На балконі шостого поверху

Розмір шрифту: - +

2. Випадкова зустріч

Ранок суботи настав досить швидко. Після тяжкого робочого тижня люди прокидалися, коли сонце вже було в зеніті. Будівлі оживали, гуділи телевізорами, вентиляторами і радіоприймачами. Вулиці пахли свіжою випічкою та дешевою кавою, маленькі крамнички відкривалися і час від часу дзвеніли дверима, коли туди хтось заходив.

Це був чудовий сонячний ранок, який плив на хвилі місцевого радіо.

Площа невеликого містечка була улюбленим місцем Віри. Саме там Андрій знову побачив її. Вона тримала в руках великий букет троянд і дарувала по квітці людям, що проходили повз неї. Її посмішка змушувала радіти всіх, хто на неї лише погляне. Виняток становили лише сторожі порядку, які дивилися скоса, сприймаючи її за якусь агітаторку.

Раптом з-за рогу вискочила жінка років сорока п'яти на вигляд і схопила Віру за руку.

- Ти знову тут?! Швидко збирайся додому!

- Я нікуди не піду, тітко Олено. З мене вже досить. Я не повернуся додому.

У Віриних очах можна було прочитати образу за те, що вже п'ятнадцять років вона не відчуває себе людиною в рідному домі. Та Олена не вміла дивитися на інших людей. Вона вилаяла племінницю останніми словами і пішла геть, гримлячи пляшками в поліетиленовому пакеті.

Віра проковтнула образу, проте не зупинилася. Вона і далі продовжила засвічувати посмішки на заклопотаних обличчях. Андрій досі не зводив з неї очей. Коли від букету троянд залишилася тільки згадка, він підійшов до дівчини й запитав:

- Ти мене ще пам'ятаєш?

- Це ти маєш мене забути.

- Я не хочу забувати таку прекрасну дівчину.

- Хочеш задурити мені голову компліментами.

- Ні.

- А це було не питання.

- Ти якась ненормальна…

- А що значить бути нормальним? Слово «нормальний» від слова «норма», а норма в свою чергу – це правило, встановлене кимось, щоб закувати вільну людину в кайдани.

Андрій не хотів сперечатися й підтримав Віру. Вони розмовляли до вечора. Двоє голодних, спітнілих, скуйовджених і сонних людей не помічали нічого, окрім своєї бесіди.

- Вже вечір. Ти додому?

- Відсьогодні мій дім – це ціле місто.

- Ходімо, переночуєш у мене.

- Не піду.

- Я тебе нічим не потривожу. Навіть лишу тебе саму в квартирі.

Вона погодилася. Їй справді було нікуди піти.

Дівчина вклалася спати, а Андрій сів, обіпершись об вхідні двері власної квартири. Там і заснув. Видно, в неї було менше совісті, аніж здавалося на перший погляд.



Эллен Пайпер

Відредаговано: 10.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись