На кінчиках пальців

Розмір шрифту: - +

Розділ 6


Розділ 6

Через декілька днів після поїздки у Львів моя магістерська була абсолютно дописаною і відправлена на електронну пошту зовнішньому рецензентові.
Стосунки з Олексієм стали ще теплішими, і я б навіть сказала, що більш глибшими. Я відчувала себе закоханою і щасливою. Знаю, звучить по-дітвацьки, але так було насправді.
Яся ставала дедалі частішою гостею у нашому гуртожитку, але все ще вважала надзвичайно несправедливим те, що я не заходжу до неї в гості. Я вирішила це виправити, і пішла до неї із заздалегідь купленою у Львові для цієї оказії кавою і набором львівських "чоколядів" ( продавець так і сказав: " Та де, пані, яких ше шоколадок? ЧОКОЛЯДІВ!").
Ми, як завжди, сиділи з Яною на кухні, гомоніли про своє дівоче. Я розповідала Ясі про нашу екскурсію Львовом, про Олексія, наші справи у медієвістичному клубі і той фестиваль, який має бути аж у вересні. Яна ж почала розповідати про своє нове захоплення: вивчення середньовічної хірургії. Ну все, Янка, попалася ти під чари нашого "рокового брунєта". 😁

Тут напевне, варто більше розповісти про нього. Не знаю чи більше, але розповім все, що змогла довідатися за 3 роки співпраці з цією людиною. Отож, Кажімезький Леонтій Модестович працює викладачем історії середніх віків у нашому університеті п'ять років. Йому зараз здається 31 рік, принаймі так хтось казав. Я ж ніколи не питала скільки йому років. Знаю, що вищу освіту і ступінь кандидата наук він здобув у Львівському національному університеті. Безперечно, що молодий і неодружений викладач став предметом закоханості для більшості наших студенток. Ще б пак! Два метри зросту, кремезний підтягнути, з широкими плечима і вузькою талією. Його коронні " фішки" густе темне волосся, ретельно поголене обличчя і великі голубі очі. Та дівчата штабелями падали за ним. На кожній нашій парі влаштовувалися тижні високої моди: в кого вищі каблуки і коротша спідниця.
Але упс... Рибка не клювала. І так уже п'ять років. Деякі із ображених почали пускати плітки, що науковий - гей, але в це так важко повірити, як і в те, що королева Англії не Єлизавета. Насправді, для тих, хто писав, пише в нього магістерську, або стикався з ним у позанавчальних моментах (так, як ми, учасники клубу) стає зрозуміла його поведінка.
Леонтій Модестович - ас в історії середніх віків. Він буквально марить цим періодом. Попри це, то науковий ще й доволі широкий ерудит. Хлопці розповідали, що в нього дома є колекція зброї і він з дитинства займається боксом. А ще він любить швидку їзду на своєму раритетному "Мерсі". Крім цього Модестович є затятим мізогімом і холостяком. Ми ніколи не запитували в нього, що ж спонукало його дотримуватися саме такої життєвої філософії; нас це просто не цікавило. І йому імпонувало це.
Отакий-от наш викладач з історії середніх віків і за сумісництвом, мій науковий керівник - розумний і розуміючий з одного боку, а з іншого - повний суперечностей. Мабуть, як і всі ми.
Тому він і сподобався Яні. І не тим, що вмів зацікавити своїм предметом сторонню людину, а перш за все тим, що розум вдало гармоніював з тілом. Тут треба ще сказати, що Яся не така проста, як здається. Дівчина вчиться на хірурга, захоплюється астрономією, архітектурою. У хлопцях для неї головне не зовнішність, статус чи зарплата, а розум. Хоча на зовнішність вона теж звертає увагу, але це не ключовий фактор.
Зазвичай Яні потрібно декілька секунд, щоб погодитись піти з хлопцем на каву, або сказати йому :" Будь здоров, не слабуй". Одного разу, коли ми прогулювалися містом (це був десь курс 2-й) до нас підійшло познайомитись два привабливих парубки. Ми декілька хвилин слухали їх "ииииии", " тіпа","опа", " карочє", а потім Яся не витримала і випалила: " От навіщо ви повідкривали роти? Адже до цього моменту все було так гарно: ви милувалися нами, ми - вами. Знаєте, краще мовчати і здаватися ідіотами, аніж відкрити рот і підтвердити чужі здогадки." Хлопці після такого фіаско пішли похнюплено.

Про що це я? Аааа, так, Яна розповіла про своє зацікавлення середньовічною медициною і те, що через два тижні, майже на самісінькі Великодні свята їде на студентську конференцію до Будапешта.
Яна їде на конференцію, а я їду в Івано-Франківськ, забрати рецензію. Мій рецензент зателефонував Модестовичу і сказав щоб я приїхала і особисто забрала рецензію на свою роботу. Це мене трохи схвилювало. Я чомусь думала що там картина буде плачевною. Але Олексій переконав мене, що не все так страшно. У Франківськ ми поїхали разом. Зійшовши на залізничному вокзалі ми пішли пішки до Прикарпатського університету.
Знаєте, якщо Ви до цього вчилися в Чернівцях, часто відвідували Львів, то цей університет, чи точніше його будівля не справить на Вас жодного враження. Це звичайна собі дев'ятиповерхова споруда, у якій розташовані навчальні аудиторії. Спочатку я подумала, що це весь університет, але виявилось, що це всього лиш гуманітарний корпус. Інші корпуси розкидані по місту. Факультет історії, політології і міжнародних відносин (ти ба, навіть назва так як у нас, тільки ми- інститут) розташовувався на 6-7 поверхах, а кафедра Всесвітньої історії на 7-му.
Ми піднялися сходами на сьомий поверх. Студенти тут якісь привітніші, ніж у Чернівцях, бо нам одразу ж поспішили допомагати: детально розповіли як знайти кафедру і професора, який мені потрібний, і всі без винятку (як дівчата так і хлопці) пропонували відвести Олексія, навіть якщо до цього моменту вони кудись поспішали. У нас на Олексія ніхто не звертав увагу, а тим більше ніхто не пропонував допомогти. Олексій червонів, вибачався, чемно дякував за допомогу і віджартовувався, що він тут як поводир для мене. Хоча насправді це так і було.
Зайшовши на кафедру я чемно запитала чи є професор Волошин. На своє здивування я побачила, що до мене підходить не 90-річний дідок, якого я собі намалювала в уяві (ну а як інакше уявиш собі професора - світило вітчизняної медієвістики і одного із провідних медієвістів Європи?), а кремезний високий чоловік, років сорока, консультант провідних історичних телепроектів країни. Моя щелепа відвисла. І я мимоволі почала проводити паралелі між професором і науковим. Вони були чимось схожі зовні: зріст, статура, і навіть вимова.
- Ииииим.. Ви - професор Волошин?
- А Вас це дивує? - звів брови він.
- Трохи так. - у відповідь професор тільки усміхнувся.
- Ну що ж, нехай. Але зараз нікого вже не здивуєш докторським, ступенем, особливо якщо тобі 38. - я вирячила очі, скільки?
- Тепер давайте повернемось до вашої роботи.- серце покотилось в п'яти,- Знаєте, а мені вона сподобалася. Є певні орфографічні огріхи, але це все поправимо. Ми всі люди - і припускатися помилок це нормально. Головне щоб вчасно їх потім виправити. Я не маю жодних зауваг стосовно змісту роботи. Все витримано чітко і правильно. Тому - Михайло Мирославович простягнув мені аркуш, - маєте чесно зароблену «п'ятірку».
Я таки не стрималась і підстрибнула! А потім почала засипати питаннями професора. Як краще зробити додатки, що краще вкласти до презентації і тому подібне. Наша розмова затягнулася десь може на пару. Він висловлював свою точку зору, говорив про свого студента, який захистився по схожій тематиці, казав щоб я залишилась в аспірантурі і по-доброму посміявся з моєї зовнішності.
Виявляється він добре знає Леонтія Модестовича, і дуже поважає цього викладача. Мені було дуже приємно за такі слова. А ще я по-доброму заздрила своїм франківським колегам, що у них викладає такий мозок.
Врешті, ми попрощались: професор побажав мені вдалого захисту магістерської, і попросив передати вітання Модестовичу. Я сказала що перекажу.
Коли я вийшла від професора, то перше, що мене насторожило - це відсутність Олексія. Він же залишився чекати мене у коридорі. Я відразу ж зателефонувала йому. Виявилось, що він на шостому поверсі, сидів на парі у магістрів-першокурсників, "щоб не стовбичити невідомо скільки в коридорі". Поки ми сходили вниз, Олексій ділився враженнями стосовно системи навчання у цьому університеті. Йому сподобалося тут, і семінар, який він відвідав, за його словами був дуже цікавий. А ще хтось з п'ятикурсників склав йому список місць, які варто відвідати в Івано-Франківську.
Ми, не гаючи часу почали втілювати його в життя. Розпочали нашу прогулянку з парку Шевченка. Як писало у неті, це центральний парк міста. Він невеличкий, але охайний і чистий. Потім була прогулянка невеличкою і затишною вулицею - Шевченка. Ці старенькі польські будиночки надавали їй такого милого шарму.
А потім була центральна вулиця міста, яку місцеві жителі називають " Стометрівкою".; ми споглядали на Величну Греко-Католицьку катедру, на знамениту у місті блакитну Вірменську церкву. Зайшли у арт-музей, який колись був головним костелом, і родовою усипальницею для родини Потоцьких.
Піднялися на Івано-Франківську Ратушу, яка була добряче меншою за свою львівську «коліжанку», але на відміну від нашої чернівецької була обладнана оглядовим майданчиком. І знаєте, це круто, бо коли ти отако дивишся на місто, то бачиш, яким насправді строкатим і водночас красивим є Івано-Франківськ.
Особисто мене заворожив Бастіон - руїни давньої фортеці, яка колись охороняла місто. Зараз у ній знаходяться арт-галереї і ряд магазинчиків для рукоділля. В одному із них я побачила чудесну тільдочку. Це така невеличка тканинна лялечка. Вона мені ну дууууже сподобалася.До неї окремо іще був набір із трьох платтячок. Але я не наважилася її купити. Еххх. Шкода.
Як і у Львові я багато говорила, описуючи все навколо Олексієві. Йому теж сподобався Франик, а особливо те, що тут майже кожний світлофор обладнаний звуковими сповіщеннями. Загалом, від відвідин Івано-Франківська враження залишилися просто чудовими.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись