На кінчиках пальців

Розмір шрифту: - +

Розділ 1


РОЗДІЛ 1

 - В укриття! Всі в укриття! ШВИДКО!!
- Ідіот, не смій брати в руки цю гранату! Тебе ж на шматки розірве! - заревів "Фізик".А якщо її не відкинути, то розірве на клапті весь взвод.
- Кеп! Не смій тобі кажу! - продовжував кричати " Фізик". 
Все, пізно брати. Єдине, що ще можна зробити - лягти. Спалах. Ухти ж дідько, як боляче... І темно... Чому ж так холодно і темно?...

***
- Стіііій! Стій, кому кажу?! - я жваво змахала рукою, даючи знак автобусу, щоб зачекав.
Водій виявився розуміючий і зачекав ще трохи на мене. Захекана я забігла в автобус. Хух, встигла. Пари в декана пропускати не можна, навіть якщо це ненависне "єгиптознавство".  Дарма, що він сам спізнюється на свої ж пари. Але, є неписані правила, які повинні знати всі студенти ЧНУ ім. Федьковича: начальство не спізнюється: його затримують надзвичайно важливі обставини. Про це знають всі,  і студенти 6-го курсу інституту історії, політології і міжнародних відносин - не вийнятки.
З одного боку ви скажете: " Вау! Це так круто вчитися в такому старовинному місці, та ще й на історика-медієвіста! Там ж така класна атмосфера!". А я скажу, що за 6 років навчання в цих стінах все це починає приїдатись. Хоча колись саме ця будівся стала причиною того, що я свого часу поїхала вчитися на істфак саме в Чернівці з рідного Бучача.
А зараз я сиджу (ну як сиджу? Стою) в маршрутці і їду зі студмістечка на пари. Стою і спостерігаю за людьми. Люблю іноді споглядати людей; часом, як  Шерлок Холмс, намагаюся їх "прочитати", чи вгадати щось про них.
Ось цей симпатичний юнак, швидше за все хіпстер. Інакше як пояснити те, що він в грудні, при температурі -6 робить в автобусі в чорних сонцезахисних окулярах. Хлопець ніби відчув, що я витріщаюся на нього, і повернувся до мене обличчям. В руках він тримав тростину. Таку саму, з якою ходять незрячі люди. То він сліпий? Ой... Мені зразу ж стало соромно. Згрішила я на людину, думаюч що він хіпстер. Не можна так.
Хоча раніше я ніколи не бачила настільки симпатичних незрячих хлопців. Русявий чубчик, Прямі риси обличчя, прямий і тонкий ніс, високе чоло, широкі і звабливі вилиці, пропорційні губи, ретельно сховані очі і легка щетина на обличі. Ух ти ж йо, а він не те, що симпатичний, він сексуальний. В якийсь момент мені просто стало шкода його. Дуже-дуже. Що ж такого могло трапитись, що такий симпатичний юнак втратив зір. А може він такий від народження. І як йому живеться отак в темряві? У нас в суспільстві взагалі дуже багато стереотипів -  а особливо стосовно людей з обмеженими можливостями. Хмммм, цікаво, а куди він їде? Як відповідь на моє німе запитання юнак попрямував до виходу на Соборній площі. І ніби якась невидима сила почала штовхати до виходу і мене (я пам'ятаю: на пару до декана не можна спізнюватись).
Юнак вийшов з автобуса, пороззирався навколо - і попрямував на інший бік вулиці... Якраз в той момент, коли на нього їхала вантажівка. Моє серце покотилося в п'ятки.
- Куди, курва?! Що ти надумав?! - заверещала я, підбігаючи до нього і з усієї сили відштовхуючи його подалі від дороги, на тротуар. Від несподіванки хлопець не втримав рівноваги, і звалився на землю. А слідом за ним (тобто на нього) гепнулась і я. Чого-чого,  а такого розвитку подій не очікували ні він, ні я. Так і лежали.
- Я чудово розумію, що В-вам так зручно лежати, - почав говорити він засапано,- але може б Ви встали з мене - і я надалі піду по своїх незавершених справах.
Трохи прийшовши до тями, я вже ладна була почервоніти, і вибачаючись злізти з нього, але сказані слова про незавершені справи вивели мене з душевної рівноваги - і я зірвалася на крик.
- ЩОО? По яких ще таких справах? Знову під машину лізти?? Слабкодухий, ниций суїцидальник!!! Думаєш, щоякщо кинешся під машину, то цим вирішиш всі свої проблеми??!! 
- Що-що? Та я..
- Ну нехай,  свої проблеми ти може  і вирішиш, а про своїх рідних і близьких ти подумав? Ти бл**ь, подумав про своіх батьків, що з ними буде??! - я остаточно перестала себе контроювати і горлала на здивованого хлопця що є сили.
- Та послухайте мене нарешті! - гаркнув він,- Який іще суїцидальник? Та не хотів я ні під яку машину лізти. Доречі, дякую, що врятували. Тут ж десь перейти потрібно до університету.
- Який вбіса університет? - я зависла на півслові, почервоніла і знову перейшла на "Ви",- вам до ЧНУ потрібно?
- Ну так. Федьковича.
- Вибачте мені за різкість, але Ви - олень!  Найсправжнісінький благородний олень! Тому що до ЧНУ Федьковича звідси їхати ще 4 зупинки.
- Ви знаєте де це? Я - Олексій.
- Звісно, що знаю - я ж там вчусь. Дуже приємно, Марта.
- Вибачте, що так нагло нав'язуюсь вам, але можете мене провести до... Ай - раптом він захитався, а лице побіліло, як крейда.
- Еееей, що сталося? Що з вами? - я підбігла до хлопця і вхопила його під руку (настільки це було можливо з моїм зростом 155 см, і його майже 190), і повела до найближчої лавочки.- З вами все гаразд?- я майстр дурних запитань. Ну як може бути " все гаразд ", коли людина корчиться від болю?
- Ц-це... З-зараз мине. Гррр... - зціпивши зуби він почав хапати руками повітря, шукаючи опори.-  Т- там в рюкзаку є лі...ки. - дихати йому ставало все важче. Я довела його до лавочки і посадила, а сама почала ритися в наплічнику.
- Ні, ви здуріли! Я не вмію колоти у вену, - прошипіла я, витягаючи з наплічника шприц, наповнений рідиною  із написом "Дексаметазон" і джгут. Проте виправдовуватися часу не було. Хлопця вже перекривило від нестерпного болю.- Знімайте куртку. - я почала розстібати його куртку, борячись при цьому зі скам'янілими руками. Впоравшись з курткою приступила до катртатої сорочки. Так, спочатку джгут (Боже, як там нас вчили на БЖД? Треба було все ж ходити на цей предмет). Вена є , бачу. Дихання хлопчини ставало все уривчастішим, з горла вирвався приглушений стогін.
- Т-ти тільки тримайся, добре?- намацавши вену і відпустивши джгут, я ввела голку в передпліччя і витиснула все, що містилося у шприці.
Секунд через тридцять тіло хлопця повністю розслабилося, і на мить мені здалося, що його серце не витримало. Але глибокий вдих і дихання, що поступово починало вирівнюватися змусили мене заспокоїтись. Щож, мабуть це добрий знак.
Тим часом, мій погляд ковзнув по оголеному торсі Олексія. А там було на що задивитися. Підтягнутий, рель'єфний, з кубиками на пресі. Кожен м'яз чітко виділявся. Мужні і сильні руки. На лівій руці татуювання. Але не це привертало увагу. Перше, що кидалося в очі - глибокі зарубцьовані сліди від порізів різноманітної величини. Вони були по всьому тілі, особливо багато в ділянці між грудьми і пупком. Так, ніби його хтось навмисне порізав багато-багато раз.
- Брр. Холоднувато чуток.- Олексій остаточно оговтався від нападу і вже почав застібати сорочку.
- Серйозно? – я відірвалася від оглядин, - Я можливо вас здивую, але на вулиці грудень, і -6. - я допомогла йому підвестися.
- Знаєте, я вже давно не заглядав в календар. Дякую, - він взяв мене за руку, - Ви мені вдруге за цей ранок життя врятували. І ще й втретє врятуєте, якщо відведете до університету.
- Вам в лікарню потрібно, а не в універ. Епілепсія - це небезпечно.
- Не треба в лікарню. Больовий шок.
- Прошу?
- Це був больовий шок. І я вже звик жити з цим. А зараз мені на пари треба. Магістратура - це не жарти, особливо на істфаці. Я за цей тиждень ще жодного разу пари не пропустив.
Оооо, чудово, історик. Тільки не це...
- Перший курс магістратури чи що?  - ми чекали на зупинці автобуса.
- А чому перший, може другий? - обурився хлопець.
- Нєа. Другий точно нє.- впевнено промовила я.
- Чого так зразу "нє"?
- Бо я другий курс магістратури! 👅 - я висолопила йому язика. - Ось так, знай хвалько. Може тобі варто спочатку в лікарню?
- Давай без лікарень. Гаразд? Мені треба в універ. А яка доречі, зараз пара?
- Якраз половина першої пройшло. Доки доїдемо - то вона якраз закінчиться.
- Блін, я не встиг на пару зі спеціалізації.- Олексій зніяковів.
- Подумаєш,  а я до декана. На єгиптознавство. І мені буде кришка, бо він мене не любить.
- Нечемна студентка? - звів брови новий  знайомий.
- Можна і так сказати. Він хотів, щоб я писала магістерку по єгиптознавстві, а я втекла до медієвістів.
- Кажу ж, погана студентка. 
За такою бесідою ми таки доїхали нарешті до унівеситету. Я відвела Олексія до потрібної йому аудиторії, а сама попрямувала до своєї. Там я просиділа ще дві пари, і після них пішла до свого наукового керівника на щотижневі " медієвістичні посиденьки".
Мій "науковий" доволі молодий і перспективний (здається, йому всього лиш 32... Чи 33..) викладач дуже розумний і веселий. На пари приходить в джинсах і кедах. З ним завжди є про що потеревенити і він уміє зацікавити епохою, яку викладає. Тому і не дивно, що в нашому універі створився клуб медієвістів, щось схоже на клуб історичної реконструкції. До нього входить п'ятеро студентів з різних курсів, які вибрали собі спеціалізацію вивчення Середніх віків. Засідання клубу загалом відбуваються після пар раз або два на тиждень в окремій аудиторії. Іноді ми говоримо не тільки про історію Середніх віків але і про інші  різні теми, як історичні, так і не історичні.
Сьогодні Леонтій Модестович вирішив продовжити попередню розмову про загрозу ісламізації "бабусі Європи" і про війну на Сході нашої країни. Останнє було для нас трохи несподіванкою, оскільки ми давно не говорили на цю тему.
- Леонтій Модестович, а що так раптом ми про Ілловайський котел заговорили?
- А ви чули, як вчора якась звиздося в новинах його назвала?
- Як?- поцікавився Тарік (насправді цього третьокурсника звати Тарас).
- " Ілловайський казан"
- Це СТБ таке мовить?- усміхнулась я.
- Ага. Вони. Марто зав'язуй вже з тими журналістами тусити.
- Ясно. Та їм не треба дивуватись. Слабим ж не дивуються.
- А ви знаєте що?- в розмову включився п'ятикурсник Макс.
- Гов, Максимку, розказуй.
- Ви серйозно не чули? З минулого тижня до нас на курс прийшов новий студент - Олексій.
- Це той мажорчик в очках?- перебив його Леонтій Модестович.
- Так, вірніше ні. Вірніше так, але він не мажор. Але блін, вибачте Леонтію Модестовичу, дослухайте до кінця. Отже, той Олексій прийшов до нас із Києва. Раніше він вчився в Могилянці. І насправді, він такий мозок, що ну його на хрин. Ще раз вибачте, не втримався. І знаєте що?
- Тепер ти розумієш, чого ти в мене "трояки" за усні відповіді ловив? Ти нічого доладу не можеш пояснити. Звідки ми можемо знати що, якщо не бачили його, і не спілкувалися з ним?
- Він сліпий. Ііі???
- Марто, звідки ти знаєш?- Макс здивувався не на жарт.
- Не важливо.- ухилилася від відповіді я,- то що?
- А ти знаєш як він втратив зір?
- Я  по-твоєму схожа на енциклопедію, чи екстрасенса?
- Не знаю, як на екстрасенса, а на відьму точно. - я насупилась.
- Дівчатка, перестаньте сваритись!- втрутився Леонтій Модестович. - Макс, розкажи нарешті все толком. А ти, Марто, не перебивай.
- Так от- заторохкотів Макс, зрадівши, що йому надали слово,- батько цього Олексія - військовий. Син також захотів бути військовим, але батьки категорично сказали "ні"- і вінпоступив на історичний.  Пізніше він пішов на військову кафедру. І на зимові канікули пішов в АТО, якраз тоді, коли Аеропорт впав. Доречі, він наш ровесник... Ну і до чого я веду?
- О Боже...- почувся ляскіт: це Леонтій Модестович ляснув себе долонею по чолі.- Не можу сказати, це ж ти в нас оповідач.
Макс трохи знітився
- Ааааа, так... Він на четвертому курсі пішов в АТО. Добровольцем. У свої 21 був взводним. Одного разу, під час бою до них прилетіла ворожа граната. Там мало бути 25 трупів. А він всіх врятував. Сам ліг на гранату і закрив собою побратимів. Не знаю яким дивом він вижив. Дівчина, з якою він зустрічався кинула його, коли дізналася що він житиме, бо їй не треба інваліда. Дівчата, вибачте, але ви іноді безсовісні стерви…
- Ок, а ти звідки все це знаєш? - поцікавився Леонтій Модестович.
- Мені подруга з філології розповіла. Вона теж в Могилянці вчиться. Прикиньте, що чувак пережив. А зараз норм. Його нічого не хвилює .
- Ага. Якраз, - заперечила я, Те що людина тримається і не виявляє своїх емоцій  ще не означає, що її нічого не хвилює.
- Ну я не знаю, - почав був Макс
- А вона права , - заговорила Діана, - Часто така поведінка говорить про те,що людина навчилася керувати своїми емоціями, але це не означає, що вона нечутлива до емоційних триммерів.
- Що блін? Ніц не второпав. – не зрозумів Максим, - Ді, чесне слово, ти деколи як закрутиш такими серимудрими фразами – що аж мозок у вузлик зв’язується.
- Екмана читай, - огризнулась Діана.
- Слухайте, народ - озвався "науковий, - може якось приймемо його до нашої касти? Може він цікавиться середньвіччям. Шкода його. Просто його життя скалічила війна. Як тисячі життів по Україні. Отак на жаль було завжди... Комусь війна, а комусь мамця рідна.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись