їм усім написати. До того ж, дівчат він вирішив обов’язково привітати ще й із Восьмим березня. 
     А тим часом по центральному телебаченню розпочалася демонстрація бразильського телесеріалу «Рабиня Ізаура». І хоча йшов цей серіал у дуже скороченому варіанті, все одно, він дуже полюбився багатьом радянським телеглядачам, котрі з того часу почали звати свою дачну ділянку не інакше, як фазендою.

     Поступово країна відходила від тоталітаризму. Ось і у виборчій системі поступово відчувалися зміни. На двадцять шосте березня було призначено вибори до загальносоюзного Верховного Совєта — перші на альтернативній основі.
     Раніше-то ніякого вибору не було і близько. В усіх виборчих бюлетенях стояло прізвище лише одного кандидата, вже заздалегідь затверджене в партійних органах. На таких «виборах» радянські люди не обирали, а лише голосували за того єдиного кандидата. А щоб явка була близькою до стовідсоткової, у буфетах виборчих дільниць у день виборів продавалися різноманітні дефіцитні товари — насамперед, ковбаси. І люди йшли голосувати лише заради того, аби придбати собі ковбасу, або ще якісь ласощі. Підсумки виборів, котрі були вже й без того відомі заздалегідь, нікого фактично не цікавили. Усім і так усе було ясно, що «перемогу» на тих «виборах» обов’язково одержить «блок комуністів та безпартійних». 
     І хоча у вісімдесят дев’ятому році однопартійна система ще зберігалася, і ніякі політичні партії крім КПРС іще не мали права на існування, тим не менш, радянське керівництво вирішило пограти з народом у демократію та внести до виборчих бюлетенів по двоє чи навіть більше альтернативних кандидатів. 
     Як і у вільних країнах, в СРСР за кілька місяців до виборів розпочалася передвиборча кампанія. По всіх населених пунктах почали розповсюджуватися аґітаційні матеріали на користь того чи іншого кандидата. Самі кандидати почали активніше зустрічатися з виборцями, знайомити їх зі своїми передвиборчими програмами та вдаватися до відвертого популізму, роздаючи під час отих зустрічей різноманітні ласощі та сувеніри. А з вуст активістів народних фронтів та інших численних неформальних та напівформальних об’єднань усе більш рішуче лунали гасла на кшталт: «Викресли з бюлетеня єдиного кандидата!». 
     Люди поступово звикали до демократії — нехай навіть і декоративної. Поки що… 
     Від Чернівців до союзного законодавчого органу було висунуто дві альтернативні кандидатури. Суперником університетського професора Леопольда Ігнатовича Штефуряка був директор одного з індустріальних ґіґантів міста Хосе Міґель (Йосип Михайлович) Ґонсалес. За першого кандидата була більшість патріотично налаштованих буковинців, котрим імпонували вислови Леопольда Ігнатовича на підтримку української мови та культури. Другий кандидат був безумовним фаворитом партійної та господарчої номенклатури, а сам Йосип Михайлович хизувався перед виборцями тим, що він, син іспанських антифашистів, втративши обох батьків під час громадянської війни та опинившись серед інших іспанських дітей у Радянському Союзі, без будь-якої сторонньої допомоги зробив собі успішну кар’єру, розпочавши свій трудовий шлях від простого робітника на заводі і дослужившись потім до генерального директора одного з провідних чернівецьких підприємств, що забезпечувало радянську та низку дружніх армій різноманітною електронікою, а як побічну продукцію випускало побутову техніку та різноманітний ширвжиток. За Ґонсалеса прагнули проголосувати ті, хто вважав Штефуряка націоналістом. 
     Зате за Штефуряка були практично всі студенти Чернівецького університету. Він, будучи професором з біологічного факультету, обійшов усі інші факультети, зустрічаючись зі студентами та знайомлячи їх зі своєю передвиборчою програмою. Одного разу він навіть завітав на засідання КІДу «Ровесник», розпиваючи з КІДівцями чай та розповідаючи про свої політичні переконання та про свою передвиборчу платформу. 
     — Українська мова має здобути статус державної в межах території України, — стверджував він, сидячи в кімнаті КІДу буквально через тиждень після фестивалю «Студентський світ — 89». — Усе викладання має бути переведено на українську мову, а ті, хто закінчував неукраїнські школи, і, тим більше, ті, хто її у школі, взагалі, не вивчав, мають скласти додатковий іспит з української мови. 
     — А як бути тоді з твердженням Леніна про те, що ніякої державної мови не повинно бути? — запитав Василь Шевчук. — Адже ми всі конспектували цю його статтю за назвою «Чи потрібна державна мова?». І там Ленін стверджує, що ніякої державної мови не потрібно, адже всі мови мають бути рівноправними.
     — Пам’ятаю таку статтю, — погодився Леопольд Ігнатович. — І я її конспектував. Там він, дійсно, писав про те, що жодна мова не повинна мати жодних привілеїв. Але зараз ми завзято боремося з догматизмом в усіх його проявах. І нащо нам чіплятися за оцю догму? Адже Ленін не міг передбачити, якою буде ситуація в країні через сімдесят років після виходу статті. Він лише висловив свою власну думку. А зараз ситуація в нас є зовсім іншою. Українська мова та вся українська культура перебуває зараз під загрозою зникнення, під загрозою асиміляції. І врятувати її можна лише так — надати їй певних привілеїв у межах України. Зараз у нас, в Україні, готується до прийняття «Закон про мови», згідно з котрим українська мова має отримати саме такий статус. У Прибалтиці, до речі, вже так і зробили: там тепер місцеві мови корінного населення отримали-таки статус державних. І я теж підтримуватиму цей статус обома руками. 
     Не погодитися з Леніним, спростувати його «пророчі» слова — ще нещодавно за таку страшну крамолу можна було запросто позбавитися партійного квитка та поставити великий хрест на своїй кар’єрі. Але у вісімдесят дев’ятому році вже було взято курс на плюралізм думок — поки що в межах однопартійної системи — та на відхід від догматизму. Тому всі КІДівці одразу ж дружньо зааплодували гостеві свого клубу. 
     Для Антона ті вибори були дуже важливими, адже то були для нього не просто перші в радянській історії вибори, де була можливість вибирати серед кількох альтернативних кандидатур. То мали бути перші в Антоновому житті вибори, на котрих він мав право голосу, адже йому за кілька місяців до того виповнилося вісімнадцять років. Тому Антонові дуже хотілося обов’язково взяти участь у тих виборах та проголосувати за Леопольда Ігнатовича. 
     Як на зло, Антін на початку березня схопив дуже сильний нежить. Такий сильний, що він змушений був одразу після Восьмого березня піти на прийом до лікарки, котра навіть звільнила Антона від занять на три дні. Але, все одно, від того звільнення йому не ставало легше. Навпаки, нежить прогресував, горло по-страшному наривало, Антін дуже сильно кашляв та навіть побоювався, що в нього може бути пневмонія.
     А йому так хотілося взяти участь у перших у його житті виборах…
     Узявши довідку, Антін пішов наступного дня на заняття.
     Зоряна Гаврилівна на своїй парі з Oral Speech Practice дала студентам якесь письмове опитування за свіжим лексичним матеріалом. Антін — як і всі інші студенти — почав відповідати на питання на окремому аркуші паперу. Зненацька Антін закашляв. Кашель виявився настільки сильним, що Антін ніяк не міг зупинитися.
     — Антоне, — звернулася до нього Зоряна Гаврилівна, — вийдіть, будь ласка, до туалету, бо я бачу, як Вам погано. Відкашляйтеся там як слід. Ви б могли ще вдома посидіти.
     — Але в мене довідка тільки до вчорашнього дня, — пояснив Антін.
     — Ви б могли попросити лікаря подовжити ту довідку принаймні до кінця тижня. Якщо лікарів добре попросити, вони зазвичай ідуть на поступки. 
     — А нащо мені пропускати? — заявив Антін. — Якщо потім буде ціла купа відробок! 
     — Ну, дивіться, Антоне, — сказала Зоряна Гаврилівна, — то є, звичайно ж, справа Ваша, але як би Ви після цього не підірвали своє здоров’я. Його потім ні за які гроші не придбаєш.
     Антін вийшов до коридору та пішов до туалету. Там він як слід відкашлявся, після чого повернувся на пару.
     А наступною парою було домашнє читання з Сюзанною Ісаківною. На цій парі вона зі студентами продовжувала проводити бесіду за романом Джерома К. Джерома «Three Men in a Boat». Проте більшу частину заняття вона балакала зі студентами зовсім не за темою.
     — Ось ви, напевно, дивитеся бразильський телесеріал «Рабиня Ізаура», — розпочала свою розмову Сюзанна Ісаківна, відхилившись від теми свого заняття посеред другої півпари.
     — Так, — підтвердила Валя Боднарук, — дуже цікавий серіал. 
     — Це зовсім інше життя, — додала Інна Коростишевська. 
     — Бразилія — це, взагалі, дуже загадкова, чи навіть, так би мовити, казкова країна, — зазначила Сюзанна Ісаківна. — Навряд чи туди хтось із нас потрапить… Проте цей фільм не зовсім реалістичний…
     — Чому це? — здивувалася Ніна Локтєва.
     — Бо то є мелодрама, — пояснила Сюзанна Ісаківна. — Там усі герої суворо поділяються на позитивних та неґативних. Ось узяти, наприклад, Леонсіо. То є суто неґативний персонаж. І в нього навіть посмішка якась така злобна, нещира. 
     — Так, ми це помітили, — підтвердила Валя.
     — А сама Ізаура постає у фільмі суцільною жертвою, — продовжила Сюзанна Ісаківна.
     — Але ж то є суто розважальний фільм — попри всі страждання головних героїв, — заявила Ніна. 
     — Маєте рацію, — погодилася Сюзанна Ісаківна. — То є фактично казка. 
     — Так само, як і радянські комедії сталінських чи застійних часів? — уточнив Антін.
     — Саме так, — підтвердила Сюзанна Ісаківна. — Бо вони показують не реальне життя, а, скоріше, якийсь ідеал, до котрого треба прагнути. 
     — Але ж кажуть, що Чернівці, наприклад, насправді, у п’ятдесяті роки були ледь не раєм земним, — спробував змінити тему розмови Антін.
     — Дійсно, так, — погодилася Сюзанна Ісаківна. — Я приїхала до Чернівців з Одеси у п’ятдесят шостому році. Тоді їх якраз щойно й відкрили.
     — А, що, Чернівці хіба були закритим містом? — здивувався Антін.
     — При Сталіні — так, — підтвердила Сюзанна Ісаківна. — Бо то вважалася прикордонна зона. До того ж, тут була дуже суттєва різниця в якості життя — порівняно з тими реґіонами, котрі перебували у складі СРСР з самого початку його утворення. Тобто воно ще тоді не до кінця було совєтизовано. Одразу ж після війни і десь року до сорок дев’ятого, чи до п’ятдесятого тут навіть приватні крамниці існували, у котрих господар готовий був кожного відвідувача ледь не на руках носити. Так ось, якраз наше місто десь у п’ятдесят четвертому, чи у п’ятдесят п’ятому й відкрили. А до того сюди пускали лише за спеціальними перепустками. А я якраз за комсомольською путівкою приїхала сюди вступати, до цього університету, у п’ятдесят шостому році. І тут усе, насправді, було неначе за кордоном. В Одесі люди після війни жили дуже бідно, а тут, дійсно, був рай земний. Тут люди одягалися за європейською модою. Усі жінки ходили влітку в солом’яних капелюхах. І у крамницях тут був дуже широкий вибір товарів. Чорний кав’яр продавали прямо з бочок на вагу. Таке можна було спостерігати в ті часи хіба що тільки в Москві. 
     — Таким чином, напевно, радянська влада тут намагалася продемонструвати свою привабливість, — припустив Антін. 
     — Просто вона не могла все викорінити водночас, — пояснила Сюзанна Ісаківна. — При Сталіні совєтизація проводилася дуже рішуче та по-варварськи. При Хрущові варварства не стало менше, але це вже робилося не так інтенсивно. Просто тут більшість людей тоді ще добре пам’ятали австрійські та румунські часи, і ті звички було не так вже й просто викорінити. Та й багато місцевих мешканців мали родичів по всьому світу. Тоді на головпоштамті, у відділі видачі пакунків, можна було вивчати географію. Отримувати пакунки з Парижа, чи з Чикаґо було для місцевих мешканців якоюсь звичайною справою. Пакунки надходили навіть із Бразилії, навіть з Індії… А будинки тоді були в якому гарному стані — неначе іграшкові! Особливо ті, що були споруджені румунами. А одразу після війни в місті було дуже багато порожніх помешкань, бо одних мешканців репресували більшовики, других знищили нацисти, а треті втекли самі. А люди, котрі приїздили зі Сходу, — вони так і займали ті помешкання: прямо з меблями, з посудом, навіть із одягом. 
     — А чому зараз усюди тротуарну плитку замінюють на асфальт? 
     — Це дуже просто, — зазначила Сюзанна Ісаківна. — Бо в Радянському Союзі таку плитку не виробляють. А коли я приїхала до Чернівців, цю плитку можна було побачити не лише на центральних, але й також на деяких бокових вулицях. Більш того, чернівецьку плитку та бруківку навмисно знімали та відвозили кудись у невідомому напрямку… Не розумію, для чого все це робилося. 
     — Так, напевно, було зручніше мастити людям голови, — припустив Антін, — буцімто весь теперішній благоустрій виник допіру за радянських часів, а до того часу Чернівці буцімто були великим селом
     — Я з Вами, Антоне, цілком погоджуюся, — сказала Сюзанна Ісаківна.
     Тут пролунав дзвоник на перерву. 
     То була остання пара. Коли Антін вийшов з корпусу на подвір’я Резиденції, він одразу ж помітив, як стало тепло. На небі не було жодної хмаринки, сонце сяяло дуже яскраво. Нарешті прийшла справжня весна. В Антона навіть нежить послабився від того весняного тепла. 
     Антін подивився на термометр, що висів на одній зі стін Резиденції. Він показував вісімнадцять вище нуля. І хоча було так тепло та сонячно, більшість перехожих іще не поспішали одягатися по-весняному. 
     — Я голосуватиму за Штефуряка! — твердо та рішуче заявив Антін, прийшовши додому. — Штефуряк є дуже прогресивним професором, дуже інтеліґентним. Він приходив до нашого КІДу, розповідав там дуже багато розумних речей…
     — Чи ти збожеволів, Антоне? — різко вигукнула Валентина Дмитрівна. — Він такий націоналіст! Він хоче заборонити в нашому університеті російську мову, відрахувати з числа студентів усіх росіян… І тебе відрахують у першу чергу через те, що ти росіянин!
     — Та хто тобі таку дурницю сказав? — здивовано спитав Антін. — Ну, хіба він, будучи тільки депутатом, може щось змінити сам?
     — Може, — заявила Валентина Дмитрівна. — Він може вплинути на вашого ректора, а потім тебе з університету відрахують лише через те, що ти росіянин. 
     — Маразм! — крикнув Антін. — Ну хіба можна зараз відрахувати когось за національною ознакою? Це ж такий маразм! Навіть нікому не кажи таку дурницю! Це партійна номенклатура розпускає чутки про прогресивно налаштованих кандидатів, аби в депутати пройшли тільки номенклатурники. Ну що ти матимеш від того, якщо депутатом буде цей червоний директор Ґонсалес?
     — Ґонсалес — інтернаціоналіст, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Його батьки загинули, воюючи в Іспанії з фашистами. А його самого вивезли з Іспанії до Радянського Союзу. Він виховувався в радянській сім’ї, здобув вищу освіту, дослужився до директора заводу… Я голосуватиму за Ґонсалеса.
     — І я — теж за Ґонсалеса! — приєдналася Клавдія Петрівна. — Ґонсалес поважає росіян, бо він сам є не українцем… 
     — Логічно! — вигукнув Антін. — У вас якщо українець — то націоналіст, а якщо не-українець, то він автоматично є інтернаціоналістом. Не кажіть таких дурниць!
     — До того ж, Ґонсалес є комуністом, — додала Валентина Дмитрівна. — А Штефуряк є безпартійним. І ніхто не знає, наскільки він є лояльним до радянської влади. У нього, скоріше, якісь дрібнобуржуазні переконання. А Ґонсалес є відданим радянській владі, бо радянська влада витягнула його з фашистської Іспанії та дала йому все.
     — Знаю я цю систему! — заявив Антін. — Радянська система висувала поодиноких людей з самого дна суспільства, ставила їх на найвищі посади, аби ці люди були лише беззастережно віддані цій системі. Ви можете собі голосувати за цього Шарикова, а я голосуватиму за Штефуряка!
     І ось настав недільний ранок двадцять шостого березня. Антін уперше відчув себе по-справжньому дорослим, адже він уперше отримав запрошення на вибори. Йому так хотілося якомога швидше проголосувати, причому одразу з двох причин. По-перше, він хотів якомога скоріше відчути себе повноправним громадянином, що нарешті здобув право голосу. А, по-друге, він так уболівав за професора Штефуряка. Він так жадав радикальних змін у суспільстві! Йому так хотілося, аби реформи в країні стали якомога радикальнішими. 
     Прийшовши до виборчої дільниці, всі Ковальови підійшли спочатку до реєстраційного столу, за котрим сиділи довірені особи, так би мовити, «на літерах». Підійшовши до особи, що сиділа під літерою К, Ковальови по черзі пред’являли паспорти та запрошення. Першим це зробив Дмитро Сергійович. Його — як найстаршого в сім’ї та як ветерана війни — всі Ковальови пропустили вперед. Далі йшла Клавдія Петрівна, а після неї — Валентина Дмитрівна та Антін. Отримавши виборчі бюлетені, Валентина Дмитрівна та Антін зайшли до кабіни разом.
     — Поміркуй іще раз, — застерегла Валентина Дмитрівна. — Подумай про наслідки, якщо депутатом стане націоналіст.
     — Я вже свій вибір зробив остаточно! — твердо заявив Антін. 
     Антін закреслив у бюлетені прізвище Ґонсалес, залишивши не закресленим Штефуряка. Валентина Дмитрівна зробила все з точністю до навпаки. Так само зробили й її батьки. 
     Для Марійки той день був теж дуже урочистим. По-перше, вона, як і Антін, ішла голосувати вперше у своєму житті. А, по-друге, вона так уболівала за професора Штефуряка. 
     Погода вранці стояла по-весняному теплою, тому Марійка вирішила не надягати колготок. Вона надягла чорну спідницю трохи вище колін, турецький светр з натуральної вовни, а поверх светра — брунатну куртку зі штучної шкіри. А потім взулася в новенькі чорні бальні черевики на середніх підборах, не натягнувши на себе перед тим ніяких колготок. 
     — Тобі так холодно буде, — застерегла її Оксана Романівна. — Зараз іще тільки березень.
     — Кінець березня, — поправила Марійка. — Через тиждень вже квітень! Ви подивіться на термометр! Він показує плюс двадцять. 
     — Це тому, що ми знаходимося на третьому поверсі, — пояснила Оксана Романівна. — А на поверхні ґрунту ще дуже й дуже зимно! Ти хоча б капронові колготки надягла…
     — Капронові колготки — це самообман! — заявила Марійка. — У них іще холодніше, ніж без них!
     Переконавши свою матір, Марійка разом із нею та зі Степаном Вікторовичем вирушили до виборчої дільниці. Богданові було ще тільки шістнадцять, тому він залишився вдома робити уроки та дивитися телевізор. 
     Федорчуки у своєму виборі були солідарними один з одним: усі вони проголосували за професора Штефуряка. 
     — Дівчино, можна Вас на хвилину? — звернувся до Марійки якийсь чоловік років двадцяти п’яти, коли Марійка підійшла до виборчої урни зі своїм бюлетенем.
     — Я слухаю Вас, — відповіла Марійка, тримаючи в руках бюлетень.
     — Я кореспондент ґазети «Молодий буковинець», — представився молодий чоловік. — Можна у Вас взяти інтерв’ю?
     — Будь ласка, — сказала Марійка. — Я не проти.
     — Ви голосуєте вперше? — поцікавився кореспондент.
     — Так, — відповіла Марійка. — Мені якраз минулого року виповнилося вісімнадцять років.
     — Тоді можна, ми Вас сфотографуємо для ґазети? — спитав кореспондент. — Потримайте, будь ласка, свій бюлетень над урною.
     Марійка почала позувати над виборчою урною, а фотокореспондент, що стояв поруч із тим чоловіком, зробив кілька знімків.
     — Ви, взагалі-то, читаєте «Молодий буковинець?» — поцікавився кореспондент.
     — Нереґулярно, — зізналася Марійка, — але час від часу.
     — Добре, — сказав кореспондент. — Тоді слідкуйте за наступним числом. Тим буде репортаж про вибори, і в тому репортажі буде Ваша світлина. Як Вас звати?
     — Марійка Федорчук.
     — Ви працюєте, чи навчаєтеся?
     — Я є студенткою.
     — А де Ви навчаєтеся? — попросив уточнити кореспондент. — І на якому курсі?
     — Навчаюсь я в університеті, — повідомила Марійка, — на другому курсі історичного факультету.
     — Дякую Вам за інтерв’ю, — сказав кореспондент. — Під Вашою світлиною буде підпис: «Студентка другого курсу Чернівецького університету Марія Федорчук голосує вперше».
     — Гаразд, — відповіла Марійка. — Я з нетерпінням чекатиму на вихід свіжого числа Вашої ґазети. До побачення!
     — До побачення! — відповіли обидва журналісти. 
     Повернувшись додому, Марійка зробила черговий запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні неділя, 26 березня 1989 року. Сьогодні в радянській історії відбулися перші демократичні вибори народних депутатів. Нарешті в нас з’явився справжній вибір, адже раніше люди мусили голосувати тільки за одного кандидата. А сьогодні можна було вибрати між професором Штефуряком та директором заводу Ґонсалесом. Я голосувала, звичайно ж, за Штефуряка. Йой, як я прагну якомога рішучіших змін! Коли, нарешті, в нас розпочнуться справжні реформи, адже Україна, на жаль, усе ще лишається заповідником застою? В нас, на жаль, нічого не змінюється! А я так жадаю справжніх змін! До речі, сьогодні в мене брали інтерв’ю кореспонденти з ґазети «Молодий буковинець». Вони навіть сфотографували мене. Тепер чекатиму на вихід свіжого числа тієї ґазети. Треба ловити цю ґазету в кіосках. А погода була сьогодні сонячною та по-весняному теплою».

     Вибори скінчилися. Звичайно ж, за один день голоси неможливо було підрахувати. Це раніше, коли вибори були безальтернативними, вже увечері диктори оголошували про абсолютну «перемогу блоку комуністів та безпартійних». Але тепер потрібен був час.
     Через кілька днів у місцевих засобах масової інформації було оголошено, що за територіальним виборчим округом абсолютну більшість голосів набрав професор Штефуряк. Проте за національно-територіальним виборчим округом, де змагалися між собою дві «темних конячки» — якийсь екскаваторник із якимось виконробом, — жоден кандидат не набрав абсолютної більшості голосів. Тому через два тижні мав відбутися другий тур виборів. 
     Вже наступного дня після оголошення підсумків першого туру на дошці оголошень у головному корпусі університету висів величезний плакат, на котрому було написано: «Вітаємо професора Штефуряка Леопольда Ігнатовича з обранням народним депутатом!». 
     А семестр тим часом тривав. 
     У перші дні квітня Мирослава Володимирівна Левко, що вела на другому курсі англійського відділення аналітику у весняному семестрі, влаштувала чергову контрольну роботу за матеріалами чергового розділу з Аракіна з оповіданням Соммерсета Моема «A Friend in Need». Треба було перекласти десять речень з української мови на англійську, використовуючи лексичний матеріал з даного уроку. Проте Мирослава Володимирівна зі своїми вимогами пішла навіть далі від Олени Андріївни, вимагаючи від студентів фактично ейдетичної пам’яті.
     — Ви повинні знати не тільки слова з Vocabulary Notes та Essential Vocabulary, — заявила Мирослава Володимирівна напередодні контрольної роботи. — Ви повинні знати напам’ять текст і всі вправи після тексту!
     І її слова виявилися далеко не порожнім звуком. Даючи на переклад речення, вона вимагала, аби відповідні вирази були сформульовані точно як у тексті — слово в слово. І оскільки вона чітко не визначала, які саме слова та вирази треба було вчити, виявлялося, що треба було зубрити все підряд, бо на контрольну вона давала навіть таке, чого студенти й не очікували. 
     Будь-який нормальний студент, розбираючи текст іноземною мовою, насамперед виписує незнайомі слова та вирази, а потім усі ті слова та вирази вчить. А вправи після тексту лише вказують на те, яким лексичним одиницям та мовним моделям слід приділити особливу увагу. Натомість Мирослава Володимирівна могла дати навіть вирази, що складалися з цілком знайомих слів; до того ж, ті фрази ані у вправах, ані в посилках ніде не фігурували. І якщо якийсь студент формулював ту фразу не так, як у тексті в певному епізоді, — навіть вживши синоніми, що також у тому тексті зустрічалися, але в інших епізодах, — Мирослава Володимирівна одразу ж заявляла, буцімто то є вільний переклад та вважала це за помилку. Таке собі не дозволяла навіть Олена Андріївна, котра на кожній парі повторювала зі студентами свіжу лексику, через що студенти завжди знали, що конкретно їм треба було готувати на контрольну. Ця ж викладачка цинічно заявляла, що треба готувати абсолютно все. Тобто «відсканувати» відповідний розділ підручника своїм поглядом, зафіксувати його у своїй ейдетичній, «феноменальній» пам’яті, а потім — подібно до Вольфа Мессінґа — дослівно відтворити необхідний фраґмент.
     — Без феноменальної пам’яті вам нема чого робити на факультеті іноземних мов! — час від часу повторювала Мирослава Володимирівна. 
     Антін вважав, що він добре підготувався до роботи. Він визубрив усі незнайомі слова з оповідання «A Friend in Need», а також усі мовні моделі — так звані Speech Patterns, — а також усі так звані Vocabulary Notes та незнайому лексику з усіх вправ. 
     Проте на контрольну Мирослава Володимирівна дала зовсім не те, чого від неї очікували студенти двадцять четвертої групи. Антін мусив довго ламати голову над тим, аби здогадатися, з якого епізоду того оповідання Моема було взято ту, чи іншу фразу. Жодної лексичної одиниці, вміщеної у примітках, не було дано на той переклад.
     І ось, через тиждень після контрольної роботи Мирослава Володимирівна почала обговорювати її підсумки.
     — У Ковальова, — заявила вона, — є робота однією з найгірших. То є фактично вільний переклад, де зовсім не вживається лексика з тексту. Я ж вас попереджала про те, що ви повинні знати напам’ять не лише те, що дається у примітках, але й сам текст. Дослівно!
     Через кілька днів у коридорі навчального корпусу було вивішено атестацію за першу половину весняного семестру. В Антона з усіх аспектів були «четвірки», з граматики — навіть «п’ятірка». Проте з аналітики — «двійка». Мирослава Володимирівна опустила репутацію Ковальова знов до того рівня, на котрому вона перебувала на початку першого курсу.
     — Добре, хоч у цьому семестрі не передбачено іспит з фаху, а лише залік, — тішив себе думкою Антін, дивлячись на ту «двійку», що красувалася на публічному стенді проти його прізвища. — Вона б мені ні за що не поклала б «четвірку» за іспит. 
     А через два тижні після першого туру виборів, тобто дев’ятого квітня, відбувся другий тур. А увечері того дня в інформаційній програмі «Час» було повідомлено про те, буцімто у Тбілісі націоналістично налаштовані хуліганські елементи влаштували заворушення, і через це військовий комендант міста був змушений оголосити в місті комендантську годину. 
     Допіру тижнем пізніше країна почала дізнаватися правду про ті події. Першою заговорила більш-менш незалежна ґазета «Московские новости», повідомивши про те, що радянська армія при розгоні мирної демонстрації влаштувала справжню різанину, по-звірячому вбиваючи неозброєних демонстрантів, особливо молоденьких дівчат, саперними лопатками, та іншою холодною зброєю. А після цього військовий комендант, дійсно, оголосив комендантську годину, дозволивши військовим патрулям стріляти на поразку по всіх, хто не встиг сховатися у своїх домівках. Внаслідок цього багато випадкових перехожих були розстріляні на місці, або смертельно поранені. 
     Наступного дня в університеті майже всі студенти та викладачі почали жваво обговорювати тбіліські події дев’ятого квітня. Проте ніхто тоді ще не знав усієї правди, тому серед тодішньої радянської інтеліґенції ходили чутки про запровадження у Тбілісі воєнного стану та про масові страти місцевого населення за законами воєнного часу. 
     На чергове засідання КІДу чотирнадцятого квітня Мзія прийшла в усьому чорному: у довгій чорній спідниці, чорному светрі, чорних панчохах, у чорній хустці на голові та з чорною пов’язкою на рукаві.
     — Привіт, Мзія! — вигукнула Марійка, зайшовши до кімнати КІДу. — У тебе жалоба? 
     — Так, — твердо відповіла Мзія, — у мене, дійсно, жалоба.
     — Хтось із твоїх родичів помер? — поцікавилася Марійка.
     — Для мене вони всі родичі! — різко заявила Мзія. — Усі, хто загинув минулої неділі! 
     Марійку охопило водночас почуття сорому та солідарності зі своєю грузинською подругою. Вона застила та побіліла неначе порцелянова статуетка.
     — Мій тато, — продовжила Мзія, — так і заявив, що йому соромно бути офіцером радянської армії, котра влаштувала таку звірячу розправу над мирними мешканцями Тбілісі. Якби ту демонстрацію розганяла лише міліція, чи навіть внутрішні війська, — бо вони теж є фактично міліцейським підрозділом… Але ж на мирних мешканців влада направила реґулярну армію. Ті пацани, котрих тримають у казармах неначе зацькованих звірів, вирішили таким чином відірватися на беззахисних тбіліських дівчатах! Ганьба! 
     — І вони ще хочуть, аби ми були віддані цій владі! — погодилася Марійка. 
     Упродовж того засідання КІДу тільки про це й велася розмова: хто знає подробиці тієї розправи радянської армії над мирними громадянами, скільки внаслідок тієї розправи було жертв, і кому все це було потрібно. 
     Прийшовши додому, Марійка зробила запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні п’ятниця, чотирнадцяте квітня 1989 року. Сьогодні на засіданні КІДу ми тільки тим і займалися, що впродовж цілих двох годин обговорювали події, що сталися у Тбілісі дев’ятого квітня. Я не розумію, як так можна було направити війська проти мирної демонстрації. У нас іще зовсім нещодавно наші політичні оглядачі висловлювали таке велике обурення, розповідаючи про розгін поліцією мирних демонстрацій десь на Заході. Але то була поліція; це входить до її функцій — слідкувати за порядком. Натомість радянське керівництво направило на неозброєних людей реґулярні війська, призначені для захисту країни від зовнішньої аґресії. Солдатам, котрі й без того озвіріли через нелюдські умови в казармах та жорстоке ставлення з боку командирів, дозволили лінчувати беззахисних дівчат, усунувши перед ними всі моральні бар’єри. Можу собі лише уявити, з якою насолодою ці садисти глумилися над тими дівчатами, довбаючи їхні черепи саперними лопатами. Жах! Батько Мзії навіть заявив, що йому соромно бути офіцером тієї армії, котра ось так підняла руку проти маленького, але дуже гордого грузинського народу. Фактично ця злочинна влада оголосила війну власному народові. Це, по суті, була аґресія проти власного народу. Мені соромно жити в такій країні, де влада влаштовує військову аґресію проти мирного населення». 
      Наступного дня, тобто п’ятнадцятого квітня, на факультеті іноземних мов було влаштовано день факультету. 
     Як і в минулі роки, повсюди в коридорах були розвішані різнокольорові прапорці та ґірлянди, а двері до авдиторій були прикрашені різними плакатами гумористичного змісту. 
     Спочатку всі зібралися у лекційній авдиторії, де коронували декана, посадивши його на трон та надягнувши на голову корону. А віце-корольом обрали чомусь не Данила Тадейовича, а комсорга факультету Сергія Павловича Житарюка. 
     Потім Миколу Михайловича та Сергія Павловича привели до присяги. 
     — Біблії, на жаль, під боком нема, — сказав Микола Михайлович, — тому я візьму великий німецько-російський словник. Він також із червоною обкладинкою. 
     Давши присягу, Микола Михайлович влаштував невеличку прес-конференцію, відповідаючи на питання студентів та колег. А наприкінці зустрічі він прочитав свої нові вірші. 
     Після прес-конференції з деканом було влаштовано традиційний аукціон, на котрому знову продавали бали на той чи інший іспит. 
     А після обіду в актовій залі відбулося святкове шоу.
     Спочатку на авансцену при закритій завісі вийшов Василь Ракоци.
     — Шановні викладачі та студенти! — звернувся Василь до всіх присутніх. — Те, що сталося тиждень тому у Тбілісі, ніяк не вкладається в межі здорового глузду. Це просто ганьба для всього нашого суспільства. Як хлопці — такі, як я та всі інші, — могли підняти руку на дівчат? Як їх вони могли шматувати саперними лопатками та баґнетами? Прошу встати та вшанувати пам’ять жертв тих подій хвилиною мовчання.
     Усі піднялися зі своїх місць.
     — До цих подій, — сказав Василь, — я спеціально написав пісню в пам’ять по-звірячому вбитих дівчат, котрі теж, мабуть, були студентками, теж мріяли про кохання та про щасливе життя. Але з чиєїсь легкої руки на них було кинуто війська, котрі їх по-звірячому вбивали, застосовуючи прийоми рукопашного бою, неначе перед тими вояками був рівний за силами противник, теж озброєний до зубів. Ця пісня буде одночасно піснею жалоби та піснею протесту.
     Василь почав співати, граючи собі на ґітарі в ритмі маршу:
Как славно расцвели сады, 
Как славно начался апрель,
Сады цветут, земля цветет,
Покрылось всё вокруг цветами. 
Благоухая и пьяня,
Все ароматы здесь собрав,
Стоит апрельская жара,
Покрыв всю землю лепестками. 
Но только ты должна уйти
От нас в холодный, мрачный мир.
Не для тебя весь тот букет,
Чудесный праздник ароматов.
Тебе всего семнадцать лет,
А ты уже лежишь в гробу.
Лежишь ты посреди цветов
В своем ты платье подвенечном.
И через несколько часов
Исчезнешь ты в сырой земле
Среди кладбищенских холмов.
И будешь ты во мраке вечном.
Ну разве можно так стенать?
Да разве стоит причитать?
Как ни кричи, как ни стенай —
Стенанья душу не догонят.
Жесток и мрачен этот мир —
Как это трудно осознать…
Цветами землю всю накрыв,
Идет весна… А девушек хоронят…
     Уся зала слухала пісню стоячи, вшановуючи пам’ять жертв тбіліської трагедії. 
     А після цього кожна кафедра представила своє привітання. Коли представлялася німецька кафедра, викладач тієї кафедри Олег Дем’янович Палій зачитав усім привітання… ґотською мовою. Під час привітання від імені кафедри французької мови Данило Тадейович проспівав кілька пісень з репертуару Джо Дассена, Сальваторе Адамо та деяких інших французьких шансоньє. А у привітанні від імені кафедри англійської мови участь брали молоді викладачі, що працювали перший та другий рік. Один молодий викладач навіть проспівав під ґітару уривок з давньоанглійського народного епосу «Беовульф»:
Ða wæs on morgen mine gefræge
ymb þa gif-healle guðrinc monig; 
ferdon folctogan feorran ond neahan 
geond widwegas wundor sceawian, 
laþes lastas…
     Після привітань від викладачів перед усіма виступила факультетська команда КВК. Виступи були злободенними. Дехто зі студентів навіть відважився продекламувати текст радянського гімну з питальною інтонацією в кожній фразі:
Союз нерушимый? Республик свободных?
Сплотила навеки? Великая Русь?
Да здравствует созданный волей народов?
Великий? Могучий Советский Союз?… 
     Не бажаючи більше зустрічатися зі Львом Платоновичем Прокопенком, Антін не захотів іти на дискотеку та одразу ж після того дійства повернувся додому, аби писати курсову роботу за темою «Сатира у творчості Роберта Бернса». Та робота була вже фактично написана. Лишалося тільки переписати її начисто.
     У понеділок Антін пішов до кафедри теорії літератури, аби показати рукопис Раїсі Петрівні Мархлевській, котра була в Антона науковим керівником. Раїси Петрівни, на жаль, на кафедрі не було. Була лише лаборантка. 
     — Вибачте, — звернувся до неї Антін, — а Раїса Петрівна є?
     — Вона буде після обіду, — відповіла лаборантка. — А що Ви хотіли?
     — Я хотів показати їй свою курсову роботу, — пояснив Антін. 
     — Дайте її мені, — запропонувала лаборантка. — Я Раїсі Петрівні передам.
     Антін дав свою роботу лаборантці.
     — Так писали курсові роботи тридцять років тому, — заявила лаборантка. 
     — Чому це? — запитав Антін.
     — Ну, по-перше, Ви не дотримуєтеся бібліографічних стандартів, — пояснила лаборантка. — Подивіться, будь ласка, вимоги щодо бібліографічного оформлення. І, до речі, Ви не маєте права здавати свою роботу, не показавши її нашому фахівцеві з бібліографії. І, взагалі, курсова робота може бути не зарахована, а студент не допущеним до захисту, якщо ця робота оформлена з порушеннями державних стандартів. Я роботу візьму, але зайдіть, будь ласка, після третьої пари. 
     Після третьої пари Антін зустрівся з Раїсою Петрівною, котра пояснила, що конкретно Антонові треба в його роботі змінити.
     — Мене дуже радує те, що Ви всі цитати з Бернса наводите мовою ориґіналу, — зазначила Раїса Петрівна. — То є великий плюс. І якщо Ви всі ті вади, на котрі я Вам сьогодні вказала, усунете, Ваша робота буде серед найкращих.
     А на черговій парі на військовій кафедрі до студентів другого курсу зайшов сам начальник кафедри, полковник Морозенко.
     — На нашій кафедрі мають відбутися великі зміни, — повідомив полковник Морозенко. — Можете зрадіти: форму для занять на нашій кафедрі вже скасовано. Отже, починаючи вже з наступного дня, ви можете приходити до нас на заняття у звичайному одязі — так, як ви це робите щодня. Але… Оскільки тепер вже студентів до армії не призиватимуть, у міністерстві вищої освіти було вирішено про диференціацію навчальних програм для тих, хто служив, та для тих, хто не служив. У тих, хто не служив, навантаження буде більшим, адже поруч із фаховими дисциплінами у вас буде ще й загальновійськова підготовка. І наприкінці семестру ви складатимете не залік, а іспит з військово-технічної підготовки. Плюс іще залік із загальновійськової підготовки. Але оскільки ви ніде крім цієї кафедри не зможете більше готуватися до іспиту, ви мусите чи не щодня ходити до кафедри та тренуватися в розбиранні та збиранні затворів до гаубиць Д-1 та Д-30, а також у роботі з бусолями та далекомірами. 
     На перерві хтось зі студентів відверто висловив своє незадоволення таким нововведенням.
     — Оскільки студенти в армії більше не служитимуть, — зазначив він, — нам вирішили влаштувати чорне життя на військовій кафедрі…
     — Добре, що хоч вже цю маразматичну уніформу відмінили, — сказав якийсь інший студент.
     Надворі було вже досить тепло, тому наступна пара мала відбутися на плацу, влаштованому в одному з бокових дворів Резиденції. Там, у приміщенні колишнього ґаражу, розміщувався клас матеріальної частини, а перед головним корпусом Резиденції стояли гаубиці Д-1 та Д-30. На тих гаубицях студенти вчилися користуватися підйомним та поворотним механізмами; тренувалися, як наводити гаубицю на потрібну ціль.
     — Зараз наведемо гаубицю на ректорат, — постійно жартували студенти, тренуючись у наведенні. 
     А стволи тих гаубиць, насправді, дивилися на ректорат, тобто на вікна приймальної та кабінетів обох проректорів із навчальної роботи.
     Хтось із математиків на перерві між вправами запалив цигарку.
     — Попереджаю, — сказав майор Гафійчук, — біля гаубиць та гармат палити катеґорично заборонено.
     — Але ж тут нема боєприпасів, — сказав той студент. 
     — Я ще раз Вам повторюю, — вигукнув майор Гафійчук. — Це така вимога з техніки безпеки. Бо потім ви можете забутися та запалите на вогневій позиції… Наслідки неважко буде передбачити…
     А тим часом у районах компактного проживання молдавського населення точилися дискусії, чи варто переходити на латинку, чи ні. Але поки представники молдавської інтеліґенції сперечалися, на молдавській кафедрі Чернівецького університету одного чудового дня вивіску «Катедра де филолоӂия молдовеняскэ ши класикэ» було тихо та непомітно замінено на вивіску «Catedra de filologia moldovenească şi clasică». 
     Останньої п’ятниці квітня у програмі «Погляд» було показано кадри оперативної зйомки подій дев’ятого квітня у Тбілісі. Було чітко видно, як війська оточили площу перед будинком уряду з усіх боків, і як вони потім почали чинити розправу над демонстрантами. Хтось з очевидців тих подій розповідав, що кількох демонстрантів солдати наздогнали та по-звірячому вбили поблизу готелю «Іверія», що знаходився на відстані майже за цілий кілометр від майдану. А деякі вояки, за словами того очевидця, увірвалися до приміщення театру імені Руставелі та почали лінчувати всіх, хто там знаходився, влаштувавши у фойє того театру криваву лазню. Причому ті свідки одноголосно заявляли, що міліція в ті дії не втручалася, що вона, навпаки, намагалася захистити демонстрантів. Внутрішні війська теж у розгоні тієї демонстрації участі не брали. Таким чином, уся відповідальність за криваву розправу над мирними демонстрантами лежить виключно на радянській армії.
     — Фашисти! — вигукнула Марійка, почувши все це. — Цих злочинців треба судити відкритим судом та засадити їх усіх у в’язницю на довгі роки.
     — Але солдати лише виконували наказ своїх командирів, — зауважив Степан Вікторович. — Якби вони відмовилися розганяти ту демонстрацію, їх би віддали під трибунал та направили б як мінімум на п’ять років до штрафного батальйону. 
     — Ось і треба тих командирів судити! — вигукнула Марійка. — Точніше, тих, хто прийняв рішення застосувати війська проти мирного населення. 
     — Мені Олександр Іраклієвич ось що повідомив, — сказав Степан Вікторович. — Ми з ним, до речі, нещодавно на цю тему вели розмову. Він мені, Зокрема, розповів про те, що солдатам було повідомлено, що вони мають розігнати озброєних екстремістів, котрі хочуть влаштувати в місті заворушення з застосуванням зброї. До речі, згідно з військовими статутами, політпрацівники повинні виховувати в особового складу пекучу ненависть до ворога. Можу собі тільки уявити, як ті політпрацівники обробили тих солдатів. А коли ті опинилися на майдані, то побачили, що більшість тих екстремістів у лапках складають інтеліґенти та жінки. Але я й сам не можу зрозуміти, чому вони накинулися саме на молоденьких дівчат. Тому, що вони найбільш беззахисні? Чи, може, тут були зовсім інші мотиви?
     — Звичайно ж, — підтвердила Марійка. — Це все від вседозволеності. Їм дозволили розпускати свої п’ястуки, дозволили вбивати, ґвалтувати. Ось вони й випустили всю свою злість на тбіліських дівчат. Саме ту злість, що накопичилася в них внаслідок цієї дідівщини, цієї жорстокості. Ті, хто більш за все зазнав того насильства, більш за все й проявляли особливий ентузіазм.
     Марійка взяла свій щоденник і почала писати:
     — «Сьогодні п’ятниця, 28 квітня 1989 року. Боже, в якому суспільстві ми живемо! Влада, котра так шельмує фашизм, сама стала подібною до того фашизму. Я не знаю, як можна потім поважати тих політиків, котрі санкціонували застосування брутальної військової сили проти неозброєних та беззахисних демонстрантів. Але, на жаль, ці люди ніколи не будуть притягнені до кримінальної відповідальності, адже для номенклатури ніякого закону не існує. Ганьба!».

     Першотравнева демонстрація вісімдесят дев’ятого року стала першою в радянській історії демонстрацією, явка на котру вже не була обов’язковою. Та й ніхто не бажав іти на демонстрацію в холодну та дощову погоду, котра була першого травня того року. 
     А у Тбілісі та Єревані ніяких демонстрацій, взагалі, не було влаштовано — у знак скорботи за загиблими під час вірменського землетрусу та під час подій дев’ятого квітня. 
     Не бажаючи мерзнути та мокнути під дощем, Антін, скориставшись скасуванням обов’язку йти на демонстрацію, залишився вдома. У нього й без того було вдома багато справ. По-перше, треба було доробити курсову роботу, аби одразу після травневих свят здати остаточний чистовий варіант. Та й до поточних занять треба було готуватися. До семінару з германістики треба було перекласти з ґотської мови кілька великих уривків зі Срібного Кодексу, тобто з ґотського перекладу Біблії, зробленого в четвертому столітті нашої ери. При цьому треба було докладно проаналізувати кожне слово в тих уривках. 
     А ще Антін мав відповісти на листи від дівчат, із котрими він познайомився під час останнього КІДівського фестивалю. А листувався він реґулярно від того часу і з Валею та Надею з Саранська, і з Соломією з Мінська. А з брянською дівчиною Тамарою Антін навіть англійською листувався. 
     Наступного дня Антона знову охопила якась незрозуміла депресія. Після такої нервової напруги, котру Антін відчував упродовж цілого семестру, Антонові хотілося просто розслабитися. Але саме цього він якраз і не міг зробити. Він відчував якусь апатію, ніби все навколо йому вже набридло. Антонові хотілося після літньої сесії докорінним чином змінити оточення. Йому хотілося кудись поїхати якомога далі. Проте саме це якраз і було неможливо зробити, адже Антін мусив упродовж цілого літа працювати в будівельному загоні, оскільки він не працював минулого літа. А кудись поїхати перед будзагоном просто не було сенсу. 
     — Антоне, тобі погано? — запитала Валентина Дмитрівна, побачивши, в якому депресивному стані перебував її син. 
     — Мені все набридло! — поскаржився Антін. 
     — Як це так? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — Ти такий молодий, а тобі вже все набридло?
     — Так! — заявив Антін. — Мені набридло все! Мені хочеться змінити оточення, але це зараз, на жаль, зробити неможливо. 
     — Чому ж неможливо? — посміхнулася Валентина Дмитрівна. — Здаш літню сесію та будемо чи не щодня ходити на дачу.
     — А потім повертатися в те ж саме помешкання? — буркнув Антін. — Мені хочеться поїхати якомога далі.
     — Зараз така неспокійна обстановка повсюди, — застерегла Валентина Дмитрівна. — Ліпше нікуди не їздити. Так можна й без голови залишитися.
     — Ну, прямо так усі залишаються без голови, хто постійно кудись їздить! — іронічно заявив Антін. 
     — Бо в них є така можливість, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А в тебе її нема. 
     — А чому я не можу її здобути? — здивовано спитав Антін. — Ну чим я гірший за інших?
     — А ти не претендуй на більше, — сказала Валентина Дмитрівна. — Ти повинен задовольнятися тільки тим, що ти маєш. Бо інші заслужили більшого, а ти не заслужив… поки що. 
     — І чим таким вони заслужили? — поцікавився Антін. — І чому я цього не заслуговую. 
     — Бо вони пробивні, — пояснила Валентина Дмитрівна.
     — А що заважає й мені бути таким пробивним?
     — Ти фізично слабкіший за інших, — зазначила Валентина Дмитрівна. — Та й доля в них інша. Нам цього не дано. І, потім, скажи «Спасибі!» хоча б за те, що ти маєш. Ленін за тебе по тюрмах сидів.
     — Прямо так за мене й сидів! — іронічно заявив Антін. — Я щось скоїв, а він за мене відсиджувався!
     — То є блюзнірством! — вигукнула Валентина Дмитрівна. 
     — Може, годі молитися на ідолів? — крикнув Антін. — Годі!
     Наступного дня мало відбутися чергове заняття не військовій кафедрі. Антін уперше пішов на нього без форми. Сівши на тролейбус, Антін раптом помітив, що його місячний абонемент був за квітень, а надворі був вже травень. Перебуваючи в такому вкрай депресивному стані, він навіть забув придбати новий абонемент. Схопившись, Антін встав впритул до дверей, аби на зупинці одразу ж вискочити з салону. 
     Як тільки тролейбус зупинився біля кінотеатру «Жовтень», Антін миттєво вискочив назовні. І тут він помітив, як у салон зайшла бриґада контролерів та почала в усіх перевіряти проїзні квитки.
     — Своєчасно встиг, — мовчки подумав Антін. — Інакше б вони мене зловили.
     Так Антін дійшов пішки до самого університету. 
     На першій парі всіх студентів повели до підсобного приміщення військової кафедри, де майор Гафійчук видав усім оптичні прилади: біноклі, бусолі, далекоміри. Роздавши весь той інвентар, майор Гафійчук повів усіх студентів до «п’ятачка» в парку Федьковича, звідки відкривалася чудова панорама чернівецьких околиць.
     — Будьте уважні, — застеріг майор Гафійчук, — аби ніхто нічого не зламав. Військове майно коштує набагато дорожче, ніж цивільне. Якщо в кого зламається бінокль, то це ще не вельми страшно. Бінокль коштує десь близько п’ятдесяти рублів. Тому відшкодувати втрату бінокля — то не є надто велика проблема. Далекомір теж коштує не дуже дорого. Але не дай Боже, хтось зламає бусоль. Вона є дуже точним приладом, тому вона коштує понад триста рублів… 
     Прийшовши на «п’ятачок», майор Гафійчук почав показувати, як треба вимірювати кут та дальність для будь-яких об’єктів на місцевості. У бусоль, що мала восьмикратне збільшення, можна було легко розглядати дрібні предмети, розташовані на відстані до дванадцяти кілометрів. Із пагорба, на котрому була розташована Резиденція, можна було розглядати весь рівнинний лівий берег Прута — і Садгору, й Жучку, й Ленківці. Усі лівобережні заводи були помітні як на долоні. 
     А тим часом весняний семестр наближався до свого кінця. Попереду були заліки, а потім — іспити. 
     Найбільше студенти англійського відділення боялися екзаменаційного перекладу з аналітики, адже Мирослава Володимирівна знову могла дати що завгодно — навіть таке, чого студенти від неї і не очікували. Вона запросто могла дати завдання дослівно відтворити будь-яку фразу в одному з тих чотирьох текстів. У такому лексичному матеріалі одразу до чотирьох уроків можна було дуже легко заплутатись. 
     Цілий тиждень Антін зубрив ті тексти та лексику до них. Проте запам’ятати слово в слово та утримати в голові аж чотири тексти, кожен з котрих мав обсяг три, чи навіть чотири сторінки, було просто нереально. 
     В останній день перед підсумковою контрольною роботою Антін, тільки-но повернувшись з занять, одразу ж почав повторювати те, що він зазубрив. Проте часу було обмаль, а інформації було дуже багато.
     Аби штучно підтримувати в собі працездатність, Антін через кожні дві години пив чорну каву, щоразу кладучи в чашку по чотири ложки кавового порошку. Уночі Антін майже не спав, усе намагаючись запам’ятати те, чого він іще не запам’ятав. Проте запам’ятати слово в слово всі чотири тексти було просто фізично неможливо. Антін був у розпачі. 
     Прокинувшись о п’ятій годині ранку, Антін відчував себе так, немов він був роботом, чи зомбі. Усі його рухи були позбавлені будь-якої координації. Вони були якимись неприродними. Його тіло ледве піддавалося контролю. Він ходив неначе робот. 
     Після лекції на першій парі на другій парі всіх студентів англійського відділення попросили залишитися в лекційній авдиторії, аби написати екзаменаційний переклад. 
     Як усі й очікували, Мирослава Володимирівна почала давати на переклад речення, лексику з котрих треба було підбирати виключно з текстів, причому саме з того епізоду, на котрий вказувала сама Мирослава Володимирівна. Серед тієї лексики було стільки синонімів, що при цьому навіть важко було здогадатися, в якому епізоді це могло бути. 
     Антонові здавалося, нібито все він написав вірно. Принаймні, у «вільному» перекладі його важко було звинуватити, адже Антін добре знав усі ті вирази та активно їх залучав у перекладі. Звідки можна було зрозуміти, що Мирослава Володимирівна мала на увазі зовсім інший епізод? Закінчивши свій переклад одним з перших, Антін перевірив написане кілька разів і допіру після цього віддав свою роботу Мирославі Володимирівні. 
     Після третьої пари на кафедрі іноземних мов для гуманітарних факультетів розпочалася генеральна репетиція вечора, що мав проводитися спільно з канадськими гостями. Присвячений був той вечір сто сімдесят п’ятій річниці від дня народження Тараса Шевченка. Звичайно ж, логічніше той вечір було проводити дев’ятого березня, проте в березні у Чернівецькому університеті не було канадців. Тому той вечір було вирішено провести в суботу, двадцятого травня. Той захід мав відбутися на другому поверсі їдальні студмістечка. 
     Антін мав на тому вечорі читати італійський переклад шевченківського вірша «Думи мої»:
O miei dumi, o miei dumi,
Miei unici amici.
O, non mi abbandonate
Nell’ora più triste…
     Повернувшись додому, Антін відчув, як його морозило, хоча надворі було майже плюс тридцять. Проте ніякої уваги на ту остуду Антін не звернув, а тому одразу після обіду він пішов спочатку на залік із зарубіжної літератури, а прямо звідти — до Інтреклубу. Погода стояла по-літньому спекотною. Антін ішов травневими вулицями, милуючись дівочими ніжками, проте його, все одно, весь час морозило. Антін не міг зрозуміти, в чому річ. Нібито він не застудився, та й ніякої анґіни в нього не було. А грип… Ну, який наприкінці травня може бути грип — та ще й у тридцятиградусну спеку?
     Так він дійшов до третього гуртожитку, в котрому збирався КІД. Раптом на засіданні КІДу Антонові стало погано.
     — Вибачте, — сказав Антін усім присутнім, — мені щось погано стало. Я, напевно, піду додому. 
     Коли Антін вийшов надвір, йому одразу ж стало так зимно, хоча надворі було ще дуже спекотно. 
     Ледве дійшовши додому, Антін одразу ж поміряв собі температуру. Термометр показував тридцять дев’ять і дві. 
     — Іще не вистачає, — заявив Антін, — аби ось зараз, наприкінці семестру, в мене розпочалася анґіна, чи пневмонія. 
     — А що ти ще відчуваєш? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Нічого більше! — роздратовано вигукнув Антін. — Лише підвищену температуру! І більше нічого!
     — Подивимося, що буде завтра, — сказала Валентина Дмитрівна. — Якщо й завтра буде така сама підвищена температура, тоді я викличу лікаря. 
     Антін одразу ж ліг у ліжко, аби розслабитися та заснути. Проте йому було дуже зимно. До того ж, він відчував дуже сильну нервову напругу, котрої він ніяк не міг позбутися. 
     Вранці наступного дня Антонові краще не стало. Він поміряв температуру. Було тридцять вісім і п’ять. 
     — Температура в тебе трохи спадає, — зазначила Валентина Дмитрівна. 
     — Але вона ще не впала остаточно, — заявив Антін. — До того ж, вранці вона завжди є низькою. 
     — А ти що хотів? — зауважила Валентина Дмитрівна. — Вона й не може впасти одразу.
     Участь у шевченківському вечорі з такою температурою була вже неможливою. Плани зустрітися з канадцями зірвалися. 
     Допіру пізно увечері Антонові стало легше. Він поміряв температуру ще раз. На термометрі було тридцять сім і вісім. 
     — Бачиш, — сказала Валентина Дмитрівна, — тобі вже легше. 
     — Що ж це було таке? — спитав Антін.
     — Мабуть, — припустила Валентина Дмитрівна, — то є від нервового перевантаження. Твій організм просто втомився. До того ж, ти, напевно, отруївся кавою. Ти ж її позавчора стільки випив. Бальзак від цього навіть помер. 
     — Ця викладачка є навіть гіршою за Дудницьку! — заявив Антін. — Дудницька хоч і дуже суворо від нас вимагала, але вона нам чітко вказувала, що нам треба вчити конкретно. Ця ж дурна хоче, аби ми знали абсолютно все без розбору! Це якийсь жах! Вона хоче, аби ми не думали своєю головою, а лише механічно все зубрили, а потім так само механічно та бездумно відтворювали все немов папуги. 
     — Ти вступив до такого факультету, — зазначила Валентина Дмитрівна, — де все треба зубрити. Сюзанна Ісаківна тебе про це попереджала.
     — Але ж не можна ставитися так до студентів — неначе до бездушних роботів! — вигукнув Антін. — Ми теж люди!
     У неділю температура в Антона зовсім зникла. Антін почав готуватися до усного заліку з Oral Speech Practice. До того заліку так само треба було повторити все те, що студенти вивчали впродовж цілого семестру. І хоч Антін намагався щось повторювати, йому до голови, все одно, нічого не лізло. Він абсолютно нічого не міг запам’ятати. Після тієї шаленої напруги нервова система немов протестувала, відмовляючись виконувати волю свого господаря. Антін лютував, але від тієї люті йому було ще важче щось запам’ятати. 
     У понеділок Зоряна Гаврилівна почала викликати кожного студента окремо до себе та питати в них засвоєну лексику. Черга надійшла й до Антона. 
     На половину запитань Антін відповів, а на іншу половину — ні. 
     — Ідіть додому, вчіть до п’ятниці, — сказала Зоряна Гаврилівна.
     А на п’ятницю треба було ще й повторити нову лексику з домашнього читання — слова та вирази до роману Джерома К. Джерома «Three Men in a Boat». І хоча Сюзанна Ісаківна видала всім методички, де було чітко розписано, що конкретно треба було вчити, — все одно, слів було так багато… А в Антона була вже каша в голові… 
     І тут раптом Антонові припала на думку ідея, як ті всі слова дуже швидко запам’ятати. Антін почав шукати до кожного слова якусь асоціацію, що могла б послужити, свого роду, мнемонічним правилом. 
     — Plausible, — сказав Антін сам собі. — Що це означає? Ага, правдоподібний… На що це схоже? … Із чим це співзвучно? … Плов забрали… Правдоподібна історія про те, як плов забрали. 
     Саме так Антін і почав запам’ятовувати ті слова… Багато років по тому Антін дізнався, що така методика швидкого запам’ятовування чужих слів, насправді, існує.
     Винайшовши цю методику самостійно, незалежно від інших, Антін дуже швидко переконався в її надзвичайній ефективності. Він почав дуже швидко все запам’ятовувати. Усі слова та вирази він розбив на три групи: що треба повторити в понеділок, що — у вівторок, що — у середу. А у четвер він мав повторити все разом. 
     Процес зрушився з мертвої точки. Вже наступного дня, перевіряючи слова, засвоєні попереднього дня, Антін помітив, що з усього вивченого напам’ять він добре пам’ятав відсотків вісімдесят, чи навіть дев’яносто. 
     У вівторок на своїй парі з аналітики Мирослава Володимирівна аналізувала екзаменаційні переклади.
     — Робота Ковальова є найгіршою, — заявила Мирослава Володимирівна. — Я поклала йому «трійку з мінусом». 
     Вона роздала всім роботи. І тут Антін помітив, що практично в кожному з тих двадцяти речень Мирослава Володимирівна замінила використані слова та вирази на зовсім інші — хоч і ідентичні за змістом, проте взяті зовсім з інших епізодів. 
     — Добре, хоч вона цього разу «двійку» не поклала, адже лише через цю дурну бабу я запросто міг вилетіти з університету після другого курсу. 
     Повернувшись додому, Антін продовжив зубрити слова на домашнє читання.
     — Добре, хоч тут є такі нормальні викладачі, як Сюзанна Ісаківна, — подумав Антін. — Вона теж вимагає досить багато, але ж при цьому вона зовсім не принижує людської гідності. Тому підготовка до її занять не викликає такої відрази, як до занять із цією дурною Мирославою!
     Антін ходив по кімнаті та все зубрив ті слова, зубрив, зубрив, зубрив…
     Зненацька його охопила не вельми приємна емоційна хвиля. Він згадав, які неприємні відчуття він мав після повернення з Одеси за десять років до того, коли йому було ще тільки вісім років. Раптом він почав відчувати те ж саме, що й тоді. Емоційний вибух виявився таким несподіваним, таким потужним… Антін просто не знав, як отих усіх емоцій позбутися. 
     Уночі Антонові наснилася та сама кав’ярня в одному з підвалів на Дерибасівській, у котрій він був тоді разом із Валентиною Дмитрівною. Але тоді настрій у нього, навпаки, був дуже піднесеним…
     Чому ж раптом емоції від Одеси стали в нього такими неґативними?
     Антін цього зрозуміти ніяк не міг… Але неґативні емоції від Одеси його, все одно, продовжували переслідувати. 
     Саме той не дуже приємний емоційний фон стійко тримався й упродовж усього наступного дня — на військовій кафедрі у середу, коли підполковник Гаврилюк розповідав, відхилившись від теми заняття з військово-технічної підготовки, як він служив у Забайкаллі, і як там солдати отримували спирт, поливаючи на морозі стеолом дошки. При цьому вся гуща від стеолу осідала на дошці, а в таз лився чистий спирт.
     — Це найпростіший самогонний апарат, — зізнався підполковник Гаврилюк.
     Тримався той емоційний фон і в четвер, під час складання заліку з фізвиховання на стадіоні «Буковина». Складаючи той залік, Антін помітив несподівано для себе, що вимоги до того заліку значно спростилися — порівняно з попереднім роком. Зараховувалися не конкретні результати, а лише сам факт складання того заліку плюс відсутність пропусків без поважних причин. Навіть якщо результат від складання нормативів був, взагалі, нульовим, — усе одно, залік, тим не менш, виставлявся, бо студент нічого не пропустив та з’явився складати залік. 
     — Це, що, — подумав Антін, — вимоги так сильно послабилися через те, що студентів більше не призиватимуть до армії?
     Склавши залік із фізвиховання, Антін одразу ж побіг додому, бо в той самий день розпочинав свою роботу перший з’їзд народних депутатів. Усе на тому з’їзді було по-новому — і голосування «проти», і відверті промови без цензури, і вільні дискусії. Радянське суспільство після стількох десятиліть тоталітаризму поступово навчалося основам демократії. 
     Але Кремлівський палац з’їздів, у котрому якраз і проходив той з’їзд, зовсім не був розрахованим на те, що хтось із депутатів голосуватиме «проти». У радянському суспільстві було прийнято голосувати тільки «за». Причому, одноголосно. Оскільки в залі засідань було відсутнє електронне табло, підрахунком голосів займалися спеціально приставлені для того особи. 
     Промови новообраних народних депутатів у своїй більшості відрізнялися справжньою відвертістю. Деякі з них, взагалі, були надто крамольними. Особливо відвертою в перші дні роботи з’їзду була промова Чинґіза Айтматова про те, що Радянський Союз усьому світові продемонстрував, як не треба будувати соціалізм. Він також заявив, що поки в Радянському Союзі експериментували над власним народом та сперечалися, який соціалізм йому потрібен, багато країн світу той соціалізм давно вже в себе побудували. Серед отих країн Айтматов назвав, зокрема, Швецію, Фінляндію, Австрію, Іспанію, Канаду, Швейцарію та зазначив, що хоч ті країни й не звуться соціалістичними, їм від того не гірше…

     У день відкриття з’їзду народних депутатів в усіх школах тодішнього Радянського Союзу пройшло свято останнього дзвоника. 
     Поки Марійка була на парах, її брат Богдан весело святкував закінчення «шкільного рабства» разом зі своїми колишніми однокласниками. 
     Під вечір, коли всі Федорчуки дивилися репортаж зі з’їзду народних депутатів, Богдан повернувся додому, наспівуючи:
Розовые розы Светке Соколовой.
Светке Соколовой, однокласснице моей.
Розовые розы я дарю ей снова
В память наших школьных, в память наших школьных дней…
     — Ну, що, — запитала Марійка, — відмучився?
     — Відмучився! — радісно вигукнув Богдан. — Тепер можна спокійно готуватися до випускних іспитів… А потім — і до вступних… Дурень іде в технічний, ідіот іде в педагогічний, а випускник практичний іде в економічний!
     — Так ти, все ж таки, остаточно вирішив вступати до Хмельницького торговельно-економічного інституту? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Остаточно! — твердо заявив Богдан. 
     — А я гадав, ти вступатимеш до нашого університету, — зізнався Степан Вікторович. — Адже в цьому році вже відкривається набір і до стаціонару.
     — Нащо мені навчатися там, де готують чистих теоретиків? — вигукнув Богдан. — Мені потрібно щось практичне… Ні, я свій вибір вже зробив остаточно!
     — І звідки ти такий меркантильний? — здивовано спитала Марійка.
     — Я не меркантильний, — поправив Богдан. — Я практичний! А то вже зовсім різні речі!
     — Дивіться! — вигукнув Степан Вікторович. — Наш Штефуряк теж виліз на трибуну! 
     — Так, — підтвердила Марійка. — Він Оболенського захотів підтримати!
     — Молодець Оболенський! — крикнув Богдан. — Самому Горбачову кинув виклик!
     — А, взагалі-то, ти, Богдане, маєш рацію, — погодилася Марійка. — Вибори голови парламенту мають бути теж альтернативними. І якщо Горбачов балотувався на ту посаду, він теж мусить поборотися з суперниками. Завжди має бути альтернатива! Нехай у суперників зовсім і не було шансів бути обраними, але, все одно, вже добре, що на тих виборах були присутні альтернативні кандидати. Пора вже кінчати з тотальним «одобрямсом», з безальтернативними виборами, з голосуванням за єдиного кандидата! Конкуренція мусить бути!
     Марійка знову відкрила свій щоденник і почала писати:
     «Сьогодні четвер, 25 травня 1989 року. Сьогодні у Москві відкрився з’їзд народних депутатів. На ньому серед інших ораторів виступив і наш депутат Штефуряк. Він підтримав кандидатуру депутата Оболенського, котрий відважився на те, аби стати суперником Горбачова, висунувши свою кандидатуру на посаду голови Верховного Совєту. І це дуже добре, що наша країна поступово відходить від тотального ухвалення усього того, що надходить згори. І я радію, що наші тепер, дійсно, можуть не просто голосувати, а саме вибирати.
     А в Богдана було сьогодні у школі свято останнього дзвоника. Можу собі уявити, яким щасливим він зараз є від того, що закінчив нарешті середню школу. Як себе згадаю, як я закінчувала оту школу, — мене одразу ж морозить від отих спогадів. Тепер Богдан мусить готуватися спочатку до випускних, а потім — і до вступних іспитів. А погода вже є по-справжньому літньою. Можна вже й засмагати!». 
     — А депутати вже почали розгортати бурхливу політичну діяльність! — із захопленням вигукнув Степан Вікторович. — Буквально в перший день роботи з’їзду одна група депутатів вже почала вимагати від Горбачова пояснень щодо тбіліських подій дев’ятого квітня. Вони наполягають на створенні спеціальної комісії, котра б розкрила всі подробиці такої жорстокої розправи з боку радянської армії над мирними громадянами… Ось… А інша ініціативна група депутатів… вони, в основному з Прибалтики та з Західної України… Вона вже виступила з засудженням пакту Молотова-Ріббентропа, внаслідок котрого Сталін та Гітлер розділили всю Європу на сфери впливу…
     — Поки вони балакатимуть там, на з’їзді, — вигукнула у відповідь Оксана Романівна, — уся країна охоплена страйками. Тепер вже можна страйкувати, тепер за це не розстрілюють, як у шістдесят другому році в Новочеркаську, тому тепер страйкувати модно… Усі страйкують — і шахтарі, і робітники заводів, і вчителі, і лікарі, і навіть артисти цирку!
     — Наше суспільство — то є суцільний цирк! — зазначила Марійка.

     Невдовзі емоційний фон від Одеси почав в Антона поступово зникати. 
     У п’ятницю, двадцять шостого травня, після лекції з історії зарубіжної літератури, відбулася пара з домашнього читання, на котрій Сюзанна Ісаківна провела письмове опитування за лексичним мінімумом до роману «Three Men in a Boat». Вона диктувала ті слова та вирази українською, а студенти мали одразу ж давати їхні англійські еквіваленти, знайдені в тому романі. Коли Сюзанна Ісаківна почала диктувати, Антін одразу ж починав згадувати мнемонічні асоціації, миттєво видаючи їхні англійські еквіваленти. Методика швидкого запам’ятовування, до котрої Антін додумався сам, себе повністю виправдала. Вона виявилася надзвичайно ефективною.
     А наступною парою було заняття з Орал Speech Practice.
     — What don’t you know167? — спитала Антона Зоряна Гаврилівна.
     Антін спочатку дуже здивувався такому питанню. Чого це раптом Зоряна Гаврилівна питає: «Чого Ви не знаєте?». Антін почав переказувати один текст до теми «Education» із підручника Аракіна про Оксфордський університет:
     — I don’t know about Oxford University, — почав розповідати Антін. — I know nothing about its medieval buildings with gothic arches168…
     Так він майже дослівно переказав той текст про Оксфорд.
     Зоряна Гаврилівна посміхнулася.
     — Ви добре знайшли, що відповідати, коли я Вас запитала, що саме Ви не знаєте, — сказала вона. — Ви, Антоне, молодець. Я Вам ставлю залік «автоматом». Ви так старанно навчалися впродовж усього цього семестру. Ви навіть відвідували заняття, будучи хворим…
     Коротше кажучи, всі викладачі англійської кафедри, що вели на другому курсі, наприкінці семестру були буквально в захопленні від Антона. Усі, крім Мирослави Володимирівни, котра постійно стверджувала, буцімто Антін на її парах нічого не робив. І, тим не менш, залік Антонові вона, все ж таки, поклала. І в заліковій книжці розписалася саме вона, адже саме аналітика вважалася найголовнішою з усіх фахових дисциплін. 
     Увечері того ж дня Антін пішов до Інтерклубу на останнє засідання у весняному семестрі, на котрому обирали нового президента. Більшість проголосувала за кандидатуру Дмитра Лопушняка. Дмитро подякував усім за довіру та розпочав свою «інауґураційну промову» з плану роботи на найближчі дні.
     — На вівторок, тридцятого травня, — оголосив Дмитро, — в нас запланована зустріч із канадцями. 
     Антін задовго до тієї зустрічі спеціально підготував сувеніри — набори листівок із видами Чернівців, календарики… 
     На жаль, на ту зустріч прийшло тільки троє канадців, причому серед тієї трійці студенткою була лише одна дівчина. Юнак, що прийшов разом із нею, був журналістом із багатотиражки Саскачеванського університету «The Sheaf». А третя гостя, взагалі, здавалося б, жодного відношення до Саскачеванського університету не мала: вона була медичною сестрою в університетській клініці. 
     КІДівців теж було небагато, отже, Антін був у канадських гостей, свого роду, ґідом та перекладачем: він зайшов за ними, привів їх до кімнати КІДу, та перекладав усе, що казав Дмитро та інші КІДівці, що не володіли англійською, чи володіли нею недостатньо.
     — У мене, на жаль, англійська мова є лише другою іноземною, — зізналася Ліна Матвєєва, приємна блондинка з третього курсу німецького відділення, котра прийшла на зустріч із канадцями у червоному жакеті, чорній короткій спідниці та чорних бальних черевиках без панчіх, — тому, Антоне, ти не будеш проти, аби й мені допомогти з перекладом?
     — Завжди готовий! — відрапортував Антін.
     За те, що Антін виступив у ролі перекладача, канадці подарували йому книжку з трагікомедією Шекспіра «The Tempest». 
     — Добре тобі, Антоне, — зізналася Марійка, коли вона разом із Антоном та Мзією виходили з Інтерклубу. — Поспілкувався англійською з живими носіями! 
     Антін ішов та милувався Марійкою, одягненою в жовту атласну блузку з широким чорним поясом та в чорну міні-спідницю. Але особливо Антонів погляд притягували Марійчині ніжки в чорних босоніжках на високих підборах — гладенькі такі, ще не засмаглі… Антін дивився на них, і йому так хотілося їх погладити, обійняти, торкнутися до них губами, поцілувати їх… Порівняно з Марійкою, Мзія — у довгій спідниці нижче колін та в чорних панчохах — виглядала просто черницею.
     — І ви теж сьогодні гарно поспілкувалися, — відповів Антін. — Ти, Марійко, до речі, дуже гарно розмовляєш англійською. Якщо згадати, як у нашій школі англійську викладали… Де ти так гарно навчилася — неначе після дев’ятої школи? Ти з репетитором займалася?
     — Так, Антоне, — підтвердила Марійка, — адже для вступу до історичного факультету так само треба було складати англійську мову. А я так хочу опанувати її досконало!
     Семестр нарешті скінчився. Попереду були три іспити — з германістики, з російської мови та з військово-технічної підготовки. Третій іспит був лише для тих хлопців, хто не проходив строкової служби. А таких на другому курсі ін’язу було лише двоє — Ковальов та Медведчук. 
     Але спочатку першого червня відбувся захист курсових робіт із зарубіжної літератури. 
     — Мені дуже сподобалася робота Ковальова, — оголосила Раїса Петрівна. — Він був чи не єдиним студентом, котрий у своїй роботі робив цитати мовою оригіналу. Тому я Ковальову «автоматом» поклала відмінну оцінку. 
     Після закінчення захисту студенти жваво обговорювали між собою, як депутати на з’їзді цькували Андрія Дмитровича Сахарова.
     — Якийсь колишній афганець із протезом, — заявила Валя Боднарук, — заліз на трибуну та почав спростовувати твердження Сахарова, ніби військові спецпідрозділи розстрілювали з гелікоптерів тих бійців, хто потрапив в оточення, — аби вони не здавалися в полон. А потім інші депутати накинулися на Сахарова, почали його звинувачувати в усіх смертних гріхах.
     — Насамперед, у наклепі, — додав Антін.
     — Так, — підтвердила Ніна Локтєва, — насамперед, у наклепі. 
     — Бідний Сахаров! — вигукнула Валя. — Як він потім зайшов на трибуну, як почав виправдовуватися перед тією сволотою…
     — Та постійно заїкатися, — підкреслив Антін. — Він не знав, що йому відповісти, а депутати обливали його брудом.
     — Прикро, що сам Горбачов його перебивав, — зазначив Василь Волков. 
     — Але Сахаров молодець, — заявив Антін, — він не побоявся стверджувати про те, що Радянський Союз вів несправедливу війну. Сахаров назвав душманів партизанами, що боролися з окупантами. 
     — Це, дійсно, так, — погодився Василь. — Радянський Союз фактично окупував Афганістан. Але, Дякувати Богові, ця війна вже нарешті скінчилася…
     — Ганьбою для нас, — зазначив Антін. 
     — Горбачов зумів мужньо визнати поразку, — сказала Валя.
     Семестр скінчився, заліки скінчилися… Тепер можна було спокійно готуватися до іспитів…
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, коли Антін повернувся з захисту курсової. — Ти хочеш поїхати зі мною до Польщі та Чехословаччини? 
     — А з якої нагоди? — поцікавився Антін.
     — Як туристи, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Ми вирішили всією кафедрою поїхати. Це за спрощеною процедурою. Нам навіть закордонних паспортів не треба оформлювати, а лише вкладиші до внутрішніх паспортів.
     — А коли це буде?
     — Це триватиме лише один тиждень, — пояснила Валентина Дмитрівна, — з шістнадцятого по двадцять третє червня. 
     —  На жаль, — відповів Антін, — я тоді ще складатиму сесію… Не вийде… А після цього в мене буде будівельний загін — аж до кінця серпня… Я, напевно, поїду після зимової сесії.
     Антін почав інтенсивно готуватися до іспиту з германістики, адже то була конче важлива дисципліна. Антонові зовсім не хотілося підводити Миколу Михайловича, що вів ту дисципліну. А там треба було і перекладати тексти з ґотської мови, і виводити германські корені з індоєвропейських, або навпаки — за формулами позиційних змін приголосних та голосних.
     У ніч із суботи, третього червня, на неділю, четвертого червня, Антін ніяк не міг заснути. Йому в темній кімнаті перед очима з’являлися якісь страхітливі істоти. 
     Вранці Антін почув у випуску новин про страшну залізничну катастрофу під Уфою, коли внаслідок витоку газу вибухнули одразу два пасажирських потяги. При цьому живцем згоріли сотні пасажирів. У країні п’ятого червня було оголошено одноденну жалобу.
     — Тепер ти нікуди не подорожуватимеш! — заявила Валентина Дмитрівна, звернувшись до Антона.
     — Чому це? — здивувався Антін.
     — Ти чуєш, що сталося під Уфою? — втрутилася Клавдія Петрівна. — І з тобою таке станеться, якщо ти кудись поїдеш!
     — А чому саме зі мною таке має статися? — здивовано спитав Антін. — Раз на раз не припадає!
     — Ще й як припадає! — висловила свою незгоду Клавдія Петрівна. — Ти сядеш на потяг, а він вибухне! Сиди ліпше в Чернівцях, ходи на дачу. Мені дуже страшно, що з тобою щось може статися!
     — Так, Антоне, — підтвердила Валентина Дмитрівна. — Ліпше сиди вдома.
     — Так, ти тепер і до Польщі не поїдеш? — спитав Антін.
     — Я ще поміркую, — сказала Валентина Дмитрівна. — Але мені якось незручно відмовлятися, адже я вже домовилася з колегами. На свій страх і ризик поїду. Але більше я нікуди не поїду. І тобі не раджу.
     У той самий день було повідомлено про ще один міжнаціональний конфлікт — про гоніння проти турків-месхетинців в Узбекистані. А в Китаї влада жорстоко розправилася над учасниками студентської демонстрації на площі Тянанминь. І якщо конфлікт в Узбекистані всі однозначно засуджували, то ставлення до пекінських подій було дуже суперечливим. Одні підтримували студентів, інші захищали владу. 
     Отже, понеділок було оголошено днем жалоби за загиблими в залізничній катастрофі. Виявилося, що в тій катастрофі загинуло дуже багато дітей, котрі їхали на відпочинок до Адлера. 
     — Можу собі уявити, — сказала Клавдія Петрівна, — як ті діти опинилися у вагонах, що горіли… Як вони кричали у вогні: «Мамо! Мамо!». Але ніхто на допомогу їм не прийшов… Так вони і згоріли…
     — Ви мене переконали! — заявив Антін. — Тепер я ніколи не їздитиму — ані як турист, ані на відпочинок. Тепер я завжди сидітиму вдома! 
     — Маєш рацію, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Адже ти навіть уявити собі не можеш, як ми боїмося за тебе! Ми так боїмося, що з тобою щось обов’язково має статися… 
     — Ми так боїмося тебе втратити, — додала Клавдія Петрівна. — Та й нащо виїздити кудись із Чернівців? Ми мешкаємо в такому гарному місті… А ти все мрієш про якусь Прибалтику… 
     День жалоби минув, і вже наступного дня по центральному телебаченню розпочалася демонстрація турецької мильної опери «Çalıkuşu», або «Корольок — пташка співоча». Радянські люди почали відкривати для себе Туреччину. 
     Отримавши відмінну оцінку з германістики, Антін одразу ж почав готуватися до іспиту з військово-технічної підготовки. Наступний іспит — з російської мови — був не таким вже й складним, і Антонові підготуватися до нього було простіше за все. Тому всі сили одразу ж після германістики Антін кинув саме на «артпідготовку»… Тобто, на підготовку до іспиту з артилерії… Щодня він ходив до військової кафедри, тренуючись у розборі та збірці затворів до гаубиць обох типів — Д-1 та Д-30. Він ретельно повторював матеріал і про противідкатні пристрої, і про принципи їхньої роботи… Антін вчився наводити гаубицю на ціль за допомогою оптичного прицілу, а також за допомогою підйомного та поворотного механізмів… Тільки роботу з бусоллю він ніяк не міг засвоїти. До того ж, уся фахова література була з грифом «Для службового користування», а тому додому вона не видавалася. З нею можна було працювати лише на кафедрі.
     Склавши іспит із російської мови на «відмінно», Антін одразу ж пішов до військової кафедри, аби там далі готуватися до іспиту з артилерії. 
     — Ви бажаєте отримати іспитову оцінку на один бал вище? — спитав Антона полковник Морозенко.
     — Звичайно ж, бажаю, — зізнався Антін.
     — Зараз має прибути вантажівка з цеглою, — повідомив полковник. — Треба її розвантажити. Тут Вам допоможуть інші студенти, котрі теж прийшли готуватися до іспиту.
     — Я завжди згоден Вам допомогти, — заявив Антін.
     Полковник Морозенко зібрав усіх студентів з різних факультетів, що прийшли готуватися до іспиту.
     — Зараз ідіть на плац, — сказав він. — Вантажівка має прибути саме туди. 
     Хлопці пішли на плац.
     Антін іще не встиг переодягнутися після іспиту з російської мови, отже, він мусив, розвантажуючи цеглу, піклуватися про те, аби його костюм залишався чистим.
     Прийшовши додому, Антін одразу ж розпочав інтенсивну підготовку до іспиту з артилерії. Оскільки фахова література додому не видавалася, єдиним джерелом, за котрим Антін міг готуватися, лишалися конспекти лекцій.
     Як Антін заздрив тим, кому не треба було складати третій іспит! Фактично Антін залишився єдиним студентом, для котрого літня сесія ще не завершилася. 
     — Оскільки студентів тепер не забиратимуть до армії, — повторював Антін знов і знов, — хтось вирішив влаштувати їм чорне життя на військовій кафедрі.
     У день іспиту Антін спочатку підійшов до секретарки.
     — Я маю сьогодні складати іспит з військово-технічної підготовки, — повідомив Антін. 
     — А де Ваша група? — спитала секретарка.
     — Я лише сам, — відповів Антін. — На нашому факультеті хлопців дуже мало. А тих, хто не служив — лише двоє. Один із нас вже склав той іспит достроково. Лишився я на самоті.
     — А хто у Вас має приймати? — спитала секретарка.
     — Майор Гафійчук, — відповів Антін. 
     — Ну, добре, зараз я його покличу, — сказала секретарка.
     Через кілька хвилин з викладацької вийшов майор Гафійчук. 
     — Вам, Ковальов, спочатку треба взяти відомість у двох примірниках, — заявив майор. — Зайдіть, будь ласка, до свого деканату та візьміть оту відомість. Великої не треба, достатньо індивідуальної.
     Антін пішов до деканату за відомістю. Взявши два бланки тієї відомості, Антін повернувся до військової кафедри. 
     — Ну, гаразд, — сказав майор Гафійчук. — Розповість, будь ласка, про принцип дії противідкатного пристрою гаубиці Д-30. Підійдемо спочатку до гаубиці.
     Підійшовши до гаубиці Д-30, що стояла на боковому подвір’ї Резиденції, перетвореному на плац військової кафедри, Антін почав розповідати про її противідкатний пристрій.
     — Це Ви добре знаєте, — сказав майор Гафійчук. — На це питання Ви відповіли. А тепер візьміть, будь ласка, бусоль та знайдіть кут… ну, наприклад, ось тієї радіомачти.
     Антін підійшов до бусолі та почав вимірювати той кут. Подивившись на показники, Антін зачитав результат.
     — Щось не те, — відповів майор Гафійчук. — Як Ви це знайшли?
     Антін почав пояснювати.
     — Щось Ви все наплутали, — заявив майор Гафійчук. — Скільки ми тренувалися на «п’ятачку», Ви так і не навчилися користуватися бусоллю. Але оскільки Ви у п’ятницю розвантажували цеглу, я вам поклав за цей іспит «четвірку». 
     Склавши останній іспит, Антін відчув таке величезне полегшення, неначе він скинув із себе величезний вантаж.
     Через кілька днів з Польщі повернулася Валентина Дмитрівна.
     — У Польщі, — вигукнула вона, — ми бачили такі злидні! Крамниці там іще порожніші, ніж у нас. Повсюди шалені черги. Народ дуже бідний. Ми навіть були свідками, як люди, вистоявши довжелезну чергу, купували лише одне яйце, чи двісті грамів ковбаси. 
     — А міста хоч у них чисті? — поцікавився Антін.
     — Я б не сказала, — відповіла Валентина Дмитрівна. — У центрі кожного міста, звичайно, чисто. Але околиці майже не відрізняються від наших. Хіба що польські котеджі виглядають набагато комфортабельнішими за наші. Вони, як правило, двоповерхові, а на нижньому поверсі обов’язково присутній гараж… Чесно кажучи, я у Польщі зовсім не відчувала себе за кордоном.
     — А як у Чехословаччині?
     — Ну, в Чехословаччині ми були лише в місті Кошице, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Але місто мені дуже сподобалося. Воно дуже чисте, дуже охайне. Ось у Чехословаччині, насправді, у крамницях є все, і все дуже дешево. Там — на відміну від Польщі — у крамницях дуже широкий вибір і м’ясних, і молочних продуктів. Але в Чехословаччині не відчувається такого шаленого ритму життя, як у Польщі. У Польщі — там повсюди проходять страйки, демонстрації. А в Чехословаччині все якось спокійно.
     А тим часом по всій Україні прокотилася потужна хвиля мітинґів та демонстрацій. Багато з тих заходів проводилися під синьо-жовтими прапорами. Україна почала поступово прокидатися від застійного сну. Комуністична влада злякалася такого повороту подій. Невдовзі в усіх засобах масової інформації з’явилася постанова ЦК КПУ за підписом самого Щербицького про заборону української національної символіки. Автори тієї постанови стверджували, буцімто радянська символіка Української РСР віддзеркалює боротьбу українських трудящих за своє національне та соціальне визволення, натомість синьо-жовтий прапор та тризуб буцімто є фашистською та націоналістичною символікою. Тому, згідно з тією постановою, на публічних заходах дозволялося використання лише комуністичної символіки. Використання національної символіки кваліфікувалося як злочин проти радянської влади. 
     — Вони з глузду з’їхали! — вигукнув Мерзляков, коли Антін прийшов до комітету комсомолу, аби дещо з’ясувати стосовно будівельного загону. — Невже той Щербицький не розуміє, що такою адміністративною постановою неможливо вже стримати рух за національне відродження? 
     — У Прибалтиці вже повсюди використовується національна символіка, — зазначив Антін. — Вона там вже навіть прийнята як державна. Коли я минулого року був у Прибалтиці, там вона вже повсюди використовувалася. Один із місцевих мешканців навіть заявив мені, що ще невідомо, який прапор більше забруднений у крови. 
     — Прибалтика — то є зовсім інший світ, — сказав Мерзляков. — Але українська символіка теж не має жодного стосунку до фашизму. Тризуб — то є дуже стародавній символ династії Рюриковичів. Синьо-жовтий прапор виник у сімнадцятому столітті. Він означає пшеничне поле на тлі блакитного неба. Яка тут може бути крамола?
     — Це, все ж таки, ще буде дискутуватися, — висловив свої сподівання Антін. — Але я прийшов не за тим. Отже, що я маю робити, аби працювати в будівельному загоні?
     — Командиром того загону призначено одного студента з фізичного факультету, — повідомив Мерзляков. — Звати його Степан Кібрит. Він дасть тобі всю інформацію щодо будзагону. Степан мешкає у п’ятому гуртожитку.
     Повертаючись додому, Антін побачив на Центральній площі мітинґ під синьо-жовтими прапорами. І міліція зовсім не збиралася його розганяти. 
     — Антоне, — вигукнула Валентина Дмитрівна, коли Антін повернувся додому, — до нас зараз має прийти Штефуряк. 
     — Який Штефуряк? — запитав Антін.
     — Як, який? — здивовано сказала Валентина Дмитрівна. — Депутат та ваш професор.
     — А що йому від тебе треба? — поцікавився Антін.
     — Як і завжди, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Просити підтримки щодо блатних абітурієнтів. 
     Десь через годину у помешканні пролунав дзвоник. До помешкання зайшов Леопольд Ігнатович — у світло-сірому дорогому костюмі та з депутатським значком на лацкані.
     — Добрий день! — привітався Антін.
     — Добрий день! — відповів Леопольд Ігнатович. 
     — Ви поки почекайте разом, — сказала Валентина Дмитрівна. — Я зараз принесу Вам чаю.
     Поки Валентина Дмитрівна готувала чай на кухні, Антін розмовляв з Леопольдом Ігнатовичем, питаючи його про з’їзд та, взагалі, про стан справ у країні.
     — Що там було вирішено стосовно подій у Тбілісі дев’ятого квітня? — поцікавився Антін.
     — Було засуджено використання армії проти мирного населення, — відповів Леопольд Ігнатович. — Адже міліція там, навпаки, захищала демонстрантів. А солдатам сказали, що на площі зібралися хулігани, котрих треба розігнати за будь-яку ціну. Причому для цього було використано саме армію, а не внутрішні війська, що теж є міліцейським підрозділом. 
     — А щодо пакту Молотова-Ріббентропа?
     — А то була ініціатива, що надходила від депутатів з Прибалтики, — пояснив Леопольд Ігнатович. — Вони визнали той пакт злочинним, а, виходячи з цього, і приєднання Прибалтики до Радянського Союзу було визнано незаконним. 
     А тим часом Валентина Дмитрівна принесла чай.
     — А що Ви можете сказати про постанову ЦК КПУ про заборону національної символіки?
     — Рано, чи пізно, але вона буде реабілітована, — заявив Леопольд Ігнатович. — Ба, більше… Вона буде незабаром прийнята як державна. Ось побачите! Це станеться!
     — А в Україні буде такий самий Народний Фронт, як у Прибалтиці? — спитав Антін. — Вам щось про це відомо?
     — На вересень готуються установчі збори Народного Руху, — відповів Леопольд Ігнатович. — Отже, в Україні теж буде така масова організація, як і у прибалтійських республіках. І українська мова отримає статус державної. 
     — А це не призведе до дискримінації не-українців? — стурбовано спитав Антін. — Я, наприклад, не є українцем. Я наполовину росіянин, наполовину білорус. Чи не зазнаватиму я якоїсь дискримінації на цьому ґрунті? І чи не заборонять мені розмовляти моєю рідною мовою, тобто російською?
     — Ну, хто Вам розповів таку дурницю? — спитав Леопольд Ігнатович. — Звичайно ж, ніякої дискримінації бути не повинно. Народний Рух ставить собі за мету побудову в Україні цивілізованого суспільства, де були б враховані інтереси не лише корінної нації, але й етнічних меншин…
     Тут підійшла Валентина Дмитрівна. Антін пішов до іншої кімнати, а Леопольд Ігнатович з Валентиною Дмитрівною почав вирішувати питання щодо блатних абітурієнтів.
     — Антоне, — спитала Валентина Дмитрівна, коли Леопольд Ігнатович пішов від них, — а ти зі Штефуряком, наскільки я сподіваюся, не був надто відвертим?
     — Ні, — відповів Антін. — А що таке?
     — Ти дивися, Антоне, — застерегла Валентина Дмитрівна, — ще невідомо, як далі розвиватимуться політичні події в нашій країні. Спочатку людям дадуть висловитися, аби виявити, в кого які політичні переконання, а потім знову розпочнуться політичні репресії. І тоді тебе заарештують та відправлять на Колиму. 

     Дізнавшись у Мерзлякова про призначеного командира будівельного загону, Антін пішов до п’ятого гуртожитку, аби зустрітися з тим Степаном. 
     З’ясувавши в коменданта, у якій кімнаті мешкав Степан Кібрит та знайшовши необхідну кімнату, Антін постукав у двері.
     — Привіт! — сказав Антін, зайшовши до кімнати. — Хто тут Степан Кібрит? 
     — Я, — відповів юнак, чимось схожий на Че Ґевару. 
     — Я з приводу будівельного загону, — пояснив Антін. — Мені Олексій Мерзляков повідомив, що командиром загону призначено саме тебе.
     — Так, — підтвердив Степан. — Маєш рацію.
     — А в чому полягатиме робота в будзагоні?
     — Ну, зараз я розповім усе по черзі, — почав свою розповідь Степан. — Працюватимемо ми на дорожніх роботах, а саме, на благоустрої території цементного заводу в Лужанах. Отже, це не той будзагін, котрий працює у Тюменській області. Але, все одно, перед початком роботи тобі треба пройти медичну комісію. 
     — А яких лікарів? — поцікавився Антін.
     — У реєстратурі студентської поліклініки так і скажи, що тобі треба довідку для будзагону, — порадив Степан. — А тебе в реєстратурі вже направлять до потрібних лікарів. Ну, насамперед, це терапевт, ЛОР, окуліст… Треба ще аналізи здати, флюорографію пройти… Але такої докладної медкомісії, як у військкоматі, звичайно ж, не буде. 
     — Гаразд, — відповів Антін. — Це я зроблю.
     — А працюватимемо ми впродовж семи тижнів, — продовжив свою розповідь Степан, — із сьомого липня по двадцять сьоме серпня. На роботу треба ходити щодня…
     — Навіть у вихідні? — здивовано спитав Антін.
     — А хто працює у вихідні? — не менш здивовано відповів Степан. — Я зовсім інше мав на увазі. Я мав на увазі трудову дисципліну. Це не виїзний, а місцевий будзагін, тому мешкатимемо ми всі в гуртожитку…
     — Я міський, — пояснив Антін.
     — Тим краще, — сказав Степан. — Тоді тобі й гуртожитку не треба… Але я маю на увазі, що не можна пропускати робочі дні. 
     — Але ж нащо мені пропускати, — заявив Антін, — якщо я зацікавлений отримати якомога більше?
     — Отримати на такій роботі можна до двохсот рублів, — повідомив Степан. — Але просто приходити — це замало. Треба ще й дуже старанно працювати.
     — Добре, — сказав Антін, — тоді я пішов по лікарях. 
     — Довідку занесеш Мерзлякову, — сказав Степан. — А збираємося ми сьомого липня о восьмій годині ранку біля п’ятого гуртожитку. 
     — Гаразд, тоді до сьомого числа! Бувай!
     — Бувай! — вигукнув Степан у відповідь.
     Від Степана Антін одразу ж пішов до студентської поліклініки.
     — Добрий день! — сказав Антін у реєстратурі. — Мені потрібна довідка для будзагону.
     Медсестра в реєстратурі дала Антонові бланк. 
     — Спочатку треба здати аналізи та пройти флюорографію, — пояснила медсестра. — Це робиться не в нас, а у військкоматі на Достоєвського. Після того, як результати аналізів будуть готові, отримавши відповідні довідки, можна буде проходити лікарів — окуліста, отоларинголога та невропатолога. Терапевта треба відвідати в останню чергу, адже саме він — на основі результатів аналізів та обходу фахових лікарів — робить висновок, чи можете Ви працювати в будзагоні. Коли терапевт покладе свою резолюцію, довідку треба буде завірити в секретарки — так само, як Ви робите з довідками про тимчасову непрацездатність. Допіру після цього довідка стає дійсною. Інакше — якщо чогось у тій довідці не буде — Вас можуть просто не допустити до роботи в будзагоні. 
     — Я розумію, — сказав Антін, взявши бланк.
     Першим чином, Антін пішов до військкомату здавати аналізи та робити флюорографію. Зайшовши наступного дня за результатами, Антін почав обходити лікарів.
     Першим лікарем був окуліст — якась жінка, але вже не Волкова. 
     — У мене короткозорість, — пояснив Антін окулістці, поклавши довідку на стіл. — Я ношу окуляри «мінус одиницю». 
     Окулістка почала, як і завжди, перевіряти Антонів зір по таблиці — спочатку без лінз, а потім пробуючи лінзи з різними діоптріями. 
     — «Мінус одиниця» — це замало для Вас, — повідомила окулістка. — Я Вам випишу «мінус два з половиною». 
     — Так просто? — здивувався Антін. — Я минулого року наполягав, аби Ваша колега виписала мені потужніші окуляри, але вона виписувала мені лише атропін та деякі інші препарати.
     — А я поясню, чому, — сказала окулістка. — Рік тому Ви підлягали призову до армії, тому бажано було тоді, аби Ваш зір був близьким до стовідсоткового. Зараз у Вас зовсім інша ситуація. Ви збираєтеся впродовж двох місяців бути робітником на будівництві. А тут вже правила техніки безпеки вимагають, аби потужність Ваших окулярів точно відповідала ступеню Вашої короткозорості.
     Зібравши резолюції всіх лікарів, та завіривши довідку в секретарки, Антін заніс її Мерзлякову.
     А тим часом у Пхеньяні відкрився тринадцятий фестиваль молоді та студентів — останній в історії фестиваль, що офіційно висвітлювався радянськими засобами масової інформації. «Щоденник фестивалю» на Центральному телебаченні вели журналісти з «Погляду» Олександр Любимов та Дмитро Захаров, вітаючись із телеглядачами щоразу по-корейськи: «Аннйонґхасімнікка!». Хоча з Південною Кореєю стосунки після олімпійських ігор у Сеулі поступово налагоджувалися, Північну Корею Радянський Союз усе ще вважав своїм стратегічним партнером. Те, що Пхеньянський режим не сприймав горбачовську Перебудову, — все це списували, так би мовити, на корейську специфіку. Але все частіше в більш-менш незалежних ґазетах з’являлися повідомлення про справжній стан справ у цій найзакритішій у світі країні. Люди все більше переконувалися в тому, що так звана ідеологія Чучхе — це ніяка не корейська специфіка, а звичайна суміш сталінізму з маоїзмом. 
     Так само все частіше «Аргументы и факты», «Комсомольская правда», «Литературная газета», «Огонёк» та деякі інші «прогресивно налаштовані» друковані видання починали писати правду і про режим Чаушеску в Румунії, все сміливіше та впевненіше, не озираючись на старі догми, називаючи його тоталітарною комуністичною, неосталіністською диктатурою. 
     Поки в Радянському Союзі йшла повним ходом Перебудова, у Франції саме тоді, у перших числах липня вісімдесят дев’ятого року, з помпою відзначали двохсоту річницю Французької революції. У Радянському Союзі той ювілей теж широко відзначався, адже більшовицький переворот тоді все ще вважався соціалістичною революцією, а Французьку революцію якраз і вважали передвісницею революції в Росії. 
     Вранці сьомого липня студенти, що бажали стати «бійцями» місцевого будзагону, зібралися у вестибулі п’ятого гуртожитку. О восьмій годині ранку Степан перевірив усіх студентів за списком.
     — Зараз ми підемо на зупинку одинадцятого автобуса, — оголосив Степан, переконавшись у тому, що з’явилися всі, хто зареєструвався. — Ми їдемо до управління механізації. 
     Усі студенти дружнім натовпом попрямували до автобусної зупинки. 
     Управління розміщувалося в районі аеропорту. Там вже на студентів чекав майстер, котрого звали як і Будьонного — Семен Михайлович. 
     — Працюватимете ви всі на дорожніх роботах у Лужанах, — повідомив Семен Михайлович. — Цементний завод там розширюватиметься. Тепер це буде завод залізобетонних конструкцій. Отже, ваше завдання полягатиме у благоустрої прилеглої території. 
     — А як ми їздитимемо до Лужан? — поцікавився Степан. — Своїм ходом?
     — Чому ж, своїм ходом? — здивувався Семен Михайлович. — За вами щодня приїздитиме автобус. І так само щодня він відвозитиме вас до назад до Чернівців. А зараз ми всі поїдемо до Лужан, де я вам покажу, чим ви всі там займатиметеся. 
     Семен Михайлович повів студентів до автобуса марки ЛІАЗ, що стояв біля адміністративного корпусу. 
     — Ось цей автобус, — повідомив Семен Михайлович, — приїздитиме за вами прямо до гуртожитку. Зараз я лише покличу водія, і ми всі туди поїдемо. Чекайте тут.
     Сказавши це, Семен Михайлович зайшов до адміністративного корпусу. Вийшовши через кілька хвилин із водієм, він покликав усіх студентів до автобуса. 
     На цементному заводі всіх перед дверима прохідної зустрічав плакат, на котрому був зображений якийсь чиновник, котрий тримався за окуляри та дивився на всіх суворим поглядом. Під ним був підпис: «А як ТИ сьогодні працював?». 
     На прохідній на всіх вже чекав виконроб. 
     — Ось, — повідомив Семен Михайлович. — Я привіз вам студентів.
     — Ходімо разом, — сказав виконроб. — Дозвольте представитися. Мене звуть Петро Гаврилович. Я є виконробом на благоустрої цієї території. 
     Петро Гаврилович повів усіх територією заводу.
     — Поки що тут усюди хаос — неначе після бомбардування, — зазначив Петро Гаврилович по дорозі. — А ваше завдання якраз і полягатиме в тому, аби навести тут порядок. 
     Усі підійшли до вагона.
     — Ось це ваша побутовка, в котрій ви й мешкатимете, — повідомив Петро Гаврилович.
     — Як це, мешкатимете? — здивувався якийсь студент із фізфаку. — Ми, що, тут ночуватимемо?
     — Звичайно ж, ні, — заспокоїв Петро Гаврилович. — Ви просто складатимете тут весь ваш інвентар, чи переодягатиметеся. До речі, я зараз маю ознайомити вас із правилами техніки безпеки та з’ясувати, хто має який розмір, аби замовити для вас спецодяг — штани, куртки, рукавиці, шоломи та черевики. А поки зайдемо всередину. 
     Усі увійшли всередину та розсілися на лавках за довгим столом.
     — Спочатку я вас маю попередити, — заявив Петро Гаврилович, — що недотримання правил техніки безпеки тягне за собою кримінальну відповідальність. За грубе порушення техніки безпеки можна отримати два роки ув’язнення, а при обтяжуючих обставинах — п’ять років. 
     Зачитавши всі пункти правил, Петро Гаврилович пустив по колу список «бійців» будзагону, аби кожен розписався проти свого прізвища. 
     — До речі, вам вже всім виповнилося вісімнадцять років? — поцікавився Петро Гаврилович. — Адже до дорожніх робіт допускаються лише особи, котрим виповнилося вісімнадцять.
     — Та ніби, всім, — відповів Степан. — Мені виповнилося у травні. 
     — Мені має виповнитись двадцятого липня, — повідомив якийсь інший студент.
     — То є дурниця, — зазначив Петро Гаврилович. — Але навіть тих, кому вісімнадцять має виповнитися значно пізніше, ми з будзагону не виганятимемо. Просто даватимемо їм таку роботу, котру не заборонено виконувати неповнолітнім.
     — А чим ми конкретно займатимемося? — спитав Степан.
     — Ставитимете бордюри, — відповів Петро Гаврилович. — А заодно ви засвоюватимете будівельну справу. До речі, згідно з правилами техніки безпеки, бордюри катеґорично забороняється брати руками.
     — За це теж передбачається кримінальна відповідальність? — іронічно спитав якийсь студент.
     — Ну, за це навряд чи вас посадять до в’язниці, — зазначив Петро Гаврилович. — Але покалічити собі руки ви можете запросто. Тому бордюри можна брати тільки спеціальними гачками, і лише в рукавицях. 
     Провівши бесіду, Петро Гаврилович побажав усім успіхів у праці, після чого всі студенти знову підійшли до автобуса, аби повернутися до Чернівців. Сьоме липня було п’ятницею. Попереду було два вихідних дні. 
     Першим робочим днем у будзагоні було десяте липня. Вже за двадцять хвилин до восьмої Антін стояв біля входу до п’ятого гуртожитку. Поступово сходилися ті, хто мешкав у місті. Невдовзі вийшли й ті, хто мешкав у гуртожитку. О восьмій годині біля гуртожитку зупинився той самий автобус ЛІАЗ, котрим усі їздили до Лужан у перший день. 
     Коли автобус заїхав на територію заводу, біля вагона вже чекав Семен Михайлович.
     — Адміністрація заводу вирішила, що ліпше буде, якщо побутовка буде не у вагоні, а в недобудованому новому адміністративному корпусі.
     — Недобудованому? — здивувався Степан. — Аби ми там покалічилися?
     — Ця будівля вже повністю готова, — заспокоїв Семен Михайлович. — Там лише стіни не пофарбовані та підлога не цикльована. Туди, до речі, вже привезли спецодяг.
     Зайшовши до тієї будівлі, Семен Михайлович повів усіх на другий поверх.
     — Ось Вам, Степане, як командирові будзагону, я довіряю ключ від цієї кімнати.
     Семен Михайлович, стоячи біля дверей до однієї з тих кімнат, дав Степанові ключ. Степан відчинив ту кімнату. Усередині вже лежали акуратно розкладені комплекти спецодягу. До кожного комплекту було прикріплено ярлик із прізвищем того чи іншого «бійця». 
     — Ну, ось, — сказав Семен Михайлович, — переодягайтеся, а я зайду за вами через двадцять хвилин.
     Коли всі переодяглися, Семен Михайлович повів усіх на об’єкт. Біля купи бордюрів Семен Михайлович представив студентів місцевим робітникам.
     — Ось вам допомога прийшла, — сказав Семен Михайлович. — Поясніть, будь ласка, що треба робити… Покажіть, будь ласка, як треба укладати ті бордюри. І вперед… З дванадцятої до тринадцятої години в нас обідня перерва. Покажете студентам, де їдальня… А мені потрібні троє студентів на інший об’єкт. 
     Семен Михайлович вказав на Антона та ще двох студентів.
     — Ви, троє, ідіть далі зі мною, — сказав він.
     Антін та два інших студенти пішли слідом за тезкою Будьонного. 
     — А ви працюватимете лопатами, — повідомив Семен Михайлович. — На прокладанні каналізації. Основну траншею ритиме екскаватор, а ви маєте лопатами кориґувати рівень після нівелювання. З вами працюватиме професійний геодезист із нівеліром. Один із вас триматиме рейку, а двоє інших копатимуть доти, доки рівень не буде однаковим. Інакше всілякі нечистоти потечуть у протилежному напрямку. 
     Семен Михайлович підвів хлопців до худорлявого чоловіка років двадцяти п’яти. 
     — Знайомтеся, — сказав Семен Михайлович, — Це наш геодезист. Його звати Остапом. Віднині він для вас безпосередній начальник, і кожне його слово має для вас бути законом. Інакше всілякі нечистоти потечуть у протилежному напрямку… А я поки що вас лишаю наодинці. 
     Остап почав пояснювати, що конкретно кожен має робити. Тут до всіх підійшов екскаваторник — чоловік років сорока п’яти.
     — Ось, — сказав Остап, — до нас надіслали поповнення.
     — Будемо працювати разом, — сказав екскаваторник. — Мене звуть Михайлом… До речі, ви, насправді, студенти?
     — Так, — відповів Антін. 
     — А з яких факультетів?
     — Я — з факультету іноземних мов, — повідомив Антін. — А ті двоє хлопців зі мною — з фізфаку.
     — Я — з матфаку, — поправив один із тих хлопців на ім’я Володя.
     — А я, дійсно, з фізфаку, — сказав інший хлопець на ім’я Кирило. 
     — Гаразд, — сказав Михайло. — До речі, ви, на факультеті іноземних мов, латину вивчали?
     — Аякже, — сказав Антін. — На першому курсі в нас навіть іспит був. 
     — А я захоплююсь давньоримською літературою, — несподівано повідомив Михайло. — У мене дуже багата бібліотека римських письменників.
     — Латиною? — здивовано спитав Антін.
     — Звичайно ж, ні, — відповів Михайло. — В українському, або в російському перекладі.
     — В нас, до речі, античну літературу вивчали на першому курсі, — зазначив Антін. — Але, звичайно ж, не латиною та грекою, а в перекладах.
     Антона дуже здивувало, як це таке може бути: простий екскаваторник — і раптом захоплюється античною літературою, добре розбирається в античних авторах, навіть цитує їх…
     Незабаром з’ясувалося, що студенти-фізики у своїй більшості зовсім не такі інтеліґентні, як той екскаваторник без вищої освіти. Тим більш, до студентів-філологів їм було вкрай далеко. Переважною більшістю то було звичайні хлопці з села, що опинилися в університеті суто випадково. Навіть Степан, командир загону, мав не дуже високий рівень інтелекту. Він і матюкався по-чорному, і гарними манерами, на жаль, не відрізнявся. А інші хлопці, взагалі, звали дівчат не інакше, як курвами.
     — Антоне, — спитав якось Степан під час обідньої перерви. — Ти вже бабу є&&ш?
     Антін не знав, що відповісти. 
     — Антоне, ти бабу є&&ш? — повторив Степан своє запитання.
     Антін вкотре переконався, наскільки той екскаваторник виявився інтеліґентнішим за студентів-фізиків. 
     — Іще не доводилося, — відповів Антін.
     — А чому не доводилося? Спитав Степан. Ти ж на філфаку навчаєшся. Там у вас отих курв неміряно! Це в нас, на фізфаку, їх обмаль — і, все одно, я вже майже всіх тих курв переє&&в… А, взагалі, в тебе курва вже є?
     — Поки що нема, — наївно відповів Антін. 
     — Ну, ти гальмо, Ковальов! —крикнув Ігор Палій.
     — А хочеш, — сказав Степан, — ми тобі зараз приведемо якусь курву, і ти прямо при нас, на наших очах, її виє&&ш?
     — Що за дурниці! — вигукнув Антін.
     — Ага, Ковальов, засоромився! — засміявся Ярослав Артемчук. — Засоромився інтеліґент!
     — Послухай, Ковальов! — крикнув Тарас Ольшанський. — А чому ти ніколи не матюкаєшся?
     — А нащо мені матюкатися? — заявив Антін. — Це некультурно. 
     — Ти, Ковальов, насправді такий махровий інтеліґент, чи тільки прикидаєшся? — спитав Степан.
     — Я, дійсно, не з робітничої родини, — відповів Антін. — У мене мати викладає в медичному інституті. Бабуся була вчителькою початкової школи, дідусь — інженером.
     — Одразу видно, чому ти такий неповноцінний! — засміявся Ігор. — Ось мої батьки — справжні колгоспники, котрі своїми мозолястими руками всю країну годують, дурний ти такий! Вони руками землю орють, дурний ти такий! Вони, до речі, й вас, інтеліґентів-дармоїдів, годують, дурний ти такий! А твої інтеліґенти полюбляють лише язиком балакати!
     — Ігор має рацію, — підтвердив Степан. — Ну, яку користь ви, інтеліґенти, принесли своїй країні? Лише порожня балаканина — і більше нічого!
     — Ти так кажеш, — заявив Антін, — неначе ти сам не бажаєш їм стати. Нащо ж тоді ти вступав до університету? Був би ліпше простим робітником — і вся справа!
     — Я, насправді, хочу здобути вищу освіту, — пояснив Степан, — але це зовсім не означає, що прагну стати інтеліґентом. Інтеліґент — це не той, бля…, хто прагне здобути вищу освіту, а лише той, бля…, хто язиком забагато балакає.
     А робота в будзагоні тим часом тривала. Антін — разом із Володею та Кирилом — перебував у розпорядженні геодезиста Остапа. Разом з екскаваторником Михайлом вони прокладали каналізацію. У процесі тієї роботи Антін не лише копав землю, але й зрозумів, у чому полягає процес нівелювання. Якось заради інтересу Антін і сам спробував подивитися в нівелір. 
     — Так, — сказав Антін сам собі, — Нівелір — це не бусоль, у нього нічого не розглянеш!
     — А в нього й не треба нічого розглядати, — відповів Остап. — Нівелір має зовсім інше призначення, ніж бусоль. Його функція полягає лише в одному: контролювати рівень за допомогою рейки. 
     На третьому тижні до будзагону приєдналися ті, хто перескладав сесію. Після того будзагін, взагалі, перетворився на справжню колонію Макаренка. 
     Якось на третьому тижні Антін разом з Остапом, Михайлом, Володею та Кирилом спокійно виконували свою роботу. До кінця зміни лишалося близько півгодини. А тим часом більшість хлопців займалася встановленням бордюрів. 
     Зненацька Степан підбіг до Антона, котрий кориґував рівень у траншеї для каналізації.
     — Ковальов! Іди негайно сюди! — різко крикнув Степан. 
     Антін підійшов до інших хлопців, нічого не підозрюючи. 
     — Гроші ми всі полюбляємо одержувати! — вигукнув Степан. — І коли настане час отримувати зарплатню за працю в будзагоні, ми всі отримаємо однаково. А ти поки що на це не заслуговуєш. Ти працюєш дуже й дуже слабко. 
     — Хіба Остап на мене скаржився? — здивовано спитав Антін.
     — Скаржився, чи не скаржився — то вже інше питання! — заявив Степан. — Але то не є справедливо! Коли ми тут загинаємося, ставимо бордюри, ти прохолоджуєшся собі десь там, у компанії з Остапом, бігаючи з рейкою, чи копаючи лише там, де невірно вирив екскаватор. 
     — Починаючи з завтрашнього дня, — вигукнув Ярослав Артемчук, комісар будзагону, — ти разом із нами ставитимеш бордюри. А якщо погано працюватимеш — ми всі підпишемося під клопотанням про те, аби тебе видалили з будзагону. 
     — А тепер, — додав Степан, — ти копатимеш нам траншеї для бордюрів! І щоб ретельно, з хистом! Погано копатимеш — ми тебе так накостиляємо за те, що ти всю нашу бриґаду тягнеш назад!
     Антін почав копати. 
     — Погано копаєш! — крикнув Ярослав. — Ну, хто так лопату тримає? І хто копає такими повільними темпами? Ось як треба копати!
     Ярослав почав із показним ентузіазмом копати так швидко — неначе то були кадри старої кінохроніки. 
     — Ось як треба копати! Ану, давай, копай!
     Антін почав копати, а всі інші хлопці сіли та почали за цим спостерігати. 
     —  І не спи на ходу! — кричав Степан. — Гальмо! 
     — Ану, швидше копай, інтеліґент ху&&вий! — додав Ярослав. 
     Тут до Антона підійшов нещодавно демобілізований студент, котрий дослужився під час строкової служби до сержанта. 
     — Ковальов! — різко викрикнув відставний сержант. — Уяви собі, що тебе знову призвали до армади!
     — Чому знову? — наївно спитав Антін. — Я й не служив.
     — А шкода, що ти не служив! — брутально відповів відставний сержант. — Тебе треба було там вбити! А ось тепер ти й послужиш! Я тобі влаштую армійські будні, інтеліґент й&&аний! Ану, копай інтенсивніше, інакше я як зає&у тебе! Усі ми полюбляємо язиком балакати — так тепер покажи, як ти полюбляєш лопатою працювати!
     Антін копав, а відставний сержант стояв над ним та ображав Антона різними найвідбірнішими матюками.
     — Якщо ти зараз не додасиш темпу, — не припиняв свої крики відставний сержант, — я тебе зараз так пи&&ану, що ти назавжди запам’ятаєш, як це, філоніти у будзагоні! Шкода щo вас, інтеліґентів, перестали призивати до армії. Ну, нічого! Я вам, інтеліґентам, влаштую справжнє армійське життя тут, у будзагоні!
     Додому Антін повернувся зацькованим та морально розбитим. 
     — Не бажаю бути інтеліґентом! — закричав Антін, прийшовши додому. —Мене ці фізики вже задовбали! Вони перетворили мене на ізгоя! 
     Антін почав лупцювати себе по голові. 
     — Ну, що ти таке робиш? — стурбовано заголосила Валентина Дмитрівна, схопивши Антона за руки. — Ну, що ти калічиш себе через якихось фізиків?
     — Нащо я народився таким розумним? — не переставав кричати Антін, вириваючись із рук своєї матері. — Нащо я, взагалі, народився?
     Тільки-но Валентина Дмитрівна відпустила Антона, як він одразу ж кинувся до книжкової шафи. Витягнувши звідти подарунок від канадців — книжку Шекспіра, — Антін миттєво розірвав її на дрібні клаптики. 
     — Нехай усе це англійське відділення, весь той факультет іноземних мов буде проклятим! — відчайдушно кричав Антін, розкидаючи клаптики паперу в різні боки. — Я всю цю інтеліґенцію ненавиджу! Геть усіх у пекло!
     Антін знову почав себе з усієї сили лупцювати п’ястуками по голові. 
     — Нехай усі будуть прокляті! — кричав Антін. —Будьте ви всі прокляті! 
     — Побережи, Антоне, свої нерви! — почала Валентина Дмитрівна буквально вблагати свого сина. — Побережи свої нерви! Я так зраділа, коли студентів перестали призивати до армії. Так не каліч себе через якихось фізиків! 
     — Мені з цими фізиками ще цілий місяць працювати! — заявив Антін, трохи заспокоївшись. — Вони з’їдять мене за місяць! 
     Випустивши з себе всю злу енергію, Антін одразу ж повалився на диван та миттєво заснув. 
     Упродовж кількох наступних днів хлопці до Антона не чіплялися. А наприкінці тижня Семен Михайлович підійшов до студентів.
     — Зараз терміново потрібні двоє, — сказав він. — На дуже відповідальну роботу.
     — А що за робота? — поцікавився Степан. 
     — Треба виділити двох осіб, — сказав Семен Михайлович. — Вони потім усе побачать самі. 
     — Гаразд, — відповів Степан. — Я призначаю Ковальова та Поліщука. Ковальов, тобі треба реабілітуватися після тієї ганьби кілька днів тому! Якщо Семен Михайлович після цієї роботи похвалить тебе, тоді ми всі тебе поважатимемо. 
     Ковальов та Поліщук пішли за Семеном Михайловичем. 
     — Ось тут ви сьогодні й працюватимете, — повідомив Семен Михайлович, показавши на цементну шахту. — Спускайтеся донизу.
     Вони утрьох спустилися під землю на глибину в кілька метрів.
     У шахті працювали кілька робітників у ґумових чоботях та респіраторах.
     — А нам респіратори дадуть? — спитав Володя Поліщук. 
     — У тебе носова хустка є? — спитав Семен Михайлович у відповідь. 
     — Так, — відповів Володя.
     — Отже, пов’яжіть ви обидва носові хустки собі на обличчя, — порадив Семен Михайлович, — ось вам і будуть респіратори. 
     Семен Михайлович пішов геть, а Антін з Володею почали шуфлями наповнювати цемент у великі торби. Після цього робітник зашивав ті торби великими скобами за допомогою спеціального пристрою. Після цього Антін та Володя клали ті торби на транспортерну стрічку, котра підіймала ті торби «на-гора». 
     Навколо був суцільний цемент. Порошок був настільки дрібним, що він був немов рідина. Уся підлога була в цементі: люди, що працювали в цементній шахті, буквально потопали в цементі по саме коліно. 
     — Добре було головним героям у фільмі «Джентльмени вдачі», — мовчки подумав Антін. — Вони плавали в розчиненому цементі. А я мушу дихати цементними порохами!
     А цемент усе літав та літав навколо. У приміщенні шахти стояла суцільна цементна хмара. Імпровізовані респіратори, зроблені з носових хусток, зовсім не допомагали. Вже через пару годин Антін помітив, що вся його темно-синя роба миттєво стала сірою. Лінзи Антонових окулярів теж дуже швидко покрилися тонким шаром цементу. Антін відчував, неначе він був мешканцем Помпеї, живцем похованим у вулканічному попелі. А до кінця робочого дня було ще дуже далеко. 
     По закінченню зміни Антін, обтрусившись від цементу, одразу ж побіг до вмивальників, аби змити з себе весь той цемент. Одразу ж вода в раковині стала темно-сірою. Антін зняв із себе окуляри та вмився. Потім помив окуляри. Зненацька Антонові захотілося чхнути. Він чхнув — і одразу ж йому на руку вилетіли з носа крупні грудочки цементу. Довго ще після цього Антін висякував той цемент зі свого носу.
     Вмившись, висякавшись та обтерши свою робу мокрими руками, Антін пішов переодягатися. 
     Повернувшись додому, Антін одразу ж прийняв душ, змивши з себе весь цемент. Але ще довго він висякував цементні грудочки — і в суботу, і в неділю. 
     — На першу суботу та неділю серпня заплановано фестиваль усіх будзагонів, що працюють на території Чернівецької області, — повідомив Степан наприкінці серпня під час однієї з планерок. — Хто бажає взяти участь — треба записатися заздалегідь, адже кількість місць в автобусі обмежена. 
     — А де відбудеться той фестиваль? — поцікавився хтось із фізиків.
     — На березі Дністра в районі Репуженців, — повідомив Степан. — Там буде розбито наметове містечко з імпровізованою естрадою, на котрій виступатимуть барди та інші самодіяльні артисти. Треба буде сплатити десять рублів та взяти з собою сухий пайок на одну добу. 
     Буквально за день до фестивалю з’ясувалося, що фестиваль не відбудеться через те, що напередодні сталася сильна злива , внаслідок чого всю місцевість було затоплено.
     — То все х&&ня, і все то сраки — залізні труби й мідні гаки! — вигукнув Ярослав Артемчук. — Ми влаштуємо свій фестиваль! Я пропоную на наступному тижні вибрати один якийсь день, коли б ми змогли залишитися тут на цілу ніч та влаштувати на березі річки Прут багаття, рибну ловлю та поїдання юшки. 
     У четвер наступного тижня автобус з Лужан до Чернівців від’їхав заповненим лише до половини. Відчуваючи, що нічого гарного з тієї гулянки не вийде, Антін не мав ніякого бажання залишатися разом з тією веселою компанією. Не залишився й Володя Поліщук. Навіть Ярослав, комісар будзагону, вирішив не залишатися. 
     Вранці наступного дня хлопці, що не залишилися святкувати, приїхавши з Чернівців, побачили в побутовій кімнаті жахливу картину. Уся побутова кімната була обхаркана, обсипана недопалками, завалена порожніми пляшками від пива та горілки. У кутку валялося закопчене відро з недоїденою юшкою. Біля стінки стояв весь закривавлений тризуб, зроблений з арматури. Поруч лежали чиїсь мокрі та брудні плавки. Посеред кімнати красувалася величезна калюжа з чиєюсь блювотою. І саме тут, прямо на підлозі, лежали хлопці, п’яні як свині. Усі, хто залишився ночувати в побутовці — на чолі з командиром будзагону.
     — Гей, Степане, прокидайся! — крикнув Ярослав, штовхаючи свого шефа ногою в бік.
     — Ідіть на х&& самі на об’єкт! — пробуркотів Степан, ледь прокинувшись. — А ми спати будемо!
     Несподівано для всіх до кімнати зайшов Семен Михайлович. 
     — А що це таке тут коїться! — крикнув Семен Михайлович на повний голос. — Хто вам дозволив пиячити на робочому місці? Хто вам дозволив перетворювати побутову кімнату на свинарник? 
     — Ідіть усі на х&&! — вигукнув Степан.
     — Це хто має йти на х&&? — різко повторив Семен Михайлович. — Це я повинен іти на х&&?
     — Геть усі! — крикнув Степан. 
     — А коли ви станете тверезими? — суворо запитав Семен Михайлович. — Хто за вас піде на роботу?
     — Ковальов, — відповів Степан.
     — А хто тут, у побутовій кімнаті, наводитиме порядок?
     — Ковальов, — повторив Степан. — Він бо є в нас найрозумнішим, інтеліґент х&&овий! Ось нехай він за нас усіх і працює!
     — Чому це ви все кидаєте на Ковальова? — різко запитав Семен Михайлович. — Ковальов, між іншим, є найкращим робітником у нашому загоні. Остап про нього дуже добре відзивався. Він казав, що ніколи раніше каналізація не прокладалася такими швидкими темпами. Ковальов, Поліщук і Чоботар працювали з Остапом як дуже згуртована бриґада. А ви, якщо розвели тут бардак під час нічної оргії, так тепер і усувайте його самотужки, не киваючи при цьому на Ковальова.
     Антін та інші хлопці, що ночували вдома, вирушили працювати, а Степан — разом з іншими учасниками нічної оргії, — трохи протверезівши, почав прибирати в побутовій кімнаті. Проте коли Антін повернувся до побутової кімнати під час обідньої перерви, всю роботу з прибирання знову поклали на нього. Довго Антін чистив відро від пригорілих залишків юшки. 
     — Ковальов! — гаркнув на Антона Степан. — Щоб відро було ретельно вичищено! Воно нам потрібно для питної води!
     — Ви його запаскудили, а мені його чистити? — незадоволеним тоном заявив Антін.
     — Розмови! — крикнув Степан. — Ти в нас є найрозумнішим — отже, ти й прибирай за нами! А відмовишся — так ми тебе так накостиляємо всією нашою отарою — мало тобі не здаватиметься! Та ще й до дисциплінарної відповідальності притягнемо — за непокору командирові!
     Через двадцять хвилин Антін приніс вичищене відро.
     — Ось вам відро! — вигукнув Антін. — Чисте, як новеньке! 
     — Ти дивися! — крикнув Степан. — Інтеліґент, а так швидко впорався! Треба тебе до нагороди представити! Тим більш, тебе сам майстер похвалив. 
     Під кінець обідньої перерви всі наслідки нічної п’яної оргії були усунені. Справу про пияцтво на робочому місці було зам’ято.
     — Антоне, — звернувся якось до нього Степан, — ти вже виручав свого командира зі складних ситуацій. Можеш виручити ще раз?
     — А в чому полягатиме моя допомога цього разу? — запитав Антін.
     — Ти англійську мову добре знаєш? 
     — Так, як треба після другого курсу, — відповів Антін.
     — А як треба? — поцікавився Степан. — Ми люди темні, тому розтлумачте нам, будь ласка, зрозуміліше. 
     — Спілкуватися можу, — розтлумачив Антін, — І тексти середньої складності розумію без словника.
     — А мені допомогти можеш? — спитав Степан. — Нам на літо з англійської мови завдали прочитати дуже багато сторінок. Ти б не міг виписати по двадцять незнайомих слів з кожної сторінки? Ті слова треба вчити, а зміст — переказувати. Ти б не міг мені виписати ті слова, а зміст — законспектувати українською мовою? Дослівно перекладати не треба.
     — Зможу, — впевнено відповів Антін. — А на коли це треба?
     — До кінця нашої зміни, — повідомив Степан. 
     Наступного дня Степан приніс ту збірку адаптованих текстів для студентів-фізиків та чистий загальний зошит. Антін приніс готовий конспект вже через тиждень.
     — Ну, ти, метеор, Антоне! — радісно вигукнув Степан. — Ось тепер ти для мене, дійсно, справжній товариш!
     — Усе там так, як ти мене попросив, — заявив Антін. — На кожну сторінку я виписав по двадцять слів, а з протилежного кінця того зошита — короткий конспект кожного оповідання українською мовою.
     — А я, дурень, тебе так недооцінював! — зізнався Степан.
     Зміна будзагону підходила до кінця. Лишалося працювати трохи більше тижня. 
     — Ось поїду я по закінченню цього будзагону до Болгарії, —вигукнув Степан, відпочиваючи під час обідньої перерви. — Болгарочок буду є&&ти!
     І ось настало двадцять сьоме серпня, останній день зміни. 
     Після закінчення зміни всі переодяглися, здали свій спецодяг, але ніхто назад до Чернівців не поспішав. Усі збиралися святкувати закінчення зміни. Семен Михайлович запросив усіх до заводської їдальні, де було накрито святковий стіл. Антиалкогольна кампанія в Радянському Союзі успішно скінчилася, отже, знову можна було пити.
     — Я хочу проголосити цей тост, — сказав Семен Михайлович, піднявши склянку пива, — за такий дружній студентський колектив. Мені, чесно кажучи, навіть шкода з вами з усіма розлучатися. Я бажаю вам усім успішно розпочати новий семестр, успішно закінчити навчання в університеті та стати першокласними фахівцями. Гарна усім вам подяка!
     Через кілька днів по закінченню зміни в управлінні механізації всі отримали свої гроші — по сто тридцять сім рублів кожен. Усім у відділі кадрів видали також довідки про працю в будівельному загоні. Тепер колишні «бійці» мали право на двотижневу відпустку.
10 
     Літо промайнуло дуже швидко. Настало перше вересня. 
     Усі студенти знову раділи зустрічі один з одним. Колишні другокурсники, а тепер вже — третьокурсники, радісно віталися один з одним, розповідаючи про те, хто як провів літо, хто де був… До того ж, до навчання повернулися всі ті юнаки, кого було свого часу призвано до армії — і після другого, і після першого року служби. 
     А Оксана Катеринчук та Степан Миронюк з усіма прощалися перед двомісячною поїздкою до Канади. Про те, що поїдуть саме вони, було відомо ще у березні. Тоді всі обурювалися з приводу такого келійного рішення: ті кандидатури було висунуто негласно та невідомо ким — чи то Чіфом, чи то деканом, чи то ректором, чи то начальником міжнародного відділу… А, може, й секретарем парткому — чому б ні? Звичайно ж, ніхто не був проти саме тих кандидатур. Проте чому саме вони? Хто так вирішив? Чому всіх студентів просто поставили перед фактом? І за якими критеріями все це вирішувалося? Адже серед студентів того курсу були й не менш гідні кандидатури. Напевно, єдиними критеріями такого келійного висування були лише блат і бездоганна характеристика. Точніше — бездоганні — з погляду радянської системи — анкетні дані: має пролетарське походження, не притягався, не перебував, родичів за кордоном не має… Іще одним негласним критерієм була вимога, аби всі кандидати мали українське походження та були уродженцями Буковини, або Галичини. 
     А Світлана Стецюк вже побувала в Канаді — за приватним запрошенням від родичів. Попри прохолодну та дощову погоду, вона прийшла в перший день навчального року в суперкороткій джинсовій міні-спідниці, демонструючи свої засмаглі ніжки в білосніжних шкарпетках та в білих тенісних черевиках. 
     — Я немов побувала на іншій планеті! — із захопленням розповідала Світлана, демонструючи цілу купу світлин, привезених «звідти». 
     — На якому високому професійному рівні зроблені ці світлини! — вигукнув Антін, розглядаючи ті фотознімки немов зачарований. — Ви там наймали фотокореспондента? Ці світлини просто приємно взяти в руки! По-перше, вони є кольорові, по-друге — папір дуже високої якості! Не те, що наші, чорно-білі, на котрих нічого неможливо розглянути!
     — Та ні, Антоне, нікого ми не наймали, — відповіла Світлана. — Просто там є спеціалізовані салони, в котрих обслуговують фотоаматорів. А в тих салонах, звичайно ж, обладнання є професійним. Воно, насправді, дозволяє одержати таку високу якість.
     Особливо Антонові кинулася в очі світлина, на котрій хтось тримав футболку з зображенням українського національного синьо-жовтого прапора та написом: «These colors will never fade!169». 
     — І ті більшовики ще хочуть заборонити українську національну символіку! — обурено вигукнув Антін. — І це в той час, коли в Канаді ця символіка використовується цілком леґально! Невже ці комуняки не розуміють своїми курячими мізками, що тепер простими заборонами вже не можна нічого домогтися?
     — Не знаю, що вони думають, і чим вони думають! — підтримала Світлана. — Але, все одно, повернення назад у минуле вже не буде! Люди вже не ті, що були раніше!
     Першою парою першого вересня була традиційна лекція на громадсько-політичну тематику. Вона вже не звалася «уроком миру». Виступав якийсь лектор з товариства «Знання», розповідаючи про актуальні проблеми Перебудови.
     Після лекції до авдиторії зайшов Данило Тадейович.
     — Я маю вам повідомити одну не вельми втішну новину, — оголосив Данило Тадейович. — Третій курс мусить їхати на цілий місяць до колгоспу збирати врожай. Отже, у понеділок, четвертого вересня, ви мусите зібратися біля Резиденції о сьомій годині ранку. Вас на автобусах повезуть до села Баламутівка Кіцманського району. 
     — А що мені робити? — звернувся до Данила Тадейовича Антін, показуючи йому довідку про працю в будівельному загоні. — Я ціле літо працював у будівельному загоні. 
     — Ви можете відпочивати до п’ятнадцятого вересня, — відповів Данило Тадейович. — Прийдете знову п’ятнадцятого числа — ми тоді й знайдемо Вам роботу на кафедрі. 
     Таким чином, Антін домігся того, чого хотів: його звільнили від роботи в колгоспі. Упродовж цілих двох тижнів Антін мав повне право спокійно відпочивати. 
     Увечері першого вересня у випуску новин передали репортаж із Києва про установчий з’їзд Народного Руху України. Напередодні з’їзду у програмі «Погляд» Володимир Яворівський заявив про те, що Україна є заповідником застою. І ось, виступаючи на з’їзді під синьо-жовтими прапорами, Яворівський оголосив про те, що нарешті й в Україні по-справжньому розпочалася Перебудова. 
     Приблизно в той самий час Верховна Рада Української РСР прийняла закон «Про мови», згідно з котрим — наслідуючи приклад Прибалтики — українська мова оголошувалася державною. А на засіданні молдавського парламенту було прийнято аналогічний закон. Молдавська мова офіційно переводилася на латинську графіку. Це був перший у тодішньому Радянському Союзі випадок відмови від кирилиці, нав’язаної при Сталіні впродовж тридцятих та сорокових років. 
     І, взагалі, тема міжнаціональних взаємовідносин та мовної політики була дуже модною темою для розмов влітку та восени вісімдесят дев’ятого. І Антін вирішив спробувати себе в мовному плануванні. Він сам спробував створити латинізовані абетки для всіх мов тодішнього Союзу, котрим було нав’язано кирилицю, чи в котрих, взагалі, не було ніякої писемності. Прочитавши в «Літературній ґазеті» статтю відомого радянського мовознавця Магомета Ісаєва «Без чадри», в котрій автор наполягав на збереженні status quo, тобто на збереженні кириличних абеток для неслов’янських мов, стверджуючи про буцімто більшу досконалість кирилиці — порівняно з латинкою, — Антін написав авторові полемічного листа, в котрому він шалено критикував подвійні стандарти. 
     Іще однією темою для суперечок у другій половині вісімдесят дев’ятого року було питання про те, чи може соціалізм виникнути в надрах капіталізму так само, як капіталізм виник у надрах феодалізму, а феодалізм — у надрах первісного ладу. Марксизм-ленінізм однозначно стверджував, що не може. А деякі науковці в галузі суспільних наук, спираючись на досвід Швеції та інших скандинавських країн, наполягали на зворотному, спростовуючи, таким чином, комуністичну догму.
     Отже, Антін був у відпустці, проте заняття на військовій кафедрі він аж ніяк не бажав пропускати. У понеділок вранці Антін завітав до військової кафедри.
     Підійшовши до розкладу військових занять, Антін дуже здивувався, не побачивши там розкладу для третього курсу. Тут до коридору вийшов начальник військової кафедри. 
     — Вибачте, — звернувся до нього Антін, — я щось не можу зрозуміти, де розклад занять для третього курсу?
     — А на третьому курсі занять більше нема, — відповів полковник Морозенко. 
     — Як це, нема? — здивувався Антін.
     — На засіданні вченої ради, — пояснив полковник, — було вирішено перенести всі військові заняття з третього курсу на четвертий. Отже, до зустрічі через рік!
     — До зустрічі через рік! — повторив Антін немов папуга. 
     Чим займатися під час двотижневої відпустки, Антін для себе вже вирішив. Він вирішив щодня ходити до університетської бібліотеки, аби читати там різноманітну лінґвістичну літературу.
11 
     На відміну від усіх інших факультетів, у істориків педагогічна практика в піонерському таборі була не після третього, а вже після другого курсу. Упродовж цілого червня Марійка працювала піонервожатою в одному з таборів під Берегометом. Їй дуже приємно було мати справу з дітьми. А ще приємніше їй було, коли до неї вже зверталися «Марія Степанівна»: «Маріє Степанівно, коли ми разом підемо на річку… Маріє Степанівно, а цей Артурчик до мене знову чипляється! … Маріє Степанівно, можна до Вас звернутися? … Маріє Степанівно…». 
     Повернувшись із табору, Марійка поїхала на море до Одеси. А першого вересня повернулася до навчання. На відміну від «ізгоїв» філологів, студентів «елітного» історичного факультету не посилали ні до яких колгоспів. Марійка та її однокурсники спокійно навчалися на третьому курсі. 
     — Марійко, — звернулася до неї Оксана Романівна, коли її дочка повернулася додому з університету першого вересня — якраз напередодні свого дев’ятнадцятого дня народження, — до нас поштою надійшло повідомлення про надходження якогось пакунку з Риги. 
     — Цікаво, що це вуйко Леопольд та тітка Дарина могли нам надіслати? — поцікавилася Марійка. 
     — Не знаю, — сказала Оксана Романівна. — Мені й самій дуже цікаво! Подивимося разом! 
     Узявши повідомлення разом зі своїм паспортом, Марійка вирушила на пошту. Повернувшись із пошти з пакунком, вона одразу ж почала його відкривати. 
     —  Ну, що там? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Спортивний костюм мені вони подарували на день народження, — відповіла Марійка. — А ще — якісь ґазети. 
     — Який гарний костюм! — вигукнула Оксана Романівна. — Такий елеґантний, такий сучасний дизайн! Де це зроблено?
     — Десь у Латвії, — відповіла Марійка. — А я спочатку подумала, що це якийсь імпортний. Але він не гірший! 
     — Він і виглядає немов імпортний, — погодилася Оксана Романівна. — А що то за ґазети?
     — Назва якась дивна! — вигукнула Марійка. — «Атмода» зветься. 
     Оксана Романівна взяла одне з чисел тієї дивовижної ґазети.
     — Ґазета Народного Фронту Латвії «Пробудження», — прочитала Оксана Романівна підзаголовок. — Цікаво, що там пише латвійська преса… Вони навіть нову конституцію хочуть прийняти.
     — Де? — здивувалася Марійка. 
     — Та ось, тут, — показала Оксана Романівна. 
     — Проект конституції Латвійської республіки, — прочитала Марійка, взявши в руки ґазету. — Вони вже цілком серйозно вирішили вийти зі складу Радянського Союзу. 
     — Я вірю, що й Україна відокремиться слідом за Прибалтикою, — зазначила Оксана Романівна. — Це буде вже незабаром. Я вірю в це!
     — Я теж сподіваюся, — підтвердила Марійка. — Рано, чи пізно, але це станеться! … А ось подивися сюди!
     — Звинувачується сталінізм, — прочитала заголовок Оксана Романівна. 
     — Особливо подивися на цей абзац, — зауважила Марійка. — Що чим сталінізм підмінив. Так ось, пролетарський інтернаціоналізм він підмінив партійним шовінізмом… Або ще такий пункт: Стадійність розвитку соціалізму було підмінено розвитком стадності при соціалізмі. 
     — Це точно! — погодилася Оксана Романівна.
     Із цими ґазетами Марійка пішла чергової п’ятниці на чергове засідання КІДу. На цьому засіданні були присутні гості: комсорг університету Олексій Мерзляков та студент-крамольник із матфаку Ігор Савченко. 
     — А в мене дещо є для вас! — оголосила Марійка.
     — І що ж у тебе є? — запитав новообраний президент, студент із фізфаку Дмитро Лопушняк. 
     — А ось, дивіться, — вигукнула Марійка, поклавши на стіл ґазету «Атмода». 
     — У Львові це теж можна дістати, — зазначив Іван Глушко. 
     — А в мене для вас є щось крутіше! — повідомив екс-президент Роман Іващенко. 
     Роман поліз до своєї сумки та витягнув звідти синьо-жовтий прапор. 
     — Ось вона, наша рідна символіка! — вигукнув Роман, розгортаючи той прапор. — Зараз ми його повісимо за вікном.
     — А в цьому прапорі, до речі, нема нічого крамольного, — зауважив Мерзляков. — Згідно з однією з версій, його придумали запорізькі козаки — як стилізоване зображення українського пейзажу. Тобто, пшеничне поле на тлі безхмарного неба. А згідно з іншою версією, цей прапор виник у Галичині під час революції тисяча вісімсот сорок восьмого року. Бо гербом Галицько-Волинського князівства був золотий лев на блакитному щиті. А тризуб — це, взагалі, зовсім стародавній символ. То був родовим гербом династії Рюриковичів. 
     Розгорнувши прапор, Роман вивісив його за вікном, затиснувши полотнище кватиркою.
     — Нехай усі знають, якими ми тут є патріотами! — вигукнув Роман. — Слава Україні!
     Усі мовчали. 
     — Треба відповісти: «Героям слава!», — повідомив Роман.
     — А в мене ще й ґітара є під боком! — вигукнув Ігор Тимчук. 
     — О! — запропонував Роман. — Заспіваймо якусь патріотичну пісню. Наприклад, «Повіяв вітер степовий».
     Ігор Тимчук почав награвати та співати, а деякі інші КІДівці почали підспівувати:
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила.
Впав у бою січовий стрілець,
Дівчина затужила…
     — А «Червону калину» хтось із вас знає? — поцікавився Роман.
     — На жаль, ми такої пісні не знаємо, — зізналися інші КІДівці.
     — Колись то була дуже популярна патріотична пісня, — пояснив Роман. — Я, як історик, спеціально цікавився піснями січових стрільців.
     Роман узяв у Ігоря ґітару та, граючи, заспівав:
Ой, у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо…
     Поступово від патріотичних пісень КІДівці перейшли до студентського фольклору.
     — О! — запропонував Микола Левандовський, студент третього курсу фізфаку, що був того літа демобілізованим та повернувся до навчання, — Заспіваймо разом нашу улюблену пісню про бегемотика!
     Ігор знову взяв ґітару з рук Романа та почав награвати акорди в ритмі твісту.
     — Три, чотири! — вигукнув Микола, дириґуючи своєю правицею.
     Майже всі присутні почали хором співати:
У бегемота нету талии,
У бегемота нету талии,
У бегемота нету талии,
Он не умеет танцевать.
Его по морде били чайником, 
И самоваром, и паяльником,
И утюгом, и умывальником, 
И научили танцевать…
     А тим часом синьо-жовтий прапор усе майорів та майорів за вікном. Прапор майорів, а КІДівці співали далі:
А у декана нету совести,
А у декана нету совести,
А у декана нету совести,
Он нас не хочет отпускать. 
Его по морде били чайником, 
И самоваром, и паяльником,
И утюгом, и умывальником, 
И приучили отпускать…
     І так — куплет за куплетом:
У генерала руки длинные,
У генерала руки длинные,
У генерала руки длинные,
Он всюду любит их совать.
Его по морде били чайником, 
И самоваром, и паяльником,
И утюгом, и умывальником, 
И отучили их совать…
     — А ти чого це немов комісар? — звернувся Ігор Савченко до Антона. — У шкіряній куртці, та ще й у кепці?
     — Бо зараз прохолодно надворі, — пояснив Антін. — Мені, що, обов’язково треба ходити без головного убору? 
     — Я не кажу це, — сказав Ігор. — Але ти зараз надто нагадуєш Леніна.
     — Ну, а без кепки зараз холодно ходити…
12 
     Відпустка, котра Антонові була зовсім непотрібна, промайнула дуже швидко. Відгулявши свої два тижні, Антін п’ятнадцятого вересня прийшов до деканату. Двері деканату були ще зачинені.
     — What are you doing now?170 — спитав Павло Петрович, вийшовши в той коридор зі своєї кафедри.
     — I’m waiting Danylo Tadejovych, — пояснив Антін.
     — Ви його обслуговуєте? — здивовано спитав Павло Петрович.
     — Чому це? — не менш здивовано відповів Антін. — Я на нього чекаю.
     — А Ви сказали щойно, що Ви його обслуговуєте, — пояснив Павло Петрович. — Пропустивши прийменник, Ви перекрутили зміст цілого речення. Треба було сказати: «I’m waiting for Danylo Tadejovych». 
     Тут підійшов Данило Тадейович.
     — Добрий день! — вигукнув Антін. — Я до Вас.
     — Ось Павло Петрович, — відповів Данило Тадейович. — Він Вам зараз усе розповість, що треба робити.
     — Антоне, — звернувся до нього Павло Петрович, — Ви якраз вчасно прийшли на підмогу. Тут, у міжнародному відділі, треба взяти чергову партію книжок, подарованих канадцями для нашої університетської бібліотеки. Треба ті всі книжки розсортувати та перенести до бібліотеки. Вам допоможуть наша лаборантка Оксана Краснова та двоє співробітників міжнародного відділу. 
     То було перше доручення Чіфа. Впоравшись із цим дорученням, Антін повернувся до кафедри.
     — А тепер, — повідомив Павло Петрович, — треба навести порядок у кафедральній бібліотеці. 
     Разом з Оксаною Антін почав перебирати кафедральні книжки. 
     — Антоне, — застерегла Марія, — дивися тільки, щоб усі ті книжки були розсортовані суворо за темами, а часописи — у хронологічному порядку. Бо я вже почала сама все сортувати, а Чіф сварився, буцімто тут нічого неможливо знайти. 
     Одного разу Павло Петрович приніс до кафедри якусь брошуру англійською мовою.
     — Це каталог української ікони, — пояснив Павло Петрович. — Треба це перекласти на українську. 
     Антін одразу ж сів за переклад. 
     — Ну, Антоне, чи можна подивитися, що Ви вже тут переклали? — запитав Чіф наприкінці робочого дня.
     — Ось, будь ласка, — сказав Антін.
     — А чому Ви словосполучення «The Soviet regime» переклали як «Сталінський режим»?
     — Але ж усі ті злочини були скоєні саме при Сталіні, — пояснив Антін.
     — Ви знаєте, Антоне, є таке прислів’я, чи приказка: «Перекладачі є зрадниками». І це, насправді, так. Перекладач не повинен вносити нічого власного до перекладу. Він повинен повністю зберігати всю стилістику ориґінального тексту — попри всі його симпатії та антипатії. 
     Вийшовши надвір, Антін відчув, як знову стало по-літньому тепло. Прийшло бабине літо. А тим часом усе місто готувалося до проведення першого фестивалю сучасної української пісні «Червона рута». Фестиваль було присвячено пам’яті Володимира Івасюка: якраз того року минало сорок років від дня його народження та десять років від дня його трагічної загибелі. 
     Відкриття фестивалю проводилося на стадіоні «Буковина», але по всьому місту — просто на вулицях — виступали різноманітні фольклорні ансамблі. Професійні та аматорські виконавці давали імпровізовані концерти. У місті відчувалася присутність свята. Усе місто було переповнено гостями з усього світу. Концерти відбувалися буквально повсюди, на всіх сценічних майданчиках міста: і на стадіоні «Буковина», і на дитячому стадіоні, і в літньому театрі, і в закритих приміщеннях.
     Надворі стояло справжнісіньке бабине літо. Марійка ходила на заняття лише у блузці, в міні-спідниці та в босоніжках, зачаровуючи хлопців своїми засмаглими ніжками — гладенькими такими, стрункими. Марійці так хотілося відвідати принаймні один концерт у рамках того фестивалю. Заради цього вона не пошкодувала грошей, аби придбати собі квиток на концерт рок-виконавців, що мав відбутися на дитячому стадіоні. 
     Разом із Марійкою квитки придбали й деякі інші дівчата з її курсу. Одразу ж після занять, пообідавши у студентській їдальні першого корпусу, вони в компанії попрямували до парку Калініна, котрий того року перейменували на парк Шевченка. По сусідству з тим парком якраз і знаходився стадіон дитячої спортивної школи, на котрому мав той концерт відбутися. 
     Обстановка на стадіоні, як і в усі дні проведення фестивалю, була дуже радісною та піднесеною. Відчувалося справжнє пробудження національної свідомості. Повсюди майоріли синьо-жовті прапори — попри червневу заборону з боку компартії. Багато відвідувачів були у вишиванках. 
     І ось концерт розпочався.
     — Вельмишановні панове! — оголосив ведучий на початку дійства…
     Марійка вельми зраділа, почувши з вуст ведучого звернення «пан», а не «товариш».
     — Хочу вам повідомити дуже радісну новину, — продовжив ведучий, — Щербицького скинуто!
     Усі закричали «Ура!» та радісно замахали синьо-жовтими прапорами. 
     — Сьогодні надійшло повідомлення про те, що на пленумі Центрального комітету КПУ Щербицького було звільнено з посади першого секретаря ЦК КПУ. 
     Усі знову замахали синьо-жовтими прапорами та закричали: «Ганьба! Ганьба!». 
     У відставку пішов один з найодіозніших українських політиків, котрий із середини сімдесятих беззмінно займав пост першого секретаря центрального комітету компартії України. Це саме при ньому гірко жартували: «Коли в Москві стрижуть волосся, у Києві знімають скальп», або ж: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві обрубають пальці». Це саме при ньому боротьба з дисидентством, з інакодумством набула в Україні нечуваних масштабів, коли за ґрати, чи до психіатричної лікарні можна було потрапити за будь-який невинний вислів на кшталт «Українська Батьківщина», котрий вважався вкрай націоналістичним та антирадянським. Адже на думку комуністичних ідеологів, батьківщина могла бути лише радянською, але аж ніяк не українською. За часів Щербицького заборонялося буквально все, що не вкладалося у прокрустове ложе офіційної радянської ідеології. І це на його совісті лежала організація першотравневої демонстрації у Києві у вісімдесят шостому році, одразу ж після Чорнобильської катастрофи, коли радіаційний фон у місті в десятки разів перевищував норму. Навіть Москва, не кажучи вже про Прибалтику, виглядала справжнім острівцем свободи — порівняно з Україною часів Щербицького. 
     І ось його звільнено з посади першого секретаря. Звичайно ж, до справжньої перемоги було ще дуже далеко, адже стара система нікуди не поділася. Вона ще лишалася незмінною, і ніхто так просто, добровільно від влади відмовлятися, звичайно ж, не бажав. Проте, все одно, для багатьох мешканців України звільнення Щербицького від усіх посад вже означало невеличкий крок уперед. 
     На тому концерті виступали — серед інших виконавців — артисти зі Львова: Брати Гадюкіни та Сестричка Віка. 
     Багатьом присутнім сподобалася пісня у виконанні Братів Гадюкіних:
Ой, лихо!
Микола бомбу мав під стріхом.
Сорок років пролежала,
На сорок перший підірвали…
     А Сестричка Віка — у шкіряному шоломі та у джинсовому балахоні — співала якусь пісню про Морозенка, викрикуючи час від часу: «Ганьба! Ганьба!». 
     Чергової п’ятниці, двадцять другого вересня, до Інтерклубу було запрошено молоде поповнення. Дмитро Лопушняк — як і всі попередні президенти — розповідав про роботу КІДу «Ровесник», про його відміну від шкільних КІДів, про можливість їздити по всьому тодішньому Радянському Союзу за казенний рахунок та багато чого іншого. Серед молодого поповнення були й ті, хто потім утворить справжній кістяк цього об’єднання: Катя Лупул з матфаку, Віка Рязанова з економічного, математики Ілона Єпуре та Наталя Кодряну, біолог Тарас Савченко, молодший брат «вічного крамольника» Ігоря Савченка. Усі присутні були одягнені по-літньому, адже надворі було так тепло, неначе то був не кінець вересня, а середина серпня. Майже всі дівчата прийшли на засідання в міні-спідницях. А після засідання всі пішли через парк Шевченка, де в Літньому театрі мав відбутися концерт зарубіжних гостей фестивалю «Червона рута», що проводився під гаслом: «Українці всіх країв, кохайтеся!». Захід той був наймасовішим, а квитки — найдорожчими. Дорожче були лише, хіба що, квитки на відкриття та на закриття. Дехто з КІДівців, попри високі ціни, не пошкодував коштів, аби придбати собі квиток на той концерт.
     У парку було дуже багато міліціонерів та військовослужбовців. Біля будівлі літнього театру навіть стояли бронетранспортер та кілька водометів. 
     Але ще більше було святково одягненої публіки, котра з нетерпінням чекала на найцікавіший концерт у рамках фестивалю. 
     Наступного дня на розі вулиць Маяковського та Шевченка було урочисто відкрито меморіальну дошку на будинку, в котрому мешкав Володимир Івасюк. Після того, як його за наказом з КДБ було по-звірячому вбито в лісі під Львовом, на всю його творчість та на просте згадування імені митця було накладено суворе табу. Навіть до його могили на Личаківському цвинтарі у Львові підходити не дозволялося: одразу ж «з-під землі» виникали «люди в цивільному» та починали допитувати, що той громадянин робив біля тієї могили, котра, до того ж, ніяк не була позначена. 
     Так продовжувалося десь року до вісімдесят сьомого. Але наприкінці вісімдесят сьомого року всі ті заборони було знято. Інтерес до творчості Івасюка почав інтенсивно зростати. І ось у вісімдесят дев’ятому році на його честь було влаштовано фестиваль сучасної української естрадної пісні, котрий став справжньою маніфестацією української національної свідомості. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 23 вересня 1989 року. Зараз, у ці чудові вересневі дні, коли надворі стоїть справжнє бабине літо, в нашому чудовому місті проходить фестиваль сучасної української естрадної пісні «Червона рута». Повсюди в місті відбуваються концерти, повсюди майорять синьо-жовті прапори. Українська нація пробуджується та починає наздоганяти Прибалтику. Я з таким задоволенням читаю ґазету «Атмода», котру мені з Риги надсилають вуйко Леопольд та тітка Дарина. Я завжди заздрила своїм ризьким родичам через те, що у Прибалтиці панує така розкута атмосфера. І ось, схоже на те, що саме така розкута атмосфера незабаром запанує й у нас, в Україні. І фестиваль «Червона рута» наочно це демонструє. Я вірю в те, що Україна невдовзі буде вільною та незалежною державою — саме так, як і три Прибалтійських республіки, котрі вже збираються проголосити свою незалежність від Москви. Я дедалі сильніше в цьому переконуюся. Прибалтика завжди була для мене взірцем. Ось і зараз, читаючи ґазету «Атмода», я бачу на власні очі, як відверто прибалти критикують комуністичну систему, як відверто вони висвітлюють сталінську та брежнєвську епохи.
     У середу я відвідала один з концертів у рамках фестивалю «Червона рута». На тому концерті ведучий радісно оголосив про скинення Щербицького з посади першого секретаря ЦК КПУ. Дай Боже, аби ця епоха комуністичного мракобісся минула якомога скоріше. 
     Вже впродовж цілого тижня надворі стоїть справжнє бабине літо з температурою до двадцяти шести градусів вище нуля. Я знову одягаюсь по-літньому, викликаючи заздрість у хлопців, котрі, на жаль (чи, може, на щастя), не можуть приходити на заняття з голими ногами — як це робимо ми, дівчата. Йой, як я хочу, аби ця літня погода тривала якомога довше!». 
13 
     Сидячи якось на кафедрі англійської мови за своїм лаборантським столиком, Оксана Краснова несподівано витягла зі своєї сумки якийсь бланк з іноземною печаткою, а потім сіла за друкарську машинку з латинським шрифтом, заправила туди той папірець та почала на ньому щось друкувати. 
     — А що це таке Ви друкуєте? — поцікавилася молода викладачка Наталя Карлівна Мадей, котра на той момент була присутня на кафедрі. 
     — Нехай це залишиться між нами, — відповіла Оксана. — Це запрошення з Югославії. У січні я збираюся туди поїхати. Мені це запрошення подарували, а я мусила лише вдрукувати туди свої дані. 
     — Я чула про цей югославський бум, — відповіла Наталя Карлівна. — Зараз усі їдуть до Воєводини, до міста Суботіце. 
     — І це запрошення — також з міста Суботіце, — зізналася Оксана.
     — А де ти там зупинишся? — поцікавилася Наталя Карлівна.
     — А в тих господарів, що вказані на запрошенні, — пояснила Оксана. — Треба буде їм якийсь подарунок привезти. Наприклад, щось із побутової техніки. А ще вони дуже полюбляють наші рибні консерви, адже таких консервів у них нема. 
     — Зрозуміло, — відповіла Наталя Карлівна. — Може, й мені спробувати?
     — А чому б ні? — посміхнулася Оксана. — Я тобі дам адресу тих людей, котрі ті запрошення розповсюджують. Вони привозять оті проштамповані бланки буквально великими купами. Потім треба буде піти до ВВІР та оформити там собі дозвіл на виїзд до Югославії. Перед тим, як його дадуть, треба буде завірити той бланк у Миколи Михайловича, або у Чіфа. І вперед, назустріч пригодам! … Ну, гаразд, у мене зараз пара з наукового комунізму. І коли вже припинять вивчення цієї псевдонауки? Це ж такий маразм! 
     — Маєш рацію, — погодилася Наталя Карлівна.
     — Гаразд! — вигукнула Оксана. — Я пішла, а тут, на кафедрі, залишається Антін. 
     Оксана пішла на пару з наукового комунізму, бо на п’ятому курсі у першому семестрі всі заняття проводилися у другу зміну, а Антін залишився чергувати на кафедрі, виконуючи обов’язки лаборанта та паралельно перекладаючи каталог українських ікон. 
     Зненацька до кафедри завітало якесь молоде подружжя: блондинка років двадцяти п’яти у білосніжних джинсах та рожевій футболці та чорнявий вусатий чоловік років тридцяти у чорних штанах та чорній сорочці — неначе Сашко Грибулін, царство йому небесне… 
     — Чи є тут у Вас друкарська машинка з латинським шрифтом? — запитав чоловік.
     — Є, — відповів Антін. — А що Вам треба зробити?
     — Нам треба, аби хтось вдрукував наші прізвища ось на цьому бланку, — пояснив чоловік. — Це запрошення з Югославії. 
     Антін узяв те запрошення та паспорти замовників. 
     — А що це за брошура така у Вас на столі? — поцікавилася блондинка.
     — Це мені доручили перекласти каталог української ікони, — пояснив Антін. 
     — Дуже цікаве видання, — зазначила блондинка. 
     Вдрукувавши паспортні дані замовників, Антін віддав їм паспорти та бланки запрошень.
     — Гарно дякуємо Вам, — сказала блондинка, поклавши на стіл п’ять рублів. 
     — Візьміть, будь ласка, гроші назад, — заявив Антін.
     — Але ж Ви нам надали таку послугу, — сказала жінка. — Ми Вам так вдячні!
     — Ну, гаразд, — відповів Антін, узявши гроші.
     Відвідувачі пішли, а до кафедри повернулася Оксана.
     — Що то за люди були? — поцікавилася вона.
     — Вони попросили вдрукувати їхні прізвища у югославські запрошення.
     — І ти це зробив?
     — Зробив, — нічого не підозрюючи, відповів Антін.
     — Що ж ти наробив! — обурено вигукнула Оксана. — Усі наші друкарські машинки перебувають на обліку в КДБ. А особливо — машинка з латинським шрифтом. Якщо їх десь із цими підробленими запрошеннями спіймають та розпочнеться слідство, відповідатимеш саме ти… Як співучасник злочину. Та й вони самі могли виявитися підставними особами, направленими до нас прямо з КДБ. 
     — Так що ж тепер робити? — стурбовано запитав Антін. 
     — Не знаю, що ти тепер робитимеш, — відповіла Оксана. — Ти скоїв злочин — ти тепер і відповідай. 
     — Невже це такий серйозний злочин? — тремтячим голосом запитав Антін. — Ти ж також неодноразово це робила.
     — Ще не вистачало, аби ти ще й мене підставив! — вигукнула Оксана. — Так, я це, дійсно, робила. Але лише тим людям, котрих я добре знаю. Я твердо впевнена, що вони мене не видадуть. А ти ж робиш цілком випадковим людям! І тепер тебе запросто можна притягнути до кримінальної відповідальності за підробку офіційних документів. 
     Тут до кафедри зайшов сам Чіф.
     — Павло Петровичу, — звернувся до нього Антін, — я, мабуть, скоїв злочин. 
     — Який злочин? — здивовано спитав Павло Петрович.
     — Тут зайшли двоє, — почав пояснювати Антін, — та попросили мене вдрукувати їхні прізвища у югославському запрошенні. Я виявив необережність та виконав їхнє прохання. Допіру пізніше я усвідомив, яким смаженим тут запахло!
     — Добре, що Ви про це мені зараз повідомили, — відповів Павло Петрович. — Ніякої крамоли, звичайно ж, тут нема. Люди просто хочуть поїхати за кордон… Але, будь ласка, наперед більше так не робіть. Бо сьогодні вони принесли запрошення до Югославії, а завтра вони можуть підсунути Вам якийсь фінансовий документ на підробку. А це вже, дійсно, справжній кримінал.
14 
     Минув вересень. Настав жовтень. Із колгоспу повернулися третьокурсники. Розпочався навчальний процес. 
     — Ну, як ви там працювали, у колгоспі? — запитав Антін у Валі Боднарук. 
     — То був якийсь жах! — відповіла Валя. — Нас привезли автобусом до якогось глухого села, котре навіть не має автобусного сполучення. Коли нас висадили з автобуса, нас вишикував якийсь мордоворот, котрий, як потім з’ясувалося, був головою того колгоспу. Він нам у вкрай брутальній, нецензурній формі почав пояснювати, що нам у тому колгоспі треба робити. Розміщено нас було у школі, де ми у класних кімнатах спали на розкладачках — по двадцять осіб в одній кімнаті. І жодного разу, поки ми працювали, ми не бачили в полі жодного колгоспника. Усі вони лише підходили до нас, контролюючи, як ми працюємо. І командували нами, як солдатами. А в тому селі навіть лазні нема. Нас лише раз на тиждень возили до лазні в сусіднє село. Причому возили не автобусами, а вантажівками — немов худобу. То був якийсь жах! І, взагалі, ці колгоспники ставилися до нас вкрай зверхньо — неначе до бидла якогось!
     — Так, виходить, правильно я зробив, — заявив Антін, — що пішов до будзагону не після першого, а після другого курсу. 
     — І не кажи! — вигукнула Валя. — Будзагін — це просто рай у порівнянні з тим, що нам довелося пережити у колгоспі. 
     Ось тоді Антін і усвідомив, наскільки вірним було його рішення. Усі ті цькування з боку студентів фізичного факультету були просто дитячими забавами — порівняно з тим, що довелося пережити його однокурсникам у тому колгоспі. 
     — До речі, — повідомила Таня Прокопенко, — цього літа я була в Югославії. 
     — А як ти туди потрапила? — поцікавився Антін. 
     — Моя мама, якщо тобі відомо, працює у Києві у редакції відомого дитячого часопису. Одного разу представники якоїсь югославської благодійної організації з захисту дітей запропонували спільну поїздку українських та югославських дітей по Радянському Союзу та Югославії. Спочатку ми були всі разом у Києві, в Одесі, у Ризі, у Ленінграді, а потім з Москви полетіли до Белграда. А звідти ми поїхали спочатку до Загреба, потім — до Любляни, Спліта та Дубровника. 
     — Нічого собі, як ти помандрувала цього літа! — вигукнув Антін. — І як тобі Югославія?
     — О, це немов якась капіталістична країна! — вигукнула в захопленні Таня. — До цього часу я бувала за кордоном лише у Чехословаччині, але Чехословаччина — то є справжня руїна — в порівнянні з Югославією. У Югославії я побачила таке розмаїття товарів, яке нам і не снилося! І діти в них такі виплекані, випещені… У дванадцять-тринадцять років їм вже модні зачіски роблять… Отже, Югославія — то є цілком інший світ. 
     — А хто був у складі тієї групи?
     — Діти з України та Югославії, — повідомила Таня, — а також два супроводжуючих — наш і югослав. Серед дітей я була найстаршою. До речі, там були й дівчата з Косова — не такі випещені, як решта дітей. Вони, Зокрема, питали, скільки мені років. Я їм казала, що вісімнадцять. А вони одразу ж: «І, що, ти ще незаміжня?». Я спочатку здивувалася, але потім мені той югослав, що нас супроводжував, пояснив, що у Косові дівчата виходять заміж вже у чотирнадцять років, якщо не раніше. Косово — це майже наша Середня Азія, або Кавказ. А ось хорвати та словенці — вони, навпаки, практично нічим не відрізняються від німців, чи австрійців. 
     А семестр, тим часом, розпочався. 
     Після роботи в колгоспі всі студенти дуже сильно відстали від навчальної програми. Треба було якимось чином ту програму наздоганяти.
     Багато хто зі студентів жахнувся, дізнавшись про те, що домашнє читання вестиме на третьому курсі Дудницька. 
     — Ви втратили цілий місяць через ту роботу в колгоспі, — заявила Олена Андріївна на своєму першому занятті з домашнього читання. — Згідно з вимогами навчальної програми, студенти першого курсу за кожен тиждень повинні проробляти по десять сторінок домашнього читання, другокурсники — по двадцять, третьокурсники — по тридцять сторінок, четвертокурсники — по сорок, а п’ятикурсники — по п’ятдесят сторінок. Але оскільки ви всі відстали на цілий місяць, то за один раз ви повинні тепер розбирати аж по сорок сторінок…
     Перший семінар з філософії вів якийсь чоловік років п’ятдесяти. 
     — Ваша викладачка ще хвора, — повідомив той чоловік. — Тому я сьогодні її замінятиму. За програмою в цьому семестрі ви маєте вивчати історичний матеріалізм. Тому ми поговоримо зараз про актуальні проблеми політичних трансформацій. А саме, чи може соціалізм виникнути в надрах капіталізму. Я вам раджу прочитати статтю з «Комсомольської правди» «Соціалізм. Дев’яності роки». Там якраз проводиться аналіз так званої теорії конверґенції, згідно з котрою капіталізм поступово трансформується у соціалізм. Сталінські та брежнєвські догми однозначно відкидали цю теорію, бо в нас вважалося, ніби соціалізм не може виникнути в надрах капіталізму. Виявляється, може. І досвід таких країн, як Швеція, це наочно підтверджує…
     Поступово в засобах масової інформації восени вісімдесят дев’ятого розкривалася правда не лише про сталінську та брежнєвську епохи, а й про комуністичну систему взагалі. Усе більше й більше писали правду про більшовицький переворот, котрий, як виявилося, не був ніякою революцією, а був звичайним путчем, внаслідок котрого до влади прийшла банда злочинців, що встановили режим кривавого терору та спровокували кровопролитну громадянську війну. Поступово ставало зрозуміло, що Ленін був таким самим злочинцем, як і Сталін. Унаслідок цього об’єктивішного історичного аналізу багато людей — особливо молодих — усвідомили те, що той людиноненависницький лад, що склався в тодішньому Радянському Союзі, ніякого відношення до соціалізму не мав. Молоде покоління, в котрого комуністичне щеплення виявилося набагато слабшим, ніж у представників старших поколінь, усвідомило те, що соціалізму в Радянському Союзі і близько не було; що справжній соціалізм побудували скандинави. А те, що було в Радянському Союзі, насправді було казармовим феодалізмом. Поступово комуністичні переконання в більшості молодих людей почали трансформуватися в соціал-демократичні. Вже ніхто з молоді усерйоз не вірив у комуністичні ідеали. Ніхто більше не обожнював Леніна.
15 
     Коли в тодішньому Радянському Союзі сьомого жовтня відзначали день «брежнєвської» конституції, у той самий день у Східній Німеччині святкували ювілей — сорок років від дня утворення НДР. Консервативна влада тієї країни на чолі з Еріхом Гонеккером вкрай вороже ставилася до горбачовської Перебудови, до всіх горбачовських реформ, відстоюючи «справжній» соціалізм та чіпляючись за ідеологію антифашизму. І ось увечері шостого жовтня у Східному Берліні відбулися урочисті збори, присвячені сороковій річниці утворення НДР. І Горбачов був на тих зборах. Але буквально через якихось кілька днів Гонеккера буде знято з усіх посад буцімто «за станом здоров’я». І якщо у Польщі та в Угорщині реформи йшли вже давно, в НДР вони поки що тільки розпочиналися — одразу ж після усунення Гонеккера. А ще через кілька днів усі спостерігали у прямому ефірі за падінням Берлінського муру. 
     Природа немов сама реаґувала на ті радикальні зміни в політичному житті східноєвропейських країн. Після спекотного вересня на початку жовтня різко похолоднішало. Проте у двадцятих числах жовтня знову почало теплішати. 
     Вийшовши надвір в неділю, двадцять другого жовтня, Антін одразу ж почав шукати дівчат без колготок. А їх виявилося дуже й дуже багато. 
     Біля кінотеатру імені Зої Космодем’янської стояла якась дівчина років сімнадцяти у білій нейлоновій куртці, короткій сірій спідниці та білих босоніжках. Антін зупинився біля неї та милувався її ніжками хвилин десять. Гарна була дівчина! Помилувавшись ніжками тієї дівчини, Антін пішов далі вулицею Кобилянської. Майже всі дівчата середнього та старшого шкільного віку теж ходили без колготок: хто у гольфах, хто — у коротких шкарпетках, а хто — і зовсім без шкарпеток. Антін гуляв та ловив кайф. Йой, як йому було до вподоби спостерігати за дівчатами та придивлятися, чи вони були без колготок. Навчання навчанням, а на файних дівчат Антонові теж хотілося подивитися. До того ж, в Антона ще не було дівчини, з котрою він міг би бути в таких близьких, інтимних стосунках. А навколо було так багато вродливих дівчат, що зовсім не поспішали ховати свої файні ніжки під якісь там колготки, чи панчохи — попри ту обставину, що надворі був, усе-таки, вже кінець жовтня. Ось іще одна дівчина іде назустріч Антонові: осіння куртка, джинсова міні-спідниця та бальні черевики на босу ногу. Кайф! Навіть деякі підлітки ще досі ходили в коротких шортах. Теж кайф! А ось дівчина у демісезонному пальті та в бальних черевиках — і теж без колготок! 
     Наступного дня, тобто у понеділок, мали відбутися заняття на військовій кафедрі, але оскільки їх було перенесено на четвертий курс, у понеділок у хлопців не було нічого. Понеділок був цілком вільним днем. А у вівторок дуже багато дівчат прийшло на заняття без колготок. Усі прагнули скористатися останніми теплими днями золотої осені напередодні можливого різкого похолодання. 
     І ось за розкладом — черговий семінар із філософії. Той викладач, справді, мав рацію: до студентів прийшла зовсім інша викладачка — жінка передпенсійного віку, схожа на Нонну Мордюкову у фільмі «Комісар» — теж така моцна, мужикувата, з такою самою богатирською статурою… І теж у шкіряній куртці… Справжній комісар у спідниці!
     Знявши з себе шкіряну куртку, жінка сіла та розпочала семінар.
     — Я вестиму у вас лекції та семінари з філософії, — розпочала жінка свою промову, звернувшись до студентів твердим та рішучим тоном. — Мене звуть Клавдія Андріївна.
     Студенти затихли, чекаючи на те, що буде далі.
     — Філософія — то є дуже серйозний предмет, — продовжила Клавдія Андріївна суворим тоном. — І я не дозволю, аби ви, прослухавши цей курс, вийшли напівфабрикатами. Тому до цих семінарів треба готуватися дуже ретельно. Якщо ви пропускатимете семінари та лекції, а також якщо ви за якийсь семінар отримаєте незадовільну оцінку, ви повинні будете з’явитися на відробки та відпрацювати цю тему. Якщо вам щось буде незрозуміло, я готова вам допомогти, готова піти вам назустріч. Але з ледарями, з неробами я буду нещадною! Зрозуміло?
     Студенти мовчали. 
     — Я розумію, — продовжила Клавдія Андріївна, — що ви всі — молоді люди, котрим хочеться гуляти, сидіти, обійнявшись один з одним, на лавочці під нічним небом та лічити зорі на небі. Але при цьому не забувайте, що ви є, насамперед, студентами. І головне ваше завдання зараз — це вчитися, готуватися до занять… До речі, не кажіть, будь ласка, хто ваші батьки. Я абсолютно байдужа до того, які посади вони займають, бо то є заслуга саме ваших батьків, а не вас самих. Ви повинні все починати з нуля, зовсім не спираючись на заслуги своїх батьків, і, тим більш, не прикриваючись ними. Зрозуміло?
     Студенти мовчали. 
     — Іще одна залізна леді! — вигукнула Марина Михайлець по закінченню семінару, коли Клавдія Андріївна залишила авдиторію. — Мало нам Дудницької — так ще оця біда прийшла до нас.
     — А як її прізвище? — поцікавилася Валя Боднарук.
     — Корбан, — відповіла Таня Прокопенко.
     — Баба Клава Корбан! — іронічно вигукнув Саша Круцяк, котрий теж нещодавно повернувся з армії. — Треба буде запам’ятати! 
     — І яке в тебе враження від неї? — поцікавилася Марина.
     — Наші сержанти були набагато лагіднішими, — відповів Саша. — Їхнє солдафонство — це просто зразок ввічливості перед оцим… я навіть не знаю, як це назвати…
     Останньою парою була лекція з психології. Половина дівчат сиділа у великій лекційній авдиторії без колготок, приваблюючи хлопців, котрі сиділи, розкривши свої конспекти та навіть щось звідти вичитуючи… Проте їхня увага була сконцентрована не на навчанні, а виключно на дівочих ніжках. Ну, як можна було вчитися у такі теплі осінні дні?
     Зненацька до авдиторії зайшов Євген Черничко, студентський профорг факультету. 
     — Хвилинку уваги, третій курс! — вигукнув він. — Завтра після четвертої пари в нас оголошується загальноуніверситетський страйк. Усі ми збираємося на подвір’ї Резиденції.
     — А з якого приводу страйк? — поцікавився хтось із присутніх.
     — У Києві було заарештовано чотирьох студентів під час недільної акції протесту, — пояснив Євген. — Вони й досі перебувають у камері попереднього ув’язнення в одному з київських відділів міліції. Зараз їм загрожує адміністративна відповідальність і, можливо, навіть відрахування з університету за активну участь у несанкціонованому мітинґу. Ми вимагаємо їхнього негайного звільнення!
     Прийшовши додому, Антін побачив там Віктора Дмитровича. 
     — Доброго дня! — сказав Антін. — У нас, до речі, завтра після четвертої пари на подвір’ї Резиденції відбудеться страйк. Ми вимагатимемо, аби у Києві негайно звільнили незаконно затриманих студентів. 
     — Ти у тому страйку участі не братимеш! — різко заявила Валентина Дмитрівна. 
     — Якщо всі братимуть, то я теж братиму! — почав сперечатися Антін. — Я не бажаю бути штрейкбрехером!
     — Ти, що, хочеш сам загриміти до в’язниці? — запитала Валентина Дмитрівна.
     — Якщо всі страйкуватимуть, то вже в такому випадку нікого не зможуть заарештувати! — твердо заявив Антін. — У єдності наша сила!
     — Ну, і кого ти підтримуєш? — втрутився Віктор Дмитрович. — Якихось хуліганів, котрі бажають лише побузити!
     — Вашу ґенерацію привчили боятися влади! — вигукнув Антін. — А наша ґенерація вже не бажає бути рабами! Влади не треба боятися! Від влади треба вимагати!
     — Які красномовні слова! — іронічно заявив Віктор Дмитрович. — Скільки в них пафосу! І хто тебе навчив так висловлюватися? Чиї ідеологічні кліше ти повторюєш немов папуга? Хто тебе так обробив?
     — Мої це кліше! — твердо сказав Антін. — Ніхто мене не обробив! Я сам не хочу бути рабом!
     — Йой, який ти сміливий виявився! — крикнула Клавдія Петрівна, приєднавшись до розмови. 
     — Подивимося, як ти заспіваєш, коли тебе відрахують з університету! — пригрозила Валентина Дмитрівна. — Ось, побачиш, в нас буде саме так, як було в Пекіні… Якщо не гірше…
     — Вас усіх просто перестріляють на місці! — продовжив лякати Віктор Дмитрович.
     — Усіх не перестріляють! — вигукнув Антін. — І весь курс, усе одно, не відрахують, якщо ми всі будемо разом.
     — Ти не турбуйся, Антоне, — пообіцяла Валентина Дмитрівна. — Вони просто знайдуть крайніх… Цапів для розгрішення, так би мовити… А серед отих цапів-відбувайлів можеш запросто опинитися й ти… Влада цей бардак довго не терпітиме. Вони дадуть людям випустити пар, а потім знову закручуватимуть гайки! Ось побачиш — так буде!
     Наступного дня всі студенти обговорювали між собою план проведення страйку. 
     — Я теж обов’язково братиму участь у цьому страйку, — оголосив Данило Тадейович, зайшовши на великій перерві до лекційної авдиторії. — Ті четверо студентів вимагали лише прискорення демократичних реформ в Україні. А представники неосталіністської влади, ці неосталіністи при владі дали наказ заарештувати тих молодих людей. І тепер їх хочуть судити… 
     — Не дозволимо перетворити Київ на другий Пекін! — вигукнув у відповідь хтось зі студентів, присутніх в авдиторії. — Ганьба злочинній владі!
     — Тому я теж приєднуюся до того страйку! — заявив Данило Тадейович. — До зустрічі о шістнадцятій годині на подвір’ї Резиденції! Радянський Союз — це не Китай! Ми не боїмося цієї влади та не допустимо, аби вона застосувала проти волелюбних молодих людей методи кривавого терору! 
     Усі студенти, що були присутні у великій лекційній авдиторії, одразу ж зааплодували заступникові декана. 
     Пообідавши в нещодавно відкритій у підвальному приміщенні географічного корпусу бульйонній, Антін вийшов на подвір’я Резиденції та почав чекати, що буде далі. Погода стояла дуже сонячна та тепла, багато дівчат були одягнені майже по-літньому… Антін стояв і милувався отими стрункими дівчатами та їхніми апетитними ніжками. На балконі Мармурової зали головного корпусу було вивішено синьо-жовтий прапор та встановлено мікрофон. 
     Із невеличкою затримкою о шістнадцятій годині на балкон Резиденції вийшли кілька викладачів та студентів університету. Ректора не було — був лише проректор з наукової роботи. До мікрофону підійшов викладач англійської кафедри Семен Русланович Багрин. 
     — Вельмишановні студенти та співробітники! — звернувся Семен Русланович до всіх присутніх. — Сьогодні ми всі зібралися на цей мітинґ, аби висловити солідарність зі студентами, затриманими у Києві під час мирної акції протесту, що була брутально розігнана в неділю. Ті студенти — разом з іншими їхніми товаришами — вимагали лише одного: прискорення політичних та економічних реформ у нашій країні. Зі зняттям Щербицького з усіх посад ситуація в країні не покращилася. При владі все ще стоять реакційні сили, котрі на словах проголошують перебудову, демократизацію, гласність, плюралізм, громадянські та політичні свободи, а насправді роблять усе так, аби Україна й далі залишалася в тому болоті на узбіччі світової цивілізації, де вона, на жаль, опинилася за часів Сталіна та Брежнєва. 
     — Ганьба! — закричали студенти в натовпі, розмахуючи синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами.
     — Особливо це має прояв в економіці, — продовжив оратор. — Влада тисне на кооперативи, заважаючи їм працювати різноманітними інспекційними перевірками. Складається таке враження, що влада та рекет разом об’єдналися проти кооператорів та індивідуальних підприємців, котрі прагнуть працювати на себе, котрі не бажають від когось залежати! Злочинна влада об’єдналася з організованою злочинністю, аби придушити прагнення людей до економічної свободи, аби всі радянські люди й далі залишалися незаможними та безправними рабами! 
     — Ганьба! — знову закричали в натовпі. 
     — Та й на державних підприємствах, — продовжив далі Семен Русланович, — сидять усе ті ж самі червоні директори, усе ті ж самі керівники, що й за часів застою. Я навіть знаю такі підприємства, де в директорських кріслах сидять іще ті, хто був призначеним на ті посади ще при Сталіні. Вони успішно пережили хрущовську відлигу, брежнєвські часи застою. І тепер вони так само сподіваються пережити й Перебудову, залишившись на своїх посадах попри свій похилий вік. Не вийде, панове-товариші! Зараз вже не ті часи! Проте адміністративно-командна система залишається тією ж самою, якою вона була ще за часів Сталіна… 
     — Ганьба! — знову закричали в натовпі. 
     Далі до мікрофону підійшов Ігор Савченко. 
     — Ми направляємо петицію до міністерства внутрішніх справ, — заявив Ігор, — із вимогою негайного звільнення всіх затриманих. Якщо всі ці затримані не будуть звільнені, ми розпочинаємо безстрокову акцію протесту. Ми не дозволимо цій корумпованій владі повторити пекінський варіант! 
     Усі присутні зааплодували. Серед учасників мітинґу організатори почали розповсюджувати аркуші паперу, на котрих кожному присутньому треба було поставити свій підпис. Коли аркуші були зібрані, всі почали розходитися, згортаючи прапори та транспаранти. На вулицях Університетській та Коцюбинського було дуже багато міліціонерів та «осіб у цивільному», проте вони так і не відважилися втручатися в хід мітинґу, а лише пасивно спостерігали за тим, що відбувалося за огорожею Резиденції… 
16 
     Попри кінець жовтня, погода все ще стояла по-літньому теплою. Ще дуже багато дівчат одягалися по-літньому. Ось і Марійка впродовж цілого тижня ходила на заняття в коротких спідницях, у легких куртках чи жакетах та в літньому взутті без панчіх. Саме так вона пішла й на засідання КІДу у п’ятницю, двадцять сьомого жовтня. Із собою Марійка взяла чергове число ґазети «Атмода». 
     На засіданні КІДу всі тільки й обговорювали нещодавню акцію протесту.
     — Ну, як, — поцікавилася Мзія, — що там чути з приводу тих затриманих? Чи їх вже звільнили?
     — На жаль, — відповів Микола Левандовський, — про це нічого ще й досі невідомо. Інформація є вкрай суперечливою. 
     — Я щось чув, — зазначив Роман Іващенко, — що ніби їх звільнили чи то вчора, чи то сьогодні вранці. 
     — Ми будемо тиснути на цю владу, — вигукнула Марійка, — доти, доки всіх тих студентів не звільнять! Із цією владою інакше ніяк не можна! На неї треба постійно та вперто тиснути. Сама вона добровільно на поступки не піде ні ані за яких обставин! 
     — Довго та вперто, — погодився Микола, — інакше, дійсно, ми нічого від неї не доб’ємося!
     — Маєте рацію, — підтримав своїх товаришів Тарас Савченко. — Із цією владою треба тільки так! Вперто тиснути! І вимагати, вимагати, вимагати… 
     — Ніхто від своїх посад добровільно не відмовиться, — заявила Катя Лупул, — тому люди повинні згуртуватися та організовано тиснути на владу, наполегливо вимагаючи від цієї влади робити так, як хоче народ, інтереси котрого ця влада зобов’язана захищати. 
     Повернувшись додому, Марійка зробила черговий запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні п’ятниця, 27 жовтня 1987 року. На цьому тижні у стінах Резиденції проводився попереджувальний страйк у зв’язку з незаконним затриманням чотирьох київських студентів, що брали участь в акції протесту. На тому мітинґу ми всі продемонстрували неабияку солідарність. Влада лише тоді піде народові на поступки, коли народ згуртується та навчиться організовано відстоювати свої громадянські права. Тільки організований тиск на владу забезпечить нашім людям гідне людське життя. Мені так приємно було бачити, як над нашим натовпом майоріли синьо-жовті прапори. Я побачила справжнє пробудження української нації. Сьогодні на засідання КІДу я приносила чергове число ґазети «Атмода», нещодавно отримане з Риги. Хлопці та дівчата в КІДі зачитувалися «Атмодою» до якогось небувалого сп’яніння — неначе після довгого перебування у вакуумі вони нарешті одержали ковток свіжого повітря. Хоча чому це, неначе? Так воно і є!
     Нещодавно ми отримали листа від мого молодшого брата Богдана, котрий зараз навчається у Хмельницькому торговельно-економічному інституті. Богданові дуже до вподоби там навчатися. Він обрав сові спеціальність «Бухгалтерський облік». Богдан мріє стати економістом на якомусь торговельному підприємстві. Дай Боже, аби він добре влаштував своє життя. Я щодня молюся за нього. 
     А яка чудова погода зараз стоїть надворі — не зважаючи на кінець жовтня! Сьогодні, наприклад, було плюс дев’ятнадцять. Я впродовж цілого тижня ходжу одягненою по-літньому, насолоджуючись бабиним літом, що, на щастя, затрималося аж до листопада. Як було б добре, якби така погода трималася й у листопаді!». 
17 
     Такою теплою погода, дійсно, була й у перших числах листопада. Саме тоді з Канади повернулися Оксана Катеринчук та Степан Миронюк. Як вони тільки з’явилися в університетській авдиторії, всі раптом помітили значні зміни в їхньому зовнішньому вигляді. І, дійсно, як сильно вони змінилися за якихось два місяці свого відрядження! Ні, не фізично… Фізично вони нібито залишалися такими, як були, але психологічно вони були вже якимись іншими. Не такими, як раніше… Щось у них усередині відбулося… Оксана до відрядження виглядала як проста сільська дівчина, проте після повернення «звідти» її було вже не впізнати! Вона виглядала як справжня світська дама: елеґантна, шляхетна, з вишуканими манерами… Фізично вона вже була в Чернівцях, проте душею вона була ще досі там, у Канаді.
     З собою Оксана та Степан принесли багато світлин, документів та інших реліквій. Привезли вони з собою й одне з чисел університетської ґазети «The Sheaf», автором котрої був один з учасників делеґації Саскачеванського університету, котра перебувала в Чернівцях у травні та червні того року. Зокрема, той автор описав студентський побут в усіх не вельми приємних подробицях. Він писав про те, що при вході до гуртожитку сидять хамовиті баби пенсійного віку, котрі лізуть у душу студентам та стороннім відвідувачам, принижуючи їхню людську гідність. А душова у тому гуртожитку, за словами автора, складається лише з двох дірок: дірки під стелею, звідки тече вода, та дірки в підлозі, куди вона потім стікає. 
     — А що, — запитала Валя Боднарук, — хіба у канадських гуртожитках нема вахтерів?
     — Нема, — підтвердила Оксана. — Там у кожного студента є ключі — і від власної кімнати, і від вхідних дверей. І якщо до гуртожитку хоче зайти якийсь сторонній відвідувач, він по внутрішньому телефону мусить зв’язатися з відповідною кімнатою та чекати, доки йому відчинять. Усю відповідальність за власну безпеку мешканці тієї кімнати беруть на себе. А самі мешканці можуть повертатися до гуртожитку коли завгодно. Усе одно, вони можуть відчинити вхідні двері власним ключем. 
     — А які там туалети?
     — Чистіші, ніж наші кухні, — відверто зізналася Оксана. — Я там ходила по гуртожитку босоніж, адже в них усюди килимове покриття. І так роблять майже всі студенти… І ще одна річ, яка мене спочатку буквально шокувала. В нас студентом стаціонару можна стати лише до тридцяти років. А у Канаді я бачила студентів, котрим і по сорок, і навіть по п’ятдесят років…
     А тим часом наближалися жовтневі свята — сьоме та восьме листопада. Уперше явка на демонстрацію сьомого листопада не була обов’язковою. Та й демонстрації як такої вже більше не було. Та й практично вже ніхто з молоді серйозно те свято більше не сприймав. Та й святом цю дату більше не вважав. Для них то були просто додаткові вихідні дні. Та й святкувати вже не було чого: багатьом була вже відома правда і про більшовицький переворот, котрий насправді ніякою революцією не був, і про червоний терор, котрий за своєю жорстокістю не поступався ані білому, ані брунатному, і внаслідок котрого були по-звірячому вбиті мільйони невинних людей — лише за те, що вони чимось не вписалися в нову комуністичну систему: чи то через своє походження, чи своїми переконаннями, чи родом занять. Тому ніяким святом сьоме листопада для молодого покоління більше не було. Демонстрації були вже скасовані, тому не-чернівецькі студенти просто роз’їхалися по домівках. 
     Нікому зі своїх старих чи нових друзів Антін не надсилав ніяких святкових привітань. Проте восьмого листопада він отримав листівку від Валі та Наді з Саранська, на котрій було написано: 
     «Дорогий Антоне! Щиро вітаємо тебе зі святом Сьомого листопада! Бажаємо тобі міцного здоров’я, успіхів у навчанні, радісного настрою та усього найкращого! Твої Валя та Надя».
     —  Вони ще й досі наївно вірять у те, що то була революція, — сказав Антін сам собі.
     Прочитавши листівку, Антін одразу ж почав писати відповідь на неї:
     «Дорогі Валя та Надя! Я, звичайно ж, дякую вам за привітання, і зичу вам усього того самого, що побажали ви мені. Проте я зовсім не бачу жодного приводу для того, аби цю дату святкувати. Адже то був просто путч, заколот, котрий відкинув розвиток Росії на багато століть назад…». 
     Вранці наступного дня, збираючись до університету на семінар з історії англійської мови, Антін раптом почав замислюватися, як радикально країна змінилася за якихось чотири роки. Нібито вісімдесят п’ятий рік був зовсім нещодавно, але як усе з того часу змінилося! Усі радянські люди, дійсно, жили тоді вже зовсім в іншій країні — порівняно з вісімдесят п’ятим та навіть вісімдесят сьомим роком. Іще якихось два роки — і Радянський Союз піде в небуття. Але поки що він існував з усіма його атрибутами — і КПРС, і КДБ, і тому подібними. Ще не була скасована шоста стаття Конституції, згідно з котрою КПРС проголошувалася керівною та спрямовуючою силою радянського суспільства…
     А кілька днів по тому з Болгарії прийшла звістка про відставку Тодора Живкова. З усіх керівних посад пішов комуністичний диктатор, котрий беззмінно керував країною впродовж тридцяти п’яти років. Людина, котра намагалася насильницькими, примусовими методами асимілювати все населення Болгарії, зробивши всіх турків, греків та македонців болгарами, а мусульман, юдеїв та протестантів так само насильницьким чином обернути у православ’я. 
18 
     Змінювалося все. Те, що раніше оголошувалося таким, що не підлягало ніяким дискусіям, з небаченою легкістю викидалося на смітник. Усе змінювалося з шаленою швидкістю. Ось і історія, котра за радянських часів вважалася єдиною наукою, де не було місця ніяким дискусіям, теж поступово перетворювалася на арену різноманітних суперечок. Сперечалися люди, що сповідували різні погляди, різні політичні переконання, мали різні думки щодо однієї й тієї самої історичної події. 
     Заняття на історичному факультеті не були винятком. Вони все частіше мали вигляд відкритих дискусій, під час котрих студенти шалено сперечалися з викладачами та між собою. 
     Після одного з таких відвертих семінарів на останній, четвертій, парі однієї грудневої п’ятниці Марійка радісна повернулася додому. 
     — Марійко! — звернулася до неї Оксана Романівна. — Зараз щойно повідомили дуже сумну новину. Сахаров помер.
     — Довели! — вигукнула Марійка у відповідь. — Чи не пам’ятаєш, як його цькували на першому з’їзді?
     — Авжеж, — відповіла Оксана Романівна, — звичайно ж, пам’ятаю! Як, взагалі, Горбачов, котрий визволив його з заслання, міг так легко приєднатися до таких цькувань!
     — Ганьба йому за це! — заявила Марійка. — Мені нібито подобається Горбачов, але часом він прямо відштовхує прихильників від себе через те, що він і вашим, і нашим. 
     — Мене теж дратує відсутність послідовності в його політиці, — погодилася Оксана Романівна. — Тільки він зробить один несміливий крок уперед, як одразу ж відскакує назад. 
     Увечері того ж дня Марійка пішла на засідання Інтерклубу. Перед початком того засідання всі його члени тільки й вели розмову про смерть Сахарова. 
     — Я прошу вшанувати пам’ять про Андрія Дмитровича Сахарова хвилиною мовчання, — оголосив Дмитро Лопушняк, розпочавши засідання КІДу. — Ми втратили, мабуть, найчеснішого та найпоряднішого з усіх наших політичних діячів. 
     Крім смерті Сахарова, того дня в КІДі обговорювалося ще багато різноманітних тем. 
     — Уявляєте собі, — вигукнула Лариса Соловей, — на початку листопада було так тепло, що я вирішила поїхати до Москви, де служить мій брат, у босоніжках та без колготок. На мені були лише спідниця, легкий светр та шкіряна куртка. А коли я приїхала до Москви, там вже сніг лежав. Уявляєте собі, я по снігу ходила в босоніжках та з голими ногами. Добре хоч мені мої московські знайомі подарували пальто та зимові чоботи. Інакше я б замерзла.
     — Ти не могла собі все це придбати? — здивувався Дмитро. 
     — У мене грошей вистачило лише на штани та колготки, — відповіла Лариса. — Потім я їм певну суму переказала, повернувшись до Чернівців.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 15 грудня 1989 року. Сьогодні повідомили про передчасну смерть найпоряднішого та найчеснішого нашого політичного діяча — Андрія Дмитровича Сахарова. Його смерть лежить на совісті всіх нас. Я чудово пам’ятаю, як гнівно його критикували на обох з’їздах народних депутатів за його чесність та прямоту. За те, що він, стоячи чи то за трибуною з’їзду, чи то на мітинґах, завжди говорив лише правду — і про розстріл радянських військовослужбовців своїми ж спецпідрозділами з гелікоптерів, коли вони в Афганістані потрапляли в оточення — аби лише вони не здавалися в полон, — і про сваволю комуністичного режиму всередині країни. Ім’я Сахарова завжди буде для нас нагадуванням про те, що далеко не всі радянські люди були частиною єдиного безликого стада. Дисидентський, правозахисний рух зовсім не був марним. Він сприяв Перебудові, котра зараз усе більше набирає обертів. Реформи стають усе радикальнішими». 
     А наприкінці листопада ще одна східноєвропейська країна скинула комуністичний режим. Внаслідок так званої «Оксамитової революції» було скинуто чехословацького диктатора Ґустава Гусака, котрий прийшов до влади на радянських танках після придушення «Празької весни». 
19 
     Те, що факультет іноземних мов вважався другим найважчим факультетом після фізичного, підтверджувалося знов і знов. Проте ті труднощі залежали не лише від обсягу та складності навчального матеріалу. Вони, насамперед, прямо пропорційно залежали від ступеня одіозності відповідних викладачів. 
     — Я перевівся до іншої групи, — заявив Олег Ґроссу, нещодавно демобілізований з армії, — аби лише в нас не вів оцей дурень Панасюк. 
     Добре було Олегові: він через строкову службу відстав від своїх однокурсників на один рік. А на другому курсі один і той самий аспект у різних групах вели різні викладачі, і він міг, перейшовши в іншу групу, просто «втекти» від того викладача, котрий йому не подобався. Чого, на жаль, неможливо було зробити на третьому курсі, де один і той самий викладач вів свій аспект в усіх групах, на цілому курсі.
     Яким дурнем виявився той Панасюк, третьокурсники незабаром переконалися на власному досвіді. Жоден викладач на кафедрі так не принижував людської гідності студентів, як це робив Микита Сергійович Панасюк. І вирази на кшталт: «Я з тобою свиней не пас», чи «честь студента лежить нижче плінтуса» були серед отих реплік чи не найм’якшими. 
     Але найодіознішою викладачкою була, безумовно, Дудницька. Безперечно, студенти відчували-таки значний прогрес у рівні володіння англійською мовою. Інша річ, якою ціною! Після тих занять студенти відчували себе неначе вичавлені лимони. І особливо важко їм було, коли Олена Андріївна вела домашнє читання. Мало того, що студенти повинні були у найменших деталях знати всі епізоди з тих тридцяти сторінок, котрі вони готували щоразу на кожне чергове заняття. Мало того, що вони повинні були щоразу зубрити по п’ятдесят, чи навіть по сто слів та виразів за один раз. Це, безумовно, була дуже необхідна річ, адже все це сприяло досконалому оволодінню іноземною мовою. Інша річ, як сам викладач ставився до студентів, адже все те можна було вимагати й без приниження людської гідності. Але в тому-то й уся справа полягала, що Олена Андріївна нагнітала таку напружену обстановку на своїх заняттях, що студенти після її занять виходили вкрай виснаженими та спустошеними — і фізично, і морально. 
     Розібравши зі студентами збірку новел сучасних американських письменників, Олена Андріївна перейшла до аналізу роману Артура Конан Дойля «The Lost World» («Загублений світ»). Ситуація ускладнювалася ще й тим, що кількість книжок у бібліотеці була вкрай обмеженою. Отже, дехто — так чи інакше — мусив із кимось ділитися своєю книжкою. 
     Антін якраз і потрапив у те нещасливе число студентів, кому та книжка не дісталася. Тому він змушений був позичати її у Валі Боднарук. Читаючи оту книгу та виписуючи в зошит незнайомі слова, Антін намагався якомога повніше запам’ятати зміст прочитаного. Проте то було не так просто зробити. Дістати переклад того твору теж виявилося справою проблематичною. 
     — Я не впевнена, — заявила Олена Андріївна, — що в бібліотеці нема більше тих книжок. Ви натисніть на персонал бібліотеки як слід — нехай вони краще пошукають. 
     І, дійсно, книжки ще були. Антін позичив один з останніх примірників у бібліотеці та одразу ж почав готуватися. Зненацька він відчув біль у горлі. І з кожним днем той біль посилювався. А треба було, попри всі ті неприємні відчуття в горлі, готуватися до занять — і з Дудницькою, і з іншими викладачами. До заняття з Дудницькою треба було прочитати тридцять сторінок, щоразу замислюючись над змістом прочитаного, та ще й зубрити нові слова та вирази, котрі, до того ж, треба було спочатку переписати з загального списку, котрий Олена Андріївна давала лише в одному примірнику на всі групи. Копіювальна техніка була тоді ще недоступною, тому все це треба було переписувати від руки. 
     Проте через біль у горлі та нежить, що розпочався трохи пізніше, сконцентрувати всю свою увагу на прочитаному було вкрай важко. Але Антін сидів і читав «The Lost World» — попри нежить, що заважав йому зосередитися, максимально сконцентрувавши свою увагу. 
     Коли та нежить, взагалі, став вкрай нестерпним, Антін не витримав усіх тих тортур та пішов на прийом до лікаря.
     — Посидьте, будь ласка, пару днів вдома, — порадила лікар. — Післязавтра прийдете до мене, а там далі буде видно, що і як робити. 
     Наступного дня Антін не пішов на заняття — якраз тоді, коли мала відбутися пара з домашнього читання. Упродовж цілого ранку, презираючи всі ті неприємні відчуття в горлі та носоглотці, Антін читав «The Lost World», намагаючись при цьому запам’ятати якомога більше нових лексичних одиниць. Проте Антонів організм, виснажений такою шаленою нервовою напругою, ніби протестував проти всіх отих знущань. 
     Під вечір Антін зателефонував до Ніни Локтєвої.
     — Ніно, — спитав її Антін, — а що сьогодні робилося на домашньому читанні?
     — А ця пара не відбулася, — відповіла Ніна. — Олена Андріївна захворіла.
     Антін трохи зрадів, адже завдання автоматично переносилося на інший тиждень. Відклавши домашнє читання, Антін почав зубрити новий діалог до заняття з Панасюком. Проте запам’ятати той діалог було не так вже й просто. 
     Через день Антін знову прийшов на прийом до того терапевта, в котрого він був у понеділок. 
     — Коли б Ви хотіли повернутися до занять? — поцікавилася лікар. 
     — Завтра, — відповів Антін, нічого не підозрюючи. — Я не хотів би відставати від навчальної програми, адже незабаром сесія. 
     Лікар дала Антонові довідку, після чого він пішов додому. Наступного дня Антін прийшов на заняття. 
     — Антоне, — повідомила Валя Боднарук, — ми всі обрали тебе делеґатом на збори з висування кандидата в депутати Верховної Ради УРСР від нашого університету. Ти, напевно, знаєш, що на початку березня в нас будуть вибори до республіканських та місцевих рад. 
     — Ага, — заявив Антін, — ви вирішили це зробити нишком, за моєю спиною, поки я був відсутнім на парі, поки я хворів, і тому був не в змозі відвести свою кандидатуру. 
     — Але ж це дуже почесно! — відповіла Валя. — Ти мусиш пишатися тим, що представлятимеш весь третій курс нашого факультету на тих зборах.
     — А що в нас має бути завтра? — спитав Антін, звернувшись до Ніни.
     — На завтра в нас перенесено пару з домашнього читання, що мала відбутися у вівторок, — повідомила Ніна.
     — Але ж ти казала, що ту пару відмінили взагалі, — докорив Антін.
     — Я нічого такого не казала, — відповіла Ніна. — Я просто сказала, що пару перенесено, бо Олена Андріївна не вельми добре себе почувала. 
     Повернувшись додому, Антін одразу ж почав інтенсивно читати необхідний фраґмент роману «The Lost World». Роботи було дуже багато, але часу було обмаль. Упродовж цілого вечора Антін істерично читав текст та зубрив слова та вирази зі списку Олени Андріївни. Проте він був таким виснаженим, що всі ті слова та вирази, як і зміст необхідного фраґменту, як на зло, в голову не лізли. Антін був у стані фрустрації. Вже була північ, потім — перша година, друга година… А Антін усе сидів та перечитував те, що він вже прочитав, намагаючись вникнути у зміст. Проте його мозок вже кипів від шаленої напруги. О другій годині ночі Антін вирішив, усе-таки, поспати протягом двох годин — в одязі та на трьох стільцях. Проте так заснути було просто неможливо. Антін мучився — і від нежитю, і від втоми, і від тривоги перед черговим «уроком смерті». Антін піднявся зі стільців, роздягнувся до спідньої білизни та ліг у ліжко. Але лише на пару годин.
     Прокинувшись о четвертій годині ранку, Антін продовжив підготовку до домашнього читання. Але легше від того короткого, двогодинного сну йому не стало. В його голові була суцільна каша. 
     — Ви, Ковальов, надто перекручуєте зміст твору, — докорила Олена Андріївна, спитавши Антона якийсь фраґмент на своїй парі. — Зміст Ви знаєте недостатньо. Одразу видно, що Ви його недоопрацювали. 
     Наступною парою після Дудницької було Oral Speech Practice з Панасюком. Розпочав своє заняття Микита Сергійович із того, що почав питати діалог напам’ять. 
     Коли Микита Сергійович запитав той діалог в Антона, Антін, виснажений після бурхливої безсонної ночі, почав дуже сильно плутатися. Просто на Антонових очах Микита Сергійович у клітинці журналу величезну та жирну «двійку». 
     — У мене до кінця цього року більше не буде часу для відробок, — оголосив Микита Сергійович, опитавши всіх той діалог. — Тому ви всі, хто має борги, повинні будете погасити ті борги допіру в січні. 
     Потім Микита Сергійович почав розбирати зі студентами якісь усні вправи з підручника Аракіна, де треба було імпровізувати та експромтом, без підготовки, одразу ж видавати вірну відповідь. Із тими завданнями легко було впоратися холерикам, у котрих реакція була дуже швидкою, адже треба було, не замислюючись, миттєво відповісти. Антін за своїм темпераментом був, скоріше, флегматиком, тому його реакція була трохи сповільненою. Це, у свою чергу, дуже сильно дратувало Микиту Сергійовича, через що він постійно ображав Антона та знову прилюдно принижував його людську гідність. 
     Прийшовши додому, Антін почав відчайдушно лупцювати себе по голові. 
     — Ага, Антоне! — вигукнула Клавдія Петрівна, побачивши це, — Знову ти сьогодні «двійку» одержав! 
     — Іди геть! — крикнув Антін у відповідь. — Не дратуй мене! 
     — Ти дивися! — продовжила Клавдія Петрівна підливати олію у вогонь. — Наш сусід, повернувшись з армії, тепер влаштувався працювати у кримінальному розшуку. А ти навіть нормально навчатися не можеш! Ганьба! Ось будеш двірником!
     — Та закрий свій писок ти, стара дурка! — закричав Антін у стані повного відчаю. — Ти лише підливаєш олію у вогонь! Тобі дуже подобається, коли я знервований, коли роздратований! Тобі це дуже подобається! Ти садистка! Ти отримаєш від цього велике задоволення!
     Антін витягнув із книжкової шафи якусь книжку з психології, де йшлося про темпераменти та акцентуацію, та почав щодуху кидати ту книжку на підлогу, топтати її ногами, а потім з усієї злості розірвав її на маленькі клаптики.
     — До біса всю цю шкідливу літературу про темпераменти! — істерично кричав Антін. — Ці ідіотські книжки з психології тільки заважають мені навчатися! А викладачі-садисти, котрі мене постійно ображають, бажають мати справу лише з холериками! Ця ідіотська література лише шкодить мені! Я її ненавиджу! Усе це фальшивка! Із флегматичним темпераментом мені на цьому факультеті нема чого робити!
     — Іди геть у двірники! — цинічно відповіла Клавдія Петрівна.
     Антін іще більше почав себе лупцювати, поки з нього не вийшла вся неґативна енергія. 
     Наступного тижня заняття з домашнього читання, взагалі, не відбулося. А в понеділок, вісімнадцятого грудня, Антін пішов на загальноуніверситетські збори, на котрих мали висунути кандидата в депутати Верховної Ради УРСР. Ті збори мали відбутися у великій залі Будинку офіцерів. 
     Увечері того самого дня до Ковальових мали завітати польські приятелі Віктора Дмитровича, з котрими він познайомився під час своєї туристської поїздки до Польщі ще в середині сімдесятих років. А навесні вісімдесят дев’ятого Віктор Дмитрович та Бела Анатоліївна самі їздили до Польщі. 
     Антонові хотілося встигнути потрапити і на зустріч з польськими гостями, і на збори. 
     Пред’явивши свій мандат та зареєструвавшись у вестибулі Будинку офіцерів при вході до великої зали, Антін пройшов усередину та почав шукати вільні місця. Зала була повною. Там були присутні представники з усіх факультетів та всіх допоміжних підрозділів університету. Були на цих зборах присутні і ректор, і всі проректори, і секретар парткому, і секретар комітету комсомолу, і начальник воєнізованої охорони, і головний бухгалтер, і начальник навчальної частини, і начальник наукової частини, і керівники інших підрозділів.
     О вісімнадцятій годині збори розпочалися. У президії сиділи ректор, секретар парткому, голова профкому та ще кілька співробітників. 
     Розпочав збори сам ректор. Він повідомив, скільки осіб присутні в залі, скільки відсутні з поважних причин, а потім оголосив збори відкритими. Під час виконання гімнів СРСР та УРСР всі піднялися зі своїх місць. 
     Коли всі знову сіли, Семен Семенович продовжив свій виступ. 
     — А тепер, — сказав він, — слово надається членові виборчої комісії, доцентові кафедри англійської філології Багрину Семенові Руслановичу. 
     На трибуну вийшов Семен Русланович. 
     — Шановні товариші, — звернувся він до всіх присутніх. — Перш за все, я прошу вшанувати хвилиною мовчання пам’ять про видатного політичного діяча та науковця, лауреата Нобелівської Премії Миру академіка Андрія Дмитровича Сахарова. 
     Усі знову піднялися зі своїх місць. 
     — Сьогодні, — продовжив Семен Русланович, коли всі сіли, — ми тут зібралися, аби висунути від університету кандидата в депутати Верховної Ради України декана хімічного факультету, доктора хімічних наук, професора Савчука Ігоря Траяновича. 
     Ігор Траянович піднявся зі свого місця у президії, привітавшись із усіма присутніми у залі. Семен Русланович почав зачитувати біографію Ігоря Траяновича, перелічивши всі його заслуги перед наукою. 
     Потім до трибуни підійшов сам Ігор Траянович, котрий почав відповідати на запитання всіх присутніх. Далі були дискусії, котрі, на жаль, почали затягуватися. Бажаючих виступити виявилося набагато більше, ніж передбачалося. Тому організатори зборів змушені були через дві з половиною години після початку дійства оголосити перерву на півгодини. 
     В антракті Антін одразу ж вибіг надвір, підбіг до таксофона та зателефонував додому.
     — Казимир вже прийшов до нас? — запитав Антін.
     — Він вже давно в нас, — відповіла Валентина Дмитрівна. — І не сам, а разом зі своєю дружиною. 
     Поки антракт тривав, Антін одразу ж повернувся до зали, де відбувалися збори, та підійшов до президії. 
     — Вибачте, — сказав Антін, — у зв’язку з сімейними обставинами я маю зараз іти додому. 
     — Можете йти, Антоне, — відповів Семен Русланович, — тільки здайте, будь ласка, свій мандат.
     Поклавши свій мандат на стіл до президії, Антін з радістю пішов додому. Зайшовши до помешкання, він одразу ж попрямував до великої кімнати, де всі були вже у зборі — і Валентина Дмитрівна, і Клавдія Петрівна, і Дмитро Сергійович, і Віктор Дмитрович із Белою Анатоліївною, і польські гості. 
     — Dobry wieczór, państwo! — вигукнув Антін. 
     — Dobry wieczór! — сказали гості у відповідь.
     Антін підійшов до Казимира та потиснув йому правицю. 
     — Nazywam się Antonem171. 
     — Kazimierz, — відповів гість, потиснувши Антонові правицю. 
     — Беата, — сказала Казимирова дружина, теж потиснувши Антонові правицю. 
     Для Антона то було справжньою несподіванкою, аби жінка — і раптом тиснула руку чоловікові. Адже в Радянському Союзі такне було прийнято. 
     Антін, намагаючись згадати все те, що він засвоїв на факультативних заняттях із польської мови, почав розповідати про себе та запитувати гостей про їхнє життя, їхню роботу, їхню сім’ю, а також про місто Люблін, звідки вони власне й приїхали. Потім Антін подарував гостям альбом, присвячений Буковині. 
     — Nie znam nawiet, jak pana oddziękować, — вигукнула Беата. — To jest bardzo piękny podarunek!172
     Беата відкрила свою косметичку та дістала звідти якусь ручку.
     — Oś, to jest dla pana, — сказала вона, подарувавши Антонові ту ручку. 
     — Dzękuję bardzo, — відповів Антін. — To jest bardzo miło… 
     Повернувшись наступного дня після занять, Антін почув по радіо новини про заворушення в Бухаресті та Тімішоарі. 
     — Напевно, вже й у Румунії відбувається революція, — вигукнула Валентина Дмитрівна. 
     — Дай Боже, аби вона вдалася, — відповів Антін. 
     Ще за якийсь місяць до того Чаушеску в котрий вже раз був переобраний президентом Румунії. І радянські засоби масової інформації зображували, ніби в Румунії все гаразд. Але про те, що там насправді відбувалося, мешканцям Чернівців, значна частина котрих мала родичів у тій країні, було відомо вже давно. 
     Баба Віоріка, вахтерка на кафедрі, де працювала Валентина Дмитрівна, чи не щороку їздила до Румунії до своїх родичів, а потім розповідала, в яких злиднях жили румуни. Через те, що режим Чаушеску буцімто намагався погасити зовнішню заборгованість, пересічні румуни були позбавлені найнеобхідніших товарів. Більш того, вони мусили жити в темряві та холоді, а телевізор вони могли дивитися не більше двох годин на добу. І все це супроводжувалося жахливим культом особи самого Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени, котрі, живучі у казковій розкоші, нещадно та безпардонно грабували свій народ. Їхні портрети було вивішено буквально повсюди. 
     І ось нарешті румунський народ повстав. При цьому зовсім не мало ніякого значення, чи та революція була інспірована ззовні, чи ні, але, як кажуть, терпець урвався. Мешканцям Румунії вкрай набридло таке чисто тваринне існування, і вони повстали проти цієї злочинної, антинародної влади. Вже кілька днів по тому по всіх телеканалах показували, як у Бухаресті натовп під національними прапорами, з котрих було вирізано комуністичну символіку, штурмував урядові установи, і як потім летіли з балконів портрети «карпатського генія» та його дружини, «матері румунської науки». 
     Проте «оксамитової революції», на відміну від Чехословаччини, у Румунії не вийшло. Хоча армія та поліція з самого початку перейшла на бік повстанців, спецпідрозділи служби безпеки Секурітате залишилися вірними старому режимові. Вони потяглися на Бухарест, де вони розпочинали стрілянину, часто провокуючи збройні сутички між різними повстанськими угрупованнями, кожне з котрих було впевнено в тому, що воно воювало саме з силами безпеки, а не з іншими повстанцями. І це вилилося у велике кровопролиття. 
     Щоразу Антін та інші чернівецькі студенти обговорювали у перервах між парами події в сусідній країні. Щодня, повертаючись із занять, вони одразу ж вмикали телевізори та слідкували за останніми подіями в Бухаресті. 
     Якось одного разу на факультетській дошці оголошень з’явилася листівка за підписом Ігоря Савченка:
     «Дорогий друже! Поки ти сидиш в університетській авдиторії, у сусідній з тобою Румунії ллється кров. Від куль та снарядів комуністичного режиму, що опинився у стані агонії, гинуть найкращі люди Румунії. І, насамперед, — найактивніша соціальна верства населення — студенти. Пропоную зібратися на мітинґ солідарності з братнім румунським народом. Noi sunt împreună cu vă, dragi prieteni!173». 
     Невідомо, чи той мітинґ відбувся, але через кілька днів Ніколає Чаушеску та його дружина Єлена були таємно страчені, після чого кровопролиття поступово припинилося. 
     Практично вся Східна Європа очистилася від комунізму. За якийсь неповний рік пали майже всі комуністичні режими в Європі. Радянський Союз втратив усіх своїх сателітів. Комуністичною залишалася поки що тільки Албанія, проте через якийсь один рік комунізм рухнув і там.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні вівторок, 26 грудня 1989 року. Сьогодні вранці було повідомлено про страту найодіознішого з усіх європейських диктаторів — Ніколає Чаушеску та його дружини. За якісь лічені місяці комуністичні режими пали в усіх європейських країнах. Я щоразу пильно слідкувала за всіма подіями по всій Східній Європі. Спочатку я дуже сильно раділа, слідкуючи за тим, як після падіння Берлінського муру сотні тисяч мешканців НДР змогли відвідати Західний Берлін, де зіткнулися з цілком іншою дійсністю. Впродовж цілого літа тисячі східних німців намагалися нелеґально виїхати до ФРН та Австрії з території Чехословаччини та Угорщини. Впродовж кількох десятиліть перед тим вони, ризикуючи власним життям, намагалися втекти з «комуністичного раю» до вільного світу. І ось цей мур рухнув. Потім я слідкувала за подіями у Празі, коли під тиском демонстрантів пав той режим, котрий було привезено на радянських танках у серпні шістдесят восьмого року. І ось нарешті відбулася антикомуністична революція в Румунії. Європа остаточно позбулася комунізму. Єдиною європейською країною, де комуністи все ще перебувають при владі, залишається Албанія. Проте я щиро сподіваюся, що невдовзі комунізм паде й там. 
     До речі, вуйко Леопольд повідомив нам, що в них, у Латвії, двадцять п’яте грудня вже офіційно оголошено неробочим днем. У Латвії вже вчора святкували Різдво». 
     Семестр поступово наближався до кінця. Першим заліком на третьому курсі англійського відділення був залік з історії англійської мови. На той залік Павлові Петровичу кожен студент мусив розповісти ті відомі двадцять рядків з «Беовульфа» (Đa wæs on morgen mīne gefræge…), а також, на додачу, перші двадцять рядків з «Кентерберійських оповідань» Чосера: 
Whan that Aprile with his shoures sote,
The drought of March hath pierced to the rote,
And bathed every veyne in swich licour
Of which virtue engendered is the flour…
     Коли той залік почав складати Антін, Павло Петрович сильно здивувався, подивившись на Антонову залікову книжку: вона була без жодного підпису декана та без жодного деканатського штампа. 
     — А чому Ваша залікова книжка є непроштампованою? — здивовано спитав Павло Петрович.
     — Я кілька разів віддавав свою залікову книжку в деканат, — пояснив Антін. — Але мені щоразу повертали цю залікову книжку незавіреною, мотивуючи це тим, що не всі заліки проставлені. 
     — Так, виходить, Ви незаконно навчаєтеся на третьому курсі! — вигукнув Павло Петрович. — За правилами, спочатку студенти наприкінці семестру мають складати всі заліки. А коли всі заліки будуть складені, про що має бути відмічено в заліковій книжці, студенти повинні здати свої залікові книжки до деканату та отримати допуск до іспитової сесії у вигляді підпису декана та круглої печатки деканату. Допіру після цього студенти вважаються допущеними до сесії. Так само після складання всіх іспитів студенти знову несуть свої залікові книжки до деканату. Допіру після підпису декана, завіреного круглою факультетською печаткою, вважається, що сесія є складеною та студент, таким чином, вважається переведеним до наступного семестру. А так, виходить, Ви ще з першим семестром не розрахувалися. 
     Аби навести порядок у своїй заліковій книжці, Антін мусив спіймати всіх тих викладачів, котрі з якихось причин забули проставити заліки та контрольні роботи в заліковій книжці. Дякувати Богові, всі ті викладачі все ще працювали на своїх посадах, і вже кілька днів по тому Антін зібрав усі потрібні відмітки про заліки та після цього отримав у деканаті всі необхідні підписи та печатки. 
     І ось розпочалося останнє заняття з домашнього читання. Олена Андріївна майже нічого ще не встигла розібрати зі студентами щодо змісту роману «The Lost World». Антін дочитав-таки книжку до кінця, але в його голові була така жахлива каша! Антін не знав, що саме Олена Андріївна питатиме; на що саме сконцентрувати найбільшу увагу. 
     — Ковальов, Ви вже все прочитали? — запитала Олена Андріївна.
     — Безумовно, — відповів Антін. 
     — Не так, як минулого разу? 
     — Не так, — заявив Антін. 
     За законом підлоти, Олена Андріївна почала розпитувати зміст останніх розділів, котрі Антін знав найгірше за все. Тому він знову не зміг відповісти на цілу низку запитань викладачки. 
     Усі обставини працювали проти нього. 
     — Чому Ви чесно не зізналися, що не дочитали книгу до кінця? — почала допитувати Олена Андріївна, виводячи у відповідній клітинці свого журналу великий «нуль». 
     Такої поразки Антін іще не зазнавав ніколи — навіть на першому курсі. Незадовільна оцінка на останній парі в самому кінці семестру — це загрожувало й недопущенням до іспиту, й незадовільною оцінкою на іспиті, чи, в найкращому випадку, зниженням загальної оцінки за іспит. 
     В останні дні студенти мали написати три іспитових роботи: переклад, диктант та переказ. Проте Антона найбільше хвилювало домашнє читання, адже треба було обов’язково дочитати «The Lost World» до кінця. Крім того, аби бути допущеним до іспиту, треба було скласти Панасюкові відробку з практики усного мовлення — розповісти той діалог, котрий Микита Сергійович Антонові не зарахував. 
     Обстановка складалася дуже напруженою. 
     Хоча залік з історії мови було вже складено, тим не менш, Павло Петрович провів на останньому тижні ще одну лекцію зі свого предмету. Проте набагато більше він розповідав про речі, що не мали жодного відношення до історії мови…
     — Коли трьох наших студентів було відряджено до Канади в рамках програми обміну, — повідомив Павло Петрович, відхилившись чергового разу від теми лекції, — ми отримали стільки дорікань із того приводу, що ми буцімто відбирали туди кандидатури у вузькому колі, зовсім не питаючи думки самих студентів. Отже, ми ці всі докори врахували й тому вирішили зробити всю цю процедуру набагато прозорішою та демократичнішою. У році, що минає, ми домовилися з Саскачеванським університетом у Канаді та з університетом в американському місті Лок-Гейвен про навчання наших студентів у тих двох університетах упродовж цілого семестру. Тепер заяву на участь у вибірковому конкурсі можуть подавати всі, хто бажає. Головними вимогами до претендентів є такі: по-перше, претендент має бути відмінником. Тобто, він має скласти принаймні дві останні сесії на всі відмінні оцінки. По-друге, претендент має вільно володіти англійською мовою. А оскільки у Канаді обмін є на етнічній основі, то до тих претендентів висувається ще одна вимога: вони повинні бути за національністю українцями та бути випускниками школи з українською мовою викладання. То не є етнічна дискримінація; то є вимога сторони, що приймає. У США такої вимоги нема, тому там можуть навчатися студенти будь-якої національності — хоч росіяни, хоч румуни, хоч євреї, хоч узбеки. 
     Субота, тридцяте грудня, була останнім днем осіннього семестру. У третьокурсників англійського відділення була того дня лише одна пара: лекція з лексикології англійської мови. 
     Повернувшись додому, Антін одразу ж почав дочитувати «The Lost World» до кінця. Дочитавши, він одразу ж почав зубрити нові слова та вирази. Зубрив він упродовж цілого дня — і тридцятого, і тридцять першого грудня. Допіру за п’ятнадцять хвилин до зустрічі нового, тисяча дев’ятсот дев’яностого року він припинив займатися та приєднався до всіх інших, хто на той момент готувався зустріти Новий рік. 
     Країна та весь світ вступали у нове десятиліття. 
20 
     Стоячи біля телевізора з келихом шампанського у колі сім’ї, та рахуючи удари Кремлівських курантів, Антін чекав на останній, дванадцятий удар, аби загадати найактуальніше на той момент бажання — успішно скласти поточну екзаменаційну сесію. Ніяких інших бажань в Антона на той момент більше не було. 
     А впродовж першого січня Антін усе повторював той діалог, котрий йому не зарахував Панасюк. 
     Одразу ж після новорічного свята Антін пішов до кафедри англійської мови, аби скласти відробку в Панасюка. Коли Антін зайшов до приміщення кафедри, Микита Сергійович, якраз, сидів за своїм робочим столом. 
     — I must cover some debts174, — пояснив Антін, підійшовши до тезки відомого радянського політика, привітавши його з Новим роком. 
     Микита Сергійович відкрив свій журнал. Антін почав відповідати йому зазубрений діалог. Заслухавши Антона, Микита Сергійович закреслив його «двійку», перетворивши її на… «вісімку». 
     — Well, — сказав Микита Сергійович, — you’re admitted to the exam. Repeat all the other dialogues, please, because you’ll be asked for reproducing any of them175. 
     А тих діалогів було аж дванадцять. І хоча Антін усі ті діалоги вчив та розповідав їх на позитивну оцінку, «зрізавшись» лише на одному-єдиному діалозі, — все одно, утримати в голові такий обсяг зовсім непотрібної інформації було вкрай важко. 
     Тут до кафедри увійшла Олена Андріївна. 
     — Доброго дня Вам, Олено Андріївно! — вигукнув Антін. — З Новим Вас роком!
     — Дякую! — відповіла Олена Андріївна. — І Вас також я вітаю з Новим роком та бажаю Вам успіхів в усьому! 
     — Дякую! — сказав Антін. — Я Вам також бажаю всього найкращого! … До речі, коли я Вам маю скласти відробку за минуле заняття?
     — Одна відробка — то є дурниця, —відповіла Олена Андріївна. — У Вас, усе одно, виходить позитивна оцінка з атестації. Отже, я Вас допускаю до іспиту. Просто готуйте всі ті екзаменаційні теми, котрі я вам усім дала на останньому занятті. Зверніть особливу увагу на персонажів роману «The Lost World» та на опис екзотичної природи, на характеристику флори та фауни. А головне — повторіть, будь ласка, всю лексику, котру я вам усім відмітила та дала в окремих списках. І — до зустрічі на іспиті в суботу! 
     Антін пішов додому готуватися до іспиту. Повернувшись додому, він одразу ж почав повторювати діалоги з Oral Speech Practice для Панасюка. 
     Наступного дня Антін спробував розповісти по черзі всі ті діалоги, котрі він повторив за день до того. Проте абсолютно дослівно він їх повторити ніяк не міг: усе одно, він щось обов’язково забував. Антін почав нервувати. Проте чим сильніше він нервував, тим сильніше та підступніше пам’ять підводила Антона. Він примушував себе все згадати — все, що колись зубрив у семестрі, що минав. Проте Антонова пам’ять почала грати з ним у схованки, не видаючи йому дослівно потрібні фрази з діалогів та підступно викидаючи цілі фраґменти. Чим сильніше Антін нервував, тим підступнішою була його пам’ять. Антін був у повному розпачі. Перебуваючи у стані глибокої фрустрації, він почав з усієї сили лупцювати себе п’ястуком по обличчю та по голові. Проте це зовсім не допомагало йому згадати всі ті забуті фраґменти. Згадуючи одні репліки, він, як на зло, забував інші. Від повного відчаю Антін схопив вазу, що стояла на столі, та кинув її з усієї сили на підлогу. Ваза миттєво розбилася на дрібні уламки. Взявши в руки найбільший уламок, Антін підбіг до шафи та з усієї сили почав відчайдушно шкрябати її поліровану поверхню. Потім він дістав із шухлядки магнітофонну касету, котру привіз йому з Польщі Віктор Дмитрович, та, кинувши на підлогу, миттєво розчавив її обома ногами. А магнітофонну стрічку розірвав на дрібні клаптики. 
     — Йой, Антоне! — заголосила Клавдія Петрівна, зайшовши до кімнати. — Я зараз покличу «Швидку»! Нехай вони тебе забирають до психіатричної лікарні! 
     — Іди геть! — крикнув Антін. — Мене й так можуть відрахувати через те, шо я ніяк не можу утримати у своїй голові оті всі кляті діалоги! А крім них — ще й до інших аспектів треба не менш ретельно готуватися! Я у повному розпачі! 
     — Нащо ж ти тоді вступав до цього факультету?
     — Ти збожеволіла, якщо ти ставиш такі ідіотські запитання! — вигукнув Антін. — Ти що, підливаєш олію у вогонь? Тобі подобається, як я нервую? Ти навмисно провокуєш скандал? 
     — Я ж бо знаю, що ти є психічно хворим! — цинічно заявила Клавдія Петрівна.
     — Іди геть, інакше я зараз щось обов’язково зроблю з собою! Будь проклята вся ця англійська кафедра з її кровопивцями!
     Після обіду треба було йти на консультацію перед іспитом. Антін перебував у шаленій напрузі. Такої дикої напруги, такого відчаю з ним іще ніколи раніше не траплялося. З якою легкістю він склав обидві сесії на другому курсі — попри всі труднощі впродовж семестру! Але в такому складному становищі Антін іще ніколи не перебував. Йому здавалося, що бліцкриґу вже не вийде. Усі обставини працювали проти Антона. 
     Консультацію проводила викладач з аналітики — Елеонора Миколаївна Карлова. То була дуже цікава та лагідна жінка, котру всі студенти поважали за її доброту, інтеліґентність та надзвичайну ерудицію. А скільки вона знала цікавих фактів з біографій різних англомовних письменників! Її заняття були, дійсно, дуже й дуже цікавими. 
     Проте Антонові було не до цього. Весь його стан був вкрай напруженим. Антін підготувався до найгіршого. Він так і чекав, що на іспиті буде фіаско. Адже всі діалоги для Панасюка утримати в голові було вкрай важко. Ні, не важко — практично неможливо! 
     — Я скаржитимуся самому Павлишину! — заявила Валентина Дмитрівна, коли Антін повернувся додому. — Якщо ти не стримуватимешся та далі псуватимеш нам речі, я скаржитимуся, що на вашому факультеті викладачі знущаються над студентами. Так і знай! І якщо то є наклеп, відповідатимеш саме ти!
     — Залиш мене у спокої! — крикнув Антін у відповідь. — І не підливай, будь ласка, олію у вогонь! Я зараз фактично горю блакитним полум’ям! Я не знаю, що зі мною буде у суботу! А ти лише підливаєш олію у вогонь!
     За день до іспиту Антін усе думав, як той іспит відбуватиметься. Думки про фіаско наступного дня затьмарювали Антонові розум. З раннього ранку та до пізнього вечора він усе тільки про це й думав. Більше ні про що…
     Поштою того дня надійшло перше число «Літературної ґазети» за 1990 рік. Раптом Антонові кинулася в очі низка світлин під заголовком «Зміни, зміни…». Під тим заголовком було вміщено портрети старих та нових керівників східноєвропейських країн: в НДР був Еріх Гонеккер, а став Ґреґор Ґізі; у Болгарії був Тодор Живков, а став Петер Младенов; у Чехословаччині був Ґустав Гусак, а став Вацлав Гавел; у Румунії був Ніколає Чаушеску, а став Іон Ілієску. Причому пика Чаушеску на світлині була настільки перекошеною, неначе він їжака проковтнув… Антін довго дивився на ту світлину та довго після цього сміявся. Хоч ця світлина дала Антонові змогу трохи відволіктися від напруги перед іспитом. 
     А вранці Антін пішов на іспит. 
     — Чого ти такий боягузливий? — спитав його Віталій Риндик, котрий, демобілізувавшись, опинився в тій самій групі, що й Антін. 
     — Я навіть не знаю, як я той іспит складатиму, — заявив Антін. — Нехай Микита Сергійович має фацу! Жоден з його діалогів я не пам’ятаю дослівно від початку й до кінця.
     — Усе буде чіки! — підбадьорив Антона Віталій. — Ось побачиш!
     О дев’ятій годині ранку до авдиторії, в котрій за розкладом мав відбутися іспит, зайшли всі викладачі, що вели на третьому курсі різні аспекти англійської мови: Карлова, Дудницька, Панасюк та Багрин. Елеонора Миколаївна запросила всіх студентів усередину.
     — На основі поточної атестації та за результатами екзаменаційних письмових робіт ми вивели такі оцінки, — оголосила Елеонора Миколаївна.
     Вона почала зачитувати оцінки: або позитивну оцінку, або нуль.
     — Ковальов — чотири бали, — повідомила Елеонора Миколаївна.
     Антін спочатку навіть не повірив тому, що він щойно почув. Адже в нього була заборгованість у Панасюка, і навіть незакрита заборгованість у Дудницької. 
     — Ті, хто отримав «нулі», — пояснила Елеонора Миколаївна, — мають з’явитися на перездачу на початку лютого. Усі інші можуть давати свої залікові книжки. 
     Довго Антін не міг повірити, дивлячись на оцінку «добре» у своїй заліковій книжці. Але, як виявилося, все вирішила не тільки атестація, і не тільки з домашнього читання та усної практики. Вирішальним чинником виявилися, все ж таки, екзаменаційні письмові роботи — переклад, диктант та переказ. Переклад Антін написав на тверду «четвірку», а диктант — взагалі, на «відмінно». 
     Після пережитого небувалого стресу Антін раптом відчув таке різке полегшення, ніби він скинув зі своїх плечей такий страшний тягар…
     Попереду були ще два теоретичних іспити — з лексикології англійської мови та з філософії. Антін вирішив готуватися до лексикології, починаючи з наступного дня. У день першого іспиту він вирішив відпочивати. До того ж, то було Різдво за Старим стилем. У дев’яностому році Різдво в Радянському Союзі ще не відзначалося офіційно. Воно відзначалося, так би мовити, напівофіційно: по телебаченню вже демонструвалася святкова різдвяна програма — як, наприклад, «Різдвяні зустрічі» Алли Пугачової, — проте «червоним днем календаря» сьоме січня ще не вважалося. Тому й іспит на той день було поставлено. Проте відчувалося, що викладачі у святковий різдвяний день, котрий, до того ж, припадав на суботу, зовсім не бажали довго затримуватися на роботі. Тому й ні в кого вони свій іспит того дня по-справжньому не приймали. Усі прагнули святкувати. 
     Відсвяткувавши перше Різдво у своєму житті після багатьох десятиліть заборон та войовничого атеїзму, та трохи перепочивши, Антін вже наступного дня розпочав підготовку до іспиту з лексикології англійської мови. Треба було добре розбиратися у структурі словникового складу англійської мови, у питаннях етимології, семантики, фразеології, термінології, лексикографії. 
     Антін дуже добре розбирався в усіх теоретичних фахових дисциплінах, проте головною перешкодою було відчуття виснаженості після вкрай напруженого семестру. 
     Вранці перед іспитом Антін прийшов до університету першим. Вставши біля дверей авдиторії, де мав відбутися іспит, Антін почав чекати, поки не прийдуть екзаменатори. О дев’ятій годині, коли всі студенти були вже у зборі, до авдиторії підійшли Галина Василівна Чернова, котра читала лекції з цього предмету впродовж семестру, тому вважалася основним екзаменатором, та Елеонора Миколаївна Карлова, котру було призначено асистентом. 
     Антін першим зайшов до авдиторії, першим підійшов до екзаменаторів та першим узяв екзаменаційний білет.
     — Ви не в першій п’ятірці, — заявила Галина Василівна, поклавши білет, витягнутий Антоном, знову до всіх інших розкладених білетів. — Підіть, будь ласка, до коридору та почекайте там десь упродовж однієї години. 
     Антін не міг зрозуміти, чому це його відкидають назад, адже він першим зайшов до авдиторії та так само першим підійшов до столу екзаменаторів, першим витягнув білет. Чому ж його відфутболюють? 
     Вийшовши до коридору, Антін почав нервувати. Простоявши під дверима авдиторії близько однієї години, Антін знову зайшов усередину після того, як вийшов перший студент, котрий вже відповів. Зайшовши до авдиторії, Антін, поспішаючи, забув при цьому взяти з собою аркуш паперу, аби написати на ньому тези своєї усної відповіді. Узявши, нарешті, екзаменаційний білет, Антін сів на задній ряд та почав готуватися до відповіді. Але оскільки він забув узяти з собою аркуш паперу, він мусив тепер обмірковувати свою усну відповідь у голові. 
     Якраз перед Антоном відповідав Степан Миронюк, котрий, по-перше, від природи мав холеричний темперамент (і тому він під час строкової служби досить легко дослужився до сержанта), а, по-друге, спеціалізовану школу з поглибленим вивченням англійської мови закінчив. Він будь-якою мовою — хоч українською, хоч англійською, хоч російською, хоч німецькою, — розмовляв так, неначе з кулемета строчив. Тому й при відборі кандидатів на поїздку до Канади вибір випав саме на нього. Бо саме таких студентів і вважали на тому факультеті нормальними. Звичайно ж, Антонові до Миронюка було дуже й дуже далеко. Усі порівняння були, на жаль, не на користь Антона. Флегматиків, а, тим більш, меланхоліків там, взагалі, вважали неповноцінними студентами. Панувала думка, буцімто з таким темпераментом на такому факультеті не було чого робити. 
     І ось настала черга відповідати Антонові. Розпочав він свою відповідь досить нормально. Проте через свої хвилювання він почав спіткатися, особливо відповідаючи на друге теоретичне запитання. 
     — Ви недостатньо добре знаєте відповідь на друге питання, — дорікнула Галина Василівна. — До того ж, Ви недостатньо володієте англійською мовою. Яка у Вас оцінка з практичних занять?
     — «Четвірка», — відповіла за Антона Елеонора Миколаївна. 
     — Ви згідні з «четвіркою» і за цей іспит? — запитала Галина Василівна. 
     — Згоден, — відповів Антін. 
     А що ще йому залишалося відповісти? Сказати: «Не погоджуюся»? Так, у цьому випадку, екзаменатори довели б цілком протилежне. 
     «Четвірка» за теоретичний курс була для Антона рівнозначна поразці. В усьому Антін звинувачував свій флегматичний темперамент. Ну не міг він просто тоді знати, що справжньою причиною його поразки було неґативне мислення, що в нього виховувалося з самого дитинства. І, як наслідок цього, — невпевненість у власних силах. Валентина Дмитрівна та, особливо, Клавдія Петрівна постійно втовкмачували Антонові, буцімто він ледар, буцімто він є гіршим за інших. Часом Антонові починало здаватися, ніби це, дійсно, так. А звідси були й невпевненість у власних силах, і почуття неповноцінності, меншовартості — у порівнянні з іншими однокласниками та однокурсниками. 
     Але, попри всі обставини, «четвірка» була теж непоганою оцінкою. Принаймні, набагато кращою за «трійку». Тому, трохи відпочивши від другого іспиту, Антін одразу ж розпочав підготовку до третього, останнього, іспиту — з філософії. Ось цей іспит Антін у будь-якому разі повинен був скласти на «відмінно». 
     На підготовку до філософії Антін скерував усі свої зусилля. Проте раптом його охопило таке дике відчуття виснаженості та втоми, котрого він ніколи раніше не відчував. Антонові постійно хотілося спати; а, прокинувшись від сну, він зовсім не відчував, що відпочив. Він штучно примушував сконцентрувати всю свою увагу на останньому іспиті, аби скласти принаймні цей іспит на «відмінно». 
     І ось, нарешті, шістнадцятого січня той іспит було складено. На «відмінно». З зимовою сесією було остаточно покінчено. Із п’ятим семестром — також. Попереду були зимові канікули. Через те, що останній іспит відбувся більш ніж за цілий тиждень до офіційного закінчення зимової сесії, зимові канікули виявилися у третьокурсників факультету іноземних мов на цілий тиждень довшими. До того ж, усі третьокурсники збиралися відсвяткувати так званий «екватор» — студентське свято на честь закінчення першої половини терміну навчання, на честь половини пройденого за період навчання шляху: позаду лишалися п’ять семестрів і попереду — теж п’ять. Перша половина пройденого шляху була вкрай важкою: треба було стверджуватися, працювати на свій авторитет. Друга половина терміну навчання, котру ще залишалося пройти, була, мабуть, хоч і менш важкою, натомість, водночас, більш відповідальною за першу. Адже саме протягом тієї другої половини, котру всі третьокурсники ще мусили пройти, у кожного мала вирішитися його доля. 
      Путівку куди-небудь до Східної Європи, тобто до колишнього так званого соцтабору, Антонові перед зимовими канікулами дістати так і не вдалося. Тому він вирішив перенести заплановану поїздку на літо. А поки він прагнув просто розслабитися після такого страшного, такого напруженого семестру, впродовж котрого він зіпсував собі стільки нервів. 
     Проте Антонові сумувати не довелося. Він чітко знав, чим йому займатися впродовж зимових канікул: писати курсову роботу. Науковим керівником в Антона був сам Павло Петрович, а тема була присвячена висвітленню вставних синтаксичних конструкцій — так званих ґамбітів. 
     — Антоне, а чому Ви так погано склали останню сесію? — із доріканням запитав Павло Петрович. — Що Вам, однієї ночі не вистачило, аби належним чином підготуватися? 
     — На іспиті з лексикології я почав нервувати, — спробував пояснити Антін, — адже Галина Василівна відкинула мене назад, хоча я йшов у першій п’ятірці. 
     — Нічого не розумію! — вигукнув Павло Петрович. — Хіба то є причина? Те, що Вам не вдалося скласти іспит із фаху на «відмінно» — це я ще якось можу зрозуміти, бо в семестрі, що минув, у вас був дуже специфічний континґент викладачів: Дудницька, Панасюк… Але Галина Василівна — це така добра жінка! Ну, як Ви могли в неї не скласти на «відмінно»?
     — Я дуже сильно хвилювався, — почав виправдовуватися Антін. — А ще мене мій темперамент підвів…
     — Який іще темперамент? — вигукнув Павло Петрович. — Вам просто бракує практики — ось і все! Вам треба якомога більше слухати, якомога більше спілкуватися англійською мовою… Ось, якби Ви склали зимову сесію на всі відмінні оцінки, я б Вас міг рекомендувати до участі в конкурсі на навчання в США. Ви б могли подавати заяву на участь у конкурсі прямо зараз, а так Ви тепер мусите чекати до кінця наступного семестру — за умови, звичайно ж, якщо всі оцінки за літню сесію у Вас будуть відмінними. У Канаді Ви, на жаль, не можете навчатися, бо Ви закінчили російську школу. Та й за паспортом Ви росіянин. Але при відборі до навчання в США нема такої дискримінації, отже, шанси у Вас іще є. Не дай, Боже, Ви тим шансом не скористуєтеся! Я Вам це кажу з однією тільки метою: пробудити у Вас стимул стати круглим відмінником. Майте це, будь ласка, на увазі.
     А тим часом, зимові канікули тривали. Антін писав курсову роботу, а паралельно з цим шукав в університетській бібліотеці різноманітні словники та розмовники, виписуючи звідти повсякденні вирази різноманітними мовами світу. Антін прагнув зібрати якомога більше таких виразів, зібравши їх у свого роду рукописний розмовник, аби використовувати потім усі ті вирази, наприклад, у листуванні. Адже, на думку Антона, то було досить приємно іноземним адресатам, коли Антін вітався з ними їхніми рідними мовами. Ну й паралельно з цим, Антін практикувався в екзотичних каліграфіях: арабській, тамільській, китайській тощо. До того ж, незабаром мав відбутися черговий фестиваль інтернаціональної дружби «Студентський світ — 90». 
     Якось уночі під час канікул Антонові щось таке наснилося, що він навіть голосно закричав уві сні на всю кімнату. 
     — Ти вночі так кричав, — зазначила Валентина Дмитрівна. — Чи тобі щось таке наснилося?
     — Я навіть не пам’ятаю, що мені таке наснилося, — відповів Антін. — Але, напевно, це могло статися після такої шаленої нервової напруги, котру я пережив упродовж останніх місяців. То є цілком природно, коли після напруги різко настає розрядка. 
21  
     Цілих три з половиною тижні зимового відпочинку промайнули немов три з половиною години. 
     — Знов ми мусимо терпіти всі ті знущання та приниження з боку Дудницької та Панасюка! — подумав Антін в останній день канікул, збираючись піти до університету, аби подивитися на розклад занять на наступний семестр. — Знову вони глумитимуться над нами! А Дудницька навіть не повідомила нам, які книжки ми читатимемо в наступному семестрі. Ось влаштує знову вона нам «Варфоломіївську ніч» та «Останній день Помпеї» в одному флаконі — тоді й буде всім нам весело! А так би я міг прочитати всі ті книжки заздалегідь під час канікул — і не було б із цим жодних проблем!
     Із такими думками Антін пішов до університету, сподіваючись на найгірше… І якою ж для нього приємною несподіванкою було не побачити жодної одіозної постаті в розкладі занять на весняний семестр! У тому розкладі не було ані Дудницької, ані Панасюка. Домашнє читання мала вести Бела Сергіївна Старкова, котра вела Basic English на першому курсі. Практику усного мовлення мала вести Марта Леонідівна Ольшанська — дуже приємна, лагідна та приваблива жінка, котру всі студенти полюбляли за її доброту та порядність. Ну, а викладачі з аналітики та практичної граматики лишалися ті ж самі, що й у попередньому семестрі, — тобто Елеонора Миколаївна Карлова та Семен Русланович Багрин. Вони так само були дуже порядними та чуйними. Такий чудовий «викладацький букет» став для третьокурсників англійського відділення немов пряником після минулорічного батога, немов ковтком свіжого повітря, немов мирною передишкою після страхітливого осіннього семестру та перед вкрай напруженим четвертим курсом. Весняний семестр на третьому курсі англійського відділення мав стати найкращим, найлегшим, найвеселішим та найщасливішим семестром для всіх випускників дев’яносто другого року на англійському відділенні…
     Знов зустрівшись у стінах університету, студенти, перш за все, почали обговорювати події в Баку дев’ятнадцятого та двадцятого січня, коли радянська армія знову вчинила розправу над цивільними особами — і лише за те, що вони не бажали терпіти монопольну владу КПРС, віддавши перевагу Народному Фронтові.
     — Мені мої родичі з Баку розповідали, що після того, як Народний Фронт узяв під контроль усю ситуацію в республіці, — зазначив Сашко Круцяк, — буцімто для відновлення радянської влади Кремль направив до Баку якихось резервістів із російської глибинки, призваних буцімто на навчальні збори. А потім отим пиякам та бандитам дали в руки автомати Калашникова та дозволили стріляти по всіх, хто міг зустрітися на їхньому шляху. 
     — Так це ж справжні звірі! — вигукнула Валя Боднарук. — Ну чим вони ліпші за фашистів, за есесівців? Такі ж самі кати!
     — А це і є есесівці, головорізи у формі бійців радянської армії, — погодився Сашко. 
     — А по телевізору розповідали, буцімто до Баку були направлені війська для порятунку вірменського населення від погромів та ґеноциду, — зазначила Ніна Локтєва. — Який цинізм!
     — Усе це, дійсно, так було, — відповів Сашко. — Але нащо було, нібито рятуючи вірменів, ось так, по-звірячому, вбивати азербайджанців? І не лише азербайджанців, але й вірменів та росіян також? До того ж, вбивати тих, хто до вірменських погромів не мав ані найменшого відношення?
     — Для того, для чого минулого року ось саме так, по-звірячому, вбивати мешканців Тбілісі, — заявила Валя Боднарук. — Причому, вбивати незалежно від національності.
     — Радянська система вже вкінець знахабніла! — вигукнув Роман Вишня. — Вона вже дістала! Її треба скинути якомога швидше, поки вона не скоїла ще якихось страхітливих злочинів! Більшовики — це фашисти! 
     — Маєш рацію, — погодився Віталій Риндик. — Як би Горбачов не намагався реформувати комуністичний лад — нічого з цього в нього не вийде! Цю систему вже неможливо реформувати. Її треба просто зламати, розчистити Україну та інші республіки від її жахливих уламків та побудувати нормальне, цивілізоване суспільство, котре б кожному його членові могло забезпечити гідне життя!
     — Ти сам собі суперечиш, — заявив Роман. — За такі крамольні розмови, котрі ми зараз між собою спокійно ведемо — неначе так і повинно бути — нас іще рік тому запросто могли б виключити з комсомолу, відрахувати з університету та відправити до «сонячного» Магадана. А тепер ми цілком відверто ведемо розмови про злочинний характер радянської системи. 
     — Саме так, — погодився Віталій. — Свободи, дійсно, стало набагато більше. Але я, Романе, поставив зовсім інше питання: чи здатна ця система реформуватися? Так ось, я однозначно тобі та всім іншим, присутнім тут, заявляю: «Не здатна!». Треба просто усунути КПРС від влади!
     — До речі, — повідомив Василь Волков, — я на зимових канікулах їздив до Лаосу. Ось, світлини звідти.
     — До Лаосу? — здивовано запитав Роман. — А що ти там робив? І як тобі, взагалі, вдалося потрапити до такої далекої країни?
     —  Мій брат працює там у радянському посольстві, — пояснив Василь. — Ось він нас усіх і запросив до себе. 
     — І як ви летіли туди? — поцікавився Віталій.
     — Із двома пересадками, — пояснив Василь. — У Дубаї та у Бомбеї… Дубай — це, взагалі, казка. І хоча ми перебували там лише протягом десяти годин у нейтральній зоні аеропорту, цього виявилося цілком достатньо, аби уявити собі, що таке Дубай. Після Дубаю Бомбей вже так не вражав… Але Дубай — то, дійсно, справжня казка тисячі й однієї ночі! Такого розкошу я ще ніколи не бачив! 
     — А де ви зупинялися в Лаосі?
     — Мій брат знімає помешкання в будинку, що належить радянському посольству. Фактично то є вілла, котру ще французи побудували. Брат зі своєю родиною займає там дві кімнати, але зручності там спільні — як у наших комуналках. То і є фактично комуналка. І, взагалі, складається таке враження, що вся інфраструктура там була створена ще французами. Бо навіть зараз там майже нічого не будується. 
     — Цікаво, цікаво, — сказав Роман, — а як ви там спілкувалися?
     — Мій брат вільно володіє лаоською мовою, — повідомив Василь. — Він і був у нас усюди ґідом. А я теж засвоїв дві лаоських фрази: привітання «Сабайді!» та подяку «Кхоп-тьяй!». 
     — А яка там була погода? — поцікавився Віталій.
     — Дуже спекотно, — відповів Василь. — Там у них зараз, якраз, сухий сезон.
     — А якусь лаоську дівчину там не зустрів? — запитав Віталій.
     — Я не хотів би свою наречену носити в кишені, — жартома відповів Василь. 
     — Що, настільки вони мініатюрні?
     — Вони всі там виглядають неначе підлітки, — пояснив Василь.
      Розглядаючи світлини, Антін несподівано помітив, що на всіх товарах усі написи зроблені не лаоською, а тайською мовою: і на конвертах для фотопаперу, і на різноманітних канцтоварах, котрі Василь роздавав своїм близьким друзям як сувеніри. 
     — А це, до речі, написано тайською мовою, — зазначив Антін. — Я трохи навчився розрізняти тайську писемність від лаоської. Лаоські літери є більш заокругленими, а тайські — пряміші.
     — Маєш рацію, — відповів Василь. — Там усі товари з Таїланду. У Лаосі майже нічого власного не виробляється — майже все завозиться з Таїланду. Але мій брат пояснив, що лаосці розуміють тайську мову без перекладу, бо то є дуже близькі мови. Та й їхні системи письма мають між собою дуже багато спільного. 
     —  А я на цих канікулах їздила до Угорщини, — повідомила Таня Прокопенко. 
     — Знову у складі якоїсь делеґації? — запитав Василь.
     — Ні, — відповіла Таня. — Цього разу — за приватним запрошенням. 
     — Ну, і як тобі Угорщина? — поцікавився Василь. 
     — Не порівняти з Югославією! — вигукнула Таня. — Югославія — це, взагалі, справжній Захід. Чехословаччина, навпаки, виглядає вкрай занедбаною. А Угорщина — це щось середнє між Чехословаччиною та Югославією. Розмаїття товарів там таке ж саме, як і в Югославії, проте міста там так само занедбані, як і в Чехословаччині. Будапешт — порівняно з Белградом — виглядає немов після бомбардування. 
     — В НДР міста, взагалі, виглядають так, неначе Друга світова війна скінчилася допіру кілька днів тому, — зазначив Василь. — Я до НДР їздив після першого курсу й буквально жахнувся, побачивши суцільну руїну і в Берліні, і в Ляйпціґу. — неначе, дійсно, ці міста зазнавали бомбардувань за день до мого приїзду.
     — А що, до речі, ви чули про відставку Нівалова з посади першого секретаря обкому партії? — запитала Валя. — Я щось таке чула, але так і не зрозуміла, що до чого.
     — Бо він прокручував якісь махінації з запрошеннями до Югославії, використовуючи своє службове становище, — пояснив Роман. — Про це навіть у якійсь ґазеті була стаття під заголовком «Високопоставлені туристи». Нехай вони всі полетять зі своїх посад якомога скоріше, бо життя вже ніякого нема від усіх отих високопоставлених паразитів!
      Повернувшись додому, Антін застав там Віктора Дмитровича та Белу Анатоліївну.
     — Добрий день! — сказав Антін гостям.
     — Вітаю тебе, Антоне, з початком нового семестру! — вигукнув Віктор Дмитрович. 
     — Дякую, — відповів Антін. — До речі, тут один наш однокурсник на зимових канікулах їздив до Лаосу. Він нам багато демонстрував світлин звідти. 
     — Ти все брешеш, Антоне! — заявила Бела Анатоліївна. Ну, сам поміркуй, ну хто з наших людей може дозволити собі поїздку до Лаосу? Та й у ВВІР хіба когось пустять до Лаосу?
     — У цього однокурсника рідний брат працює у радянському посольстві у В’єнтьяні, — пояснив Антін. — Саме він і запросив і батьків, і брата до себе. 
     — Це все дурниця! — крикнула Бела Анатоліївна. — Цього всього не може бути тому, що цього просто не може бути! Ну, хіба хтось може поїхати до Лаосу? Сам поміркуй!
     — А звідки тоді світлини? — здивовано спитав Антін. 
     — Та хіба ці світлини неможливо підробити? — наполягала на своєму Бела Анатоліївна. — Він міг себе вирізати, а потім наклеїти себе на всі ті краєвиди. І тепер він вам усім вішає локшини на вуха, буцімто він їздив до Лаосу… Ну, я не вірю — як би ти не намагався мене переконати у протилежному! Тут одне з двох: або брешеш ти, або бреше він! 
     — А Антін теж мріє поїхати влітку кудись за кордон, — видала на-гора інформацію Клавдія Петрівна.
     — Та хто тебе пустить за кордон, Антоне? — скептично запитала Бела Анатоліївна. 
     — Ну, якщо я придбаю туристську путівку в «Інтуристі», або через «Супутник», — пояснив Антін. — Минулого року багато моїх однокурсників побували у країнах колишнього соцтабору. А декому навіть і до капіталістичних країн вдалося поїхати. До Фінляндії, наприклад…
     — Це все блатні! — заявила Бела Анатоліївна. — А ти не блатний. Ти ніколи не потрапиш за кордон — я тобі це обіцяю! 
     — Чому Ви так катеґорично заявляєте? — здивовано запитав Антін.
     — Ось, побачиш! — відповіла Бела Анатоліївна. — Я тобі даю чесне слово! Тобі ніколи не вдасться потрапити за кордон! Бо я в цьому впевнена!
     А тим часом по радіо та по телебаченню чи не щодня передавали танець «Ламбада» у виконанні бразильської групи «Каома». Уперше цей відеокліп було показано у програмі Володимира Молчанова «До і після опівночі» напередодні Нового року. Тоді цей відеокліп для багатьох телеглядачів виявився справжнім шоком: танцюристки в коротеньких спідничках, під котрими були навіть не плавки, а стрінґи, що повністю відкривали зад, робили такі відверті піруети, неначе то був не танець, а якийсь груповий секс. А потім «Ламбаду» почали танцювати й у Радянському Союзі. Цей танець став одним із символів 1990 року, знаменуючи духовне та, насамперед, сексуальне розкріпачення всього тодішнього радянського суспільства. Велика сексуальна революція успішно відбулася. Іще за якихось чотири роки до того, за словами відомої учасниці телемостів з Америкою, в Радянському Союзі не було ніякого сексу. І ось той секс, якого — згідно з офіційною думкою — не було, нарешті, став нормою життя. Особливо раділа сексуальному розкріпаченню молодь, і, насамперед, студенти. 
22 
     У перший день семестру, котрий, якраз, припадав на п’ятницю, відбулося перше після Нового року засідання КІДу. Незабаром мав відбутися черговий фестиваль інтернаціональної дружби — «Студентський світ — 90». Треба було вирішити цілу купу організаційних питань стосовно проведення цього дійства. Але, незалежно від порядку денного, КІДівці й без того раділи цьому першому в 1990 році засіданню. Кожен прагнув зустрітися зі своїми старими друзями, розпитати їх, хто як провів зимові канікули та поділитися власними враженнями від канікул. 
     — Привіт, Марійко! — вигукнула Мзія, поки засідання ще не розпочалося. 
     — Привіт, Мзіє! — вигукнула Марійка у відповідь. — Як давно я тебе не бачила! Ну, як у тебе справи?
     — Та ось, зараз у нас триває практика у школі — аж до кінця березня, тобто, до шкільних канікул. А далі я вже працюватиму над своєю дипломною роботою — і все! Отже, через якихось чотири місяці я, отримавши диплом, скажу рідній Alma Mater: «Ciao!». 
     — Як швидко час промайнув! — зазначила Марійка. — Здавалося б, твій тато ще тільки вчора запрошував нас усіх до ресторану «Дністер», коли ти вступила до універу. І ось через чотири місяці ти отримаєш диплом про вищу освіту! А мені — не знаю, на жаль, чи на щастя, — ще два роки треба чекати.
     — До речі, — повідомила Мзія, — у січні я навіть встигла до Югославії з’їздити. 
     — І ти теж там була? — здивувалася Марійка. — Уяви собі, я теж там була одразу ж після зимової сесії.
     — А в якому місті? — поцікавилася Мзія. — Випадково, не в Суботіце?
     — У Суботіце, — підтвердила Марійка. — Усі, хто їздив до Югославії за виправленими запрошеннями, їхали до Суботіце. 
     — Ти диви! — вигукнула Мзія. — Усі прагнуть поїхати до Югославії!
     — Нівалов теж прагнув…
     — Він зловживав своєю службовою посадою, — пояснила Мзія. 
     — А якби він не зловживав, — погодилася Марійка, — то б і не полетів зі своєї посади!
     — Нехай вони всі полетять якомога скоріше! — вигукнула Мзія. — До речі, як ти придбала своє запрошення? На базарі?
     — Ні, на базарі я ризикувати не відважилася, відповіла Марійка. — Мене познайомили з людьми, котрі реґулярно їздять до Югославії. У них я й придбала штампований бланк. А після цього я пішла до англійської кафедри, де моє прізвище вдрукувала тамтешня лаборантка. А далі я вже робила так, як усі. 
     — А я своє запрошення придбала на базарі, — повідомила Мзія.
     — Але воно могло виявитися фальшивим, — застерегла Марійка.
     — На щастя, не виявилося…
     Нарешті, засідання КІДу розпочалося.
     — До речі, — оголосив Дмитро Лопушняк, відкриваючи чергове засідання, — цього разу очікується рекордна кількість делеґацій на наш фестиваль. Такої кількості позитивних відповідей в нас іще не було за всю історію нашого КІДу! 
     Як і в минулі роки, КІДівці домовилися напередодні фестивалю зустрічатися двічі на тиждень: у вівторок та у п’ятницю…
     — Марійко! — вигукнув Степан Вікторович, коли його дочка повернулася додому після засідання КІДу. — Зараз у програмі «Час» щойно повідомили про скасування шостої статті конституції. Нарешті КПРС більше не вважається офіційно керівною та спрямовуючою силою нашого суспільства. 
     — Давно пора! — вигукнула Марійка. — У Східній Європі це вже минулої осені зробили! Цю злочинну КПРС, взагалі, треба усунути від влади якомога скоріше!
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 9 лютого 1990 року. Сьогодні розпочався новий семестр — весняний семестр на третьому курсі. А це означає, що я вже подолала екватор, тобто пройшла вже половину свого студентського шляху. Я цей «екватор» відзначила поїздкою до Югославії. Навіть зараз мені важко собі уявити, через що я мала пройти, аби лише впродовж якогось одного тижня погостювати в місті Суботіце, що розташовано на півночі автономного краю Воєводина. Спочатку мої подруги на курсі познайомили мене з людьми, котрі займаються розповсюдженням югославських запрошень. У вересні минулого року я придбала таке запрошення та пішла до англійської кафедри, аби лаборантка тієї кафедри мені вдрукувала мої дані у той бланк, що я принесла. Потім я понесла те запрошення до ВВІР, аби мені поставили в паспорті дозвіл на виїзд до Югославії. Дякувати Богові, мені було видано закордонний паспорт іще рік тому, через що клопотів з його оформленням було набагато менше. Добре, хоч ці паспорти тепер видаються на руки, адже тато мені повідомив, що раніше закордонний паспорт після повернення з-за кордону треба було обов’язково здати в обмін на внутрішній. Який то був маразм! Отже, я пішла до ВВІР, там мені дали анкету, котру я мала завірити у свого декана, потім я мала сфотографуватися. Декан, до речі, сказав, що якщо я збираюся їхати до Югославії посеред семестру, то я можу навіть і не повертатися до університету, бо тепер — згідно з новими правилами — всі студенти, що виїздять за кордон у приватних справах протягом семестру, підлягають негайному відрахуванню з університету без права поновлення. Допіру після того, як я його переконала у своїх намірах відвідати Югославію протягом зимових канікул, склавши всю сесію, він погодився підписати мені оту нещасну анкету-заяву. Ну, а, склавши останній іспит, я, нарешті, поїхала до міста Суботіце. Мені казали, що є прямий потяг Львів — Суботіце, проте такого потяга не виявилося й близько. Довелося їхати з пересадкою в Будапешті. Є, правда, ще прямий потяг до Белграда, але ніхто мені навіть і не повідомив, чи зупиняється він у Суботіце. Приїхавши в Суботіце, я була вражена тим, що там майже ніхто не розмовляє сербськохорватською. Лише угорською. Там, до речі, мешкають і українці, проте розмовляють вони якимось дуже дивним діалектом, котрий відрізняється від української мови не менше, ніж російська мова. Коротше кажучи, я сіла на таксі та, показавши водієві адресу, переписану з запрошення, я доїхала до місця призначення. Господарями двоповерхового будинку, розташованого за вказаною адресою, виявилися вчителі місцевої гімназії. Вони дуже тепло мене прийняли, коли я дала їм подарунки — касетний магнітофон, портативний пилосос та набір рибних консервів. Поселили мене в дуже зручну кімнату, котру вони спеціально тримають для гостей. У сусідній кімнаті вже мешкало якесь подружжя з Тернополя. Разом ми дуже багато ходили містом. В основному, ми відвідували місцевий базар, де закупили подарунки для своїх родичів та знайомих. Що можна сказати про саме місто? Воно — як і багато інших східноєвропейських міст — дуже нагадує мені Чернівці. Часом мені навіть здавалося, що з Чернівців я нікуди не виїздила. Але Югославія — це зовсім інший світ. Навіть із Болгарією її важко порівняти. По-перше, будинки там є набагато акуратнішими, ніж у Чернівцях. А вулиці — чистіші. По-друге, про такий широкий вибір товарів — як у крамницях, так і на базарі, — нам навіть і думати годі. Мені здається, що з нашим дефіцитом ми ніколи не доженемо Югославію. Отже, за тиждень до початку нового семестру я повернулася додому вся така задоволена від того, що мені вдалося-таки змінити оточення. Та й подарунки всім дуже сподобалися. Собі я там придбала двокасетний магнітофон, яких у нас, у Союзі, ще нема. У нас іще багато чого нема, що для югославів стало вже цілком звичним явищем. Але як мені важко було знову звикати до звичної радянської дійсності: після Югославії я впродовж тижня не могла вийти зі стану депресії. І я зробила для себе такий висновок: ніяка перебудова, котру вже п’ятий рік проводить Горбачов, нічого не змінить доти, доки КПРС не буде усунено від влади й Україна, нарешті, не стане вільною та незалежною. Радянський Союз настільки вже прогнив, що ніякі реформи, ніяке оновлення вже не допоможуть. Тільки повна незалежність від Москви ґарантуватиме нам гідне життя. 
     Отже, сьогодні в нас розпочався новий семестр. І сьогодні ж я була в КІДі. Ми раді були знову зустрітися один з одним. До речі, Мзія теж їздила до Югославії — тільки місяцем раніше, ніж я, адже на п’ятому курсі зимова сесія триває впродовж грудня, а зимові канікули перед педагогічною практикою збігаються зі шкільними канікулами. А тепер ми в КІДі готуємося до проведення чергового КІДівського фестивалю «Студентський світ — 90». На цьому фестивалі очікується рекордна кількість делеґацій. Я відчуваю, що то буде набагато ґрандіозніший фестиваль, ніж в усі попередні роки». 
23  
     Починаючи з перших тижнів семестру, в Інтерклубі розпочалася інтенсивна підготовка до фестивалю. Паралельно з цим в університеті розпочався вибірковий конкурс на навчання впродовж одного семестру у Сполучених Штатах Америки та в Канаді.
     У перший вівторок семестру Павло Петрович зібрав усіх третьокурсників англійського відділення у великій лекційній авдиторії. Разом із Чіфом у цих зборах брали участь і деякі інші викладачі англійської кафедри. 
     — Перед тим, як рекомендувати кандидатури на участь у вибірковому конкурсі на навчання в США та Канаді, — розпочав своє звернення Павло Петрович, — ми вирішили спочатку відібрати претендентів на відкритому засіданні цілого курсу, аби ви всі разом вирішили, хто, дійсно, є гідним того, аби взяти участь у вибірковому конкурсі. Позмагатися, так би мовити, за право навчатися або в США, або в Канаді. Головними критеріями для всіх тих кандидатур є такі: по-перше, всі ці кандидати повинні бути відмінниками, тобто оцінки принаймні за останні дві сесії в них повинні бути всі відмінними. Особливо це стосується практичних занять з основної іноземної мови та з теоретичних фахових дисциплін. При цьому допускаються «четвірки» з філософії, чи з військової справи, але аж ніяк не з лексикології, чи вступу до германської філології. Отже, всіх, хто не дотягує до цих вимог, прохання не турбуватися. Крім того, для навчання в Канаді існує ще один критерій відбору: претенденти повинні бути випускниками шкіл з українською мовою навчання та бути українцями за паспортом. Отже, тим, хто закінчив російську школу, а також тим, у чиєму паспорті записана якась інша національність, теж прохання не турбуватися. Вони можуть навчатися лише в США, але не в Канаді. 
     Після недовгих дискусій до участі в конкурсі було рекомендовано всіх, хто в останню сесію мав оцінку «відмінно» з основної іноземної мови та з лексикології. Паралельно в кожного з претендентів Павло Петрович запитував, яку мову той претендент у кандидати вважає рідною, яку школу він закінчив та що в нього записано в паспорті. 
     Спочатку висунуті кандидати мали написати письмовий тест з англійської мови, що спирався на програму TOEFL. Той тест включав до себе, по-перше, лексико-граматичні завдання, по-друге — авдиювання, по-третє — твір англійською мовою на завдану тему. Ті, хто набрав за письмовий тест необхідну кількість балів, вважалися півфіналістами та допускалися до другого туру — у формі усної співбесіди з членами комісії, що складалася з трьох викладачів з англійської кафедри та двох співробітників міжнародного відділу. Уся співбесіда записувалася на магнітофонну плівку. Після ретельного аналізу два тижні по тому комісія мала назвати фіналістів конкурсу. Але як би там не проводився той конкурс — усе одно, всі ті змагання були справжнісіньким фарсом. Хто куди поїде — було вже відомо заздалегідь. Залежно від суми хабара, котру внесли батьки претендентів членам комісії. Заслуги батьків та їхні службові посади — ось головний чинник, котрий був вирішальним при відборі фіналістів. 
     Ну, а КІДівці, тим часом, очікували черговий фестиваль інтернаціональної дружби. Як і в минулі роки, напередодні фестивалю було вирішено збиратися двічі на тиждень — у вівторок та у п’ятницю. 
     Останній тиждень був особливо напруженим. 
     У понеділок упродовж цілого дня Антін готувався до домашнього читання, аби скласти відробку наперед. Дякувати Богові, Бела Сергіївна виявилася дуже порядною викладачкою, тому вона дуже легко пішла Антонові назустріч. Її неначе підмінили: вона була вже зовсім не тією Белою Сергіївною, якою вона була за два роки до того, коли Антін був на першому курсі. У неї вже не було того упередженого ставлення до Антона. До того ж, на домашньому читанні Бела Сергіївна розбирала зі студентами роман Джека Лондона «Мартін Іден» — досить поширений твір. Антонові дуже легко вдалося дістати як оригінальний текст англійською мовою, так і його російський переклад. Отже, якщо якийсь епізод в оригіналі був незрозумілим, можна було запросто подивитися його переклад. Але, звичайно ж, перекладом не можна було обмежуватися. Крім того, Бела Сергіївна роздала всім студентам методички, де було цілком ясно та зрозуміло вказано, на що конкретно треба звернути увагу в тому, чи іншому розділі. А головне — які конкретно нові слова та фразеологізми треба було вчити напам’ять. Працювати з такою методичкою було суцільним задоволенням — не те, що зовсім без методички протягом минулого семестру, коли студенти не знали, що Олена Андріївна може їх запитати цього разу.
     Отже, Антін, прочитавши необхідний розділ, одразу ж відкрив методичку на потрібному місці та почав, по-перше, зубрити нові слова та вирази, а, по-друге, шукати в тексті відповіді на запитання з методички. 
     Наступного дня після четвертої пари Антін, як і домовився, зустрівся з Белою Сергіївною та відповів усе те, що вона його запитала. Антонові навіть самому було приємно від того, як добре йому вдалося підготуватися до найскладнішої з усіх фахових дисциплін. 
     — Добре, Антоне, — сказала Бела Сергіївна, коли Антін склав їй відробку наперед, — у п’ятницю Ви спокійно можете йти на фестиваль. Я вас звільняю від свого заняття. Бажаю Вам приємно провести час у компанії з цікавими гостями. 
     — Дуже Вам дякую! — радісно вигукнув Антін у стані, близькому до екстазу.
     — Там, напевно, й іноземці будуть, — припустила Бела Сергіївна.
     — Не знаю, — відповів Антін. — Мабуть…
     Попрощавшись із Белою Сергіївною, Антін одразу ж пішов додому, аби пообідати та піти на сьому годину вечора на засідання Інтерклубу. Він хотів прийти на те засідання заздалегідь, бо того дня КІДівці мали розподілити між собою делеґації. Антін знав про те, що на той фестиваль мала приїхати делеґація з Дауґавпілсського педагогічного інституту. І йому хотілося бути ґідом саме в них — у студентів з Дауґавпілса. Тому Антін хотів якомога швидше прийти на те засідання, аби не запізнитися з вибором своєї омріяної делеґації. 
     Пообідавши та підготувавшись до заняття з Oral Speech Practice, Антін вирушив на те засідання — останнє засідання КІДу перед початком фестивалю «Студентський світ — 90». Фестивалю, котрий обіцяв бути найкращим з усіх фестивалів, котрі колись проводилися у стінах КІДу «Ровесник». 
     Надворі була справжня весна. Було дуже тепло та приємно. Погода стояла досить-таки теплою для середини лютого. І хоча небо було досить хмарним, — усе одно, приємний атлантичний вітерець ніс із собою теплі повітряні маси, від котрих було дуже лагідно. Тому Антін одягнувся вже по-весняному — у весняну куртку та без головного убору. 
     Антін вирішив іти пішки. Біля входу до парку Шевченка його наздогнав Роман Іващенко, минулорічний президент КІДу, котрий теж поспішав на таке відповідальне засідання клубу. 
     — Привіт, Антоне! — вигукнув Роман. — Теж поспішаєш вибрати собі якусь делеґацію? 
     — Привіт, Романе! — вигукнув Антін у відповідь. — Авжеж! … До речі, ти чув про скасування шостої статті конституції?
     — Давно було пора! — відповів Роман. — Адже недарма Бісмарк казав свого часу: «Хочете побудувати соціалізм — беріть ту країну, котрої вам не шкода».
     — Маєш рацію, — заявив Антін. — Ось, дивися, що ця бандитська влада скоїла в Баку! Не хочуть вони справжнього плюралізму! Вони жадають лише збереження монопольної влади КПРС!
     Так вони разом — Роман та Антін — дійшли до третього гуртожитку, в котрому знаходилася кімната КІДу. Члени КІДу поступово сходилися. Нарешті, коли всі зійшлися, Дмитро Лопушняк оголосив засідання КІДу відкритим. 
     — До нас прагнуть завітати представники п’ятдесяти шести делеґацій! — оголосив Дмитро, відкриваючи засідання. — Такої рекордної кількості гостей в нас не було, напевно, за цілу історію нашого КІДу, починаючи, мабуть, з шістдесят восьмого року, коли його було засновано. 
     — В нас навіть ґідів не вистачить на таку ораву! — вигукнув Микола Левандовський. 
     — Комусь доведеться, напевно, взяти по кілька делеґацій, — заявив Дмитро. — Вже зарезервовані місця і у студентському профілакторії у п’ятому гуртожитку, і в готелі «Буковина», і в готелі «Турист», і в готелі «Верховина». Отже, нам треба дуже ретельно підготуватися, аби бути спроможними прийняти всю цю зграю. 
     Вирішивши цілу низку організаційних питань, Дмитро перейшов до розподілу делеґацій.
     — А ти, Антоне, кого собі бажаєш узяти? — запитав Дмитро, коли черга дійшла до Ковальова.
     — Дауґавпілс! — з упевненістю відповів Антін. 
     — Ну, добре, — погодився Дмитро. — Тільки я заздалегідь попереджаю: вони ще не повідомили, коли приїдуть. І чи, взагалі, приїдуть. 
     — Усе одно, Дауґавпілс! — наполегливо заявив Антін.
     Марійка вибрала собі гостей з Ленінградського університету, а Мзія — делеґацію з молдавського міста Белці. 
     Після того, як усі делеґації були розподілені (а декому, дійсно, дали-таки по кілька делеґацій), Дмитро витягнув зі своєї спортивної сумки програмки, віддруковані ротапринтним способом на рожевому картоні, та мотузки, аби ці картонки можна було вішати на шию. Поки Дмитро роздавав програмки, Микола дістав із кишені своєї вельветової сорочки китайську ручку з відкритим пером, наповнену чорними чорнилами, та почав собі та всім своїм подружкам писати великими друкованими літерами прізвиська на лінії, де треба було написати своє прізвище. Антін натомість написав своє справжнє ім’я та прізвище, а ось на тій лінії, де треба було вказати свій навчальний заклад, Антін написав: «Господарі». 
     У стані глибокого задоволення Антін повернувся додому. Ще по дорозі додому він мріяв, як зустріне латвійських гостей, як вітатиме їх фразами, вичерпаними з розмовника, як водитиме їх чернівецькими вулицями та показуватиме їм різні визначні місця. 
     Після четвертої пари наступного дня відбулися комсомольські збори факультету. Відбулися ці збори в Мармуровій залі. Вів їх викладач німецької кафедри Сергій Павлович Житарюк, котрий виконував обов’язки комсорга факультету. Він торкався, в основному, результатів зимової сесії. Але про конкурсний відбір кандидатів на навчання в США та Канаді він також згадав. 
     — На минулому тижні, — сказав Сергій Павлович, — відбувся перший тур вибіркового конкурсу серед кандидатів на навчання в англомовних країнах. Зараз комісія, призначена ректором та затверджена на засіданні вченої ради, перевіряє письмові завдання. Коли всі письмові роботи будуть перевірені, за їхніми результатами будуть оголошені півфіналісти. І тоді відбудеться усна співбесіда з півфіналістами. Я ще хочу вам іще раз нагадати, що ми до етнічної дискримінації претендентів на навчання у Канаді не маємо ніякого стосунку. То є вимога сторони, що приймає, — посилати їм лише етнічних українців. Але для навчання в США такої вимоги нема, тому в США можуть навчатися представники будь-якої національності…
     Після закінчення зборів Антін одразу ж поїхав до КІДу. Вже на підході до третього гуртожитку він почув якісь дивовижні звуки, що лунали з відкритих вікон КІДівського приміщення.
     — Іди, Антоне, знайомся, — сказав Микола Левандовський, сидячи біля вахтерки, коли Антін зайшов до вестибулю третього гуртожитку. — Там такий цікавий гість завітав до нашого клубу.
     Антін відчинив двері КІДу. У кімнаті було досить багато гостей. А у центрі уваги був якийсь чорнявий хлопець, котрий грав на портативній фісгармонії та співав якісь пісні досить дивовижною мовою.
     — Усім привіт! — вигукнув Антін.
     — I’m from Republic of Afghanistan, — повідомив гість. — My name is Ahmad Zakir. Now I study in Stavropol.176 
     — Схар му пе хайр! — сказав Антін, що мовою пушту означає: «Доброго дня!». — And my name is Antin177.
     — I’m not Pashto, — уточнив Закір. — I’m Tajik and my mother tongue is Dari178. 
     — О.К., — відповів Антін. — Руз бахейр! 
     — Руз бахейр! — привітався Закір, потиснувши Антонові руку ще раз.
     — By the way, how do you call this musical instrument?179 — поцікавився Антін. 
     — It’s a harmony180, — пояснив Закір. 
     — Harmony? — перепитав Антін.
     — Yes, — підтвердив Закір, — we call it harmony.
     — May I play something?181 
     — You’re welcome182, — погодився Закір. 
     Антін почав награвати мелодію пісні «Сміються й плачуть солов’ї», натискаючи правицею на клавіші, а лівицею розтискаючи та стискаючи міхи. Звучав цей дивовижний інструмент, на котрому красувався якийсь напис пенджабською мовою (Антін одразу ж упізнав писемність ґурмукхі), неначе акордеон, та й клавіатура в нього була як в акордеона. Ось тільки грати на цій фісгармонії обома руками на ньому було неможливо: другою рукою треба було рухати міхи, а лівої клавіатури, як на акордеоні, на ній не було. 
     — I’d like to play with both hands, — сказав Антін. — Is it possible to play this instrument with both hands?183
     — Unfortunately, not, — відповів Закір. — But if you want, I can help you. I’ll move the bellows while you play something184.
     — I’d be very grateful if you help me master this exotic instrument185, — зазначив Антін.
     Антін почав грати на індійській фісгармонії обома руками ту ж саму мелодію, а Закір тим часом розсував та зсував міхи. Потім Антін зіграв іще кілька популярних мелодій, після чого всі зааплодували. 
     Антін показав Закірові свій записник із повсякденними виразами мовами народів світу, відкривши йому цей записник на перських та пуштунських виразах.
     — Would you like to look it through whether it’s right?186 — запитав Антін. 
     Закір узяв записник та почав дивитися. 
     — By the way, what is the Dari for “Happy New Year!”? — поцікавився Антін. — I tried to look for this expression in many dictionaries, but all was in vain. I failed finding its exact equivalent187.
     — Sâl nav šoma mubârak, — підказав Закір.
     — Could you put it down how it’s written in Dari?188 — спитав Антін.
     Закір узяв ручку та написав йому прямо в Антонів записник. Антін ще за півроку до того досить непогано засвоїв арабську абетку, проте він нічого не міг розібрати, де яка літера. Як виявилося, те, що засвоїв Антін, було лише друкованим шрифтом, що звався насх. Проте рукописний перський шрифт сильно відрізнявся від насху. Антін почав уважно вдивлятися в те, що йому написав Закір, намагаючись зрозуміти, що до чого.
     — До речі, — поцікавився Антін у Дмитра, — чи є якісь новини з Дауґавпілса?
     — Поки що нема, — відповів Дмитро. 
     — Тоді я завтра піду на пари, — зазначив Антін. — В нас завтра лише дві пари. Отже, після другої пари я сюди обов’язково зайду.
     — Заходь, — погодився Дмитро. — Мабуть, вони завтра вже заявлять про себе.
     Поступово кімната КІДу заповнювалася гостями. З Владимира знову приїхав Ігор Соломин, а з Нальчика —Енвер Ісаєв. Було й багато інших знайомих облич. 
     У четвер одразу ж після другої пари Антін сів на тролейбус та поїхав до Інтерклубу. Зійшовши на зупинці тролейбуса номер один «Мікрорайон», Антін бігом побіг до третього гуртожитку. У КІДі було дуже багато гостей — і тих, кого Антін бачив минулого вечора, і нових.
     — Усім привіт! — вигукнув Антін, зайшовши до кімнати КІДу. — Мої з Дауґавпілса ще не приїхали?
     — Я з Дауґавпілса, — відповів один хлопець років дев’ятнадцяти.
     — Я ваш ґід, — представився Антін, потиснувши гостеві руку. — Мене звуть Антін.
     — А мене — Михайло, — сказав гість.
     — А де вся група?
     — Ми приїхали сьогодні львівським потягом рано вранці, — пояснив Михайло. — Ми всі дуже втомилися. Зараз усі наші дівчата відпочивають. 
     — А де ви поселилися? — запитав Антін.
     — У профілакторії, — повідомив Михайло. — Кімнати номер п’ятсот дванадцять та п’ятсот чотирнадцять. Заходь сьогодні десь близько шістнадцятої години — тоді я й познайомлю тебе з нашими дівчатами. 
     — Гаразд, — сказав Антін. — А ви вже зареєструвалися?
     — Так, — відповів Михайло. — Я вже взяв програмки на всіх. 
     — Тоді — до шістнадцятої години, — заявив Антін. — О сімнадцятій годині я завітаю до вас — прямо до профілакторію. 
     — Бувай! — вигукнув Михайло.
     Прийшовши додому, Антін дуже швидко пообідав, після чого він одягнувся по-святковому: у новий піджак, нові штани та нову однотонну сорочку з краваткою. О шістнадцятій годині Антін вже був у профілакторії. 
     Знайшовши п’ятсот дванадцяту кімнату, Антін постукав. Кімнату відкрила якась дівчина у червоному вельветовому халаті. 
     — Вибачте, ви з Дауґавпілса? — запитав Антін у дівчини.
     — Так, — підтвердила дівчина.
     — Я ваш ґід, — представився Антін. — Мене звуть Антін.
     — Заходь, Антоне, до нас, — сказала дівчина.
     Номер у профілакторії виглядав саме так, як і всі кімнати в тому, «новішому» гуртожитку: маленький коридор, санвузол та дві кімнати. Тільки — на відміну від звичайних кімнат у тому гуртожитку — всі кімнати в профілакторії були двомісними. Та й мебльовані вони були як готельні номери, а не як кімнати гуртожитку. 
     — Проходь, будь ласка, сюди, — сказала дівчина, відчинивши двері однієї з кімнат.
     У тій кімнаті на двох ліжках сиділи ще три дівчини — і теж у халатах. Статура в усіх тих дівчат була надто далекою від Антонової уяви про струнких латвійських красунь. Одразу ж Антонові припали на думку слова з Маяковського: « В Риге не видно худого народонаселения…». Але діватися не було куди: треба було приймати дорогих гостей такими, якими вони були. 
     — Labvakar, dargie draugi! — почав Антін демонструвати свою обізнаність у латиській мові. — Esiet sveicināti! Priecājos jūs redzēt! Atļaujiet jūs apsveikt Bukoviniskā zemē! Vai jūs Bukovinā pirmo reizi?189
     — Jā, — відповіла одна дівчина з комплекцією Руслани Писанки. — Esmu šeit pirmo reizi190.
     — Busim pazistami. Kā jūs sauc?191
     Інша дівчина, що мала трохи стрункішу статуру, почала щось дуже довго пояснювати латиською мовою.
     Вибачте, — сказав Антін, — це, на жаль, усе, що я знаю латиською мовою.
     — А ти молодець, тим не менш! — вигукнула дівчина, схожа на Руслану Писанку. — Чи довго ти вчив ці фрази?
     — Ні, — відповів Антін. — Ці фрази я запам’ятав дуже швидко. Це лише на перший погляд здається, що все це вкрай важко запам’ятати. Насправді, все набагато легше. До того ж, балтійські мови дуже схожі на слов’янські.
     — Маєш рацію, — сказала одна з дівчат. — Дещо спільного в них є.
     — А як вас звати? — поцікавився Антін. 
     — Мене звуть Рамона, — сказала одна з дівчат.
     — А мене — Маріанна, — сказала друга.
     — А мене — Таня, — сказала та дівчина, що мала статуру як у Руслани Писанки. — А четверту дівчину з нашої компанії звуть Юлею. 
     Антін почав розпитувати дівчат про сучасний стан справ у Латвії, а також про Дауґавпілс. Заодно він розповів про свою поїздку до Латвії у серпні вісімдесят восьмого року. 
     — До речі, Дауґавпілс чимось нагадує Лієпаю? — поцікавився Антін.
     — Нічого спільного, — відповіла Маріанна. — Дауґавпілс та Лієпая — це все одно, що Нью-Йорк та Ріо-де-Жанейро. Дауґавпілс багато разів був ущент зруйнованим. Там навіть мережа вулиць суворо прямокутна — не так, як у Ризі, чи в Лієпаї. Хоча деякі старовинні будинки в нас, усе-таки, збереглися. 
     — А, взагалі, скільки вас приїхало?
     — Шестеро, — повідомила Рамона. — З Михайлом ти, напевно, вже зустрічався. А ще у складі нашої групи є один хлопець із Азербайджану. Його звуть Алібек. Він навчається в нашому інституті.
     Антін балакав зі своєю делеґацією десь години до шостої. 
     — Вибач, Антоне, — сказала Рамона. — Ти б не міг вийти в коридор. Нам треба переодягнутися, бо вже пора вирушати до театру. 
     — Так, — погодився Антін, — адже там дійство розпочинається о дев’ятнадцятій годині. 
     Антін вийшов. Хвилин через п’ятнадцять дівчата вийшли — вже одягнені. Невдовзі до коридору вийшли Михайло та Алібек.
     — Ну, що, — сказав Антін, — ходімо до театру?
     — Ходімо, — погодився Михайло. 
     Уся компанія попрямувала до тролейбусної зупинки. 
     На зупинці Антона очікував справжній сюрприз. Антін побачив різнокольорову публіку: двох азіатів, п’ятьох африканців та ще двох юнаків явно з Близького Сходу.
     — Ось, Антоне, знайомся, — сказала Галя Сиротюк, — ось усе це — моя делеґація з Вінницького політехнічного інституту. Ось цей хлопець приїхав з Суринаму. Його звуть Арнольд.
     — Goedendag! — привітався Антін нідерландською з юнаком зі шкірою шоколадного кольору.
     — Goedendag! — відповів Арнольд.
     — А це — хлопець та дівчина з Куби, — продовжила представляти Галя своїх гостей. — Хлопця звуть Сальвадором, а дівчину — Беатою. 
     — ¡Buenos tardes! — привітав Антін кубинців, потиснувши Сальвадорові правицю.
     — А це — двоє хлопців з В’єтнаму…
     — Chào ông! — вигукнув Антін в’єтнамською.
     — А це хлопець з Лівану. Його звуть Мустафою. А поруч — хлопець з Йорданії. Його звуть Ібрагім.
     — Мергаба! — привітався Антін з арабськими гостями.
     — А це — двоє хлопців з Анґоли.
     — Bom dia! — привітав Антін анґольців португальською.
     — Ти знаєш усі ці мови? — здивовано спитала Галя.
     — Звичайно ж, ні, — відповів Антін, показавши Галі свій записник із виписаними повсякденними фразами. 
     — А це — мої гості з Дауґавпілса, — представив Антін свою делеґацію. — Дівчат звуть Маріанна, Рамона, Таня та Юля.
     Сівши на перший тролейбус, усі учасники фестивалю доїхали до кінцевої зупинки «Вулиця Ватутіна». На Театральній площі вже на той момент зібралася величезна кількість гостей. Усі вони співали, скандували якісь гасла…
     Зустрівши перед театром Марійку, Антін представив їй своїх гостей з Дауґавпілса, а Галя — своїх гостей з Вінниці.
     — Ось, Антоне, знайомся з моїми гостями, — сказала Марійка, представивши своїх гостей з Ленінграда. — Оцих хлопців звуть Валера та Ігор. А ця дівчина приїхала з НДР, її звуть Мікаела. А цього хлопця, котрий також навчається в Ленінградському університеті, звуть Хав’єр. Він приїхав аж з Перу.
     — З Перу? — здивовано спитав Антін. — В нас навіть такі студенти є…
     — Як бачиш, — зазначила Марійка.
     — Ви будете довго сміятися, але мене до Радянського Союзу направив мій батько, бо він хотів мене покарати. Але в Радянському Союзі, як виявилося, освіта нічим не гірша, ніж на Заході. Та й Ленінград мені дуже подобається. То є цілком європейське місто.
     — І не холодно тобі там?
     — Не холодно, — посміхнувся Хав’єр. — В нас, в Андах, теж холодно.
     — А ти знаєш мову кечуа? — поцікавився Антін.
     — Я її вивчав у школі, але у великих містах нею майже не розмовляють, — пояснив Хав’єр. — Тому я не можу сказати, що володію нею вільно.
     — А як буде привітання мовою кечуа?
     — Rimaykullayki! — відповів Хав’єр.
     — З першого разу не вимовиш, — посміхнувся Антін.
     — Кечуа — то є дуже складна мова, — зазначив Хав’єр. — Там цілу фразу можна висловити одним довгим словом. 
     — До речі, — запитав Антін, — як там ваша співачка Іма Сумак, її часом іще не забули?
     — Ні, вона ще співає, — відповів Хав’єр. — Вона здатна співати в чотирьох октавах. 
     — Я про це знаю, — сказав Антін. — Її співи мені чимось нагадують молдавські та румунські дойни… До речі, Марійка є моєю майже однокласницею. Ми закінчували одну й ту саму школу в один і той самий рік, але Марійка навчалася в паралельному класі… 
     А тим часом усі почали заходити всередину театру. 
     — Дивіться, який в нас чудовий театр! — вигукнув Антін, показуючи гостям витвір віденських митців. — Його спроектували дуже відомі архітектори з Відня. 
     — Ось дивлюся я, — зізналася Рамона, — і бачу, як Західна Україна відрізняється від Східної. Я була кілька разів у Києві, у Харкові, у Полтаві, але в західній частині вашої республіки я вперше. І бачу, як Чернівці чимось схожі на Ригу.
     — Серйозно? — здивувався Антін. — Львів більше схожий.
     — Місцями — і Чернівці також, — підтримала свою подругу Таня. — Я сама з Риги. 
     — Марійка нам вже трохи показала Чернівці, — повідомив Ігор. — Ось що мені одразу ж кинулося в очі — так це те, що як би далеко ми у вашому місті не відходили від центру — все одно, ми бачимо ошатні вулиці з різноманітною європейською архітектурою. 
     — А чого тут дивуватися? — зауважив Антін. — Чернівці — то є європейське місто, що входило до складу Австро-Угорщини.
     — Ось і я про це, — зазначив Ігор. — Наскільки я знаю, Чернівці за розміром такі, як, наприклад, Псков. Але у Пскові старовинну архітектуру можна знайти лише на двох-трьох вулицях. А далі вже починаються спальні райони. А в Чернівцях околиці міста є нічим не гіршими за центр. Я просто закохався у ваше місто!
     — Як приємно мені це чути! — відповів Антін.
     Цього разу у театрі ставили спектакль «Біндюжник і король» за відомим твором Ісака Бабеля. Антін сидів серед своїх латвійських гостей і намагався синхронно перекладати на російську мову все, що говорили актори.
     А після закінчення вистави всіх учасників фестивалю запросили до театрального буфету, де актори влаштували товариську зустріч. 
     — Ми дуже раді вітати вас усіх у стінах нашого чудового театру, — оголосив один з акторів, коли всі зібралися в буфеті. — Ми хотіли б дещо розповісти і про цей театр, і про нашу працю, а заодно, так би мовити, показати нашу акторську самодіяльність.
     Актори почали співати різноманітні пісні — як ліричні, так і жартівливі, — демонстрували різні естрадні мініатюри, розповідаючи в інтервалах між цими номерами про своє навчання в театральному училищі та про акторські будні. 
     — А тепер, — сказав один з акторів, — ми хотіли б запросити всіх, хто бажав би, приєднатися до виступів. 
     Першим до акторів вийшов Ігор Соломин. Актори дали йому ґітару.
     — Я хотів би проспівати пісню Олега Мітяєва «Изгиб гитары желтой…», — повідомив Ігор.
     Він почав співати, а актори до нього приєдналися.
     Скінчилася та товариська зустріч загальним братанням студентів та акторів. Годинник показував вже десять хвилин на дванадцяту ночі. Оскільки центральний вхід було вже зачинено, всіх випустили через службовий вхід.
     — Антоне, — звернувся до нього Михайло, коли всі вийшли з приміщення театру. — У тебе є мафон?
     — Що? — не зрозумів Антін.
     — Ну, магнітофон, — пояснив Михайло. — Ми його називаємо скорочено — мафон.
     — Взагалі-то, є, — відповів Антін.
     — А ти б не міг нам його позичити? 
     — Куди позичити?
     — Ну, поки ми перебуваємо тут, у цьому гуртожитку, — сказав Михайло.
     — Не знаю, чи це можливо, — скептично відповів Антін.
     Він злякався, що з тим його магнітофоном могло статися все, що завгодно, тому він зовсім не бажав його віддавати.
     — Скоріше за все, ні, — заявив Антін, шкодуючи за тим, що він сказав правду. 
     — А я гадав, що ти нам допоможеш, — невдоволено сказав Михайло.
     А тим часом усі рушили до тролейбусної зупинки. Погода стояла чудова. Свіжий атлантичний вітерець, що віяв час від часу, був немов морський бриз. Небо було ясним та зоряним. Погода наступного дня обіцяла бути дуже теплою, сонячною та ясною. 
     — Як у вас тут гарно! — вигукнула Маріанна. — Прямо хочеться співати!
     — А ти можеш заспівати національний гімн Латвії? — поцікавився Антін. — Тільки не Латвійської РСР, а довоєнної Латвії.
     — А чому б ні? — сказала Маріанна. — Я цей гімн знаю.
     Маріанна почала співати:
Dievs, svētī Latviju,
Mūs’ dārgo tēviju,
Svētī jel Latviju,
Ak, svētī jel to! …
     — Браво, браво! — вигукнув Антін. — Може, й мені заспівати «Ще не вмерла Україна»? Шкода тільки, я слів не знаю…
     — Я знаю, — сказав Роман Іващенко. 
     Він заспівав:
Ще не вмерла України
І слава, і воля.
Ще нам браття, українці,
Усміхнеться доля…
     Усі зааплодували.
     — Ось, беріть з Романа приклад! — заявила Марійка. — Кому-кому, а нам, історикам, сам Бог велів знати наш національний гімн!
     Проте весела студентська компанія, блукаючи вечірніми міськими вулицями, більше співала пісень зі студентського фольклору, ніж патріотичних: і про бегемотика, в котрого нема талії, і про пивницю, в котру полюбляють ходити студенти… А годинник, між іншим, показував вже майже дванадцяту годину ночі…
     Вранці близько дев’ятої години КІДівці почали заходити за гостями, в котрих вони були ґідами. Антін теж пішов до студмістечка, аби забрати свою делеґацію з профілакторію та повести її на відкриття фестивалю. Перед відходом він начепив на лацкан свого піджака саморобний значок у вигляді російського триколору, намагаючись цим підкреслити свою причетність до російського етносу. 
     По дорозі до гуртожитків Антін зустрів дівчат зі своєї академічної групи, що поспішали на заняття.
     — Антоне, — звернулася до нього Ганна Влох, — а ти, що, сьогодні на заняття не йдеш?
     — А мене офіційно звільнив деканат, — пояснив Антін. — Бо я є членом КІДу та маю супроводжувати свою делеґацію.
     — Ну, добре, — сказала Інна Коростишевська. — Іди до своїх гостей. До речі, звідки вони?
     — Із Дауґавпілса, — відповів Антін.
     Дівчата пішли на заняття, а Антін попрямував до студентських гуртожитків. 
     — Labrīt!192 — вигукнув Антін, зайшовши до дівчат.
     — Labrīt! — сказала Юля у відповідь. 
     — Ну, як ви провели цю ніч? — поцікавився Антін. — Як ви почуваєте себе після вчорашньої гулянки?
     — Йой, Антоне, — застогнала Маріанна, — ми не спали десь години до третьої ночі! Ти б знав, що тут коїлося вночі!
     — Можу собі уявити, — відповів Антін. — Ну, як, ви готові йти на відкриття? 
     — Готові, — відповіла Рамона. — Веди нас до університету. Тільки спочатку дай нам переодягтися.
     — Гаразд, — погодився Антін. — Я почекаю в коридорі. 
     Антін знову вийшов до коридору. Коли дівчата вийшли, вони разом ще зайшли до Михайла та Алібека, після чого вирушили до тролейбусної зупинки. По дорозі до них приєднався Микола Левандовський. 
     Зійшовши біля кінотеатру «Жовтень», разом вони дійшли до Резиденції.
     — І ви навчаєтеся в такому чудовому палаці? — вигукнула Рамона. — Йой, як вам я заздрю!
     — А чого нам заздрити? — сказав Антін. — Ми цієї краси вже давно не помічаємо. 
     — А погода сьогодні обіцяє бути досить теплою, — зазначив Микола. — Я сьогодні вранці чув прогноз погоди — обіцяють до п’ятнадцяти градусів. 
     — Цього року лютий, взагалі, є надзвичайно теплим, — погодився Антін. — Такого ще не було, щоб морозів ми не бачили аж із середини грудня!
     — Парниковий ефект, — зауважив Микола. — Я, якраз, навчаюсь на фізичному факультеті. І там, у нас, цю тему обговорюють досить-таки жваво. Причому, як студенти, так і викладачі. 
     Ось так, обговорюючи погоду, Антін, Микола та латвійські гості дійшли до Червоної зали, де — як і в минулі роки — мало відбутися урочисте відкриття фестивалю «Студентський світ — 90». 
     У Червоній залі гості та організатори фестивалю поступово сходилися. Багато хто був із фотоапаратами: вони фотографувалися на тлі чудової архітектури та просто знімали краєвиди. Особливо їм подобався вигляд з вікна, звідки відкривалася чудова панорама міста. 
     Як і в минулі роки, відкрив урочисте засідання президент клубу Дмитро Лопушняк.
     — Дорогі друзі, — звернувся Дмитро до всіх присутніх. — Дозвольте привітати всіх вас у стінах нашої чудової Alma Mater. Цього року ми маємо рекордну кількість делеґацій: до нас приїхали студенти з п’ятдесяти трьох вищих навчальних закладів нашої країни. Крім того, серед цих делеґатів уперше за багато років присутні іноземні студенти, що навчаються в Радянському Союзі. Ці студенти приїхали з таких країн, як НДР, Югославія, Афганістан, Ліван, Йорданія, Куба, Суринам, Перу, Анґола, В’єтнам…
     А потім слово взяв ректор університету. 
     Цього разу відкриття відбулося менш офіційно, і після вступної промови ректора студенти ще трохи подискутували між собою, а потім вирушили на прогулянку до університетського парку.
     — А хто тут із Югославії? — поцікавився Антін у Дмитра Лопушняка по закінченню урочистого відкриття. 
     — Дівчина з Тольятті, — відповів Дмитро. — Її звуть Ясміна. Хочеш, я тебе з нею познайомлю? Вона дуже приємна дівчина.
     — Звичайно ж, хочу, — відповів Антін. 
     — Ну, ходімо разом, — запропонував Дмитро.
     Вони підійшли до чорнявої дівчини циганської зовнішності, чимось віддалено схожої на співачку Нану Мускурі, тільки з короткою зачіскою. Усе в тієї дівчини було не так, як в інших: і стильна зачіска, і стиль одягу, що суттєво відрізнявся від вбрання основної маси, і навіть рюкзак за плечима — з такими рюкзаками в Чернівцях іще ніхто не ходив. Коротше кажучи, Ясміна виглядала так, неначе вона була інопланетянкою.
     — Знайомся, Ясміно, — сказав Дмитро. — Це Антін. Він навчається в цьому університеті на англійському відділенні. Він дуже приємний та лагідний юнак.
     — Ясміна, — сказала Ясміна, простягнувши Антонові руку.
     — Антін, — відповів Антін, також простягнувши Ясміні руку. 
     Для нього то було незвично, аби дівчина тиснула хлопцеві руку. Для радянського етикету то не було властивим.
     — А за національністю ти сербка? — поцікавився Антін. 
     — Не зовсім, — відповіла Ясміна. — Батько в мене серб, а мати — гречанка з Македонії. Але ми так само маємо родичів і у Греції. 
     — І ти бувала у Греції?
     — Так, — підтвердила Ясміна. — У Салоніках мешкає моя двоюрідна тітка. Я бувала в неї кілька разів. Разом ми й до Афін їздили. 
     — Дуже цікаво, — вигукнув Антін. — А грецькою ти володієш?
     — Трохи володію, — відповіла Ясміна. — Але дуже погано. Моя рідна мова є, все ж таки, сербсько-хорватська. 
     — А де ти мешкаєш у Югославії?
     — У Белграді, — повідомила Ясміна. — Цього року я вже закінчую інститут у Тольятті та повертаюсь назад до Белграда. 
     Антін був у захопленні від знайомства з такою цікавою дівчиною.
     У парку гості поволі блукали алеями, обговорюючи останні події та різноманітні злободенні проблеми. Іноземних гостей дуже багато розпитували також і про життя в їхніх країнах. Надворі стояла тепла та сонячна погода — зовсім не типова для лютого.
     Антін блукав університетським парком то зі своїми латвійськими гостями, то з Ясміною, то з Закіром, то з іноземними студентами з Вінницького політехнічного інституту та з Ленінградського університету. 
     На дванадцяту годину була запланована зустріч в університетському культурному центрі. До гостей знову вийшов Василь Сергійович Фрідман, розповідаючи — як і завжди — багато цікавого і про архітектурний ансамбль, і про резиденцію, і про те, як один американець хотів придбати в нього іконостас. А після цього він знову демонстрував аудіозаписи і руської духовної музики, і вірменських співів епохи раннього середньовіччя. Поки під склепінням колишньої церкви лунали духовні співи, Закір, що сидів по сусідству з Антоном, заснув, притулившись прямо до Антонового плеча. Антін не став його будити: він нерухомо сидів на стільці, аж поки Василь Сергійович не попрощався з публікою. 
     — Ти погано спав? — спитав Антін, коли Закір прокинувся. 
     — Ми, взагалі, майже не спали, — відповів Закір. 
     Після лекції з Василем Сергійовичем усі вирушили на обід до нещодавно відкритої бульйонної. Для гостей були накриті столи, а Антін та інші господарі мусили задовольнятися стійкою бару. 
     Замовивши в буфетниці кухлик бульйону з так званою піццею, котра насправді була лише булочкою з нарізаною ковбасою, залитою сиром, Антін несподівано зустрів викладачку з кафедри філософії Клавдію Андріївну Корбан, котрій він усього за якийсь місяць і один тиждень до того складав іспит із філософії.
     — Доброго дня Вам, Клавдіє Андріївно! — сказав Антін.
     — Добрий день, Антоне! — привіталася Клавдія Андріївна. — Як там Ваша мама поживає?
     — Ви знаєте мою маму? — здивовано запитав Антін.
     — Ми були однокурсниками, — пояснила Клавдія Андріївна. — Ваша мама навчалася на біологічному факультеті, а я — на факультеті іноземних мов, на німецькому відділенні. Я була тоді комсоргом університету — як зараз Олексій Мерзляков. А Ваша мама була однією з найактивніших комсомолок.
     — Я обов’язково скажу своїй мамі про те, що Ви її дуже добре пам’ятаєте, — пообіцяв Антін. — У неї все поки що гаразд.
     — Я одразу дізналася, хто Ви є насправді, — зізналася Клавдія Андріївна, — проте тоді я Вам про це не казала. Адже чи пам’ятаєте, що я вам казала на першому семінарі? Заслуга батьків — то є заслуга батьків. Тому я Вам і не зізнавалася в тому, що я знайома з Вашою мамою — аж поки Ви не склали в мене іспит. Ну, а тепер я можу Вам дуже багато цікавого розповісти про наші взаємостосунки. Я, до речі, Вашу маму дуже часто зустрічаю. Ми так і залишилися з нею добрими друзями. 
     — А я зараз як член КІДу зайнятий на студентському фестивалі, — повідомив Антін. — Мене навіть офіційно деканат звільнив від занять на сьогоднішній день. Ось усі, що сидять за столиками в цій бульйонній, — усе це гості фестивалю. А я особисто є ґідом у делеґації з Дауґавпілсського педінституту.
     — Ось я дивлюся на вашу ґенерацію, — зазначила Клавдія Андріївна, — та бачу, як розкуто себе почуває нинішня молодь — порівняно з нашими часами. І я радію з того, що всім нам випало жити в таку цікаву епоху, коли на зміну старим, авторитарним цінностям приходять цінності нові, демократичні, ліберальні…
     Після обіду Закір підійшов до Антона. 
     — Антоне, — сказав він, — мені треба придбати новий чайник. Ти б не міг показати мені, де тут у вас промтоварні крамниці є.
     — Із задоволенням, — відповів Антін. — А заодно я покажу тобі наше місто. 
     Антін та Закір вирушили в дорогу. 
     — До речі, — сказав Антін, — я десь чув, що в Афганістані новий рік відзначають десь у березні.
     — Маєш рацію, — відповів Закір. — Двадцять першого березня.
     — І який рік ви зустрічатимете через місяць?
     — Тисяча триста шістдесят дев’ятий, — повідомив Закір. 
     Надворі було настільки тепло, що Антін навіть змушений був зняти з себе куртку, залишившись тільки в піджаку. Міськими вулицями блукало багато людей: усі раділи весняному теплу наприкінці лютого. Природа неначе збожеволіла.
     — Скільки тут дівчат ходить у коротких спідницях! — вигукнув Закір. — У нас, в Афганістані, це навіть неможливо собі уявити!
     — Ось якби вони всі були зараз із голими ніжками, — це, взагалі, було б дуже весело! — зізнався Антін.
     — Порядна дівчина, — зазначив Закір, — за мусульманськими традиціями повинна ховати своє тіло. І коротку спідницю я вважаю символом розпусти.
     — Я — теж, — відповів Антін. — Але, все одно, мені так приємно дивитися на дівочі ніжки… Я вважаю, що так, акуратно, нишком це можна робити.
     — А, взагалі, місто у вас дуже красиве! — вигукнув Закір, коли Антін вивів його на Центральну площу. — Такої краси я ще ніде не бачив!
     Обійшовши всі промтоварні крамниці, Закір та Антін, нарешті, знайшли те, що шукали. Придбавши чайник, Закір вирушив до профілакторію, аби підготуватися до вечора знайомств, на котрому він мав виступити зі своєю фісгармонією. Посадивши Закіра на тролейбус, котрий їхав прямо до студмістечка, Антін повернувся додому. 
     Прийшовши додому, Антін, перш за все, подивився на вуличний термометр. Подивився — і очам своїм не повірив: той термометр показував дев’ятнадцять градусів вище нуля. У тіні. Двадцять третього лютого… Такої природної аномалії Антін іще ніколи не бачив у своєму житті. 
     — Антоне! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Нікуди післязавтра не виходь надвір! 
     — Чому це так? — здивовано спитав Антін. — У неділю ми плануємо поїхати до Вижниці. До того ж, така погода чудова стоїть надворі. А в мене нарешті з’явилося трохи вільного часу. 
     — Справа не в погоді, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Вже впродовж цілого тижня по телевізору та по радіо говорять про те, що в неділю плануються масові заворушення.
     — Мабуть, вони стануться десь у Москві, — зазначив Антін, — але при чому тут Чернівці?
     — Усе одно, не випробовуй свою долю! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — І ніякої Вижниці! Мало що може статися з вами в дорозі! І, взагалі, мені так страшно, що ти затримуєшся в цьому інтерклубі до такого пізнього часу… Пам’ятаєш, що сталося з нашим сусідом Колею Паранчичем.
     — Пам’ятаю, — відповів Антін. — Але ж якщо на нього напали та побили його — це зовсім не означає, що те ж саме може статися й зі мною.
     — А ти хіба не пам’ятаєш, як рік тому на тебе напали, — пригадала Валентина Дмитрівна. — Тебе тоді мало побили?
     — Не порівнюй мене з Колею! — вигукнув Антін.
     — Але, все одно, не їдь у Карпати, — наполягала Валентина Дмитрівна. — Автобус може перекинутися… Та мало що може статися в дорозі!
     — Гаразд, — погодився Антін. — Я піду тільки на закриття фестивалю о двадцятій годині. У Карпати я не поїду. Але чому тобі завжди здається, що зі мною обов’язково щось має статися?
     — Бо я боюся за тебе, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже я усвідомлюю, що інших дітей у мене більше не буде. А я так боюся залишитися на самоті. Тому будь обережним двадцять п’ятого числа, бо там і Рух, і так звана Українська Гельсінкська спілка готують масові заворушення та різноманітні провокації. Про це постійно говорять і по радіо, і по телебаченню.
     — У тебе всі погані! — зауважив Антін. — І Рух, і УГС! Усі, крім КПРС! Неначе самі більшовики є такими вже білими та пухнастими! 
     — КПРС — то є єдина політична сила, спроможна консолідувати наше суспільство, — заявила Валентина Дмитрівна.
     — Давай, давай, повторюй за офіційною пропаґандою немов папуга! — вигукнув Антін. — Добре тобі мізки промили ці злочинці при владі! Мало вони тебе обідрали! Єдине, на що вони спроможні, — це закріпити панування партноменклатури на віки! … Давай, давай, захищай цю прогнилу систему, що розвалюється на очах!
     Знявши з себе жакет та краватку, Антін пообідав, а потім одягнувся у светр та пішов на вечір знайомств, котрий мав відбутися в їдальні студмістечка — там, де часто влаштовувалися дискотеки. 
     У центрі уваги на тому вечорі була, безумовно, «Ламбада»: до її виконання зверталися численні гості, котрі так, чи інакше пов’язували свої номери з цим еротичним танцем. До того ж, на стійці ді-джея стояв відеомагнітофон, а той ді-джей час від часу крутив на тому відео все один і той самий відеокліп із «Ламбадою» у виконанні бразильської групи «Каома».
     Перш за все, Антін привітався з ліванцем Мустафою.
     — Знайомся, Антоне, — сказав Рустам, представляючи Антонові панянку років двадцяти двох. — Це Ольга, ми вчора познайомилися в театрі.
     — Так, — підтвердила Ольга. — Я працюю акторкою. З Мустафою я познайомилася на вчорашній зустрічі. І ось тепер Мустафа запросив мене на ваш вечір знайомств… А у вас тут, до речі, дуже гарно.
     — Я радий це почути, — погодився Антін. — Тут, насправді, так багато таких цікавих гостей!
     Поки Ольга знайомилася з іншими учасниками того дійства, Антін почав балакати з Мустафою.
     — До речі, — звернувся Антін до Мустафи, — вибач за не дуже скромне запитання, але я хотів би тебе запитати, хто ти за релігією — мусульманин, чи християнин. Адже вже впродовж п’ятнадцяти років християни з мусульманами у вас там, у Лівані, не можуть щось поділити, тому мені цікаво було б вислухати позицію однієї зі сторін.
     — А я і не християнин, і не мусульманин, — відповів Мустафа. 
     — А хто ж ти за релігією? — здивовано спитав Антін.
     — Я є друзом, — відповів Мустафа. — І, взагалі, бійка трапляється, в основному, в Бейруті та на кордоні з Ізраїлем. Я ж мешкаю в невеличкому гірському селищі на кордоні з Сирією. В нас усе спокійно. Та й більшість тих, хто належить до релігійної громади друзів, дотримуються нейтралітету та не бажають брати участі в тому конфлікті, який усім вже давно набрид. І схоже, що вже з’являється світло в кінці тунелю. 
     — А ти можеш мені написати щось арабською? — запитав Антін, витягнувши зі свого «дипломату» блокнот, у котрому він збирав автографи гостей. 
     Мустафа взяв в Антона ручку та написав арабською мовою кілька рядків. 
     — Ти так красиво пишеш арабською! — Вигукнув Антін. — Я, навіть не розуміючи, про що тут написано, можу розібрати, де яка літера. І навіть прочитати. А ось як пише перською Закір — це неможливо прочитати. Виглядає красиво, але зовсім нечитабельно.
     — Нам, дійсно, перський почерк інколи дуже важко розібрати, коли перси чи афганці пишуть арабською, — пояснив Мустафа. — В них дуже специфічний почерк. Але навіть деякі вензелі на наших старовинних мініатюрах ми не спроможні прочитати. Ти маєш рацію: виглядає красиво, але нечитабельно.
     Антін спробував прочитати вголос те, що написав Мустафа.
     — Це не зовсім вірно, — зазначив Мустафа. — Бо ми голосних не позначаємо, тому не знаючи слова навряд чи можна його правильно вимовити.
     Мустафа проставив над першим рядком огласовки.
     — А тепер спробуй прочитати, — сказав він Антонові.
     Антін знову прочитав.
     — Тепер вже ближче до істини, — жартівливим тоном сказав Мустафа. — З акцентом, але вже вірно. А де ти так опанував арабську писемність, якщо не секрет?
     — Я хотів би, взагалі, опанувати арабську мову, — зізнався Антін. — Мене дуже приваблює і близькосхідна культура, і близькосхідна музика. А думки про неймовірну складність арабської абетки є сильно перебільшеними: я опанував арабську писемність менш ніж за два тижні. 
     — Мені дуже приємно це чути, — відповів Мустафа. — Не кожен у Європі розуміє нашу культуру. Але хочу тебе попередити: арабська мова дуже складна. І не стільки тим, що там багато чого є заплутаного, скільки тим, що в кожній арабській країні вона має власні особливості. Ліванці, приїжджаючи, наприклад, до Єгипту, дуже погано розуміють місцевих мешканців. 
     Тут делеґації почали представлятися одна за одною.
     Закір у сорочці сталевого кольору вийшов усередину зали зі своєю фісгармонією та проспівав пару афганських пісень. А наприкінці він виконав пісню Булата Окуджави «Бери шинель». 
     У перерві між виступом гостей та дискотекою Михайло з Дауґавпілса підійшов до Антона.
     — Ти можеш позичити свій «дипломат»? — запитав Михайло.
     — Навіщо? — здивувався Антін.
     — У мене з собою є горілка, — пояснив Михайло. — Я б хотів її сховати разом із закускою у твоєму кейсі. 
     — На території нашого університету заборонено споживати міцні напої, — повідомив Антін. — Якщо спіймають — будуть великі неприємності. А мене можуть відрахувати з університету як співучасника, як підсобника. 
     — Ось ти як! — вигукнув Михайло. — А ми на тебе так сподівалися! Так сподівалися! Так сподівалися!
     Розпочалася дискотека. 
     — Vai drikst jūs uzlugt uz dēju193? — запитав Антін, підійшовши до Маріанни, коли заграла повільна мелодія. 
     — Ти мене запрошуєш на танець? — сказала Маріанна. — Із задоволенням піду з тобою танцювати!
     — А Михайло, до речі, хотів, аби я сховав його горілку у своєму «дипломаті», — поскаржився Антін. — То йому мій магнітофон знадобився, то «дипломат».
     — Не звертай особливої уваги на Михайла, — заспокоїла Антона Маріанна. — У нашого Михайлика не всі вдома. 
     Наступною Антоновою партнеркою була Ясміна. Танцюючи з Ясміною, Антін дуже багато з нею балакав. Ясміні теж було дуже цікаво спілкуватися з Антоном. 
     — А в якому готелі ти зупинилася? — поцікавився Антін.
     — У «Черемоші», — відповіла Ясміна.
     — Завдяки югославському паспорту?
     — Мабуть, — припустила Ясміна. 
     А тим часом Марійка танцювала з Алібеком, котрий приїхав у складі делеґації з Дауґавпілса. 
     — Марійко, — звернувся до неї Алібек. — Ти щось чула про ґазету «Атмода»?
     — Авжеж, —відповіла Марійка. — Мені цю ґазету вуйко з Риги реґулярно постачає. 
     — Ми якраз привезли з Дауґавпілса свіже число цієї ґазети, — повідомив Алібек. — Там якраз докладно висвітлюються події на моїй батьківщині. Про те, як танками чавили мирних мешканців мого рідного міста Баку, як так звані резервісти, а насправді бандити та пияки, призвані з центральної Росії та з Сибіру буцімто на навчальні збори, відкривали хаотичну стрілянину по невинних людях… А зараз в усьому Азербайджані оголошено надзвичайний стан — і все заради того, аби забезпечити перемогу комуністів на виборах, що мають відбутися через тиждень. Горбачов — злочинець! Рано, чи пізно, але він має відповісти за події в Баку!
     — Я все розумію, — заявила Марійка. — Час усе розставить на свої місця. 
     Повернувшись додому, Марійка залишила у своєму заповітному щоденнику черговий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 23 лютого 1990 року. Сьогодні в нас відкрився черговий фестиваль інтернаціональної дружби «Студентський світ — 90». На нього приїхала рекордна кількість делеґацій — аж п’ятдесят три! У тому числі, приїхало багато іноземних студентів — уперше за багато років! Навіть у моїй делеґації з Ленінградського університету є двоє іноземців: дівчина з НДР та юнак з Перу. А яка чудова погода стоїть зараз! Сьогодні було плюс вісімнадцять. Завтра, взагалі, обіцяють до двадцяти градусів. Природа немов сприяє проведенню цього дійства! Але мені здається, що так тепло стало від того, що по всій Східній Європі настала справжня весна народів, коли минулої осені комуністичні режими пали в усіх країнах колишнього соцтабору. І ось уся ця енергія, котра звільнилася у процесі цих національно-демократичних революцій, сприяла потеплінню клімату. Мікаела з моєї делеґації Ленінградського університету, що приїхала з НДР, дуже багато мені розповідала подробиць, як минулої осені в НДР помінялася влада, як впав Берлінський мур, який шок вона пережила, вперше побувавши в Західному Берліні, коли вона їздила додому на зимових канікулах. Під час вечора знайомств я розмовляла з азербайджанцем, що навчається в Латвії, в місті Дауґавпілс. Він мені розповів, з якою жорстокістю центральна московська влада розправилася з мешканцями міста Баку за симпатії до Народного фронту. Нехай цей режим якомога швидше згине. Хай живе вільний та незалежний Азербайджан! Хай живе вільна та незалежна Латвія! Хай живе вільна та незалежна Україна!». 
     У суботу, двадцять четвертого лютого, вранці планувалася екскурсія до так званого скансену, тобто до музею народної архітектури та побуту просто неба, що нещодавно відкрився в передмісті Гореча. 
     Синоптики обіцяли до двадцяти градусів. , тому Марійка вирішила не надягати колготки на фестивальні заходи. Вона надягла джинсову спідницю до колін, білі шкарпетки, кросівки та осінню нейлонову куртку. У такому вигляді вона й з’явилася перед своєю делеґацією.
     — Це, що, надворі зараз так тепло? — здивовано спитали ленінградські хлопці, подивившись на Марійчині ніжки. 
     — Так, — підтвердила Марійка. — Сьогодні в нас обіцяли до двадцяти градусів вище нуля.
     — Ну, у вас тут прямо справжні субтропіки! — вигукнув Валера. — Прямо як десь у Середній Азії! Щоб у лютому було плюс двадцять!
     — Це в нас лише цього року така аномальна зима, — зазначила Марійка. — А три роки тому в ці дні було ще дуже холодно. Три роки тому, коли я закінчувала школу, взагалі, сніг пролежав аж до кінця березня.
     — Раз на раз не припадає, — погодився Ігор.
     — Ну, що, ходімо до музею народної архітектури? — спитала Марійка. 
     — А там цікаво? — спитав Хав’єр.
     — Цікаво, — підтвердила Марійка.
     — Тоді ходімо! — вигукнув Валера.
     — Я тільки зайду за Мікаелою, — додав Ігор. — Чекайте на мене з нею!
     А тим часом Антін зайшов до своїх латвійських гостей. У кімнаті дівчат вже сидів Микола Левандовський, котрий випередив Антона, прийшовши на двадцять хвилин раніше. А Галя Сиротюк зайшла, у свою чергу, до своєї інтернаціональної делеґації з Вінницького політехнічного інституту. 
     Коли вся весела компанія зібралася, всі разом вирушили в дорогу. По дорозі хлопці з великою цікавістю розглядали Марійчині ніжки: як це так, у лютому — і раптом без колготок! Спочатку Микола запропонував піти до університетської бульйонної, аби всі гості мали можливість поснідати. Там усі замовили собі так звану піццу та бульйон. А звідти всі поїхали прямим тролейбусом аж до кінцевої зупинки, котра так і звалася: «Музей народної архітектури та побуту». 
     Крім цієї компанії нікого більше з гостей не було. Біля входу до музею на гостей вже чекав екскурсовод. 
     — І це всі? — здивовано спитав екскурсовод.
     — Це найстійкіші, — відповів Микола. 
     — Мабуть, інші підійдуть трохи пізніше, — додав Антін.
     — Але, в такому разі, нехай вони дивляться ці експонати самостійно, без мене, — заявив екскурсовод.
     Він почав водити гостей територією музею просто неба, де були зібрані зразки народної архітектури з усіх реґіонів Чернівецької області: з Північної Бессарабії, з Покуття, з Гуцульщини. Особливо всім сподобалася хата, в котрій колись містився шинок. 
     — Шинкар міг закупати оптом будь-які напої, — пояснив екскурсовод. — Були в таких шинках і шотландське віскі, і французький коньяк, і італійські вина, і справжній португальський портвейн. Деякі шинкарі закупали напої аж із Каліфорнії… А ось для того, щоб під час бійок між відвідувачами шинкар зазнавав якомога менше збитків, бар від приміщення для відвідувачів було відгороджено дерев’яними ґратами.
     В одній з хатин біля стінки було виставлено цілу батарею чобіт.
     — Йой, як багато чобіт! — вигукнув Михайло з Дауґавпілса. — Це все один ґазда мав стільки чобіт?
     — Звичайно ж, ні, — пояснив екскурсовод. — Хлопці надягали чоботи, як правило, років у п’ятнадцять. До цього віку вони майже цілий рік ходили босоніж. І, уявіть собі, хворіли не частіше, ніж сучасні міські підлітки. А ось дівчата чобіт не носили аж до шлюбу.
     — Вони теж ходили босоніж? — спитав Михайло.
     — Взуття вони надягали лише у двох випадках: під час свят та коли йшли до церкви. Ну, ще коли вони їхали до міста. А так вони теж майже завжди ходили босоніж. До речі, була така традиція, згідно з котрою дівчата до шлюбу мусили носити черевики, а вже у шлюбі — чоботи. Хоча цієї традиції дотримувалися далеко не завжди: і неодружені дівчата могли ходити в чоботях, і, навпаки, заміжні жінки, вже будучи у шлюбі, все одно, продовжували ходити в черевиках.
     Коли екскурсія скінчилася, інші гості поступово почали сходитися. Прийшов і Ігор Соломин разом з іншою гостею з Владимира — дуже красивою та привабливою дівчиною на ім’я Ганна Кудрина, котра ходила музеєм із блокнотом у руках та робила різні замальовки. Тут була й Ясміна. Її супроводжував інший хлопець із Тольятті, Віталій Рачков, котрий не відходив від Ясміни ані на крок. Були там і хлопці з Нальчика, були й гості з Махачкали. І Закір теж туди прийшов — разом з іншими гостями зі Ставропольського політехнічного інституту. 
     — Мені так подобаються ваші церкви! — вигукнула Ганна з Владимира, малюючи олівцем гуцульську церкву, що стояла біля самого виходу з музею. — Особливо мені подобаються ось ці, дерев’яні.
     — Такі церкви будувалися в Карпатах, — пояснив Антін. — Це так званий гуцульський стиль. Гуцули, взагалі, дуже гарно вміли будувати з дерева. Навіть зараз елементи гуцульського стилю використовуються в сучасній архітектурі.
     Церква була відкрита. Вони разом зайшли всередину. Інтер’єр усередині був дуже скромним. Ікони на іконостасі чимось нагадували картини грузинського художника-примітивіста Піросмані. При вході висів стенд за назвою «Церкви Буковини», на котрому було вміщено малюнки та світлини найрізноманітніших церков усієї Буковини — як православних, так і католицьких. 
     — Ганно, — спитав Антін. — А малювання — це в тебе хобі?
     — Ні, це мій фах, — відповіла Ганна. — У нас, у педагогічному інституті, є така спеціальність — образотворче мистецтво.
     — Отже, ти прагнеш стати вчителькою малювання, — зробив висновок Антін.
     — Мабуть, так, — відповіла Ганна. 
     На другу годину було заплановано обід у ресторані «Дністер» у самому центрі Чернівців, на початку пішохідної вулиці Кобилянської неподалік від Центральної площі, тому вже о пів на першу учасники фестивалю почали потихеньку розходитися. Антін, Микола, Марійка та Галя посадили своїх гостей на тролейбус та поїхали разом з ними до центру міста.
     Зійшовши на зупинці «Вулиця Садовського», всі попрямували далі пішки. 
     — До речі, — зазначила Марійка, вказуючи на греко-католицьку церкву на розі вулиць Руської та Ломоносова, — ця церква колись належала уніатській громаді. Я мешкаю тут неподалік… Так ось, ця релігія в Радянському Союзі була заборонена. У сорок шостому році українська греко-католицька церква була у примусовому порядку приєднана до російської православної церкви, а приміщення цієї церкви було перетворено на якесь сховище. А біля цієї церкви кілька років тому було відкрито кафе «Оладки». Але минулого року наші греко-католики вийшли з підпілля. Вони почали домагатися реабілітації греко-католицької церкви. І почали проводити церковні служби прямо біля дверей цієї церкви.
     — А ось там, далі, — додав Антін, вказуючи на церкву з червоної цегли в кінці вулиці Ломоносова, — стоїть колишня вірменська церква, в котрій хочуть відкрити органну залу. Зараз вона реставрується. 
     Уся компанія попрямувала вулицею Руською, котра була тим вужчою, чим ближче було до Центральної площі, звідки вона власне й починалася. Деякі гості, що мали при собі фотоапарати, час від часу робили світлини — як із собою, так і просто з міськими краєвидами. 
     Завернувши ліворуч на вулицю Українську, а потім праворуч на вулицю Котовського, компанія вийшла до ресторану «Дністер». Біля входу вже купчилися інші учасники фестивалю — і ті, хто не був у музеї народної архітектури, і ті, хто повернувся з музею значно раніше. Усі вони фотографувалися один з одним, чи просто балакали. Або ж співали пісні під ґітару. Саме тут працювали й професійні фотографи з різноманітних кооперативів. Антін вирішив теж сфотографуватися разом з усіма учасниками. Разом з Антоном знялися всі його делеґати з Дауґавпілса, а також «різнокольорові» гості з Вінницького політеху, Микола Левандовський, Ясміна, Марійка зі своїми ленінградцями та деякі інші учасники фестивалю, котрі просто приєдналися до тієї групи.
     — Хто тут головний з вас? — запитав фотограф.
     — Я, — відповів Антін. 
     — Ось Вам талон, — повідомив фотограф. — У понеділок зайдете до майстерні на вулиці Леніна. Через два тижні світлини будуть готові.
     — Дякую, — сказав Антін. — Обов’язково зайду.
     До учасників фестивалю приєдналися дівчата в буковинських національних костюмах, котрі вийшли назовні з обрядового салону. Антін раптом помітив, що майже всі ті дівчата були в босоніжках та без колготок. Марійка теж була без колготок, але вона була в товстих спортивних шкарпетках та у кросівках. А ті дівчата в національних костюмах, взагалі, були без панчіх — лише в босоніжках. В Антона аж дух перехопило. 
     Блукаючи серед учасників фестивалю, Антін підходив до різних гостей, зав’язуючи з ними знайомства. 
     — А тобі не спекотно? — запитав Антін, підійшовши до однієї дівчини з Казані, що була в шубі. — Дивися, наші дівчата вже без колготок ходять. Сьогодні обіцяли плюс двадцять.
     — Звичайно ж, спекотно, — зізналася дівчина з Казані, — але в мене нічого з верхнього одягу крім цієї шуби й нема. Я б з радістю її зняла, але під нею я лише у блузці, без кофти. Коли я від’їздила з Казані, в нас був мороз і сніг, а до вас я вже приїхала у справжню весну. Я навіть і не очікувала, що у вас буде так тепло.
     — Бо ми знаходимося ближче до Атлантики, — пояснив Антін. 
     До обіду лишалося ще хвилин двадцять. Аби не гаяти дарма час, весь натовп вирушив до Центральної площі, де учасники та гості фестивалю прямо посеред площі влаштували щось на кшталт імпровізованого концерту. Антін злякався. Він подумав: ось зараз влада прийме все це за несанкціонований мітинґ, направить ОМОН, аби розігнати все це дійство. А там буде застосовано й ґумові кийки, і сльозоточивий газ… Ні, ліпше треба відійти якомога далі від усього цього дійства — аби бути — в найгіршому випадку — лише свідком, але ніяк не учасником, на котрого міг би бути спрямований весь «праведний гнів» із боку влади.
     — Ці студенти гірші за рухівців! — раптом вирвалося з Антонових вуст, коли він відійшов у бік та підійшов до якогось випадкового перехожого, котрий зупинився, спостерігаючи за всім отим дійством. 
     — А чому Ви гадаєте, що Народний Рух — це погано? — здивовано запитав перехожий. — А я-то гадав, що молодь в університеті відрізняється дуже ліберальними поглядами. Навіть ваш ректор висловлював такі крамольні думки, за котрі можна було ще кілька років тому запросто потрапити за ґрати. 
     — Але ж ці студенти порушують громадський порядок! — зазначив Антін.
     — Не кажіть дурниць! — вигукнув перехожий. — Молодь просто веселиться. Чого і Вам бажаю. Давайте, приєднуйтесь до них, бо мені здається, що Ви неначе з неба впали. Вас, напевно, хтось дуже ретельно обробив — інакше як можна пояснити те, що Ви ніяк не можете позбутися цього старого ідеологічного щеплення…
     Антін підійшов ближче, проте приєднатися до веселої компанії в нього просто не вистачило сміливості. Він лише пасивно спостерігав за тим, що мало відбутися далі. 
     Імпровізований мітинґ-концерт тривав не більше двадцяти хвилин. За цей час нічого особливого не сталося: перехожі й навіть співробітники міліції спокійно спостерігали за цим святом молодості й весни. Розігнати цей натовп нікому навіть і на гадку не спадало. Бо не ті часи вже були. 
     Рівно о чотирнадцятій годині всі учасники фестивалю вирушили назад до ресторану «Дністер». Розсівшись за столами, поставленими в один ряд — як на весіллі, — гості ще довго співали та виголошували різні тости. Хтось навіть приніс із собою горілку та розливав її нишком усім учасникам. 
     Обід був просто шикарним: із салатом, борщем, шніцелем з рисом та з компотом. Антін буквально балдів від задоволення. 
     Після обіду всі учасники вирушили через Центральну площу до тролейбусної зупинки «Кінотеатр Жовтень». По дорозі Антін балакав із Ясміною. 
     — Ну, як тобі Чернівці? — поцікавився Антін.
     — Ти знаєш, Антоне, — сказала Ясміна, — мені ваше місто чимось нагадує Нові-Сад, столицю Воєводини. І на Любляну воно трохи схоже.
     — Це все австрійська спадщина, — пояснив Антін. — І нема чого тут чомусь дивуватися, адже і Чернівці, і Любляна, і Нові-Сад входили до складу Австро-Угорської імперії. І всюди там панувала віденська школа архітектури… До речі, ти мешкаєш у Тольятті в гуртожитку, чи знімаєш помешкання.
     — Знімаю помешкання, — відповіла Ясміна. — Причому, разом із батьками.
     — А вони що в Тольятті роблять?
     — Мій батько представляє в Тольятті одну югославську фірму, — пояснила Ясміна, — яка співпрацює з ВАЗом.
     — А ти вже на п’ятому курсі навчаєшся в інституті?
     — Ні, на третьому, — пояснила Ясміна. — Але я перейшла на індивідуальний план. Оскільки ми вже цього літа повертаємося в Югославію, я домовилася з деканатом про те, що я екстерном складаю сесію одразу за три роки. 
     — І тобі не важко? — здивовано спитав Антін. — Адже ти мусиш скласти стільки іспитів за такий короткий проміжок часу.
     — А що робити? — пояснила Ясміна. — Я мушу це зробити.
     — Антоне, — звернувся до нього Валера з Ленінграда, — я помітив у тебе на лацкані піджака значок у вигляді дореволюційного російського прапора. Під цими прапорами в нас виступають на мітинґах та демонстраціях прибічники національно-демократичних сил. А що ти особисто хотів показати, начепивши цей прапорець?
     — Я є представником російської меншини в Чернівцях, — пояснив Антін. — Зараз у нас створюються різні національно-культурні товариства, і кожен представляє свою етнічну громаду своїм прапором. Товариство румунської культури виступає під румунським триколором, австрійсько-німецька громада — під прапорами Австрії та Німеччини. Поляки — під своїм біло-червоним прапором. Українці теж фактично вже реабілітували свій синьо-жовтий прапор. А оскільки я не визнаю комуністичної символіки, то ось і вирішив замість прапора РРФСР свою приналежність до російської громади підкреслювати прапором дореволюційної Росії. Але при цьому я є, насамперед, патріотом України, вважаючи її своєю батьківщиною. Тому я однаково люблю як російську, так і українську мову. До речі, минулого вересня в Чернівцях пройшов фестиваль сучасної української пісні. І я був просто в захопленні як від розмаїття пісенних жанрів, так і від небувалого пробудження української національної свідомості. Це я тільки в Україні вважаю себе росіянином. За межами України я представлятиму саме Україну, тому там я з задоволенням носитиму значок із синьо-жовтим прапором та з тризубом. 
     — Мені дуже приємно це чути, — зазначив Валера. — На жаль, далеко не всі росіяни, підкреслюючи своє етнічне походження, так толерантно ставляться до мови та культури корінної нації. Це свідчить про твій дуже високий інтелектуальний рівень.
     — Я також раніше не любив української мови, — зазначив Антін. — У школі вона так жахливо викладалася. До того ж, то було для нас подвійним навантаженням. Я, чесно кажучи, заздрив тим, хто був звільненим від вивчення української мови, бо їм навчатися було набагато легше: вони не зазнавали такого шаленого навантаження. Навіть на першому курсі я спочатку страждав від того, що лекції в університеті читаються переважно українською мовою. Проте невдовзі я усвідомив, що в мене нема іншої батьківщини, ніж Україна. Тому я вважаю себе не просто росіянином, а українським росіянином.
     Підійшовши до тролейбусної зупинки біля кінотеатру «Жовтень», усі почали сідати на тролейбуси. На відміну від вісімдесят восьмого року, ніхто спеціальних тролейбусів для цього не виділяв, тому всі мусили сідати на звичайні рейсові тролейбуси другого маршруту, аби доїхати до інтернату поблизу вулиці Фастівської, де за традицією КІД під час своїх фестивалів проводив конкурси пісні та плаката. Цього разу цей захід звався просто конкурсом студентської пісні. Вже не політичної, не громадянської, а просто студентської. Бо вже надворі були зовсім інші часи.
     Зійшовши з тролейбусів, усі спочатку скупчилися на зупинці, аби нікого не пропустити, адже сісти всім в один і той самий тролейбус було просто нереально. Для цього всіх ґідів попросили уважно слідкувати за своїми делеґаціями, аби ніхто по дорозі не загубився. Переконавшись у тому, що доїхали всі, весь натовп вирушив до школи-інтернату. Подолавши лабіринт коридорів, учасники фестивалю, нарешті, увійшли до актової зали. Усередині вже сиділи вихованці інтернату, очікуючи початок дійства. 
     О шістнадцятій годині з невеличким запізненням конкурс пісні розпочався. Учасники фестивалю цього разу виконували не стільки політичні, скільки злободенні пісні. Гості з Дауґавпілса виконали відому пісню «Zemeņu lauks». Закір здивував усіх своєю фісгармонією, проспівавши під цю фісгармонію пісню з репертуару… Майкла Джексона. Кілька пісень проспівали гості з Вінниці: анґольці проспівали «Ламбаду», бо португальська мова для них була рідною. А їм підспівували кубинці та Арнольд із Суринаму. А потім той суринамець сам виконав пісню з репертуару Елвіса Преслі «Can’t Help Falling in Love». Гості з Борисоглібського педінституту проспівали пісню «Русские» з репертуару групи «Санкт-Петербург». А більшість пісень, що були виконані того дня, були просто гарними ліричними піснями: «Дорога моя» на вірші Расула Гамзатова з репертуару Юрія Антонова, «Перелетная птица» з репертуару Тараса Петриненка та багато інших. 
     Поки виконавці мінялися, Антін сідав то до одних гостей, то до інших, беручи в них автографи їхніми рідними мовами. 
     Наприкінці конкурсу Антін підсів до німкені Мікаели. Хоча він вивчав німецьку мову лише трохи більше одного року, він, тим не менш, спробував заговорити з Мікаелою саме німецькою. 
     — Woher bist du angekommen? — запитав Антін. — Ich meine, wo du in Deutschland wohnst194. 
     — In Dessau, — відповіла Мікаела. — Eigentlich sagt man über die Stadt nicht „wohnen“, sondern „leben“195. 
     — Nah gut, — відповів Антін. — Wie gefällt dir unsere Stadt Czernowitz?196
     — Das ist ja toll! — вигукнула Мікаела. — Du lebst in einer ganz europäischen Stadt! Leningrad ist nicht so europäisch, als deine Stadt, obwohl die Architektur sehr ähnlich ist197. 
     — Wir haben fast eineinhalb Jahrhundert zu Österreich gehört, — пояснив Антін. — Deshalb heißt Czernowitz auch „kleines Wien“198. 
     — Ich finde hier doch eine solche Ähnlichkeit mit manchen tschechischen Städten, — зазначила Мікаела. — Das ist wirklich so!199
     — Apropos, kannst du mir etwas im Deutschen schreiben?200 — запитав Антін, даючи Мікаелі свій блокнот з автографами. 
     — Sag bitte besser: „Kannst du mir etwas auf Deutsch aufschreiben?“, — поправила Антона Мікаела. — Natürlich ja!201 
     Мікаела взяла в Антона ручку та почала писати:
     «An diesem schönen Tag mit einem echten Frühlingswetter wünsche ich dir, einem künftigen berühmten Sprachwissenschaftler, gute Frühlingslaune, viel Erfolg und alles Gute! Mit besten Glückwünschen, Michaela aus Dessau. 24.02.1990202». 
     — Und ich möchte dir etwas auf Rumänisch aufschreiben, — сказав Антін, діставши зі свого «дипломату» чистий аркуш крейдованого паперу. — Viele Leute sprechen doch Rumänisch bei uns203.
     Антін написав:
     «Pentru Michaela, dulce fetiţa mea la memoria lungă despre oraşul nostru şi universitatea noastră. Festivalul va fi se sfârşit, însă noi nu putem să uităm-îl. Prietenul tău iubeşte-te!204».
     А потім він написав перші вісім рядків віршу Ґеорґе Дуце-Міклошану «Visul meu». 
     Конкурс пісні скінчився. Що стосується плакатів, то організатори фестивалю вирішили розвісити їх у коридорі п’ятого гуртожитку, де увечері мала відбутися дискотека з аукціоном. 
     До тролейбусної зупинки Антін ішов разом із Мікаелою, намагаючись балакати з нею німецькою. На тролейбус вони також сіли разом. 
     — Nun muss ich jetzt hier aussteigen, — оголосив Антін, коли тролейбус під’їхав на вулиці Руській до моста через залізничну колію. — Du musst weiter noch bis die Haltestelle «Lichtspielhaus» fahren, und dann umsteigen205.
     — Ich weiß schon, — відповіла Мікаела. — Ich folge, wo unsere Leute aussteigen werden. Also bis später!206
     — Bis später! — повторив Антін.
     Зійшовши на тролейбусній зупинці «Міст», Антін пішов далі додому пішки.
     — Мужчина, у Вас піджак виглядає з-під куртки! — зауважила якась випадкова перехожа. 
     Антін одразу ж заправив піджак у куртку, а сам подумав, яка до біса справа тій жінці, чи виглядає щось у нього. 
     Прийшовши додому, Антін швиденько пообідав та пішов далі на дискотеку. Прийшовши до студентського містечка, Антін, перш за все, зайшов до профілакторію та постукав у двері до дівчат з Дауґавпілса. 
     — Ну, що, ходімо? — сказав Антін.
     — Дай трохи відпочити, — сказала Маріанна. — Усе одно, це не почнеться рівно о сьомій годині. 
     — До речі, — запитала Рамона, — ну, як ми сьогодні проспівали?
     — Дуже гарно, — відповів Антін. — Я давно вже чув цю пісню. Вона мені дуже подобається. До речі, про що вона?
     — Про суничну галявину, — пояснила Рамона. — Про те, як ліричний герой згадував своє дитинство, коли він на цій самій галявині ще в дитинстві дав обіцянку повернутися сюди знову.
     Приблизно о пів на восьму вечора Антін та гості з Дауґавпілса спустилися на перший поверх, до дискозали, проте ніякої дискотеки там іще не було й близько. На стільцях сиділи поодинокі учасники фестивалю. Ді-джей прокручував фрагменти різних композицій, проте ніхто ще навіть і не думав танцювати. Не було кворуму, так би мовити. 
     До зали зайшла Лариса Соловей.
     — Сюди міліція йде, — повідомила вона.
     Антін машинально сховав свій значок із російським триколором до кишені. До зали зайшли міліціонер у чині капітана та комендант гуртожитку. Зайшли, подивилися та, нічого не сказавши, вийшли знову до коридору. Коли Антін вийшов до коридору, капітан міліції та комендант усе ще стояли перед дверима до дискозали.
     — А навіщо Ви значок зняли з лацкана? — раптом запитав капітан.
     — Не вистачило сміливості носити його, — пояснив Антін. — Але як швидко Ви помітили це… 
     — Служба нас примушує помічати будь-які найменші дрібниці, — відповів капітан. — Але нащо Вам тоді, взагалі, треба було цей значок начіпляти?
     — Я просто хотів показати цим своє етнічне походження, — сказав Антін.
     — Я не бачу нічого протизаконного в цьому, — зазначив капітан. — Зараз усюди відроджується національна символіка. Але нащо тоді було чіпляти, якщо у Вас, як Ви кажете, не вистачає сміливості?
     — Вовків боятися — до лісу не ходити, — додав комендант.
     — Добре, — сказав Антін, — я ще поміркую трохи, чи носити його, чи ні.
     Антін пішов далі. У вестибулі він побачив дуже красивих чорнявих дівчат. 
     — А звідки ви приїхали? — поцікавився Антін.
     — З Махачкали, — відповіли дівчата.
     — До речі, які у вас рідні мови?
     — У мене — даргинська, — відповіла одна дівчина.
     — А в мене — лакська, — сказала друга.
     — А в мене — рутульська, — повідомила третя.
     — А ви б мені не могли залишити автографи своїми рідними мовами? — спитав Антін, давши дівчатам свій блокнот.
     Лакська та даргинська дівчини щось написали Антонові. А третя дівчина чомусь нічого не написала.
     — А ти рутульською щось можеш написати? 
     — На жаль, рутульська мова є безписемною, — пояснила третя дівчина. 
     — Я можу створити рутульську писемність, — упевнено заявив Антін. — Бо я є філолог. Аби ви могли нею користуватися.
     — Я буду тобі дуже вдячна, — сказала рутульська дівчина. 
     — А ти дасиш мені свою адресу? 
     — Ми не даємо нікому своїх адрес, — повідомила рутульська дівчина. — Бо наші хлопці можуть розцінити це як зраду. Я дам адресу нашого інтерклубу. Надсилай туди. Тільки не звертайся, будь ласка, до мене в тому листі. Просто напиши: «Проект рутульської писемності». 
     — Я надаю перевагу писемності на латинській основі, — зауважив Антін.
     — Та хоч на китайській, — заявила дівчина. — Аби лише в нашому аулі її швидко засвоїли. 
     Дівчина написала свою адресу в Антоновому записнику, куди він збирав усі адреси. Узявши адресу, Антін пішов далі. 
     Тут до зали зайшов Закір.
     — Я тебе так люблю, Антоне! — вигукнув Закір.
     — Если дядя с дядей нежен, СПИД, ребята, неизбежен! — відповів Антін. — Ти, напевно, мав на увазі те, що ти мене просто поважаєш як товариша.
     — Саме так, — відповів Закір. — Адже ти мені так допоміг.
     — До речі, — сказав Антін, — ти б не міг ось у цьому блокноті написати щось мовою дарі?
      Антін дав Закірові блокнот. Закір узяв ручку та почав писати. Проте його почерк був настільки нечитабельним, що рядки виглядали хоч і красиво, проте немов суцільні хвилясті лінії. 
     Подякувавши Закірові за автограф, Антін пішов до диско-зали. Нарешті довгоочікувані «диско-гопанці» розпочалися — з запізненням на цілу годину. Композиції у виконанні західних співаків чергувалися на тій дискотеці з українськими піснями. Переважно то були фонограми з фестивалю «Червона рута»: «Підпільник Кіндрат» у виконанні Андрія Миколайчука, «Ой, лихо!» та «Наркомани на городі» у виконанні братів Гадюкіних, «Кувала зозуля» у виконанні Ірини Білик. 
     Гості з Владимира принесли на той вечір плакати на злобу дня. Виконані ті плакати були на дуже високому професійному рівні. На одному з тих плакатів було зображено Леніна, котрий затуляв руками своє обличчя. А поруч було його гасло «Партия — это ум, честь и совесть нашей эпохи», написане суворим плакатним шрифтом, але виправлене немов від руки. Вийшло: «Партия — это кум, тесть и невесть что нашей эпохи». Ще один плакат було присвячено проблемам СНІДу, котрий на той час вже встигли охрестити «чумою двадцятого століття». Усі ті плакати були розвішані в коридорі при вході до диско-зали.
     Під час дискотеки до зали зайшли студенти з фізичного факультету, з котрими Антін працював у будівельному загоні.
     — Привіт, Антоне! — вигукнув Степан Кібрит. — Вирішив завітати до нашого гуртожитку?
     — Тут в нас відбувається фестиваль КІДу, — пояснив Антін. — До нас приїхало дуже багато гостей, включаючи іноземців. 
     — Ти нас, будь ласка, пробач за те, що ми з тобою так різко поводилися, — сказав Степан. — Ми просто тебе недооцінювали. Та й умови були там такі, що ми просто не могли діяти інакше.
     До коридору з диско-зали вийшли Микола Левандовський та гостя з Владимира Ганна Кудрина. 
     — Знайомся, Ганно, це мій брат, — сказав Микола, представляючи Степана Левандовського, котрий теж працював у будзагоні під командуванням Степана Кібрита.
     — А хочете, я вас обох намалюю? — запропонувала Ганна.
     — Будь ласка, — погодився Микола.
     Ганна дістала зі своєї сумки аркуш паперу та тонкий фломастер і почала малювати. Хвилин через двадцять малюнок був готовий.
     — Як гарно ти малюєш! — вигукнув Микола. — Клас!
     — Супер! — вигукнув його брат Степан.
     Знову заграла музика: цього разу — композиція «Підпільник Кіндрат».
     — Підпільник Кіндрат, підпільник Кіндрат, — співав Андрій Миколайчук, — в надійному місці сховав автомат…
     — Це якась пропаґанда війни! — вигукнула Ганна. — Якийсь Кіндрат ховає в якомусь потаємному місці зброю!
     — Та це ніяка не зброя! — заспокоїв Степан. — Вслухайся-но, наприкінці приспіву Миколайчук додає: «Самогонний аґреґат». Це пісня про наше недавнє минуле, коли в розпал кампанії боротьби за тверезість деякі люди не злякалися драконівських санкцій з боку влади та продовжували гнати самогон. І не просто гнати, але ще й розповсюджувати його серед інших. Попри загрозу кримінальної відповідальності.
     А тим часом Антін підійшов ще до двох гостей фестивалю — хлопця та дівчини. 
     — А звідки ви приїхали? — спитав Антін. 
     — З Московського університету, — відповів юнак. — Мене звуть Анатолій, а дівчину — Джаміля.
     — Дуже приємно, — вигукнув Антін. — А мене звуть Антін. 
     — Я, до речі, вже є аспірантом на хімічному факультеті, — повідомив Анатолій, — а ось Джаміля ще навчається на факультеті журналістики. Ось ми хочемо тобі подарувати ґазету нашого університету — «Московський університет». А це — навчальна ґазета факультету журналістики.
     Анатолій дістав з кишені керамічну ручку південнокорейського виробництва, яких у Чернівцях майже ні в кого ще не було, та написав на обох ґазетах: «Дорогому Антонові з найкращими побажаннями від гостей з Московського університету. Анатолій Горяєв та Джаміля Мустафаєва». 
     Та керамічна ручка виглядала як звичайна кулькова ручка, проте писала вона не пастою, а рідкими чорними чорнилами, роблячи при цьому настільки тонкі та рівні лінії, котрі жодна ручка з пером не була спроможна зробити. Антін дивився на ту ручку немов заворожений.
     Оскільки московські гості зупинилися не в гуртожитку, а в готелі «Буковина», Антін пішов з дискотеки разом з ними та дійшов з ними аж до тролейбусної зупинки.
     — Фактично ми приїхали сюди з комерційною метою, — повідомив Анатолій наостанку, — шукати у ваших краях ділових партнерів. Ось ти, наприклад, філолог, знаєш кілька іноземних мов. А в нашому університеті існує кооператив «Орієнт», котрому якраз і потрібні поліглоти. У ґазеті, що ми тобі подарували, ти зможеш знайти їхнє оголошення — воно красується прямо на останній сторінці. Якщо ця пропозиція тебе зацікавила, ти можеш приєднатися до співпраці. Їм дуже потрібні розумні люди.
     — Дякую, — відповів Антін. — Я обов’язково поміркую над цією пропозицією.
     Під кінець дискотеки сталася невеличка надзвичайна пригода: плакати з Владимира, розвішані перед дискотекою в коридорі гуртожитку, під кінець дискотеки невідомо куди зникли. Комусь вони надто сподобалися. Настільки сподобалися — чи то злободенною тематикою, чи то високим професійним рівнем виконання, — що хтось захотів їх узяти з собою. Ганна, котра сама їх малювала, спочатку була шокована тим, що сталося, але потім заспокоїлася, зрозумівши, що крадіжка якраз і була найвищою оцінкою таланту молодої художниці. 
     Повернувшись додому, Антін раптом почув, як у телепередачі Володимира Молчанова «До і після опівночі» розповідали про совєтизацію Криму в 1920 році під керівництвом мадяра Бели Куна, котрий і сам був репресованим наприкінці тридцятих років. Якийсь історик розповідав, що під час тієї чистки було вбито кожного третього мешканця півострова. Вбивали всіх, хто мав більш-менш інтеліґентний зовнішній вигляд.
     — Більшовики — то є фашисти! — вигукнув Антін.
     — Не можна стригти всіх під одну гребінку, — спробувала заспокоїти його Валентина Дмитрівна. — Адже серед тих більшовиків були й чесні люди.
     — В СС теж були чесні люди, — заявив Антін, — але вся система в цілому була злочинною та людиноненависницькою. Фактично більшовики від націонал-соціалістів нічим не відрізнялися. 
     Випустивши пар, Антін розгорнув подаровану ґазету «Московський університет» та, дійсно, побачив на останній сторінці рекламне оголошення кооперативу «Орієнт». З якими тільки мовами вони справу не мали — і з тамільською, і з кхмерською, і з амхарською, і з зулу, і ще з майже вісімдесятьма мовами!
     І ось настала неділя, двадцять п’яте лютого. Переконаний своєю матір’ю, котра, у свою чергу, була перелякана офіційною пропаґандою, в небезпеці поїздки в Карпати, Антін лишився вдома та почав готуватися до занять, що мали відбутися на наступному тижні. 
     А ті, хто офіційної пропаґанди не злякався, сміливо виходили в місто та бачили на власні очі, що нічого такого надзвичайного в місті не відбувалося. 
     Не злякалася тих загроз і переважна більшість учасників фестивалю «Студентський світ — 90». 
     Прокинувшись о п’ятій годині ранку, Марійка швидко поснідала та одяглася у спортивні штани, під котрі вона надягла короткі джинсові шорти з широким ременем, куртку від спортивного костюму та спортивну нейлонову куртку. Синоптики обіцяли дуже теплу, ясну та сонячну погоду, зовсім не типову для кінця лютого, тому Марійка збиралася зняти з себе довгі штани та залишитися тільки в шортах. Взувшись у кросівки, вона залишила своє помешкання. Усі ще спали. 
     Цього разу місцем збору перед поїздкою було призначено п’ятий гуртожиток, де якраз і розміщувався профілакторій. На гостей вже чекали три автобуси. О сьомій годині ранку практично всі учасники фестивалю зібралися разом. Почекавши ще хвилин двадцять, учасники фестивалю нарешті вирушили в дорогу. 
     Через дві години автобуси вже привезли гостей до місця призначення. Непомітно для всіх, Марійка ще в салоні автобуса скинула з себе спортивні шаровари, заховавши їх до своєї торби. Нейлонову куртку вона згорнула, але просто несла її в руках.
     — Наша Марійка нам зараз влаштовує безкоштовний стриптиз! — вигукнув Роман Іващенко. 
     — Браво, Марійко! — додав Дмитро Лопушняк. — Ти нас усіх запалюватимеш!
     — А тобі не холодно? — поцікавилася Маріанна з Дауґавпілса.
     — Абсолютно ні, — відповіла Марійка. — Навпаки, дуже легко та приємно.
     — Я теж без колготок, — зізналася Рамона, демонструючи свої ніжки під довгою спідницею. — Учора так було тепло, що я вирішила колготок не надягати. Я навіть у Ялті не ходила в лютому без колготок. 
     Ніякого снігу наприкінці лютого того року не було навіть у Карпатах, тому учасники фестивалю просто блукали гірськими стежинами, насолоджуючись теплою весняною погодою. Дійшовши до перевалу Німчич, усі ненадовго окупували туристський притулок у традиційному гуцульському стилі, розсівшись на ґанку та на горішній терасі, співаючи різні студентські та просто гарні пісні під ґітару та під фісгармонію, котру Закір усюди носив з собою. 
     З Грузії на тому фестивалі ніяких делеґацій не було, проте у складі делеґації Одеського університету та Харківського авіаційного інституту опинилися етнічні грузини, котрі дуже швидко здружилися з Мзією. А Мзії, у свою чергу, було дуже приємно поспілкуватися зі своїми співвітчизниками рідною грузинською мовою, котрою вона ні з ким у Чернівцях не могла розмовляти. Вони розмовляли дуже голосно, цілком відверто демонструючи свої емоції, а Марійка дивилася на свою грузинську подругу, котра дуже жваво щось обговорювала незрозумілою мовою. Марійка уважно прислухалася до таких незвичних для слов’янського слуху гортанних звуків та до дуже специфічної інтонації, слідкуючи за кожним жестом своєї подруги та її єдинокровних братів. А гарячі грузинські хлопці, у свою чергу, дивилися на Марійчині ніжки, котрі вона виставила під сонячні промені, намагаючись засмагти. А ще вони милувалися Марійчиною спортивною статурою та атласною шкірою. Марійці здавалося, що ось-ось хтось з учасників фестивалю раптово підбіжить до неї та прямо на очах у всіх присутніх почне займатися любов’ю. Проте ніхто до неї підбігати з цією метою зовсім не збирався: усі милувалися чудовою карпатською природою, насолоджувалися теплою, сонячною погодою та, дивлячись на Марійчині ніжки, заздрили їй та корили себе, чому вони не додумалися так само одягнутися в шорти. 
     Після прогулянки крутими карпатськими стежинами всі поїхали до ресторану «Вижниця», де, сидячи на лавках, покритих чудовими гуцульськими килимами, насолоджувалися чудовими стравами гуцульської кухні. 
     Після обіду автобуси відвезли всіх учасників фестивалю знову до Чернівців. 
     Закриття фестивалю планувалося на восьму годину вечора. Проте Антін вийшов зі свого помешкання на дві години раніше, аби пройтися міськими вулицями та подивитися, чи хтось із дівчат не вийшов гуляти з голими ніжками. А заодно переконатися, що обстановка в місті є цілком спокійною. 
     Так воно й було: ніяких заворушень ніде в Чернівцях того дня не відбувалося. А ось дівчат без колготок зустріти було можна. Деякі з них були взуті в бальні черевики, деякі — в осінні мешти, чи у кросівки. Двоє дівчат були навіть у босоніжках… Антін ішов слідом за ними, милуючись їхніми білими, ще незасмаглими ніжками. 
     Коли Антін дійшов пішки до п’ятого гуртожитку, до початку урочистого закриття фестивалю лишалося ще півтори години. Антін почав блукати студмістечком, приглядаючись до дівчат та слідкуючи, хто з них вийшов надвір без колготок. А таких у студмістечку було дуже багато. 
     Нарешті за півгодини до початку церемонії закриття Антін піднявся до профілакторію та постукав у двері до дівчат з Дауґавпілса.
     — Можна? — спитав Антін.
     — Вибач, Антоне, — відповіла Маріанна, — ми так втомилися, блукаючи в горах, що нам треба трохи відпочити. Спускайся донизу сам та чекай на нас у дискозалі. Як тільки ми прийдемо до тями, ми спустимося самі.
     Антін пішов до дискозали. 
     — Слухай, будь ласка, Антоне, — звернувся до нього Дмитро Лопушняк. — Хтось має зараз стояти при вході, так би мовити, на фейс-контролі. На вахтерок усі скаржилися, нібито вони по-хамськи поводилися з учасниками фестивалю, тому тепер ми ці функції вирішили взяти на себе. Більшість із наших хлопців вже стояли і позавчора, і вчора. Тепер постій, будь ласка, й ти, пропускаючи своїх та відсіваючи чужих.
     — Що, я буду сам? — здивувався Антін. — Хіба я сам упораюся?
     — Звичайно ж, ні, — відповів Дмитро. — Вас буде п’ятеро, чи навіть шестеро. І вам не треба буде весь час разом стояти при вході: ви зможете по черзі підходити до дискозали. 
     — Гаразд, — відповів Антін. — Тоді я погоджуюся. 
     — Ну, тоді, йди до входу до гуртожитку, — сказав Дмитро, — я зараз тобі надішлю підкріплення. 
     Антін встав у вестибулі біля входу до гуртожитку. Незабаром до нього приєдналися ще четверо КІДівців. 
     Сторонніх відвідувачів, на щастя, поки що не було. Лише хлопці та дівчата з сусіднього ПТУ намагалися прорватися на дискотеку, навіть і не підозрюючи, що то була не дискотека, а фестиваль. 
     До гуртожитку увійшла Ясміна в супроводі її однокурсника Віталія Рачкова, котрий ані на крок від неї не відходив.
     — Привіт, Ясміно! — вигукнув Антін. — Ну, як тобі наші Карпати?
     — Дуже класно було! — радісно відповіла Ясміна. — А ти чому з нами не був? Там так весело було! Ти багато для себе втратив!
     — Та в мене було дуже багато справ, — пояснив Антін. — Отже, я, мабуть, поїду разом з усіма наступного року.
     — Я бажаю, аби ти теж трохи розвіявся, — порадила Ясміна. — Не сиди ти в цьому місті, більше подорожуй.
     — Дякую тобі за пораду, — відповів Антін. — Обов’язково прислухаюся до твоїх порад.
     І тут до Антона несподівано підбіг Віталій.
     — Гей, хлопче, — сказав він загрозливим тоном. — Послухай, я тобі хочу дати таку пораду. Ніколи більше не підходь до цієї дівчини!
     — Але ж через кілька годин ми всі розійдемося і ніколи більше один одного не побачимо, — пояснив Антін.
     — Ось і не підходь, будь ласка, до неї протягом цих кількох годин, — заявив Віталій. — Інакше потім пошкодуєш!
     — Ти мені загрожуєш? — спитав Антін.
     — Я тебе попереджаю! — крикнув Віталій, показавши Антонові свій п’ястук.
     Віталій з Ясміною пішли до дискозали, а Антін залишився стояти при вході до гуртожитку — разом з Сашком Дорофієм, Ванею Глушком та ще двома КІДівцями.
     — Цей Віталій, мабуть, ревнує, — поскаржився Антін своїм товаришам. — Яке він право має вказувати, кому можна підходити до Ясміни, а кому — ні? Він, напевно, забув, що не на бал приїхав, а на фестиваль, де кожен має право спілкуватися з ким завгодно, коли завгодно та скільки завгодно! До того ж, завтра вони вже всі роз’їдуться…
     — Він, звичайно ж, зловживає, — погодився Сашко, — але ліпше не підходь більше до Ясміни, аби не спровокувати бійку. Мало було вчорашньої крадіжки плакатів, та ще нам бійки під час фестивалю не вистачало!
     Аби трохи розвіятися від чергування, хлопці, що стояли у дверях, час від часу заходили до диско-зали, аби подивитися, як там, усередині, розгорталися події. 
     Десь через годину після початку дійства Антін також вирішив зайти до зали. Якраз тоді там виступали хлопці з Махачкали, танцюючи під запальну кавказьку музику щось на кшталт танцю джиґітів. Антін трохи постояв та пішов далі чергувати. 
     Ще через годину Антін знову зайшов до зали. 
     — А зараз, — сказала Лариса Соловей, що вела урочисту церемонію закриття разом із якимось студентом з Тернополя, — наш фестиваль прийшла привітати команда КВК фізичного факультету.
     — У середину зали вийшли четверо юнаків. 
     — Дорогі друзі, — звернувся один із тих студентів-фізиків, — ми раді всіх вас вітати ось тут, у цій затишній залі. Вітаємо вас з успішним проведенням чергового фестивалю «Студентський світ», котрий цього року був наймасовішим серед усіх фестивалів, проведених за всю більш ніж двадцятирічну історію клубу інтернаціональної дружби «Ровесник». 
     Усі гучно зааплодували.
     — А зараз дозвольте нам показати вам усім номер, котрий зветься «Перлини поетичної творчості». 
     До зали вийшов, спираючись на палицю, товстенький юнак із пов’язкою на голові. Його супроводжував високий та худорлявий товариш.
     — Вітаю вас усіх, мої дорогі! — вигукнув товстунчик. — Я — поет-початківець. Звуть мене Мазай Мазаєвич Мазаєв. А це — мій асистент Іполит Іполитович Іполитов. Навіщо поетові асистент? Зараз дізнаєтеся. Отже, я написав вірш «Пори року». Частина перша. Зима.
— Гей-гей-гей! — я крикнув з порога…
     Коли Мазай Мазаєвич кричав своє «Гей-гей-гей!», він падав на лівий бік, а Іполит Іполитович, його асистент, ловив Мазая Мазаєвича та ставив його знову на ноги.
     А Мазай Мазаєвич продовжував тим часом декламувати:
— Гей-гей-гей! — відгукнувся ліс.
— Хрум-хрум-хрум! — захрумкали хрумкалки.
— Шур-шур-шур! — зашуршали шуршалочки…
     Усі присутні зареготали.
     — Частина друга, — продовжив Мазай Мазаєвич. — Весна. 
— Гей-гей-гей! — я крикнув з порога.
— Гей-гей-гей! — відгукнувся ліс.
— Гав-гав-гав! — загавкали гавкалки.
— Няв-няв-няв! — занявкали нявкалки.
— Псс-псс-псс! — задзюрчав ручай.
     Присутні в залі дружньо зааплодували по закінченню виступу команди КВК. 
     Несподівано до Антона підійшла Ясміна. 
     — Ну, як, Антоне, відчергувався? — запитала вона.
     — Обережно! — застеріг Антін. — Віталій нас може побачити! Бо він п’ястуком мені загрожував. Він, напевно, забув, що не на бал приїхав, а на фестиваль, де кожен має право спілкуватися з ким завгодно, коли завгодно та скільки завгодно! 
     — Та не бійся ти цього Віталія! — заспокоїла Ясміна. — Собака, що голосно гавкає, мало кусає. Не ти перший, кого він від мене відганяв, неначе я якась дорога кришталева ваза. Але ще ні з ким він не з’ясовував стосунків за допомогою п’ястуків. Та й не в його це інтересах — влаштовувати бійку. А, тим більш, на чужому фестивалі. Аби потім його відрахували з останнього курсу?
     — А якщо він нас знову побачить удвох?
     — Нехай бачить, — посміхнулася Ясміна. — Нічого, проковтне, нікуди не дінеться…
     — Я бажаю тобі успішно скласти всі іспити екстерном та так само успішно закінчити інститут. 
     — Дякую, Антоне, — відповіла Ясміна. — Я тобі бажаю всього того ж самого!
     Антін пішов далі чергувати.
     Рівно о двадцять третій годині, тобто десь за годину до закінчення дискотеки, до чергових вийшов Дмитро. 
     — Ідіть, розважайтеся, — сказав він. — Вже нема потреби чергувати. Ніхто нас не штурмує, на подвір’ї все спокійно, а зі сторонніх вже ніхто до гуртожитку після двадцять третьої години, все одно, не має права заходити. 
     Хлопці пішли на дискотеку, а Антін підійшов до таксофона, що висів у тамбурі. Кинувши всередину дві копійки, він зателефонував додому.
     Слухавку взяла Клавдія Петрівна.
     — А мама з дідусем пішли тебе зустрічати, — повідомила вона. — Вони чекають на тебе на тролейбусній зупинці «Вулиця Шевченка». 
     — Як це так? — вигукнув Антін. — Мене тут поставили чергувати, а дискотека скінчиться не раніше, ніж через годину. До того ж, чергові мають залишити приміщення диско-зали останніми, відновивши порядок та прибравши приміщення… 
     — Нічого не знаю! — обірвала Клавдія Петрівна. — Вони про тебе так турбуються, а ти, безвідповідальний такий, ще маєш нахабство заявляти, що повернешся додому не раніше, ніж через годину! Вони там через тебе нервують…
     — Але ж це не від мене залежить! — почав пояснювати Антін. — ми не маємо права піти, аж поки останній учасник фестивалю не залишить приміщення. 
     Клавдія Петрівна кинула слухавку. Антін одразу ж занервував. Він почав хвилюватися: як це так, він тут чергує, а його мати та ще й дідусь стоять десь на тролейбусній зупинці та малюють у своїй уяві страхітливі сцени про те, як на бідного Антона нападають бандити, як вони його б’ють та вбивають. 
     Дискотека тривала, проте Антін зовсім втратив будь-який інтерес і до неї, і до фестивалю взагалі. Він тільки й чекав, коли ж нарешті ті диско-гопанці скінчаться. А вони все ніяк не кінчалися. Вже була майже північ, а вони все тривали.
     Скінчилися вони допіру у п’ятнадцять хвилин на першу годину ночі. Але гості й не думали розходитися. Усі все ще продовжували спілкуватися один з одним, обмінюючись адресами. Гості з Дауґавпілса роздавали всім свіжі числа ґазети «Атмода». Арнольд Струве сидів за піаніно та награвав якісь джазові композиції. 
     Господарі фестивалю, в тому числі й Антін, узяли в руки віники та швабри й почали прибирати залу, не чекаючи, аж поки всі розійдуться. Вони виносили звідти сміття та розставляли по місцях стільці, аби залишити ту залу такою, якою вона була до початку урочистого закриття. 
     Ясміна, залишаючи залу разом з Віталієм, помахала Антонові рукою. Антін посміхнувся та зробив те ж саме. 
     Нарешті за двадцять хвилин до першої всі розійшлися. Дмитро подякував усім черговим хлопцям за допомогу у проведенні фестивалю, після чого всі розійшлися. Антін пішов на тролейбусну зупинку п’ятого маршруту. Як на зло, нікому з чергових хлопців не потрібно було сідати на тролейбус. Антін опинився на самоті посеред нічного міста. 
     Стоячи на зупинці, він чекав на п’ятий тролейбус. Проте повз нього проходили лише тролейбуси першого маршруту, котрі прямували в бік, протилежний від центру міста. Антін, даремно простоявши майже півгодини, був у повному розпачу. У стані глибокого відчаю він зірвав із себе окуляри та з усієї сили кинув їх на тротуар. Лінзи одразу ж розбилися на дрібненькі клаптики. Не витримавши цієї сваволі з боку тролейбусного депо, Антін сів на тролейбус першого маршруту та доїхав до зупинки, найближчої до вулиці Леніна. Вийшовши на вулицю Леніна, він пішки пройшов до найближчої тролейбусної зупинки та почав чекати. Ніяких тролейбусів не було. На щастя, Антонові довго чекати не довелося: з аеропорту до центру міста їхав автобус одинадцятого маршруту. Він теж зупинявся на вулиці Шевченка. Сівши на той рудий «Ікарус», Антін нарешті доїхав до потрібної зупинки. На ній усе ще стояли Валентина Дмитрівна та Дмитро Сергійович.
     — Ви, напевно, тут збожеволіли, чекаючи на мене, — вигукнув Антін у відчаї, — а я впродовж сорока хвилин не міг сісти на тролейбус. 
     — Нічого ми не збожеволіли, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Ми тут спокійно стояли, насолоджуючись теплою весняною погодою. Зараз так приємно надворі! А, з іншого боку, ми ж розуміли, що то є останній день фестивалю, що ви все ніяк не розпрощаєтеся один з одним, тому ми терпляче чекали. Ніякої трагедії ми в цьому не бачимо.
     — А ця баба Клава так кричала у слухавку, — пояснив Антін, — що ви вже тут так збожеволіли, що ледь мене вже не поховали. 
     — Вона, як завжди, перебільшує, — сказала Валентина Дмитрівна. — Це, до речі, якраз вона й наполягла на тому, аби ми пішли тебе зустрічати. Вона казала, ніби їй здавалося, як тебе вбивають.
     — А через цю її істерику я теж був у повному відчаї, дарма чекаючи на тролейбус. І навіть розбив свої окуляри у стані афекту.
     — Молодець! — іронічно відповіла Валентина Дмитрівна. — Так і далі ламай свої речі.
     — Але ж я сам ледь не збожеволів, коли баба Клава мене почала заводити, — пояснив Антін. — Я ж не знав, що ви тут відчували. 
     Нарешті всі прийшли додому. Було вже майже друга година ночі.
     — Навіщо ти направила маму та дідуся зустрічати мене? — запитав Антін Клавдію Петрівну. — Я ледь не збожеволів, коли впродовж тридцяти хвилин не міг сісти на тролейбус. 
     — Ти нахаба! — накинулася на нього Клавдія Петрівна, навмисно провокуючи скандал. — Це через тебе ми всі збожеволіємо!
     — Перестань підливати олію у вогонь! — почала Валентина Дмитрівна заспокоювати свою матір. — Усе гарно, всі живі та здорові. Ходімо ліпше спати. 
24 
     Тепла, весняна погода протрималася й наступного дня. Оскільки в понеділок у хлопців-третьокурсників на факультеті іноземних мов занять не було, Антін вранці сидів, готуючись до занять на наступні дні. Допіру в той день до нього нарешті дійшло, наскільки легким виявився весняний семестр на третьому курсі. То був найлегший семестр, справжній відпочинок. Звичайно ж, навчального матеріалу було аж ніяк не менше, ніж у попередні семестри, але вже не було жодного одіозного викладача в навчальному плані. А всі ті викладачі, що вели в тому семестрі, хоч і вимагали не менше своїх одіозних колег, проте ставилися до студентів зовсім інакше. Вони не принижували людської гідності всіх тих студентів. Не було вже того штучного виснаження.
     Зробивши всі необхідні завдання з усіх аспектів на цілий тиждень, Антін вирішив трохи пройтися містом після обіду, а заодно, замовити у фотомайстерні світлини з фестивалю. Погода все ще стояла чудовоа, отже, можна було по-справжньому насолодитися весняним теплом наприкінці лютого. Одягнувшись по-весняному — в легку куртку зі штучної шкіри та без головного убору, — Антін вийшов надвір. Не так часто, але по дорозі Антонові час від часу траплялися жінки та дівчата без колготок. Особливо багато було школярок у гольфах та шкарпетках. Усі раділи такій ранній весні. 
     Блукаючи містом, Антін вирішив придбати вітальні листівки з днем Восьмого березня, аби розіслати їх усім дівчатам, адреси котрих він назбирав під час фестивалю: і Ясміні, і Мікаелі, і дівчатам з Дауґавпілса, і тим дівчатам, з котрими Антін познайомився під час минулорічного фестивалю та все ще підтримував листування. 
     Антін ішов та все думав тільки про Ясміну. Образ Ясміни стояв перед Антоновими очима. Ніби Ясміна й не була такою вже красунею. Серед сербок та гречанок зустрічаються й красивіші дівчата. Проте в Ясміни було щось таке, чого не було в інших дівчат, що постійно оточували Антона. Ясміна була зовсім з іншого світу — такого недоступного, але такого привабливого. Ніхто тоді навіть і здогадатися не міг, що якісь два роки по тому від тієї Югославії, якою вона була впродовж вісімдесятих років, нічого не залишиться. І ніхто не знатиме, куди подінеться та Ясміна: чи то залишиться в Белграді, чи емігрує кудись на Захід… Проте то буде значно пізніше. А поки ім’я Ясміна не сходило з Антонових вуст. 
     — Той Віталій, — знов і знов повторював Антін, — напевно, забув, що не на бал приїхав, а на фестиваль, де кожен має право спілкуватися з ким завгодно, коли завгодно та скільки завгодно! 
     Марійка того дня знову вирішила піти на заняття без колготок — лише в білих бавовняних шкарпетках та у кросівках. Здавалося, що то не кінець лютого, а, скоріше, кінець квітня…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні понеділок, 26 лютого 1990 року. Вчора в нас скінчився фестиваль інтернаціональної дружби «Студентський світ — 90». Цей фестиваль пройшов як ніколи. Ніхто навіть не може пригадати таких вдалих та масових фестивалів. Більше п’ятдесяти делеґацій — такого ще не було! А погода була яка чудова! Просто клас! Я вже третій день ходжу з голими ногами — і це наприкінці лютого! Минулого та позаминулого року в ці дні ми їздили в Карпати, аби покататися там на цератках та пограти у сніжки. Учора ж я в Карпатах засмагала — у майці та в шортах. Отже, вчора скінчився найкращий фестиваль серед усіх фестивалів КІДу, котрі відбувалися у стінах нашого університету. І, мабуть, таких фестивалів вже ніколи не буде. Сьогодні вранці перед заняттями я ходила до вокзалу проводжати мою делеґацію з Ленінграда, котра від’їздила разом із дівчатами та хлопцями з Дауґавпілса. А після занять ми ходили до аеропорту проводжати тих, хто летів через Київ. До речі, через місяць мене запрошують на фестиваль до Вінниці, а наприкінці квітня — до Дауґавпілса. Мабуть ми й до Риги звідти заїдемо, і я навіть тітку Дарину та вуйка Леопольда зможу провідати. Взагалі, як класно, що в нашому університеті існує такий інтерклуб! Вступаючи до універу, я навіть і не підозрювала, що зможу стільки подорожувати. Дай Боже, щоб і за кордон я набагато частіше змогла виїздити — і не лише до Болгарії та Югославії, але й кудись на Захід. А погода сьогодні була просто клас! Ось якби цілий березень був таким сонячним та теплим — було б тоді, взагалі, дуже здорово!».
     У вівторок, двадцять сьомого лютого, погода зіпсувалася. Але не дуже сильно. Було лише хмарно, трохи накрапував дощ, а температура знизилася десь градусів на п’ять — не більше. 
     — В Івано-Франківську в неділю на сонці було плюс двадцять вісім! — вигукнув Семен Русланович на своїй парі з практичної граматики англійської мови, трохи відступивши від теми заняття. — Такого ще не було, аби в лютому можна було засмагати!
     — А я й засмагала, — сказала з місця Валя Боднарук. — У неділю я ходила на дачу, де працювала в майці та в шортах.
     — Це все парниковий ефект, — застеріг Семен Русланович. — Із кожним роком клімат ставатиме все теплішим.
     — Вплив Чорнобиля? — припустила Таня Прокопенко. 
     — Зовсім ні, — відповів Семен Русланович. — Хоча… він так само вніс свою лепту у цю справу. І навіть не лепту, а цілу драхму! Проте основна причина парникового ефекту полягає у величезних викидах вуглекислого газу в атмосферу. І то є глобальна тенденція, від котрої ніякими кордонами не захистишся… До речі, ви знаєте про те, що озоновий шар в атмосфері руйнується? Над Антарктидою вже з’явилася величезна озонова дірка. А через це на Землю проникають небезпечні ультрафіолетові промені. А яка причина виникнення тієї дірки? А причина полягає в газі фреон, що використовується в балончиках з аерозолями. Та й у реактивних літаках він використовується.
     Студенти раділи від того, що їхній викладач відхилився від теми заняття. Вони готові були з ним обговорювати проблеми екології хоч протягом усієї пари — аби лише не торкатися питань англійської граматики. 
     І ось лютий скінчився. Настав березень. Другого березня КІДівці знову зібралися у приміщенні Інтерклубу, аби підвести підсумки того наймасовішого фестивалю інтернаціональної дружби. Усі, хто висловлював власну думку, що то, насправді, був небувалий фестиваль. Та ще й погода була така чудова…
     — Антоне, — звернувся до нього Дмитро, — ось, наскільки я знаю, ти є філолог.
     — У принципі, так, — погодився Антін. — Я, правда, не є славістом, проте ін’яз теж є філологічним факультетом. 
     — Отже, тобі, як філологові, — повідомив Дмитро, — я доручаю написати статтю про той фестиваль. 
     — Гаразд, — сказав Антін. — На наступне заняття я обов’язково принесу рукопис. 
     Повернувшись додому з засідання КІДу та сівши перед телевізором, Антін, дивлячись черговий випуск програми «Погляд», одразу ж почав писати чернетковий варіант тієї статті. 
     Наступного дня Антін пішов до бібліотеки, де він минулого дня замовив третій том книги «Мови народів СРСР», присвячений кавказьким мовам, — аби на основі поданого матеріалу розробити рутульський алфавіт. Кирилицю, нав’язану при Сталіні, Антін не визнавав, тому він завжди наполягав на створенні писемності для переважної більшості мов народів тодішнього СРСР саме на латинській основі, а не на основі кирилиці. Ось і рутульський алфавіт він теж створив на латинській основі. Написавши на чистовику короткий нарис рутульської фонетики, він представив спочатку рутульський алфавіт у загальному вигляді, а потім написав текст рутульською мовою саме з використанням запропонованої латинізованої писемності. 
     Написавши все це, Антін заклеїв той аркуш у конверт та надіслав того листа до Махачкали. 
     А в неділю, четвертого березня, відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад — перші на альтернативній основі.
     Валентина Дмитрівна знову висловлювала свою стурбованість тим, буцімто якщо депутатом стане Ігор Траянович Савчук, одразу ж розпочнуться гоніння проти росіян. Та й офіційні ЗМІ постійно твердили, буцімто лише КПРС є єдиною силою, здатною консолідувати радянське суспільство. Проте все менше радянських людей довіряло комуністам. Усе популярнішими ставали національно-патріотичні сили. 
     — Антоне, — звернулася Валентина Дмитрівна вранці в день виборів, якраз перед тим, як піти до виборчої дільниці, — поміркуй іще раз. Якщо депутатом від нашого виборчого округу стане Савчук, він почне виступати у Верховній Раді за утиск росіян. Хіба тобі це потрібно?
     — Мені не потрібне збереження монопольної диктатури КПРС! — різко відповів Антін. — Мені не потрібна номенклатура при владі! Мені не потрібне повернення до сталінських часів із терором та ГУЛАГом. Ось це мені, насправді, не потрібне! 
     Узявши на виборчій дільниці бюлетень та зайшовши до виборчої кабінки, Антін залишив у тому бюлетені кандидатуру Савчука. Усі інші Ковальови проголосували за кандидата від КПРС. 
     Повернувшись додому, Антін продовжив писати статтю про фестиваль що минув — і про рекордну кількість делеґацій на ньому, і про велику кількість закордонних гостей, і про чудову весняну погоду… Антін писав і все думав при цьому лише про Ясміну. З думками про Ясміну та з її іменем на вустах він і прокидався, і йшов на заняття, і повертався з занять, і засинав уночі. Думкам про цю сербську дівчину Антін присвячував весь свій вільний час. Він тільки й повторював постійно: «Ясміна, Ясміна, Ясміна…». 
     Проте Антін на розставання з Ясміною реаґував не так болюче, як на розставання з литовськими дівчатами за два роки до того: по-перше, він тепер вже цілком ясно усвідомлював, що Ясміна була лише короткою миттєвістю в його житті; а, по-друге, в Антона була адреса Ясміни — і в Тольятті, і в Белграді. А листівку з Восьмим березня Антін надіслав Ясміні буквально наступного дня після закінчення того фестивалю. А вже чи відповість йому Ясміна, чи ні, — то вже їй самій вирішувати. 
     Але групової світлини перед рестораном «Дністер» Антін жадав дуже сильно, адже Ясміна теж стояла в тій компанії, і тому Антін так і прагнув якомога скоріше знову побачити її образ. 
     Поки Антін писав статтю, Марійка теж повернулася з виборчої дільниці, де вона також проголосувала за професора Савчука. Прийшовши, вона одразу ж відкрила свій щоденник та залишила в ньому ось такий запис:
     «Сьогодні неділя, 4 березня 1990 року. Сьогодні відбулися вибори до Верховної Ради України та до місцевих рад. Я проголосувала за професора нашого університету — за Ігоря Траяновича Савчука. Тато з мамою зробили те ж саме. Ігор Траянович є представником національно-патріотичних сил. Я вірю, що рано, чи пізно, але монополії КПРС на владу прийде кінець. Вже скасовано шосту статтю Конституції про керівну роль КПРС, вже в Україні діє Народний Рух. Хоч я й не Павло Глоба, проте я серцем відчуваю, що дуже скоро на нас усіх чекатимуть радикальні зміни. Слава Україні! Героям слава!». 
     На свято Восьмого березня погода знову була теплою. Завершивши роботу над чистовим варіантом статті, Антін пішов трохи поблукати міськими вулицями. Дивно, але жодної панянки без колготок того дня на вулицях не було. 
     Оскільки восьме березня було четвергом, було вирішено вихідний перенести з неділі на п'ятницю. Прийшовши з університету, Антін пообідав та пішов на чергове засідання КІДу, взявши з собою рукопис для університетської багатотиражки «Радянський студент». 
     — Вибач, Антоне, — несподівано сказав Дмитро. — Стаття твоя дуже гарна, проте в мене редакція ґазети терміново вимагала статтю. І я мусив її сам написати. А ти свою статтю спробуй опублікувати десь у якійсь іншій ґазеті. «Молодий буковинець», наприклад.
     — Я до армії працював позаштатним співробітником ґазети «Молодий буковинець», — повідомив Микола Левандовський. — Якщо ти бажаєш, я можу організувати тобі зустріч із заступником редактора. Бо я й досі з ним перебуваю у досить дружніх стосунках.
     — Звичайно ж, бажаю, — зізнався Антін. 
     — Тоді я з ним іще раз зв’яжуся, — пояснив Микола, — і на наступному засіданні, тобто шістнадцятого березня, я повідомлю про те, коли заступник редактора призначить тобі зустріч.
     — Я буду вельми вдячним тобі за це, — відповів Антін.
     Наступного дня, тобто дванадцятого березня, вся країна слідкувала, як на черговому з’їзді народних депутатів Горбачова було обрано президентом СРСР — першим і останнім. Бо існувати тій країні лишалося менш ніж півтора роки. Упродовж цілого тижня люди обговорювали цю знаменну подію. Люди сперечалися, чи демократично це було — обирати президента на з’їзді, — чи, мабуть, усе-таки, треба було влаштувати загальнонародні вибори.
     Обговорювали її не менш жваво й на черговому засіданні КІДу. 
     — До речі, Антоне, — сказав Микола. — Я говорив із заступником головного редактора «Молодого буковинця». Він погодився надрукувати статтю у своїй ґазеті. Двадцятого числа, тобто у вівторок, він чекає на нас о шістнадцятій годині. Зустрінемося при вході до редакції. 
     І ось двадцятого березня Антін вже о пів на четверту стояв біля під’їзду редакції. Погода була настільки теплою, що Антін мусив зняти верхній одяг, залишившись тільки в піджаку. Він стояв біля під’їзду та дивився на перехожих. Час від часу повз нього проходили дівчата та жінки без колготок. 
     За п’ять хвилин до четвертої до Антона підійшов Микола. Він, взагалі, був без піджака — лише у фланелевій сорочці з довгими рукавами. Разом Антін та Микола піднялися сходами до редакції.
     — Заступника редактора звуть Андрій Павлович, — повідомив Микола. 
     Піднявшись на третій поверх, вони разом увійшли до приймальної.
     — Андрій Павлович є? — запитав Микола.
     — Так, Миколо, — відповіла секретарка, — він на тебе чекає.
     Микола та Антін разом увійшли до кабінету заступника головного редактора.
     — Ось, — сказав Микола, представивши Антона, — це і є саме той автор, про котрого я Вам казав. 
     Антін привітався з заступником редактора та поклав йому на стіл свій рукопис. Андрій Павлович уважно той рукопис прочитав.
     — У принципі непогано, — зробив висновок Андрій Павлович. — Але якось воно банально написано. 
     — Що Ви маєте на увазі під банальністю? — здивовано спитав Антін.
     — Розумієте, — сказав Андрій Павлович, — наша ґазета є молодіжною. Тому треба якось змінити стиль повідомлення. Зробити його більш ориґінальним. Аби то був не сухий репортаж із місця подій, а якийсь такий художній нарис, написаний у формі невимушеної бесіди. Чи навіть якийсь такий експериментальний твір… Треба над цим якось поміркувати. 
     — А коли ця стаття може вийти? — запитав Антін.
     — Вона ще має шанси з’явитися в наступному числі, — пояснив Андрій Павлович. — Але я не ґарантую, що ця стаття з’явиться, адже фестиваль скінчився вже місяць тому, отже, актуальність свою вона вже втратила… Але, все одно, я поговорю зі своїм шефом. Подивимося, що він на це скаже. 
     — Добре, — сказав Антін, — я чекатиму на Вашу відповідь.
     — Відповідь навряд чи буде, — сказав Андрій Павлович. — Ви ліпше придбайте в неділю свіже число ґазети. Якщо Ваша стаття там буде, то добре, якщо не буде, то, скоріше за все, її шеф не прийме. Але, все одно, будемо сподіватися.
     — Гарно дякую Вам, — сказав Антін та, попрощавшись, вийшов назовні.
     Погода стояла просто чудова. Було так спекотно, неначе то був не кінець березня, а початок травня. Дівчата хоч і не всі, але деякі вже одягалися майже по-літньому, насолоджуючись березневим теплом. 
     — Тобі лист із Саранська, — повідомила Валентина Дмитрівна, коли Антін повернувся додому. 
     Узявши конверт, Антін відкрив його, уважно прочитав того листа та одразу ж почав на нього відповідати.
     — Що хоч вони там пишуть? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Та все гаразд, — відповів Антін.
     — Почитай цього листа вголос, — попросила Валентина Дмитрівна.
     — Нащо вголос? — здивувався Антін. — Ось я відповім — і тоді дам вам його почитати.
     — Невже тобі так важко прочитати вголос? — втрутилася Клавдія Петрівна. — Адже нам теж цікаво, про що ти листуєшся.
     — Про що я листуюсь — то вже моя приватна справа! — заявив Антін. — Я не зобов’язаний ні перед ким звітувати! 
     — Ти просто дурень! — накинулася на нього Клавдія Петрівна. — Ти нахаба! Ми ж тобі не чужі! Як ти смієш щось від нас приховувати? Ти просто дрантя!
     — Залиш його! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Зараз він напише відповідь — і тоді ми зможемо почитати!
     — Дурень, як тобі не соромно! — істеричним тоном закричала Клавдія Петрівна. — Ти живеш за наш рахунок, і навіть не бажаєш ділитися з нами своїми особистими справами!
     — Я не амеба, щоб ділитися! — крикнув Антін та пішов до сусідньої кімнати.
     Прочитавши листа ще раз, Антін узяв аркуш паперу та почав на той лист відповідати: «Любі Валю та Надю! Я отримав вашого листа та одразу ж відповідаю на нього. Ви навіть не можете собі уявити, як у нас стало тепло. Мої однокурсниці навіть приходять на заняття без колготок. А завтра в нас пообіцяли аж +22°С…». Звичайно ж, із приводу однокурсниць без колготок Антін перебільшив. Чи навіть не перебільшив, а просто видав бажане за дійсність. Адже ніхто ще з Антонових однокурсниць на заняття з голими ногами не приходив. У місті, правда, такі дівчата потрапляли Антонові на очі. Але аж ніяк не в навчальних корпусах університету.
     Антін закінчив відповідати на листа та повернувся до великої кімнати, де сиділи Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна.
     — Ось, читайте, якщо вам так цікаво! — гаркнув Антін, давши Валентині Дмитрівні листа від саранських дівчат.
     — Попроси нас хоч іще щось! — заявила Клавдія Петрівна. — Ми тобі твою впертість іще пригадаємо, так і знай!
     — Я не зобов’язаний звітувати про своє приватне життя! — різко відповів Антін.
     — Та яке ще приватне життя? — обурено крикнула Клавдія Петрівна. — Нема в тебе ніякого приватного життя! Поки ти з нами живеш… і навряд чи буде інакше… ти зобов’язаний перед нами звітувати про всі свої особисті справи! Адже ми тобі не сторонні тітки, а твої бабуся та мама!
     Тут розпочалася програма «Час». Повідомляли про позачерговий візит Горбачова до Литви після того, як ця республіка проголосила свою незалежність. А після програми «Час» показали виступ Горбачова в литовському парламенті, котрий вилився у вкрай гостру полемічну дискусію. 
     — Ці литовці знахабніли! — гнівно заявила Клавдія Петрівна. — Вони хочуть спочатку знищити всі завоювання соціалізму, а потім почнуть переслідувати росіян!
     — Так тим росіянам і треба! — відповів Антін. — Якщо вони прийшли до Литви як окупанти, якщо вони не поважають місцеву культуру, якщо вони не бажають вивчати литовську мову, то їх і треба переслідувати!
     — Хто тебе так обробив? — істеричним тоном запитала Клавдія Петрівна. — Хоча я давно знаю, що ваш університет є найбільшим розсадником антирадянщини! Ну, нічого, Перебудова скінчиться — так усіх ваших антирадянських професорів одразу ж під суд віддадуть! 
     — Перебудову вже не спинити! — твердо сказав Антін. — Не ті вже часи, аби люди знову підкорилися тим більшовикам!
25 
     Із кожним днем ставало все тепліше. Вже наступного дня, тобто двадцять першого березня, перші оголені ніжки Антін побачив і в університеті…
     Антін давно вже спостерігав за тією блондинкою з довгим, розпущеним волоссям. Звали її Світланою Дерев’янко, і навчалася вона того року на першому курсі… Уперше Антін звернув на неї увагу наприкінці жовтня, коли вона щодня приходила на заняття у відносно короткій спідниці та без колготок. У плащі, чи навіть в осінньому пальті, але з голими ніжками… Вже було двадцять восьме, вже тридцять перше жовтня — а вона все ще ходила без колготок… У перші дні листопада вже практично ніхто зі студенток не приходив на заняття в такому вигляді. Ніхто, крім неї… Ось і цього разу, наприкінці березня, вона знову прийшла на заняття без колготок — однією з перших! 
     — Ну, якщо вже студентки почали приходити на заняття з голими ніжками, — сказав сам собі Антін, — тоді можна вже стверджувати, що справжня весна нарешті настала. 
     Крім Світлани Антін того дня зустрів у стінах рідної Alma Mater іще кілька дівчат, що «забули вдома» свої колготки. 
     На занятті з фізвиховання на четвертій парі, котре відбулося на спортивному майданчику на одному з бокових дворів Резиденції — по сусідству з плацом військової кафедри, якраз під вікнами ректорату, — хлопці грали у футбол. Майже всі вони були присутні на тому занятті в коротких шортах. Антін теж відважився зняти спортивні шаровари та залишитися в шортах. 
     — Така гарна погода! — вигукнув Петро Павлович, що викладав фізвиховання у хлопців на третьому курсі. — Просто казка! Я пропоную наступне заняття з фізвиховання присвятити спортивному орієнтуванню… До речі, я якраз і є фахівцем зі спортивного орієнтування… Тому я пропоную наступного разу, тобто у п’ятницю, зустрітися на кемпінґу. Там є всі умови для спортивного орієнтування. 
     Антонові було зовсім нехолодно, навіть навпаки… Коли Петро Павлович про це повідомив, Антін почав із нетерпінням очікувати п’ятницю, аби вволю набігатися у коротких спортивних шортах великим та напівдиким парком на північно-східній околиці Чернівців, на високому березі ріки Прут у районі передмістя Гореча.
     Повертаючись додому пішки, на міських вулицях Антін зустрів іще більше дівчат із голими ніжками. І не лише дівчат. Вже й деякі хлопці років дванадцяти — тринадцяти відважувалися виходити надвір у коротких шортах. А весняні канікули, між іншим, були ще попереду. 
     У четвер увечері, дивлячись по телевізору авторський вечір поета Леоніда Дербеньова, Антін усе повторював: «Леонид Дербенёв — дерьмо!»… Невідомо, чому він такого талановитого поета, що написав тексти для такої величезної кількості радянських естрадних шляґерів, обізвав дрантям… Мабуть, лише через співзвучність його прізвища з цим брутальним російським словом… Але коли під час титрів було показано широким планом, як той поет щось писав, Антін уважно розглянув його ручку. «Напевно, це «Паркер», чи, у крайньому разі, якась китайська, — подумав Антін. — І дістають люди такі дефіцитні речі»…
     Упродовж усієї ночі Антін усе ніяк не міг заснути — усе чекав, коли, нарешті, він на занятті з фізвиховання зможе побігати парком у шортах.
     У п’ятницю без колготок на заняття прийшли аж двоє дівчат з Антонової академічної групи: Валя Боднарук та Інна Коростишевська. А Ольга Шпортак з паралельної групи прийшла навіть у суперкороткій джинсовій міні-спідниці та в босоніжках. Більше того, її ніжки вже встигли десь засмагти.
     — А де ти вже так засмагла? — здивовано спитав Антін, дивлячись на її бронзовий загар.
     — На вихідні дні я їздила до однієї турбази в Карпатах, — пояснила Ольга. — Там, на терасі, я й засмагла. Крім того, я щодня загораю в себе вдома, сидячи на балконі. 
     — Ти диви! — здивовано вигукнув Антін. — Це ж треба так! Ще тільки двадцять третє березня, а в тебе вже бронзовий загар!
     У місті вже практично кожна третя жінка чи дівчина ходила з голими ногами. Такого ще ніколи не було! Природа неначе збожеволіла!
     Після обіду Антін одразу ж одягнувся по-спортивному: під довгі штани він надягнув короткі спортивні шорти, аби на занятті залишитися тільки в них, а на куртку від спортивного костюму він надягнув нейлонову куртку. У такому вигляді він пішов до тролейбусної зупинки. Доїхавши четвертим тролейбусом до кінцевої зупинки «Музей народної архітектури та побуту», Антін почав чекати. Невдовзі прийшли ще декілька хлопців. Але раптом із наступного тролейбуса вийшов Саша Круцяк.
     — Усе відміняється, — повідомив Саша. — Мені Петро Павлович доручив усім вам передати, що сьогодні заняття з фізвиховання не відбудеться.
     Хлопці знову сіли на тролейбус, аби поїхати назад. Та й, до того ж, погода почала псуватися: раптом різко похолоднішало, а небо — таке ясне та безхмарне впродовж цілого тижня — несподівано покрилося густими хмарами. Природа неначе отямилася, адже то був іще тільки березень. 
     По дорозі додому в ґазетному кіоску Антін уперше у своєму житті побачив вітальні листівки «Зі святом Великодня!». І хоч написано на них було українською мовою, віддруковані вони були чомусь у Литві видавництвом «Tokios tokeles». 
     — Нарешті ці листівки з’явилася! — радісно вигукнула кіоскерці одна жінка, що щось купувала в тому кіоску перед Антоном. 
     — Десять великодніх листівок, — сказав Антін кіоскерці, коли підійшла його черга.
     Прийшовши додому, Антін одразу ж підписав деякі з них. І, перш за все, він адресував таку листівку Ясміні, а також саранським дівчатам, із котрими він реґулярно листувався. У вітальній листівки до Ясміни Антін зробив приписку, спитавши свою нову сербську подругу, чи не бажає вона листуватися з Антоном, коли в неї буде вільний час. 
     Заклеївши кілька підписаних листівок у конверти, Антін пішов на засідання КІДу, кинувши по дорозі ті листівки до поштової скрині. 
     На засіданні КІДу група дівчат готувалася вирушити на черговий фестиваль інтернаціональної дружби, що мав відбутися у Вінниці. А Дмитро, розпочавши засідання КІДу, поклав на стіл свіжу пошту, котру він щойно взяв у вахтерки — два листи, адресовані клубу.
     Перший лист — то було офіційне запрошення на фестиваль у Дауґавпілсі, котрий мав відбутися наприкінці квітня. У тому листі навіть був список осіб, котрих організатори того фестивалю хотіли бачити на своєму дійстві персонально. Серед запрошених значилися Микола Левандовський, Марійка Федорчук, Лариса Соловей, Ілона Єпуре, Катя Лупул та Віка Рязанова. Антона у списку запрошених не було, хоча Антін був ґідом тієї делеґації на фестивалі в Чернівцях. 
     А другий лист був з Алма-Атинського університету. Члени тамтешнього клубу шукали нові контакти серед аналогічних клубів в інших куточках тодішнього Союзу.
     — Хто відповість на цей лист? — запитав Дмитро.
     — Я відповім, — обізнався Антін. — У мене вдома є друкарська машинка, тому я прямо сьогодні ж надрукую їм відповідь та прямо завтра відішлю її. 
     — Добре, Антоне, — сказав Дмитро. — Відповідай…
     По дорозі додому Антін усе думав, як краще сформулювати той лист, аби найкращим чином розрекламувати свою рідну Alma Mater та своє рідне місто, про котре так іще мало знали поза межами України. 
     Зайшовши в під’їзд свого будинку, Антін несподівано зустрів на сходах Валентину Дмитрівну, що розмовляла з сусідкою по поверху, Рахіллю Мойсеївною Коґан. 
     — Ти знаєш, Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, — Богдана Медведчука машиною вбило…
     — Вей! Богдан був таким начитаним, — вигукнула Рахіль Мойсеївна. — З ним так приємно було поспілкуватися. А він був лише у дев’ятому класі…
     — А коли це сталося? — запитав Антін. 
     — Кажуть, що вчора, — пояснила Рахіль Мойсеївна. 
     — Який жах! — вигукнув Антін.
     — Ось так, — сказала Валентина Дмитрівна. — Був хлопець — і нема хлопця. А я його буквально позавчора бачила!
     Прийшовши додому, Антін одразу ж відкрив друкарську машинку та почав відповідати алма-атинським студентам від імені свого КІДу. Він коротко написав і про сам університет, і про комплекс Резиденції буковинських митрополитів, і про те, яким красивим та старовинним є місто Чернівці. 
     У суботу, йдучи до університету на дві лекційні пари, Антін по дорозі кинув листа до Алма-Ати в поштову скриньку. А повертаючись із занять, він побачив Надію Медведчук, Богданову матір, у жалобному вбранні з чорною хусткою на голові. 
     Одразу ж Антін почав згадувати, як він у дитинстві гуляв на подвір’ї разом із маленьким Богданчиком, як він не вимовляв і половини всіх звуків, як він страшенно шепелявив… Чомусь Антін згадав, як за два роки до того Богдан, тоді тринадцятирічний хлопець, ішов прохолодним дощовим серпневим днем до хлібного магазину в дощовому плащі з капюшоном, але у шортах та гольфах… А потім він згадав, як він зустрів Богдана надворі буквально за тиждень до трагедії, коли Богдан вже був вродливим п’ятнадцятирічним юнаком… Антін почав проводити аналогію з Сашком Грибуліним. Сашко теж загинув у п’ятнадцять років. І теж — наприкінці восьмого класу. Лише з інтервалом у п’ять років… А на останок Антін згадав, як він буквально за два місяці до трагедії, тобто ще наприкінці січня, побачив уві сні, як Надія, мати Богдана, голосила над домовиною свого молодшого сина: «Богданчику! Дитинко моя! Квітонько моя! Ну куди ти від нас ідеш?». Що це, віщий сон?
     У неділю Антін із нетерпінням очікував виходу свіжого числа «Молодого буковинця» — так, як очікував Мартін Іден в однойменному романі Джека Лондона появи свого першого оповідання в якомусь часописі, куди він направив свій рукопис. Придбавши свіжу ґазету, Антін проглянув її від початку й до кінця. Ніякої статті про фестиваль там не було. Мабуть, редакторові та стаття не сподобалася. 
     І ось у понеділок, двадцять шостого березня, Богдана проводжали в останню путь. Дякувати Богові, в Антона в понеділок не було ніяких занять в університеті, отже, він міг побачити ту панахиду на власні очі. 
     Близько десятої години на спільному подвір’ї будинків Ковальових та Медведчуків зібралося багато людей немов на якийсь мітинґ. Усі Медведчуки були членами протестантської громади євангельських християн-баптистів, тому вся громада була присутня на тій панахиді. Крім того, на ту панахиду прийшов весь клас, у котрому Богдан навчався. 
     Рівно о десятій годині духовий оркестр заграв жалобну музику. З помешкання через тильний вхід до під’їзду на подвір’я було винесено відкриту домовину, в котрій лежав Богдан у сірому костюмі, білій сорочці з краваткою та з білим весільним вінком на лацкані піджака. На обличчі в нього були помітні сліди від сильного механічного удару. 
     — Сьогодні ми проводжаємо в останню путь Медведчука Богдана Еммануїловича, — відкрив урочисто-жалобну панахиду голова релігійної громади. — Цей юнак був одним з найактивніших членів нашої громади. У квітні він мав пройти урочистий обряд конфірмації, після котрого він став би повноправним дорослим членом нашої громади. Але не судилося. Двадцять другого березня, під час тренування з велоспорту на одній з шосейних доріг під Новоселицею, стався страшний нещасний випадок. Обігнавши авто, що супроводжувало колону велосипедистів, Богдан не впорався з кермом, виїхав на зустрічну смугу та зіткнувся з вантажівкою, що рухалася в зустрічному напрямку… Дванадцять годин він помирав у страшних муках. Дванадцять годин він кричав на всю палату: «Ну, зробіть що-небудь, бо я жити хочу!». На жаль, медицина виявилася безсилою. Дванадцять годин медики боролися за життя Богдана, але врятувати його так і не змогли: о третій годині двадцять сім хвилин ранку двадцять третього березня серце Богдана зупинилося. 
     Далі пастор дуже багато говорив про зміст буття, про життя та смерть, постійно цитуючи при цьому Біблію. Він, скоріше, був схожим на оратора на якомусь мітинґу, ніж на священика, що проводив панахиду. Та й сама панахида, скоріше, була схожа на мітинґ.
     Після голови релігійної громади з промовою виступили ще кілька її членів. Потім хор тієї громади проспівав кілька псалмів. 
     А Варвара, сестра Еммануїла та тітка покійного Богдана, зненацька знепритомніла. Вона згадала, як двоє її дітей — шістнадцятирічна дочка та дванадцятирічний син — трагічно загинули прямо на її присадибній ділянці. Дочка поливала якесь плесо в огороді за допомогою електричної помпи, що качала воду з криниці. Раптом сталося коротке замкнення, внаслідок котрого дочку вразило електричним струмом. Побачивши це, її дванадцятирічний братик підбіг та схопив свою сестру голими руками за її мокрий одяг. Струмом вразило і його. Так вони обидва водночас і загинули. «Мене тішить лише одне, — зізналася тоді Варвара під час поховання обох своїх дітей, — що після моєї смерті ми всі зустрінемося на тому світі». І раптом — дванадцять років по тому — гине її племінник. Від такого шоку вона і знепритомніла. Варвару відкачали, проте серед сусідів поповзли плітки, буцімто на всіх Медведчуках лежить родове прокляття, якщо в них постійно гинуть діти. 
     А Антін спостерігав за колишніми Богдановими однокласницями: деякі з них плакали, стоячи перед домовиною свого однокласника; деякі просто тримали носову хустку перед собою, деякі просто стояли шоковані, так до кінця й не усвідомивши, що ж це таке сталося. Антін, дивлячись на цих вродливих п’ятнадцятирічних дівчат, одразу так їх усіх захотів… 
     І ось панахида скінчилася. Духовий оркестр заграв відому сонату Шопена. Домовину підняли шестеро членів релігійної громади та понесли її на руках з подвір’я на вулицю, де стояв автобус ритуальної служби. 
     — Богданчику! — заголосила Надія на цілу вулицю, йдучи слідом за домовиною. — Дитинко моя! Квітонько моя! Ну, куди ти від нас ідеш? … Богданчику! Дитинко моя! Квітонько моя! Ну, куди ти від нас ідеш?
     Точно як у січневому сні Антона… Один до одного… Просто містика якась…
     На цвинтар Ковальови не поїхали. На поминки, котрі мали відбутися аж у ресторані готелю «Черемош», Ковальови, тим більш, не пішли. 
     — Які, все ж таки, непостійні ці люди! — вигукнув Антін, коли всі Ковальови поверталися додому після тієї панахиди. — Як при житті — так Надія кричала на нього: «Ах ти, паскуда, Богдане!», а після його смерті одразу ж заголосила: «Богданчику! Дитинко моя! Квітонько моя! Ну, куди ти від нас ідеш?»…
     — Нікуди ти цього літа не поїдеш! — заявила Антонові Валентина Дмитрівна, коли вони разом зайшли до помешкання. — Ти планував поїхати кудись до Польщі, чи до Чехословаччини… Залиш свою мрію при собі! Нікуди ти не поїдеш!
     — Чому це? — здивовано спитав Антін.
     — Бо ти будеш наступним! — брутально втрутилася Клавдія Петрівна. — Ще не вистачило, щоб і тебе так само поховали!
     — Ну, чому вам постійно здається, що зі мною щось обов’язково має статися? — різко запитав Антін.
     — Ти бачив, як Богдана поховали? — запитала Клавдія Петрівна. — Ось і ти, якщо ти поїдеш цього літа за кордон, обов’язково там загинеш! Адже так завжди буває: коли ти дуже потрібен іншим людям, з тобою обов’язково щось станеться. А ми без тебе ніяк не зможемо прожити: наше життя без тебе буде позбавленим будь-якого сенсу. Ми не витримаємо цього горя та всі повмираємо слідом за тобою!
     Арґумент виявився залізним…
26 
     Із думками про смерть та поховання свого сусіда Богдана Антін вирушив наступного дня на заняття. Він добре відчував, як після тієї панахиди Валентина Дмитрівна та, особливо, Клавдія Петрівна почали панічно боятися за Антонове життя. Йому самому почало нав’язливо здаватися, буцімто він, насправді, буде наступним. Антін почав уявляти, як він лежить у домовині — поки що у своєму помешканні, — а біля його домовини стоять його сусіди, однокурсники, університетські викладачі. А поруч побивається Валентина Дмитрівна, а Клавдія Петрівна голосить на все помешкання… А потім він уявив, як його домовину виносять на подвір’я, а потім, після панахиди на подвір’ї, його домовину завантажують в автобус ритуальної служби та везуть на цвинтар…
     Від таких уявлень Антін, сидячи в університетській авдиторії, сам жахнувся…
     Коли всі третьокурсники сиділи разом на лекції у великій лекційній авдиторії, несподівано для всіх до тієї авдиторії зайшли Данило Тадейович та ще один чоловік, котрого Антін вже десь бачив. Саме так… То був саме він — той чоловік, що працював в обласній раді з туризму… Георгій Степанович Савчук, випускник французького відділення! Саме він на дні факультету за два роки до того розповідав про свої (і не лише свої) пригоди в Алжирі. 
     — Доброго дня! — сказав Георгій Степанович усім, хто був присутнім усередині. — Я є представником новоствореної асоціації з іноземного туризму «Буковинаінтур». Ми організуємо курси з підготовки ґідів-перекладачів із перспективою влаштування на нашій фірмі. Курси проводитимуться двічі на тиждень — щосереди та щоп’ятниці о дев’ятнадцятій годині. Кого ця пропозиція зацікавила, я прошу зайти після цієї пари до деканату та написати заяву. 
     Пропозиція була вельми спокусливою для Антона, адже він завжди полюбляв спілкуватися з іноземцями та просто з цікавими людьми, що приїхали здалеку. А тут — спілкування, що запросто могло стати для Антона основною професією! Але в такому разі КІД — принаймні до кінця поточного семестру — автоматично накривався. Антін постав перед дилемою: що вибирати — КІД, чи курси. Напевно, все ж таки, ліпше курси, бо КІД — це просто розваги у вільний від навчання час. А додаткова кваліфікація завжди б могла бути у пригоді. Але, в такому разі, сидіти одночасно на двох стільцях було просто неможливо. 
     Трохи поміркувавши, зваживши всі pro et contra, тобто всі «за» і «проти», Антін зробив-таки свій вибір на користь курсів із підготовки ґідів-перекладачів. Дочекавшись кінця пари, Антін одразу ж пішов до деканату та без зайвих коливань залишив там заяву на ім’я генерального директора асоціації «Буковинаінтур» із клопотанням про зарахування на ці курси. 
     І ось у п’ятницю, тридцятого березня, у великій лекційній авдиторії факультету іноземних мов мало розпочатися перше заняття на тих курсах. Вела ті курси дуже миловидна жінка років сорока. 
     — Вітаю вас усіх, хто виявив своє бажання навчатися на наших курсах, — виголосила ця жінка, відкриваючи свою вступну лекцію. — Туристська справа — це дуже цікава та вельми прибуткова сфера діяльності. А, особливо, — зараз, коли наша країна з кожним роком стає все більш відкритою для зовнішнього світу. Отже, дозвольте представитися. Звуть мене Гнатишена Ганна Мирославівна. Я працюю співробітником асоціації з іноземного туризму «Буковинаінтур». Сама я — як і всі ви — навчалася саме на цьому факультеті. Я закінчила французьке відділення. Це було вісімнадцять років тому… Спочатку я працювала у середній школі вчителькою французької мови, потім мене запросили до французької кафедри нашого університету. Ну, а шість років тому я перейшла працювати до бюро подорожей та екскурсій, про що я ані скільки не шкодую. І ось восени минулого року, коли було створено асоціацію «Буковинаінтур», я стала одним з фундаторів цієї асоціації. Отже, що мені хотілося б розповісти про роботу нашої асоціації? Насамперед, те, що закордонний туризм у нас зараз інтенсивно розвивається. Згідно зі статистикою, минулого року наш край відвідали майже у півтора рази більше закордонних туристів, ніж позаминулого. І ці цифри дуже тішать усіх співробітників нашої фірми. В основному, до нас їздять поляки та румуни, але не лише вони. Усе більше колишніх вихідців з нашого краю, що тепер живуть чи то в США, чи то в Канаді, чи то в Ізраїлі, прагнуть знов і знов відвідати свою історичну батьківщину… 
     То була, так би мовити, вступна частина. Далі Ганна Мирославівна почала торкатися цілої низки організаційних питань.
     — Ґід-перекладач повинен не лише вільно володіти принаймні однією іноземною мовою, — продовжила Ганна Мирославівна. — Він має також бути експертом у питаннях країнознавства. Насамперед, це стосується питань історії нашого краю, його культури, архітектури, а також його природи — як неживої, тобто геологічної структури, так і живої, тобто флори та фауни. А, з іншого боку, туристська індустрія, як і будь-яка інша галузь народного господарства, теж має свою теоретичну базу. Тому, з одного боку, вам читатимуть лекції з туристичної справи, теми котрих стосуватимуться питань прийому іноземних туристів, організації екскурсій і тому подібного. А, з іншого боку, галузеві фахівці читатимуть вам лекції з різноманітних аспектів краєзнавства. Крім того, ви повинні будете здати дві екскурсії: по Чернівцях — обов’язково та ще одну, за вибором, — чи то до Вижниці, чи то до Кам’янця-Подільського. Екскурсія містом включатиме відвідання основних визначних місць нашого міста, включаючи університет… До речі, екскурсія університетом — то є окремий текст, котрий ви маєте скласти окремо… Що стосується екскурсії до Вижниці, то це, скоріше, природознавча екскурсія, що включає піший похід з села Виженка до перевалу Німчич та ознайомлення з карпатською флорою та фауною. Ну, а Кам’янець-Подільський — то є середньовічне місто з фортецею та численними пам’ятками цивільної архітектури. Ця екскурсія включатиме також відвідання Хотинської фортеці, адже Хотин розташований якраз на півдорозі між Чернівцями та Кам’янцем-Подільським. 
     Від огляду тем лекційних занять Ганна Мирославівна перейшла поступово до питань щодо процедури складання підсумкового іспиту.
     — Перед тим, як скласти підсумковий іспит, — повідомила Ганна Мирославівна, — ви спочатку повинні будете пройти так звану пасивну практику, тобто ви пасивно маєте спостерігати за ходом екскурсій. Навчальну екскурсію містом я проведу з вами сама, а ось до якоїсь однієї з двох екскурсій — чи то до Вижниці, чи то до Кам’янця, — ви повинні будете приєднатися. Потім ви повинні будете мені скласти дві екскурсії, так би мовити, «на стільці». Тобто, це буде бесіда зі мною сам на сам за темою двох екскурсій: містом, включаючи текст екскурсії університетом, та другу екскурсію за вибором — або до Вижниці, або до Кам’янця-Подільського. Далі ви повинні будете пройти активну практику, тобто провести ці дві екскурсії під наглядом більш досвідченого співробітника турбюро. І, нарешті, допіру тоді, коли ви все це зробите, ви будете допущені до складання підсумкового іспиту перед комісією в асоціації «Буковинаінтур». Головою тієї комісії є генеральний директор асоціації. Якщо той іспит буде складено успішно, вам буде присвоєно кваліфікацію ґіда-перекладача та видано відповідне посвідчення встановленого зразку. 
     Вирішивши всі організаційні питання, Ганна Мирославівна почала свою першу лекцію, присвячену загальним питанням туристської індустрії.
     Увечері Антін повертався додому, а погода була такою теплою — майже як у травні. Навіть дерева вже розпускалися та зацвітали — і це наприкінці березня! Справжня погодна аномалія!
     По дорозі додому Антона охоплювало подвійне почуття: з одного боку, він радів появі тієї унікальної можливості здобути додаткову кваліфікацію. А, з іншого боку, Антін дуже шкодував, що тепер він мусив «зав’язати» з КІДом аж до вересня. 
27 
     Весняна погода наступала по всіх фронтах. Із кожним днем ставало все тепліше. У суботу, тридцять першого березня, стало, взагалі, вже по-літньому спекотно — з температурою плюс двадцять шість у тіні. А в неділю, першого квітня, вже майже всі одягалися по-літньому. І хоча ще третього квітня з голими ніжками на заняття до університету приходили лише поодинокі дівчата, то в середу, четвертого квітня, вже практично три студентки з чотирьох з’явилися на заняття без колготок. І того року початок масового виходу дівчат із голими ніжками знову припав на четверте квітня. 
     — Четверте квітня треба оголосити святковим днем, — сказав Антін сам собі, — днем голих ніжок!
     Після всіх пар того дня відбулися чергові загальноуніверситетські комсомольські збори. Антін не сплачував комсомольських внесків вже з травня попереднього року, тому він перед тими зборами мусив сплатити внески більш ніж за цілий рік. Марина Степановська, комсорг курсу, поштампувала Антонові комсомольський квиток аж до липня. То був його останній внесок. Більше ніяких комсомольських внесків Антін не сплачував — аж до розпаду Радянського Союзу.
     На тих зборах обговорювалися, в основному, підсумки зимової сесії, проте Антона, як, до речі, й переважну більшість студентів, порядок денний тих зборів зовсім не цікавив. Єдине, що Антона цікавило, — це як ходили дівчата навколо. А більшість із них вже ходила без колготок — фактично дві третини всіх дівчат. Чи навіть три чверті. Антін милувався їхніми ніжками; він постійно думав про їхні ніжки; думав він про них упродовж усього свого вільного часу… А всі ті комсомольські справи були Антонові до одного місця. Надворі була весна, короткі спідниці, голі ніжки… Ось про що думав Антін. І він був далеко не єдиним юнаком, хто всім цим цікавився. Так само думали й інші юнаки… Більшість юнаків цікавилися зовсім не комсомольськими справами, а лише дівчатами та їхніми ніжками. 
     Тому й слова з відомої радянської пісні «Любовь, Комсомол и Весна» були для більшості молодих людей зовсім неприйнятними: ці речі вони вважали просто несумісними одна з одною. Усі вони обирали лише любов та весну, але аж ніяк не комсомол. 
     По закінченню комсомольських зборів усі одразу ж попрямували до університетського культурного центру — на зустріч із євангельськими християнами-баптистами. Саме з тією громадою, членом котрої були й Медведчуки — в тому числі й покійний Богдан. І знову Антін побачив серед отих баптистів усе ті ж самі обличчя, що й на похованні Богдана — і пастора, і пересічних членів громади. 
     А о сьомій годині вечора Антін пішов на чергове заняття з підготовки ґідів-перекладачів. Це заняття, як і перше, було присвячено загальним питанням туристської справи. 
     Наступного дня погода різко зіпсувалася. Надворі різко похолоднішало. Упродовж цілого дня йшов дощ. Природа неначе отямилася та ще раз нагадала про те, що то був лише початок квітня. Усі дівчата одразу ж одяглися тепло, сховавши свої ніжки під колготки чи навіть під штани. Усі, крім Світлани Дерев’янко. Вона навіть і не збиралася ховати свої ніжки під колготки. Так вона й продовжувала ходити: в осінньому пальті, з голими ніжками та в бальних черевиках з відкритими носками. Світлана була справжнім секс-символом факультету іноземних мов Чернівецького університету на початку дев’яностих років. 
     А тим часом, погода з кожним днем ставала все холоднішою. То була немов компенсація за занадто теплі кінець лютого та більшу частину березня. Цілими днями стояла хмарна погода, цілими днями накрапував дрібний дощик. Про голі ніжки треба було вже забути аж до середини травня. І хоча дехто з дівчат час від часу з’являвся на вулицях без колготок, то були лише одиниці. Лише крапля в морі. До справжнього літа було ще дуже далеко.
28 
     Поступово мінялося в суспільстві й ставлення до релігії. Церква фактично була реабілітована ще напередодні святкування тисячоліття хрещення Русі. Після цього ювілею релігійні свята поступово ставали «червоними днями календаря». 
     Великдень у 1990 році припадав на п’ятнадцяте квітня. Для студентів Чернівецького університету було зроблено невеличкі великодні канікули: заняття не проводилися у великодній понеділок та у вівторок. У ніч із суботи на неділю по телевізору вперше транслювали у прямому ефірі великодню службу, а не різні розважальні телепрограми, що ставили собі за мету відволікати молодь від участі у великодньому богослужінні.
     — Я пропоную всім нам піти на богослужіння до церкви у великодню ніч, — запропонував Степан Вікторович.
     — До «п’яної» церкви? — поцікавилася Марійка.
     — Нащо вона нам потрібна? — вигукнув Степан Вікторович. — Ми підемо до своєї церкви!
     — А яка це «своя»? — запитала Марійка. 
     — Ми ж усі греко-католики, — пояснив Степан Вікторович, — отже, й підемо ми до своєї церкви, що напроти вулиці Садовського.
     — Але ж вона ще зачинена, — сказала Марійка. — Куди ми підемо, якщо там склад.
     — Але ж служба там проводиться перед фасадом, — заявив Степан Вікторович. — От ми й підемо на це богослужіння. І стоятимемо саме перед входом до цієї церкви. І так служба в цій церкві проводитиметься доти, доки міська влада не поверне це церковне приміщення греко-католицькій громаді!
     — Тоді я обов’язково піду! — вигукнула Марійка. 
     — Усі наші предки належали до греко-католицької громади, — зазначив Степан Вікторович. Мій батько був греко-католиком, і всі його попередники також були греко-католиками. Нащо нам добровільно приєднуватися до православної громади, якщо нам стільки років забороняли молитися по-нашому, ходити до нашої церкви та, зберігаючи візантійську літургію, одночасно визнавати верховну владу Ватикану? Нам стільки років забороняли бути самими собою; нас стільки років переслідували… Тепер ми маємо повне право заявити на повний голос, хто ми є насправді!
     — Але православна церква теж переслідувалася, — приєдналася до розмови Оксана Романівна.
     — У тридцятих роках — однозначно, — пояснив Степан Вікторович. — А потім, під час війни, Сталін створив кишенькову церкву, що була насправді філією НКВС. Так нащо нам поєднувати свою долю з цими чекістами в рясах? Ми належатимемо до тієї церкви, до котрої належали всі наші предки! Чи не так?
     — Саме так! — погодилася Марійка. — Я обов’язково піду на богослужіння рано вранці.
     — Ми понесемо на цю службу освячувати великодню їжу, — сказав Степан Вікторович. — Нафарбуємо яєць, придбаємо паски…
     — Пасочки ми й самі спечемо, — виправила Оксана Романівна. — Хіба я не можу спекти паску? А те, що продається у крамницях, сором’язливо зветься кексом «Новий». 
     — Гаразд! — підтвердив Степан Вікторович. — Нехай буде по-вашому! До речі, майже вся галицька інтеліґенція українського походження належала саме до цієї церкви, аж поки її не заборонили в сорок шостому році.
     І ось настала субота. Напередодні з Хмельницького приїхав на канікули Богдан: в інституті, в котрому він навчався, теж було влаштовано великодні канікули. Приготувавши все вдень, Федорчуки лягли відпочивати, а рівно о двадцять третій годині усі четверо пішли до церкви. На вулицях було досить багато людей. Більшість прямувала до Миколаївської «п’яної» церкви, що належала Московському патріархатові. Але Федорчуки вирушили у протилежному напрямку — до ще не звільненої греко-католицької церкви Петра та Павла. 
     Біля входу до тієї церкви вже купчилося багато людей — не менше, ніж зібралося у православній церкві, розташованій по сусідству. Проте всередині церкви був іще склад, хоча літнє кафе «Оладки», що розміщувалося під самими стінами тієї церкви, вже було усунено. Організатори служби побоювалися можливих провокацій з боку сусідньої церкви, проте ніяких провокацій не було. Кожен прагнув молитися Богові на свій манер. 
     І ось опівночі священик оголосив: «Христос воскрес!». Усі прихожани одразу ж відповіли: «Воістину воскрес!».
     — Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав! — заспівав церковний хор. — Смертю смерть подолав! Смертю смерть подолав! І тим, що в гробах, життя дарував…
     Служба тривала цілу ніч. А тим часом десь близько четвертої години ранку у Миколаївській церкві розпочався хресний хід. 
     — Ну, все, — подумав Степан Вікторович. — Зараз треба бути готовим до можливих провокацій.
     Проте ніяких провокацій не було. Православні пройшли вулицею Руською та завернули на вулицю Садовського, обійшовши таким чином той квартал, де розміщувалася їхня церква. Православним було добре: їхня служба була санкціонованою, їх охороняла міліція та особи в цивільному, а заради хресного ходу на цілу годину на всіх прилеглих вулицях було перекрито рух транспорту. У греко-католиків таких привілеїв не було: їхня служба була напівлеґальною: міліція їх хоч і не розганяла, але й не охороняла від можливих провокацій з боку конкуруючої церкви, чи з боку так званих войовничих атеїстів. Та й сама місцева влада (як, до речі, й центральна) була кровно зацікавлена в розпалюванні ще одного конфлікту на території тодішнього Союзу — на релігійному ґрунті, між офіційно визнаною православною та ще до кінця не реабілітованою греко-католицькою церквами. Тому й про власну безпеку греко-католики повинні були дбати самотужки. 
     Близько шостої години ранку служба скінчилася. Під кінець служби священик окропив пасхальні ласощі, після чого всі почали розходитися. 
     — Христос воскрес! — усі віталися один з одним.
     — Воістину воскрес! — відповідали інші.
     Коли Федорчуки повернулися додому, майже нікому з них не хотілося спати — попри стояння на церковній службі цілу ніч. В усіх настрій був бадьорим і радісним. То було справжнє піднесення після тривалого періоду войовничого атеїзму та переслідувань віруючих — особливо тих, хто належав до забороненої греко-католицької церкви. 
     Прийшовши додому, Марійка одразу ж відкрила свій щоденник, написавши в ньому чергове повідомлення:
     «Сьогодні неділя, 15 квітня 1990 року. Сьогодні ми всі святкуємо Великдень — одне з найбільших та найсвітліших християнських свят. Цілу ніч ми стояли перед центральними дверима до греко-католицької церкви, беручи участь у службі Божій. Як я сподіваюсь, що колись цю чудову церковну будівлю з величезною бароковою банею та чотирма «баварськими» вежами нарешті буде-таки повернуто греко-католицькій громаді, і ми — як і представники всіх інших конфесій, — нарешті, зможемо-таки проводити службу Божу у власному храмі. 
     До речі, днями з Ленінграда надійшла тривожна новина: у молодого, але вже такого відомого актора Микити Михайловського знайшли лейкемію, і він потребує термінового лікування за кордоном. Навіть було оголошено збір коштів, аби це лікування було можливим. А він, до речі, був колись одним з моїх найулюбленіших акторів. Фільм «Вам і не снилося» я дивилася багато разів із великим задоволенням. Дай Боже, аби його було врятовано.
     Проте не будемо про сумне. Зараз весна, середина квітня. І хоч погода протягом останнього тижня дуже сильно погіршилася, все одно, я підтримую в себе радісний весняний настрій. Особливо сьогодні, в ці світлі пасхальні дні. Христос воскрес!». 
29 
     Відсвяткувавши Великдень, адміністрація університету ще раз нагадала студентам факультету іноземних мов про те, що їхній факультет є, все ж таки, педагогічним, адже він готує кадри, насамперед, для середньої школи. Тому випускники цього факультету мають бути не лише викладачами свого предмету, але й, насамперед, організаторами, спроможними повести за собою молоде покоління. 
     Згідно з навчальним планом, якраз після шостого семестру передбачалася перша педагогічна практика — у піонерських таборах, на вожатських та виховательських посадах. Куратором цієї педпрактики виступила кафедра психології та педагогіки — спільно з комітетом комсомолу. 
     — Педагогічна практика є обов’язковою, — зазначив завідувач кафедри педагогіки Михайло Михайлович Боженко, котрий читав лекції з педагогіки на факультеті іноземних мов у тому семестрі, під час однієї зі своїх квітневих лекцій. — Від вожатської практики звільняються лише вагітні жінки. Тому ви вже повинні поговорити з Олексієм Михайловичем та дізнатися в нього, у яких таборах є потреба у вожатих, аби вибрати собі той табір, котрий вам найбільше подобається. 
     — Завтра після четвертої пари, — оголосив Данило Тадейович буквально кілька днів по тому, — відбудуться позачергові комсомольські збори третього курсу. Порядок денний — літня практика у піонерських таборах.
     На тих зборах були присутні Мерзляков та Житарюк. 
     — Ми зібрали сьогодні всіх студентів третього курсу, — оголосив Сергій Павлович, — аби обговорити з вами основні питання стосовно вожатської практики. За нашим факультетом закріплено, так би мовити, підшефну профспілку працівників агропромислового комплексу, тому ми всі матимемо справу з таборами, що належать саме цій профспілці. Найбільша потреба у вожатських кадрах — у піонерському таборі біля села Ванчикауца в Новоселицькому районі. Саме так його звуть молдавани, бо переважна більшість населення в тому селі якраз є молдаванами. Але є також вакансії в інших таборах, що розкидані по всій нашій області.
     — А коли розпочнеться ця практика? — запитав Василь Волков. 
     — Ця практика проходитиме у три зміни, — пояснив Сергій Павлович. — Тобто перша зміна відбудеться у червні, друга — у липні, третя, відповідно, — у серпні. Ті студенти, хто працюватиме у червні, мають скласти літню сесію достроково впродовж травня. Але це дозволяється лише тим студентам, котрі складають сесію без «трійок», тобто на «відмінно» та «добре». Вам іще даватиметься докладніший інструктаж напередодні табірних змін. Крім того, у вас буде дводенна навчальна зміна, де вас навчатимуть основам вожатської майстерності, після чого у вас буде посвята у вожаті. 
     — У мене є пропозиція, — сказав Роман Вишня, піднявшись зі свого місця. — Чому б нам усім не скинутися по якійсь певній сумі та не пошити всім однакову форму з відповідними емблемами, аби всі бачили, що це педагогічний загін факультету іноземних мов Чернівецького університету. Адже я бачив, що, наприклад, і в Артеку, і в «Молодій Ґвардії», і в багатьох інших таборах вожаті мають свою ориґінальну форму блакитного, або жовтого кольору, або кольору хакі. 
     — Ідея гарна, — погодився Мерзляков, — проте здійснити її досить проблематично. По-перше, ми не знаємо, яка фабрика з пошиття одягу, чи яке ательє мод погодиться виконати наше замовлення. По-друге, ми не знаємо, скільки грошей вони за цю роботу вимагатимуть. По-третє, нам іще дизайнера, модельєра треба десь відшукати, котрий зробив би ескізи цієї вожатської форми. Але зробити всім однакові емблеми — це справа вже більш реальна. Але ці емблеми можна носити й без єдиної форми, бо у вожатих, якщо в них не було єдиної форми, завжди передбачався, так би мовити, просто відповідний реґламент одягу: біла однотонна сорочка, чи блузка, червоний галстук, темні штани у юнаків, темна однотонна спідниця у дівчат, темне закрите взуття… Проте така форма, як правило, потрібна лише під час заїзду, а також на церемонію відкриття та закриття табірної зміни. Як правило, в усі інші дні форма одягу у вожатих є вільною. Юнаки, як правило, ходять у спортивних костюмах, чи у футболках та штанах — не має значення, довгих, чи коротких. А дівчата всі інші дні ходять або в літніх сукнях, або теж у спортивному вбранні. Це я кажу, виходячи з досвіду попередніх років, коли я їздив по таборах з інспекційними перевірками… Ніякого реґламенту тут нема. Отже, вожатська форма — це будуть просто гроші, викинуті на вітер…
     Табір табором, але семестр, усе-таки, ще не скінчився. Бо то був лише кінець квітня. Вісімнадцятого, дев’ятнадцятого та двадцятого квітня в університеті тривала студентська конференція, на котрій усі студенти презентували теми своїх дипломних та курсових робіт. Відкриття тієї конференції відбулося в Мармуровій залі. Присвячена вона була сто двадцятій річниці з дня народження Леніна, проте ставлення до Леніна в суспільстві було вже вкрай суперечливим. По-перше, Ленін усе ще вважався видатним політиком, а, по-друге, з кожним днем викривалося все більше подробиць стосовно більшовицьких злочинів, скоєних, у тому числі, й за особистими вказівками «вождя світового пролетаріату». 
     — Багато робіт Леніна, — виступив один з викладачів кафедри філософії на урочистій церемонії відкриття конференції, — при Сталіні було переосмислено та перекручено… Візьмемо, наприклад, його статтю «Партійна організація та партійна література». Під партійною літературою Ленін розумів літературу, котру випускає певна політична партія для своїх внутрішніх потреб. Але за часів Сталіна акценти було переставлено зі слова «партійна» на слово «література», маючи на увазі не літературу окремої партії, а літературу взагалі. Отже, гасло Леніна: «Геть літераторів безпартійних!» було осмислено офіційною радянською ідеологією, насамперед, як обов’язок усіх письменників бути членами партії та суворо дотримуватися партійної лінії. Таким чином, ця стаття перетворилася, так би мовити, на ідеологічну кийку для побиття «безпартійних» письменників. Але ж між поняттями «письменник» та «літератор» є дуже суттєва різниця…
     Студентська конференція була, так би мовити, генеральною репетицією перед захистом дипломних та курсових робіт. А після цього розпочалася підготовка до сесії. Тим більш, що на третьому курсі майже третина студентів складала літню сесію достроково — перед початком вожатської практики. 
     Один з іспитів, що виносився на літню сесію на третьому курсі, був іспит з історії основної іноземної мови. До іспиту з історії англійської мови кожен студент мав Павлові Петровичу розповісти п’ять сонетів Шекспіра… Поки що п’ять… Вісім років по тому ця цифра сягне двадцяти…
     Але студенти — то є народ хитрий. За ініціативою Василя Волкова, Тані Прокопенко, Віки Котової, Романа Вишні, Ніни Локтєвої, Галі Сафронової та Ванди Терник в університетському культурному центрі було влаштовано Шекспірівський вечір — за матеріалами творчості митця. Павло Петрович одразу ж ухвалив цю ініціативу, адже він був кровно зацікавленим у тому, аби у стінах університету влаштовувалося якомога більше заходів англійською мовою. Хтось через знайомих позичив у театрі для всіх учасників того дійства костюми епохи Ренесансу, ще хтось у музичному училищі позичив магнітофонні записи ренесансної музики… Вечір було призначено на суботу, двадцять восьмого квітня, після третьої пари. Запросивши все англійське відділення та всю кафедру англійської мови, ініціативна група студентів здивувала всіх — і студентів, і викладачів, — своєю акторською майстерністю. Кожен з учасників розповів по одному сонету Шекспіра, а потім вони почали розігравати різні фраґменти драматичних творів митця: «Гамлет», «Сон літньої ночі», «Ромео і Джульєтта» та деяких інших. 
     Павлові Петровичу так сподобалося це дійство, що він не лише висловив свою особисту подяку всім його учасникам, але й зарахував усі прочитані сонети як складене іспитове завдання. Усі учасники могли тепер скласти іспит, прочитавши одним сонетом менше. 
     Попереду було аж чотири вихідних дні. Антонові було що робити: читати твори до колоквіуму з зарубіжної літератури та перекладати англійською мовою тексти екскурсій у межах міста, а також екскурсій до Вижниці та до Кам’янця-Подільського. 
     У ніч на перше травня Антонові наснилося, ніби він блукає якимись дуже занедбаними, напівзруйнованими вулицями, намагаючись відшукати якийсь вихід. Але куди саме він шукав той вихід — він і сам не знав. 
     Першого травня ніяких демонстрацій у місті вже не було, отже, можна було просто трохи відпочити. 
     У перші дні травня погода залишалася все ще досить прохолодною та сирою. А сьомого травня різко потеплішало. Одразу ж усі дівчата та жінки знову виставили свої ніжки. І на заняття практично вже всі дівчата почали приходити без колготок. Антін дуже тішився, спостерігаючи, як його повсюди оточували дівчата з голими ніжками. Абсолютно всі! … А одинадцятого травня температура, взагалі, сягнула тридцятиградусної відмітки. Було дуже спекотно. І хоч над містом пройшла невеличка гроза, вона аж ніяк не змінила ситуацію. Все одно, було дуже спекотно. 
     На дванадцяте травня на факультеті іноземних мов було призначено День факультету. Знов усі заняття відмінялися. Практично всі студентки прийшли на це свято немов на бал: із модними зачісками, у чепурних сукнях…
     Вранці, як і завжди, спочатку в лекційній авдиторії була «урочиста» частина — з коронуванням Садовського як короля факультету (а Житарюка — як віце-короля). Потім Микола Михайлович та Сергій Павлович дали імпровізовану прес-конференцію. Потім був традиційний аукціон — знову студентам продавали бали до різних іспитів. 
     А після обіду всі студенти, викладачі та гості факультету іноземних мов зібралися в затишній залі Клубу залізничників на вулиці Коларова. Оскільки далеко не всі знали, де розташований отой клуб, до запрошення додавався план тієї частини міста. Університетський будинок культури було визнано аварійною будівлею, тому тепер університет для різноманітних масових заходів мусив постійно орендувати приміщення в місті. 
     У залі панувала дуже приємна аура, помножена на товариську атмосферу дійства. Спочатку зі своїми привітаннями виступила кожна кафедра факультету. Потім із привітаннями виступили студенти спочатку англійського, потім — німецького та французького відділень. Потім від імені гостей виступила команда КВК фізичного факультету — знову зі своїми «Гей-гей-гей!» та «Хрум-хрум-хрум!». Багатьом так сподобався цей номер, що його вимагали від отих фізиків буквально на кожному урочистому дійстві. І всі навколо повторювали знов і знов: 
— Гей-гей-гей! — я крикнув з порогу.
— Гей-гей-гей! — відгукнувся ліс…
     Іще від імені гостей виступила студентська дівоча рок-група, що приїхала до Чернівців на якийсь рок-фестиваль аж зі Свердловського університету. Одягнені ті дівчата були в чорні футболки, на котрі були начеплені справжні уральські самоцвіти, та в чорні міні-спідниці, котрі майже не прикривали їхні ніжки, котрі ще не встигли як слід засмагти, тому були білими — неначе з порцеляну. Ґідом у тих дівчат був Василь Ракоци. Ті дівчата були присутні й на «урочистій» частині вранці. 
     — Ми вже не вперше у Чернівцях, — зізнавалася одна з тих свердловських дівчат після закінчення «урочистої» частини. — Ми реґулярно їздимо відпочивати до вашого студентського табору в Репуженцях. Нам Чернівці дуже подобаються. 
     Ну, а на останок факультетський театр естрадних мініатюр «Місячний кріль» показав усім свою нову програму. Найбільше публіці сподобався танець русалок, але й інші номери також були дуже гарні. 
     Сподобався всім і номер за назвою «Був собі цар. На нього працювали», де за допомогою пантоміми учасники цього театру естрадних мініатюр розповіли всю вітчизняну історію двадцятого століття — і про те, як було скинуто в Росії монархію, і про Керенського, і про більшовицький переворот. А потім один з акторів показав за допомогою пантоміми, ніби він є жінкою, котра дістала з кишені пістолет та зробила постріл у «червоного царя» Володимира Ілліча, як він, поранений, усе-таки, утримався на троні, але поступово йому ставало все гірше, а коли він помер, його помістили до мавзолею. А потім інший «червоний цар» Іосіф Віссаріонович царював упродовж довгих тридцяти років, розкурюючи люльку, а численні зеки, які були фактично рабами, тяжко працювали в ҐУЛАҐу. А потім прийшов інший цар, котрий, сидячи на троні, об’їдав качан кукурудзи. А після нього був інший цар, котрий вішав на всіх ордени, поки не занедужав і не впав з трону. А потім новий цар протер собі окуляри, сів на трон і одразу ж упав. А наступний цар — хворий та немічний — повалився на підлогу, ледь досягнувши трону і навіть не встигши посидіти на ньому. А потім прийшов молодий та енергійний цар разом зі своєю дружиною, і вони сіли на трон разом. 
     Після номеру з пантомімою на сцену Євген Черничко та почав зачитувати привітання Горбачова у зв’язку з… двадцятою річницею від початку Перебудови.
     — Вельмишановні пані та панове! — звернувся Євген до всіх присутніх голосом Михайла Сергійовича. — За останні роки ми досягли значних успіхів у таких областях, як Московська, Рязанська, Тульська та ще в десяти областях, що ще не встигли відокремитися від Москви… Колись ми закупали продовольство за кордоном, проте зараз ми вже впродовж майже десяти років маємо перевиробництво товарів народного споживання. Ми не знаємо тепер, що з цим розмаїттям робити, тому ми вирішили експортувати наші товари в Україну, в Німеччину, у Францію, в Сибірську республіку, в Далекосхідну республіку, а також до останньої в цілому світі соціалістичної країни — Куби, за що вони нас першими привітали з двадцятою річницею Перебудови… На останок хочеться відзначити те, що соціалістичний експеримент у Радянському Союзі, точніше в п’ятдесяти країнах, що виникли на місці колишнього СРСР, успішно завершено…
     «Вітальне слово від Горбачова» всі присутні в залі зустріли шквалом оплесків та овацій, викликаючи виконавця повторити той монолог на біс. 
     Під кінець дійства всі учасники вистави вийшли на авансцену та заспівали прощальну пісню на мотив пісні «Hey, Jude!» з репертуару групи «Beatles». 
     На дискотеку, котра мала відбутися після короткого антракту в тій самій залі, Антін не залишився: він іще добре пам’ятав інцидент із тим викладачем кафедри фізвиховання за два роки до того. 
30 
     Попереду була перша педагогічна практика — у піонерському таборі. Вже потихеньку розпочиналося дострокове складання літньої сесії на третьому курсі. Паралельно з цим майбутні вожаті мали пройти якусь відповідну підготовку.
     — Наступного понеділка, — повідомила Марина Степановська, комсорг третього курсу, через пару днів після святкування Дня факультету, — планується виїзд до табору Репуженці для проходження, так би мовити, курсу молодого бійця. Для цього вам усім необхідно взяти білий папір, фломастери, інші необхідні прилади для оформлювальних робіт, а також спортивний одяг.
     — А що то за заходи плануються? — поцікавився подробицями Антін.
     — Це не для всіх, — повідомила Марина, — а лише для тих, хто проходитиме практику у першу зміну, тобто у червні. А це можуть робити лише найкращі студенти, котрі складають сесію на «відмінно» та «добре»… Тобі туди можна…
     У суботу та неділю перед виїздом до Репуженців Антін переписував текст екскурсії університетом, котрий він позичив у Ганни Мирославівни, аби потім надрукувати його на машинці та поширити цю версію серед інших слухачів курсу, а заодно, перекласти його англійською мовою. Позичений конспект був явно написаним десь у середині вісімдесятих років та являв собою суцільну комуністичну пропаґанду з постійним протиставленням капіталізму та соціалізму.
     — Коли працюватимете з текстами екскурсій, — попереджала Ганна Мирославівна ще на перших заняттях на тих курсах, — ставтеся до них якомога критичніше та відсіюйте все, що містить пропаґанду. Адже всі ті тексти є дуже заідеологізованими; вони ставлять за мету не стільки поінформувати туристів про ті, чи інші визначні місця, скільки зайвого разу довести так звані переваги комуністичної системи.
     Відредаґувавши текст екскурсії та надрукувавши його на машинці, Антін розпочав підготовку до поїздки на навчальні збори в одному з піонерських таборів у Репуженцях. До спортивної сумки, з котрою Антін зазвичай ходив на заняття, він поклав різні канцелярські прилади, а також спортивний одяг — як довгий, так і короткий. 
     Вранці двадцять першого травня було досить прохолодно, тому Антін, одягнувшись у джинси та сорочку з короткими рукавами, надяг зверху куртку зі штучної шкіри. 
     Місцем збору всіх, хто мав брати участь у цьому заході, був сквер напроти обкому партії, тобто між Радянською площею та вулицею Леніна. Усіх попросили прийти на восьму годину ранку. О восьмій годині під’їхали три автобуси, після чого всі сіли та поїхали. Рухалися ті автобуси з увімкненими фарами та в супроводі міліцейського легковика з увімкненою блимавкою. По дорозі — як і завжди в таких випадках — деякі студенти співали під ґітару різні шляґери та пісні зі студентського фольклору, деякі вголос розповідали анекдоти, намагаючись перекричати тих, хто співав, а дехто просто мовчки їхав, пасивно спостерігаючи за всім тим, що відбувалося навколо. 
     За дві години автобуси вже стояли біля табірної брами. Одразу ж з усіх динаміків почали лунати вітальні акорди з відомої піонерської пісні «Солнцу — не гаснуть, звездам — не меркнуть, если мы землю согреем дружбой, солнечной дружбой своей…». 
     — Вітаю всіх гостей, — оголосила в мікрофон якась жінка, коли учасники заходу почати виходити з автобусів, — та ласкаво запрошую до нашого міста Променистого!
     Виходячи з автобуса, студенти побачили розтяжку над брамою з написом: «Місто Променисте». 
     — Перед тим, як потрапити до нашого міста Променистого, — продовжила жінка, — вам необхідно пройти через нашу митницю. 
     І, дійсно, центральна брама була зачиненою. Відчиненою виявилася лише бічна хвіртка контрольно-пропускного пункту, на котрій була наклеєна табличка з написом «Митниця». 
     Натовп на майданчику біля брами виявився досить великим, а прохід через хвіртку — досить вузьким, тому, аби пройти через ту хвіртку, треба було постояти та почекати протягом кількох хвилин. Аби запобігти стиску, організатори заходу вишикували всіх студентів на майданчику перед брамою в одну чергу. 
     На так званій «митниці» ніякого митного контролю, звичайно ж, не було. Навіть ніяких документів ніхто ні в кого не дивився. Просто кожному студентові вішали на шию картонні жетони, на котрих було вказано номер загону та намальовано відповідну емблему. Жетони були перемішані, отже, будь-хто в черзі міг отримати будь-який номер. Так було зроблено, аби, по-перше, в кожному загоні була більш-менш рівна кількість учасників, а, по-друге, аби в кожному загоні опинилися студенти з якомога більшої кількості факультетів, аби запобігти в межах кожного з таких новостворених загонів будь-якої «клановості». 
     Тих, хто вже пройшов через це «чистилище», запрошували до табірної актової зали. Нарешті, коли всі зібралися всередині, на сцену вийшла та сама жінка, котра запрошувала всіх при вході до табору. 
     — Вітаю всіх, хто тут зібрався, — оголосила жінка. — Звуть мене Валентина Степанівна, я є методистом з Палацу піонерів. Мене призначено керівником навчальних зборів у цьому мальовничому куточку Репуженців перед початком вашої вожатської практики. Вже через якісь два тижні ви вже працюватимете піонервожатими та вихователями в різних таборах нашого краю. Але як працювати? З чого починати свою роботу? Як поводитися з дітьми, котрих вам довірять? Ось на всі ці запитання ми й сьогодні вам спробуємо відповісти, заодно продемонструвавши все це наочно. Тому ми й влаштували весь цей спектакль із «митницею», аби вас усіх перемішати та створити вісім загонів із суто випадковим набором членів. Адже в реальних умовах піонерського табору загони формуються саме так — на ходу, з суто випадкового набору дітей. Там, правда, присутні вікові критерії відбору: перші загони — це, як правило старшокласники, а далі номер загону, як правило, є обернено пропорційним віку дітей. Отже, наймолодші діти з початкових класів — це, як правило, загони з останніми номерами… А тепер встаньте, будь ласка, всі, в кого на отриманих жетонах стоїть цифра «один». 
     З різних куточків актової зали зі своїх місць піднялися студенти, що отримали такі жетони.
     — Ваша вожата чекає на вас на виході з актової зали, — повідомила Валентина Степанівна. — Ці вожаті є теж методистами з Палацу піонерів; вони є досвідченими фахівцями з вожатської справи, отже, вони вам дадуть усю необхідну інформацію.
     Студенти почали виходити з актової зали назовні. Коли вони вийшли, настала черга для другого загону… Потім — для третього…
     Антін опинився у четвертому загоні, адже на його жетоні стояла цифра «чотири». Коли настала черга для власників подібних жетонів, Антін — як і всі інші подібні студенти — піднявся зі свого місця та вийшов назовні. Перед входом до актової зали вже чекала молода жінка років двадцяти п’яти у блакитному костюмі з плащової тканини, що складався з короткої куртки та спідниці до колін, а також у білій блузці з піонерським галстуком та в чорних бальних черевиках на середньому підборі. Тримала вона в руках високо над собою штандарт із цифрою «чотири» та з точно такою емблемою, котра була в усіх на жетонах.
     Студенти, що отримали подібні жетони, поступово сходилися. 
     — Вітаю всіх, — оголосила жінка. — Дозвольте представитися. Мене звуть Оксана Василівна, я є вожатою вашого загону. Зараз ми підемо до спального корпусу, де ви залишите свої речі, після чого у вас розпочнуться заняття з вожатської майстерності. 
     Представившись, Оксана Василівна повела всіх студентів до двоповерхового спального корпусу з кімнатами на вісім ліжок кожна.
     — Кімнати не зачиняються! — поскаржився хтось зі студентів. 
     — Вони й не повинні зачинятися, — відповіла Оксана Василівна. — Це вам не студентський гуртожиток. І, тим більш, не готель. У спальних корпусах у піонерському таборі зачиняються лише вхідні двері. У мене є ключі від вхідних дверей, отже, коли ви всі залишите свої речі, я просто зачиню вхідні двері. У вас теж будуть ключі від відповідного спального корпусу, де спатимуть діти з вашого загону… А зараз дивіться уважно на таблички на дверях, котрі вказують, чи то палата для хлопців, чи для дівчат… 
     Коли всі студенти з четвертого загону залишили свої речі, Оксана Василівна зачинила вхідні двері, після чого повела всіх до однієї з бесідок.
     — А тепер я прошу кожного розповісти коротко про себе, — попросила Оксана Василівна, коли всі розсілися в бесідці. — Скажіть, будь ласка, як вас звати, з яких ви факультетів тощо.
     Кожен почав представлятися. З факультету іноземних мов у тому загоні виявилося лише троє: Антін, Галя Сафронова та Люда Іваненко. Решта ж членів четвертого загону були студентами з істфаку, з філфаку, з матфаку та з біофаку. 
     — За планом у нас загальні збори на літній естраді, — повідомила Оксана Василівна, коли кожен розповів про себе. — Ходімо зараз туди.
     На відкритій естраді, котра мала форму амфітеатру з круглою ареною посередині, призначеною для розпалення багаття, вже поступово збиралися учасники зборів з різних загонів. Переконавшись у тому, що, нарешті, всі зібралися, Валентина Степанівна розпочала збори.
     — Робота піонервожатим, — розпочала свою бесіду Валентина Степанівна, — це дуже нелегка, але дуже благородна праця. Про різні нюанси цієї праці вам розповість начальник відділу підготовки піонервожатих Чернівецького палацу піонерів Нестеренко Зінаїда Леопольдівна.
     — Дорогі товариші! — звернулася до всіх Зінаїда Леопольдівна, вийшовши на середину арени. — Почнемо з не дуже приємних речей, із котрими стикаються піонервожаті у своїй роботі. По-перше, це ненормований робочий день. Тобто ваш робочий день фактично триватиме двадцять чотири години на добу. Тобто навіть після команди «Відбій!», після того, як ви покладете всіх підопічних дітей у ліжка й самі ляжете спати, — все одно, ви ще вважатиметеся такими, що залишаються на робочому місці. Для тих хлопців, хто вже відслужив в армії, я б провела таку аналогію: уявіть собі, що вас знову призвали до армії. Нехай не на два роки, нехай лише на місячні збори, але — як і в армії — ви самі собі не належатимете. У вас зовсім там не буде вільного часу за винятком вихідних, коли ви зможете поїхати додому… Але якщо ви налаштовані все ще скептично, я вам зараз доведу, що всі ті навчальні збори не є порожнім звуком: інформація та деякі навички, котрі ви здобудете під час проходження тих зборів, значно допоможуть вам зорієнтуватися у різних складних ситуаціях, що є неминучими у вожатській справі. Бо там у таборах зустрічаються такі діти — це просто жах! Ось була в одному з таборів одна дівчинка з педучилища. У педучилищі підготовці вожатих приділяється значно більша увага, ніж в університеті. І, тим не менш, усе одно, їй було працювати дуже важко, бо в її загоні був один такий Артурчик, котрий був дуже розбещеним хлопчиком, котрий ані хвилини не давав цій дівчині спокою. Навіть уночі він підіймав на ноги весь свій загін, і ця дівчина ледь із ним впоралася. Вона навіть змушена була просити свою матір приїхати, аби вона подивилася за дітьми та аби її дочка могла хоч трохи відпочити… Тепер що стосується дітей з молодших загонів. Нехай це вас не дивує, але вони є зовсім не такими, як старшокласники. Вони потребують зовсім іншого підходу, і фактично вони нічим не відрізняються від дітей з дитячого садку. Отже, вожатий такого загону повинен вміти робити за них усе, бо інколи навіть доводиться для них прати білизну, одягати їх як зовсім маленьких дітей чи навіть, вибачте, підтирати їм зад. І це часом перетворюється на суцільний жах!
     Зінаїда Леопольдівна ще трохи полякала учасників зборів різними неприємними моментами, що можуть чекати на кожного під час табірної зміни, після чого на арену вийшла масовик-затійник, чимось схожа на акторку Наталю Гундарєву. Одягнута вона була в білий класичний жакет та довгу чорну спідницю. Поруч із нею стояв акордеоніст — чоловік років тридцяти в жовтій футболці та чорних довгих штанах. 
     — Ну, що, дорогі мої діточки, — звернулася вона до всіх, — розпочнемо наше свято. Звуть мене Світлана Давидівна, я є музичний керівник цієї табірної зміни. Я вас навчатиму різним пісням та музичним іграм. 
     Акордеоніст заграв якісь веселі піонерські мелодії, а Світлана Давидівна почала співати перед усіма присутніми різні пісні, де кожен рядок повторювався двічі. 
     — Звичайно ж, — сказала Світлана Давидівна, — у кожному піонерському таборі є музичний керівник, подібний до мене. Але це зовсім не означає, що вся культурно-масова робота покладена лише на нього. Зовсім ні. Вожаті теж повинні в цьому брати участь. Як саме? Перш за все, в кожного загону має бути своя пісня загону, котру вожатий має розучити разом з усім своїм загоном. Перед дверима до адміністративного корпусу вивішені тексти різних піонерських та просто громадянських пісень, що годяться як пісні загону. Почитайте їх усіх, будь ласка, дуже уважно та виберіть собі таку, яку ви зможете розучити зі своїм загоном… 
     Після загальних зборів усі знову розійшлися по загонах. Призначені вожаті почали водити своїх «вихованців» по так званих «майстернях», де різні фахівці з позашкільної педагогіки знайомили майбутніх вожатих з різними іграми, котрі, за словами тих фахівців, вже давно були апробовані на дітях та довели свою ефективність. 
     А потім у їдальні був обід. Проте той обід не був простим поглинанням їжі. Одному з загонів було доручено влаштувати під керівництвом своєї вожатої презентацію на найвищому рівні. Коли всі розсілися за столиками, представники того загону вийшли усередину залу та почали розігрувати справжнє шоу. Вони навіть пронесли тацю з кістками, з котрих вже було знято м’ясо, презентуючи це як найкращу фірмову страву даного закладу громадського харчування. 
     Пообідавши, студенти виходили на майданчик перед їдальнею, чекаючи на те, що буде далі. Антін, вийшовши з їдальні, одразу ж підійшов до Миколи Левандовського, що сидів на високому бордюрі.
     — Привіт, Миколо! — вигукнув Антін, потиснувши руку своєму КІДівському приятелеві.
     — А ти чому до КІДу перестав ходити? — поцікавився Микола. — Тебе там зараз так не вистачає.
     — У мене зараз накладка виходить, — пояснив Антін. — Я зараз щоп’ятниці та щосереди відвідую курси з підготовки ґідів-перекладачів, що для мене є набагато важливішим, аніж КІД, адже тут ідеться про додаткову кваліфікацію до мого диплому. 
     — Я розумію, — відповів Микола. — А в нашому КІДі ми останньої п’ятниці канадців приймали. А наприкінці квітня велика група їздила до фестивалю в Дауґавпілсі. Там і я був, і твоя однокласниця Марійка, і ще дехто з наших дівчат. А в Дауґавпілсі ми знову зустрічалися з вінницькими неграми. І разом із ними їздили до Риги. Там усім нам Марійчин вуйко, що мешкає в Ризі, влаштував дуже теплий прийом у своєму помешканні. А ще ми в Ризі поблукали старим містом та навіть підіймалися на високу вежу…
     — Вежу церкви Святого Петра? — уточнив Антін.
     — Саме так, — підтвердив Микола. 
     — Я теж, до речі, був у тій церкві, — повідомив Антін, — але на вежу я, на жаль, не підіймався. 
     Після обіду вожаті, закріплені за певними загонами, знову покликали всіх до себе. Розійшовшись по різних куточках, вони зі своїми загонами почали обговорювати номери художньої самодіяльності.
     Четвертий загін окупував альтанку на високому пагорбі, з котрої дуже добре було видно берег Дністра. 
     — Вам треба підготувати два номери художньої самодіяльності, — пояснила Оксана Василівна, сидячи в тій бесідці разом зі своїм загоном. — Перший номер — це вітання, тобто презентація свого загону, котру треба буде розіграти сьогодні під час вечірнього збору біля багаття. А другий номер — це так зване домашнє завдання, котре ви мусите розіграти завтра під час обіду, коли у їдальні буде посвята у вожаті. У кого які будуть пропозиції?
     — У нас в усіх на емблемах зображені котячі голови, — внесла свою пропозицію одна дівчина з матфаку, — Тож чому б нашу команду не назвати «Репуженські коти»? 
     — Ідея цікава, — погодилася Оксана Василівна. 
     — Кожен кіт зображуватиме певного представника різних соціальних шарів, — пояснила та математичка свою ідею, — отже, там будуть і багаті й бідні коти, і інтеліґенти, і номенклатурники…
     — Дуже гарна ідея, — сказала Оксана Василівна. — Думайте тепер над текстом. А які будуть пропозиції щодо домашнього завдання? Це має бути такий собі міні-спектакль. З костюмами тут проблем нема: цих костюмів вистачає на складі. Головне — підкинути ідею.
     — У мене є дуже гарна ідея, — обізвався один бородатий юнак з історичного факультету. — Я нещодавно записав вірш одного поета-дисидента на прізвище Тотельбойм, котрий мешкає зараз у США. Вірш присвячено подіям у Чернівцях двадцять восьмого червня сорокового року. Якраз у цьому році відзначатиметься п’ятдесята річниця тих подій.
     «Історик бородатий» на ім’я Олег витягнув зі своєї торби свій записник та почав голосно читати той вірш:
Всполошился старый город…
     Усі почали уважно слухати. А Олег продовжував читати:
И в смятении люд:
— Вы слыхали, Хана Голда,
Русские идут!
Бродят где-то мысли Ребе,
Отложил Талмуд.
— Снова шлет несчастье небо.
Русские идут!
     Вірш привернув неабияку увагу всіх присутніх…
Не забыт еще Брусилов
И казацкий кнут.
Почесал румын затылок:
— Русские идут!
И зачем повез сегодня
В Cernăuţi вино?
Вьё, гнедой, mergem la casa,
Пропадай оно!
     Хлопці та дівчата з четвертого загону все більше проявляли інтерес до крамольного віршу про радянську окупацію Чернівців. А Олег продовжував читати:
— Matka Boska, пятый вызов,
В руки саквояж!
— Знову їдем, пане лікар?
— Знову, Григораш.
— Йой, Думніко, що ж це буде?
Кажуть, нова власть!
То австрійці, то румуни,
Ще й оця напасть!
— Говорят, Советы, Гретхен,
Завтра будут здесь.
— Боже правый, что же будет
С нами, Ваша честь?
— Вэй, гешефты с Букурештом
Даром пропадут!
Закрывай контору, фройляйн,
Русские идут!
Затаился старый город,
Сумерки грядут…
Холодок ползет за ворот…
Русские идут…
     — Ось такий вірш, — сказав усім Олег. 
     — Дуже відвертий, — відповіла одна дівчина з філфаку.
     — Цей поет є ще й художником, — пояснив Олег. — У нього є така картина, на котрій зображено нинішню вулицю Волгоградську. Попереду під червоними прапорами до міста вступають радянські війська, а на передньому плані мешканці Чернівців у паніці намагаються врятуватися хто як може. 
     Поки студенти обговорювали номери художньої самодіяльності, підлогою між хлопцями та дівчатами бігала маленька ласиця.
     — Ти диви! — вигукнув Олег. — Що це тут робить ласиця? І, взагалі, звідки вона сюди потрапила?
     — Мабуть, десь тут у неї нора, — відповіла Галя Сафронова.
     А тим часом ласиця вибігла з альтанки та почала переносити своїх малят з одного місця до іншого.
     — Скільки цих малят у неї! — вигукнула Галя.
     — Мати-героїня! — пожартувала Оксана Василівна.
     — А як ми будемо розподіляти ролі до завтрашньої вистави?
     — Ну, напевно, Антін гратиме одночасно польського лікаря та суддю, — припустила Галя. — У нього такий інтеліґентний вигляд.
     — А ти, Галю, будеш світською дамою, котра розмовлятиме з суддєю, — відповів Олег…
     Розподіливши ролі та підготувавшись до презентації з міні-виставою, практиканти з четвертого загону пішли на вечерю. Перед вечерею залишалося ще трохи часу, тому хлопці та дівчата підійшли до скляних дверей адміністративного корпусу та почали переписувати тексти пісень, котрі, на думку методистів з Палацу піонерів, могли б бути використані як щось на зразок «гімнів» різних загонів. Серед тих пісень була й пісня Олега Мітяєва «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались», і «Ґлорія» Віктора Берковського, і навіть пісня якогось невідомого автора за назвою «Єретик»:
Звонят навзрыд колокола,
Срывая жалость уж вокруг.
На миг взметнулись факела
На хворост под еретиком
А дым как стая злых ворон,
Кружась, взмывает к облакам.
Среди набата рваный стон
Раздался крик еретика:
В доброту людей – верую
И в любовь и в дружбу – верную
И в бессилье зла – верю я, верю я.
Жил и верил и умру веруя…
     — Нічого собі, пісенька! — вигукнув Антін. — Ну й слова в ній! … Якраз для дітей середнього шкільного віку! 
     Організацію вечері було доручено другому загону — якраз тому, в котрому опинився Микола Левандовський. Якраз Микола стояв у дверях їдальні та пускав усіх усередину допіру після того, як кожен відвідувач казав якийсь пароль, або просто відповідав на якесь гумористичне запитання. 
     — Як усі один одного вітали на фестивалі у Пхеньяні? — спитав Микола, коли черга дійшла до Антона.
     — Аннйонґгасімнікка! — відповів Антін, після чого Микола його пропустив усередину. 
     А після вечері всіх повели так званою екологічною стежиною крізь Берендеєве царство. 
     — Взагалі-то, ці екологічні походи, — пояснила Валентина Степанівна всім учасникам навчальних зборів, — слід влаштовувати дикими стежинами. Але зараз, враховуючи те, що багато з вас приїхали сюди або в босоніжках, або на підборах, або в якомусь іншому взутті, не пристосованому для ходіння бездоріжжям, ми вирішили влаштувати вам навчальний екологічний похід асфальтованими доріжками. 
     Під час екологічного походу співробітники Палацу піонерів на певних ділянках так званої екологічної стежини розігрували різноманітні сценки за участю «мешканців Берендеєва царства». 
     Після того походу всіх було запрошено до відкритої естради, на арені котрої було влаштовано вечір знайомств. Кожен загін виступав зі своєю презентацією. Один з загонів вигадав для себе назву «Всьо чотко» — за мотивами пісень Братів Гадюкіних. Вони навіть намалювали портрети класиків чоткизму, а один з учасників того привітання розмовляв голосом Горбачова. Інший загін — там, де опинився Микола Левандовський, — більший акцент робив на музичні номери. Багатьом хлопцям впало у вічі те, що в тому загоні було дуже багато довгоногих дівчат у міні-спідницях. Ну, а четвертий загін презентував своїх «Репуженських котів». Антін зображував старого номенклатурника, котрий — як і кіт Леопольд з відомої казки — закликав: «Ребята, давайте жить дружно!».
     Коли всі загони виступили з презентаціями, на арену перед багаттям знову вийшла Світлана Давидівна та покликала всіх учасників до арени, аби водити танок навколо багаття. 
     — Є дуже багато ігор, аби танок навколо багаття не був таким вже одноманітним, — пояснила Світлана Давидівна, — я вам покажу кілька різноманітних забав. Ось, наприклад, у міжнародному таборі в Артеку є така гра, котра зветься «Лавата». Усі гравці беруться за ті частини тіла своїх сусідів, котрі згадуються в тих піснях.
     Світлана Давидівна заспівала в супроводі акордеону:
Мои ушки хороши, а у соседа лучше,
Мои ушки хороши, а у соседа лучше!
Мы танцуем, мы танцуем, тра-та-та, тра-та-та,
Мы танцуем, мы танцуем,
Это лавата!
     Вона співала, вказуючи на різні частини тіла, а учасники тієї піонерської забави бралися за частини тіла своїх сусідів. Особливо хлопцям подобалося, коли Світлана Давидівна згадувала ніжки, адже в такому разі можна було цілком спокійно братися за оголені ніжки дівчат.
     Після того дійства навколо багаття на танцювальному майданчику по сусідству, при світлі ілюмінаційних ґірлянд, розпочалася дискотека, яка тривала аж до третьої години ночі. 
     Повернувшись до спального корпусу, учасники навчальних зборів намагалися заснути, проте це було зробити не так просто: травнева ніч була ще дуже холодною, натомість спальні корпуси не опалювалися та, взагалі, зовсім не були захищені від холоду. До того ж, і постіль була сирою. 
     Антін вирішив не роздягатися, а лягти прямо в одязі. Та навіть у шкіряній куртці, надягнувши під неї спортивну куртку з натуральної вовни. 
     — Можу уявити, — мовчки подумав Антін, — як зараз мерзнуть дівчата, котрі приїхали в міні-спідницях та з голими ніжками! Та й деякі хлопці приїхали в шортах. Їм не позаздриш! 
     Із цими думками Антін, усе-таки, заснув, адже день був таким насиченим, що після всієї тієї маячні можна було запросто заснути попри будь-які незручності!
     Прокинувся Антін о сьомій годині ранку під звуки бадьорих піонерських маршів, що на повну гучність лунали з усіх динаміків. Погода була набагато прохолоднішою, ніж попереднього дня. До того ж, усе небо було затягнуто густими хмарами. 
     Прокинувшись та зробивши ранковий туалет, хлопці та дівчата з усіх загонів купчилися невеличкими групками, обговорюючи останні новини та новинки музики й кінематографу. 
     Після сніданку всі знову пішли по так званих майстернях, де різні методисти з Палацу піонерів навчали різним іграм, або ж інструктували, чим зайняти дітей у дощову погоду, коли гуляти надворі неможливо. 
     Потім був обід. А після обіду кожен загін мав показати своє так зване домашнє завдання — прямо тут, у залі їдальні. 
     Весь реквізит для своїх номерів учасники брали на складі, що знаходився в одній з кімнат адміністративного корпусу. У тому ж корпусі був і невеличкий готель для персоналу — з килимовими доріжками в коридорах, із номерами, що мали всі зручності як у готелі — і туалет, і ванну з душем. 
     І ось настала черга виступити четвертому загону.
     — Наш номер ми присвятили події, — повідомив Олег з істфаку перед початком виступу, — п’ятдесята річниця котрої відзначатиметься у червні цього року. Я маю на увазі приєднання Північної Буковини до Радянського Союзу. Ось ми й розіграли, як приблизно чернівчани реаґували на прихід Червоної армії.
     Члени четвертого загону почали розігрувати той вірш по ролях…
     Після закінчення настала тиша, що тривала кілька хвилин. Потім на імпровізовану сцену вийшла Валентина Степанівна.
     — Тема, котрої торкнулися учасники цієї сценки, — почала виправдовуватися Валентина Степанівна, — є дуже делікатною… Ті події не можна оцінювати так однозначно… Звичайно ж, усе було, але далеко не всі мешканці Чернівців зустрічали прихід Червоної Армії саме так… Більшість мешканців зустрічали Червону армію як визволителів від соціального і, насамперед, від національного гніту… Хто тоді міг подумати, що за цим підуть репресії… Але попри все це, все ж таки, ці події залишили більше позитивного, ніж неґативного… Прогресивним було те, що українські землі опинилися у складі єдиної держави… Отже, давайте, не будемо оцінювати ці події так неґативно…
     Антін перелякався, слухаючи, як боягузливо виправдовувалася перед публікою Валентина Степанівна. 
     — Ну все! — подумав Антін. — Зараз ця методистка, загартована у старому комуністичному дусі, заявить куди слід. А потім буде ґрандіозний скандал. А потім нас усіх поженуть і з комсомолу, і з університету…
     Міркуючи про майбутні неприємності, Антін почав чекати, що ж буде далі.
     — Не звертайте уваги на слова Валентини Степанівни, — заспокоїла всіх Оксана Василівна. — Вона виховувалася ще у старому, застійному дусі, тому вона так відізвалася. А ваш номер, все одно, був найкращим. 
     — А вона на нас не поскаржиться? — запитав Антін.
     — Кому скаржитися? — здивувалася Оксана Василівна. — Не ті вже зараз часи! Вас вже не можуть притягнути до відповідальності за порушення принципів комуністичної моралі. А інакше ваші дії ніяк більше не можна кваліфікувати…
     Здавши реквізит назад до складу, студенти почали поступово роз’їжджатися. Ніяких заходів вже не передбачалося, а організовано відвезти всіх назад до Чернівців планувалося допіру наступного ранку. Тому більшість студентів вирішила повертатися до міста своїм ходом.
     Попрощавшись з Оксаною Василівною, колишні учасники колишнього четвертого загону попрямували пішки до автобусної зупинки в селі Репуженці. В одній компанії з Антоном до Чернівців вирушили своїм ходом Галя Сафронова, Люда Іваненко, Олег та ще один хлопець з істфаку, а також четверо дівчат з філфаку. Залишаючи межі табору, Антін відчував, неначе його випускали з в’язниці. Хоча ніякої в’язниці там і не було, проте після спортивного табору — теж, до речі, у Репуженцях, — в Антона був присутній якийсь такий нав’язливий страх перед замкненим простором. До того ж, навколо панувало якесь таке відчуття неволі, котрого Антін намагався позбутися якомога скоріше. А як позбутися? Тільки повернутися до Чернівців і знову влитися у звичний життєвий ритм. Але що на Антона та всіх інших третьокурсників чекало попереду? Знову ця неволя? Адже наступного місяця Антонові та його однокурсникам треба було впродовж цілих чотирьох тижнів, так би мовити, нести службу ось у таких замкнених умовах, ані на крок не відходячи від своїх підопічних, за здоров’я та безпеку котрих «бідні» студенти мали нести повну відповідальність. Але, все ж таки, то була дурниця — порівняно з військовою службою впродовж цілих двох років. Та й порівняно з будзагоном то було набагато ліпше, адже практично ніякої важкої фізичної роботи вожатим не треба було виконувати. 
     Проте, все одно, Антін відчував навколо якусь таку атмосферу казарми. Усе одно, все це нагадувало Антонові навчальні збори у військовій частині наприкінці десятого класу.
     Проводжаючи задумки всю ту табірну обстановку, Антін — у компанії своїх випадкових друзів, що теж опинилися в тому четвертому загоні, — ішов асфальтованою доріжкою повз різні табори, що належали різним чернівецьким підприємствам. На одному з парканів красувалося ґрафіті, намальоване чорною фарбою за допомогою пульверизатора: «Геть монополію КПSS!», причому абревіатура «SS» була написана рунічними літерами — неначе то була емблема відомого військового формування Третього Рейху. Ішла вся ця компанія і через стадіон, що ще тільки будувався, і через ліс. 
     Несподівано для всіх Олег з істфаку зупинив якусь вантажівку, що прямувала в бік села Репуженці.
     — До автобусної станції підкинете? — спитав Олег.
     — Сідайте, — погодився водій.
     — Найкращих дівчат — до лімузину, решта — до короба! — скомандував Олег. 
     До кабіни водія сіли Галя та одна з філфаківських дівчат. Усі інші полізли догори, у короб. Дорога до станції була не вельми близькою, але аж надто нерівною. Вантажівка час від часу стрибала, заїжджаючи на горби, ковдоби та бакаї. Треба було дуже міцно триматися за борти, аби не впасти з короба на черговому крутому віражі. 
     Хвилин за двадцять вантажівка доїхала до автостанції. Усі висадилися та почали чекати на автобус. До відправлення заставнівського автобуса лишалося ще більше години. Хлопці й дівчата мусили якось убити той відрізок часу. 
     Разом зі студентами на той самий автобус чекали й учасники піонерської військово-патріотичної гри «Зарница», що проводилася десь там поблизу, на території одного з піонерських таборів. Хлопчики та дівчата підліткового віку, одягнені в уніформи синього, зеленого, жовтого, брунатного та навіть червоного кольору, представляли різноманітні команди, що брали участь у тих змаганнях. 
     Студенти, особливо хлопці, з неабиякою цікавістю спостерігали та тими підлітками, милуючись дівчатами в коротеньких спідничках та в білих гольфах. А в деяких командах і хлопці були в білих гольфах та коротких шортах. Із голими ногами, але, водночас, у білих рукавицях та з аксельбантами на сорочках чи куртках… А в одній з тих команд дівчата були в чорних чоботях майже до колін. Антін почав придивлятися, чи без колготок були ті дівчата. Так воно й було! Ті дівчата, дійсно, всі були в чоботях та без колготок. Таке не часто можна було побачити в Чернівцях наприкінці вісімдесятих та впродовж дев’яностих. 
     Милуючись різнокольоровими уніформами юнармійців з різних команд, студенти навіть і не помітили, як пролетіла ціла година. Ну, ось і він, довгоочікуваний автобус. 
     Сівши до автобуса, набитий юнармійцями, студенти нарешті поїхали до Заставни. У Заставні на автовокзалі знову всі мусили чекати більш ніж одну годину, аж поки не було оголошено посадку на інший автобус — до Чернівців. Квитків до Чернівців ніхто не міг придбати, аж поки не підійшов чернівецький автобус і не розпочалася посадка на нього — такі були ненормальні порядки, заведені на автовокзалі в Заставні. 
     Ну, ось, нарешті близько восьмої години вечора автобус із Заставни приїхав до Чернівців. Зійшовши на автобусній зупинці неподалік від залізничної станції «Чернівці — Північна», студенти дружньо перейшли міст через Прут та сіли на міський тролейбус, аби доїхати додому, чи просто до центру міста.
     Одна дівчина з філфаку одразу ж почала гризти соняшникове насіння. 
     — Ти чого це насіння лузаєш прямо у салоні, худоба ти безрога! — обурено викрикнув один з пасажирів. 
     — І вони ще студентами є! — додав Антін. 
     — Гнати цих студентів треба з університету до пекла! — крикнув той пасажир. — Ось зараз покличу міліцію — нехай розбираються, нехай карають, нехай штрафують!
     Але тут тролейбус зупинився на черговій зупинці і та дівчина одразу ж вийшла назовні. Разом із нею вийшов і Антін і, нічого не сказавши, попрямував додому через Центральну площу.
     На площі відбувався на той час якийсь масовий мітинґ під синьо-жовтими прапорами, тому Антін зупинився, аби протягом кількох хвилин помилуватися цим піднесенням, цим проявом національної свідомості. Іще якийсь рік тому влада всіма силами намагалася заборонити українську національну символіку. Але за рік часи змінилися, і вже учасники того мітинґу цілком відкрито тримали синьо-жовті та червоно-чорні прапори, абсолютно не лякаючись можливих наслідків у вигляді штрафних санкцій із боку влади. Судячи з усього, той мітинґ бу санкціонованим, адже міліція, що стояла поруч, зовсім не збиралася його розганяти. Навпаки, вона його охороняла від можливих провокаторів. 
     Постоявши хвилин десять та послухавши ораторів, котрі вимагали від влади прискорення економічних та політичних реформ, Антін пішов далі додому.
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, коли Антін повернувся додому, — тебе шукала Віка Рязанова… Вона тобі телефонувала… Пам’ятаєш, вона разом із тобою ходила на дитячі курси англійської мови? Віка зараз навчається на першому курсі економічного факультету.
     — А що вона хотіла від мене? — поцікавився Антін.
     — Вона щось стосовно англійської мови тебе хотіла запитати, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Вона тобі ще передзвонить. 
     — Гаразд, якщо так, — відповів Антін. — тоді чекатиму на її дзвінок. 
     А на столі лежав лист з Дауґавпілса від Маріанни. Конверт був вже відкритим: Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна вже встигли той лист прочитати.
     Узявши той лист, Антін уважно його прочитав та одразу ж на нього відповів. 
31 
     Час не чекав. Травень вже підходив до кінця. Наступного місяця вже мала розпочатися педагогічна практика, тому третьокурсники вже мали достроково складати сесію. 
     Вже буквально наступного дня після повернення з табору розпочалися екзаменаційні письмові роботи з основної іноземної мови: спочатку диктант, потім — переклад і, нарешті, переказ. Ось на основі тих робіт і виводилася загальна оцінка за іспит, дострокове складання котрого було призначено на п’ятницю, двадцять п’яте травня. 
     Таких високих результатів екзаменаційних письмових робіт Антін навіть і не очікував: за всі три письмові роботи в нього були оцінки «відмінно». Поточна атестація в нього — теж майже вся була в Антона на «відмінно». Отже, й загальна оцінка за іспит у нього виходила відмінною. Нарешті Антонові вперше вдалося-таки скласти іспит з основної іноземної мови на «відмінно». 
     — Ось що значить, коли обставини складаються на твою користь! — зробив для себе висновок Антін.
     Повернувшись додому у веселому, радісному настрої, Антін пообідав та одрзу ж поїхав тролейбусом до готелю «Черемош», де розміщувалося туристичне бюро, що розповсюджувало закордонні путівки. 
     Антін твердо вирішив того літа, після педагогічної практики, принаймні на тиждень поїхати кудись за кордон — хоч до Польщі, хоч до Угорщини, хоч до Болгарії… Проте це, як виявилося, не так просто було зробити. Спочатку Антін звертався до бюра міжнародного молодіжного туризму «Супутник» при комітеті комсомолу. Мерзляков, із котрим Антін був у доже добрих, дружніх стосунках, обіцяв посприяти, але потім він Антонові повідомив, що, на жаль, ніяких рознарядок на той рік до Чернівецького університету не надходило. 
     А Антонові так хотілося того літа поїхати за кордон. Попереднього літа це зробити можна було порівняно неважко, проте тоді Антін упродовж цілого літа працював у будівельному загоні. Хто знав тоді, що за якийсь рік умови кардинально зміняться? А, з іншого боку, приблизно третина Антонових однокурсників, якщо не половина, вже встигли десь побувати за кордоном — якщо не в Канаді, то, принаймні, у країнах колишнього соцтабору. А чим Антін був гірше за них? Йому теж хотілося радикально змінити оточення принаймні на один тиждень, хоча ані Валентина Дмитрівна, ані, тим більш, Клавдія Петрівна цього Антонового бажання не ухвалювали. Вони обидві були твердо переконані: якщо Антін самостійно поїде за кордон, із ним там обов’язково щось станеться… Тому вони молили всіх богів, аби Антін так і не зміг нікуди поїхати…
     — Вибачте, — звернувся Антін до швейцара, що стояв при вході до готелю «Черемош», — де тут знаходиться туристичне бюро?
     — Яке туристичне бюро? — перепитав швейцар.
     — Я хотів би придбати якусь туристичну путівку, — уточнив Антін. 
     — А-а, — зрозумів швейцар, — це на другому поверсі. Ось, бачите ці сходи — прямо у вестибулі?
     — Бачу, — відповів Антін. — А перепустку треба брати?
     — Ніякої перепустки не треба, — повідомив швейцар. — Ідіть так.
     Переступивши поріг цього чотирьохзіркового готелю, збудованого угорськими будівельниками за угорським проектом, найфешенебельнішого готелю в усіх Чернівцях того часу, Антін опинився немов у паралельному світі. Навколо була цілком незвична обстановка, що докорінним чином відрізнялася від радянського аскетизму за межами того готелю. Усередині панував зовсім інший стиль життя — з шиком, ґламуром, розмаїттям товарів та послуг… То був справжній острівець капіталізму посеред соціалістичного океану. А, головне, повсюди стояв різкий аромат натуральної кави, що надавало навколишній обстановці ще більше шарму. Проте все це красиве життя було Антонові недоступним — як і більшості радянських громадян. Адже в усіх крамницях, в усіх кіосках, а, тим більш, у барі на першому поверсі висіли таблички одного й того самого змісту: «Обслуговуємо лише за інвалюту!». Вона ще й англійською мовою дублювалася: «All the payments in hard currency only!», нібито іноземці не знали, що їм у Радянському Союзі, як представникам привілейованої касти, дозволялося платити не радянськими «дерев’яними» рублями, а вільноконвертованою валютою. Це й їжакові було зрозуміло, що та табличка була адресована, насамперед, радянським громадянам, що суто випадково могли опинитися у стінах того «забороненого світу» — аби вони не в змозі були скуштувати заборонених плодів «ідеологічно ворожої» цивілізації. А напис англійською мовою — це було так, для відводу очей. Хоча в будь-якій цивілізованій країні всі розрахунки проводяться лише в національній валюті — і іноземні гості це добре знали. Але їм у Радянському Союзі можна було розраховуватися валютою, а простим радянським громадянам — зась! Адже не лише за валютні операції, але навіть за зберігання іноземної валюти в Радянському Союзі для «простих смердів» передбачалася кримінальна відповідальність. А іноземцям та «окремим катеґоріям громадян», тобто обраним, було можна…
     Знайшовши турбюро в лабіринтах коридору на другому поверсі, підлога котрих була зі спеціальним килимовим покриттям, котрого ніде більше в Чернівцях ще на той час не було, Антін постукав у двері. 
     — Доброго дня! — сказав Антін, зайшовши всередину. — Я хотів би запитати, які путівки у Вас є на серпень.
     — Ніяких, — відповіла секретарка. — Усі путівки до капіталістичних країн ми розподіляємо між галузевими профкомами та реалізуємо тільки через них. 
     — Мене, насамперед, цікавить Східна Європа, — пояснив Антін. — Тобто, колишній соцтабір. Адже ще минулого року у Вас був, наскільки я пам’ятаю, дуже великий вибір. 
     — Дійсно, був, — підтвердила секретарка, — але про ті часи вже забудьте. У цьому році вже практично всі колишні соціалістичні країни розірвали з нами договори про безвалютний обмін. Першою це зробила Чехословаччина, потім — Польща та Угорщина. А до НДР та до Югославії в нас ніколи не було путівок у відкритому продажу. 
     — А як стосовно Румунії та Болгарії? 
     — Якщо Ви хочете отримати докладну інформацію, я можу Вам призначити зустріч із нашим директором. Наприклад, на четвер, на шістнадцяту годину.
     — Це мені підходить, — сказав Антін. — Я обов’язково прийду.
     — Але, — зазначила секретарка, — навряд чи шеф Вам допоможе. Він Вам не скаже нічого нового, адже ми вже давно нічого в роздріб не реалізуємо. 
     Про це Антін того ж дня розповів Ганні Мирославівні після чергової лекції на курсах із підготовки ґідів-перекладачів. 
     — Цього слід було чекати, — відповіла Ганна Мирославівна, — адже я давно вже казала про відмову країн колишнього соцтабору від безвалютного обміну. Але є ще можливість через бюро подорожей та екскурсій пошукати путівки до Румунії та Болгарії, адже з боку тих двох країн ніяких подібних ініціатив іще не надходило. А ще Ви можете підійти до обласної ради з туризму та екскурсій та спитати там, що вони можуть запропонувати. А якщо з ними також нічого не вийде, я тоді можу домовитися про зустріч з Георгієм Степановичем. Коли я з ним домовлюся, Ви можете підійти до його кабінету у призначений час та обговорити всі ті питання. Мабуть, він Вам допоможе. 
     — Дякую за підтримку, — сказав Антін. — Я обов’язково доведу цю справу до кінця. 
     — Тільки не підіймайте, будь ласка, завчасно білого прапора, — порадила Ганна Мирославівна. — За свої права треба боротися. 
     Наступного тижня всі студенти мусили пройти медичну комісію перед педпрактикою. Місцем проведення тієї медкомісії була водолікарня, розташована на березі ріки Прут — у кінці вулиці Прутської, за машзаводом. Ця медкомісія тривала впродовж трьох днів та була не менш складною, ніж призовна комісія у військкоматі. Хіба що, роздягатися до трусів не треба було. А так — і аналізи треба було здавати, і через окуліста треба було пройти, і через невропатолога, і через психіатра, і через дерматолога. Та ще й принести довідку від дантиста про здорові зуби.
     Одразу після проходження медкомісії, що тривала щодня з восьмої до дев’ятої години, студенти мали знову йти на заняття, аби далі достроково складати заліки та іспити. 
     Повернувшись із занять після останнього дня медкомісії, Антін вже збирався обідати, як раптом несподівано земля загула, а потім усі стіни в будинку затремтіли. Зрозумівши, що це землетрус, Антін одразу ж встав у дверне проймище внутрішньої капітальної стіни — як це вимагали правила цивільної оборони. Проте підземних поштовхів більше не відчувалося. 
     Антін добре пам’ятав сильний землетрус у березні сімдесят сьомого року. У Чернівцях тоді, на щастя, ніяких руйнувань не спостерігалося, але Бухарест постраждав тоді досить-таки суттєво. І жертв там було багато. Увечері у випуску новин показали тоді завали в Бухаресті.
     На відміну від сімдесят сьомого року, руйнувань навіть у Бухаресті у дев’яностому році не було. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні середа, 30 травня 1990 року. Сьогодні в нашому місті стався землетрус. Епіцентр, як і завжди, був у Вранчі. На щастя, ані жертв, ані руйнувань не було. Але я з жахом згадую руйнівний землетрус 1977 року. Я тоді була ще зовсім маленькою — мені тоді було тільки шість років. Я лежала тоді в ліжку разом із чотирирічним Богданчиком, а мама, тато та Максим дивилися по телевізору фігурне катання. Було вже дуже пізно — десь близько двадцять другої години. Раптом усе як затремтить! Перелякана мама вбігла до дитячої кімнати, миттєво схопивши мене та Богданчика. Вона вже готова була тікати. Тільки куди тікати, якщо ми мешкаємо на третьому поверсі? А потім ми дізналися про страшні руйнування в Бухаресті. Цілими днями ми спостерігали по румунському телебаченню, що тоді ще приймалося в нас, у прямому ефірі, як рятувальні служби розгрібали завали, витягуючи звідти загиблих та поранених. Але цього разу, на щастя, жертв та руйнувань нема — ані в нас, ані в Румунії. Проте, все одно, якось страшно думати про те, що ти живеш немов на пороховій бочці, котра в будь-який момент може вибухнути». 
     Уночі відчувалися ще кілька підземних поштовхів, проте вони були вже не такими потужними, як удень. 
     А дострокова сесія, тим часом, тривала. Наступним достроковим іспитом на третьому курсі англійського відділення була німецька мова. Склавши її на «відмінно», Антін одразу ж поїхав до готелю «Черемош» на прийом до директора туристичного бюро. 
     — Ви, молодий чоловіче, напевно, чули, що Вам казала моя секретарка, — почав директор свою промову, коли Антін зайшов до його кабінету та пояснив мету свого візиту. — Путівки до капіталістичних країн ми реалізуємо лише через галузеві профкоми. У відкритий продаж такі путівки просто не надходять. Це, звичайно ж, є рудиментом застійних часів, але поки що ми нічого не можемо тут змінити, адже тут діє міністерська інструкція, котру ми не маємо права порушити. 
     — Мені вже казала про це Ваша секретарка, — зазначив Антін. — Але мене цікавить, насамперед, Східна Європа. Тобто, колишній соцтабір.
     — Ви, напевно, чули про розрив договорів про безвалютний обмін, — сказав директор. 
     — Чув, — підтвердив Антін.
     — Отже, про існування цього реґіону можете забути. Із цими країнами безвалютного обміну більше не буде. Першою такий договір розірвала Чехословаччина, потім — Польща та Угорщина. А путівки до НДР та Югославії, взагалі, ніколи у відкритому продажу не були. До того ж, НДР, взагалі, припинила прийом будь-яких туристів, адже через кілька місяців вони вже збираються об’єднатися з ФРН. 
     — Залишаються Румунія та Болгарія…
     — Румунія та Болгарія хоч і не розірвали подібних договорів, — пояснив директор, — але вони тепер нам просто нічого не пропонують. Із цих двох країн цього року ми, взагалі, не отримали жодної пропозиції… А Ви, до речі, десь працюєте, чи навчаєтеся?
     — Я студент університету.
     — Я Вам раджу в такому разі звернутися до комітету комсомолу та спробувати щось здобути для себе через «Супутник». 
     — Вже пробував, — повідомив Антін. — Безрезультатно. Секретар комітету комсомолу каже, що нема рознарядок.
     — Я Олексія Мерзлякова знаю особисто, — зазначив директор, — він є дуже порядною людиною. Він ніколи не бреше. І якщо він Вам, дійсно, таке казав, то це означає тільки одне: так воно і є. Кількість пропозицій із боку інших країн, насправді, в цьому році різко скоротилася — навіть порівняно з минулим роком. Напевно, Ви знаєте це китайське прокляття: «Щоб тобі жити в епоху змін!». Отже, такі зараз часи: усе змінюється… Як у Східній Європі всюди пали комуністичні режими, так вони з радянськими туристами більше й не хочуть мати справу. Тому єдине, що я Вам можу запропонувати, — це піти до бюра подорожей та екскурсій. Мабуть, там суто випадково до них і потрапила якась путівка до Румунії, чи Болгарії. А ні — так тоді Вам лишається тільки одне робити: шукати місце для відпочинку десь у межах Союзу. Або ж, чекати на кращі часи… Я розумію, що радянські курорти Вас відштовхують: «ненав’язливий» сервіс, хамство… Але… зараз наша країна, на жаль, переживає дуже важкі часи. Особливо це стосується взаємостосунків із колишнім соцтабором. Адже вони звинувачують Радянський Союз у нав’язуванні комуністичного режиму, зносять пам’ятники радянським воїнам…
     Вислухавши всі ті сентенції, Антін попрямував до бюро подорожей та екскурсій. 
     — У Вас є якісь путівки до Східної Європи на серпень? — запитав Антін. — Наприклад, до Румунії, чи до Болгарії?
     — Стосовно Румунії та Болгарії, — пояснила співробітниця турбюро, — Вам слід звернутися до турбюро в готелі «Черемош». 
     — Я щойно звідти, — відповів Антін. — У них нічого нема. 
     — Ну, а в нас — тим більш, — повідомила співробітниця. 
     Їхати до Прибалтики Антонові було вже не так цікаво, як за два роки до того. А в південно-східному напрямку йому, тим більш, їхати не хотілося. Антонові хотілося лише до Європи. Залишалася остання надія — обласна рада з туризму та особисто Георгій Степанович Савчук. 
     Проте коли Антін пішов до обласної ради з туризму, там йому сказали, що в них є путівки до Болгарії, але лише для автотуристів. А Ганна Мирославівна того самого дня ще раз підтвердила те, що Георгій Степанович нічим допомогти не міг: ніяких пропозицій зі Східної Європи не надходило. 
     — Ось і добре, що ти цього літа нікуди не поїдеш! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Адже ми так боїмося, що з тоб