На глибині озера

Розмір шрифту: - +

Ти згадуєш про мене іноді?

    Ми йшли по майже безлюдній вулиці, іноді вдивляючись у високе сіре небо, що здавалось дуже сумним і зовсім самотнім. Тоді тиша була нашим спільним співрозмовником, який супроводжував нас усю дорогу. Кожен знаходився у своєму власному світі, що неможливо було побачити. Ми думали, думали про що завгодно, але не говорили. Думки літали, кидаючись із сторони в сторону, а в деякі моменти, здавалось, їх навіть можна було почути.

    Через декілька хвилин і десятки кроків, кожен із яких відлунював ехом у нашій свідомості, ми розійшлись у різні сторони, натягнувши посмішки на обличчя і залишивши за собою неголосні слова прощання. Я продовжила дивитись на небо, а воно - на мене. Тепер я чула лише свої кроки, лише свої думки і відчувала лише свій власний світ, і мені здалося, що поряд зі мною нікого не було ні хвилину тому, ні п'ять і навіть не півгодини. Я зливалась із сірістю цієї вулиці, що вже давно втратила усі яскраві барви. Моє волосся перепліталося з безмовним вітром, закриваючи мої очі, які і без того майже нічого не бачили. Мої руки немов розсипалися, перетворюючись на пісок, що падав на землю і одразу розчинявся, розчинявся, як усе моє тіло, піддаючись холодній воді, в якій я тонула, з кожним днем занурюючись все глибше.

    Але раптом переді мною постала ціла палітра фарб, можливо, темних, можливо, неприємних і таких знайомих, але вже давно недосяжних. Дівчина із коротким волоссям пройшла повз мене, не сказавши жодного слова, хоча, здається, ще вчора ми могли подарувати одна одній мільйони слів. Зараз я лише дивилась на її спину, яка віддалялась разом з наступним кроком. Я знала, що на наших обличчях більше ніколи не розквітне щира посмішка, якщо наші погляди випадково зустрінуться, знала, що ми більше ніколи не будемо йти поряд, безтурботно розмовляючи про всілякі дрібниці. Ми не будемо довго прощатись і не будемо чекати нової зустрічі. Нас більше не буде. Іноді, зупиняючись і дивлячись у небо, я запитую: "Ти згадуєш про мене іноді?". Я питаю це не в тебе, скоріше, у самої себе, щоб впевнетись, що відповіді не буде.

    Із думками, від яких стискалося усе всередині, я підійшла до свого дому, відкрила важкі двері до під'їзду, піднялася сходами, що за п'ятнадцять років вже вивчила у найдрібніших подробицях, переступила поріг похмурої квартири, яка тепер завжди здавалась чужою, і незабаром дозволила холодним обіймам моєї кімнати огорнути безвольне тіло тривожним сном.

 



Smeraldo

Відредаговано: 12.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись