На кінчиках пальців

Розмір шрифту: - +

Розділ 8

Розділ 8.

До захисту магістерської роботи залишилося п'ять днів, а до мого дня народження - два. Мої колєґі із медієвістичного клубу раптом почали збиратися так, щоб я не бачила, або задовго до мого приходу. Схоже, що вони знову щось готують. Минулого року це був вікенд в Одесу, а що буде цьогоріч мені залишається тільки здогадуватися.
Яся теж змовницьки споглядала на мене, але я відразу ж попередила її щоб нічого мені не дарувала, вона ж, як завжди мене не послухає, тому я сказала, що чекатиму її в понеділок - 22 травня десь так ввечері у мене в гуртожитку.

В понеділок я прокинулася рано, вірніше мене розбудила Каміла, яка почала горлати "Happy birthday" на всю кімнату, на годиннику було близько 8.00. Сон втік швидко і далеко, тому я ще добру годину пролежала в ліжку (Каміла пішла на пари), думаючи чим би то зайнятись до вечора. Коли я вийшла з душу екран телефону світився. Це було звичайне SMS із незнайомого номеру. Зміст повідомлення був доволі простим та інтригуючим: "З Днем народження! Приходь сьогодні о 20.00 в "Di Bocca" я усміхнулась, це напевне, медієвісти, ну або моя Яся, більше немає кому.
Подзвонила мама, привітала мене і потішила новиною, що вони з татом прилетять в середині червня і будуть в Україні аж до вересня. На мить я завагалась, говорити мамі, чи ні? Це вочевидь не телефонна розмова та й як я їй скажу, і найголовніше, що я їй скажу? Мам, ти знаєш, а я вагітна, від свого хлопця, але він кудись зник. Уявляю собі як би мама відреагувала на таке. Та ок, почекаю до червня, коли ми зустрінемося віч-на-віч.
Після мами подзвонила Яся вітала, вітала, вітала і сказала, що ми сьогодні ще зустрінемося... Так он хто ж надіслав мені це повідомлення. Ну от, мої плани автоматично вирішилися. Ввечері іду у "Di Bocca", а зараз по магазинах. Треба ж якось обновити свій гардероб, купити щось святкове і красиве (доки ще фігура дозволяє). Я зняла з книжкової полиці Тільдочку:
- Ну що, купувати мені плаття, чи як скажеш?
Це були такі собі думки в голос. "Di Bocca" це один із найпрестижніших ресторанів у Чернівцях, тому туди навряд чи пустять в кедах і джинсах. Для такої, як кажуть у Львові, оказії потрібна файна довга сукєнка і мешти на каблуці. (А шо?)))
Похід магазинами тривав аж до 16.00. Ніколи не думала, що так важко буде визначитися з вибором плаття. Колір, фасон, довжина; червоне, чи коричневе, чи фіолетове, а може чорне, або рожеве?; міні, міді, максі? Футляр, русалка, а може трапеція? Гіпюр, оксамит, атлас, шифон - та тут мозок можна зламати!
Врешті, мій вибір припав на довге з короткими рукавами шовкове плаття смарагдового кольору. Це плаття мені відразу кинулося в око: нічого зайвого, простеньке драпірування на рукавах, тоненький поясок на талії, шовк чудово підкреслив фігуру, довжина і глибоке декольте візуально робили мене вищою. Та й колір пасував і до очей, і до волосся. З аксесуарів довелося купити чорний (в тон туфель на шпильці) клатч, масивні сережки в золотистій оправі з камінчиками а-ля смарагд і тоненький ланцюжок із невеличкою підвіскою-капелькою. Одним словом: який ресторан, такий і образ. Іноді хочеться виглядати вишукано.
Приборкати свої кучері було ой як не просто. Для цього знадобилася банка пінки для волосся, півбанки гелю для укладки, вирівнювач, щипці для завивки і ще якась там фігня. Нарешті, після двох годин надзусиль моя неслухняна куделя перетворилася на рівненькі шовковисті хвилі, які спадали плечима і сягали аж лопаток. Поправді, я сама не очікувала такого результату. Ще півгодини пішло на те, щоб зробити собі макіяж. Результат здивував мене добряче.
Вочевидь, що в такому вигляді в маршрутці я б точно не поїхала, тому довелося викликати таксі. Надворі було тепло і без хмар, призахідне сонце вкривало місто своєю прохолодою.
Щойно я зайшла в ресторан, як до мене підійшов адміністратор:
- Ви Марта Данилевич? - запитав він у мене.
- Так, це - я. - усміхнулась я йому у відповідь.
- Вам просили передати ось це, - він вручив мені пакуночок, обмотаний подарунковим папером.
Ти ба, яка винахідлива! Це ж треба до такого додуматись.
- А можна його відкрити? - спитала я.
- Так, звісно.
Оце так Яся, оце так інтриганка! Я з величезною цікавістю розпакувала подарунок, підняла кришку коробки. Всередині красувалося шість чудових комплектів одягу для Тільдочки. Ну це і Яся, ну вона і придумала! Хвилинку... Але про ЦЕ не знав ніхто, навіть Яся. Тільки я і... Рука знову мимоволі торкнулася живота. Останнім часом я доволі часто так роблю.
- З Вами все гаразд? - заговорив адміністратор,- Можете пройти зі мною?
- Що?. Ааааа, так, все добре, дякую. Добре, куди?
Адміністратор повів мене прямо, через центральний зал у трохи менший зал - "Галерея" (здається так він сказав). Моє серце шалено калатало в грудях. Коричнева портьєра, яка закривала вхід до зали була опущеною, і я ніяк не наважувалася відхилити її.
Врешті, я зібрала з духом і зайшла туди. Цей зал був невеличким, всього на п'ять столиків. Стіни, що стилізовані під білий лофт були прикрашені золотистими рамами від картин. Самих же картин було три: біля вікна (яке розташовувалося напроти мене); зліва від мене була ще одна арка - вхід в інший зал, яка також була завішена портьєрами.
В ній, схилившись плечем до стіни, сховавши руки в кишенях чорних штанів стояла людина, яка надіслала це sms. Біла сорочка із закоченими рукавами, темно-сіра жилетка і чорна краватка. І такий вже знайомий русявий чубчик, прямі риси обличчя, виразні вилиці, все та ж щетина і такі рідні сірі очі, на яких тепер вже були прозорі окуляри. До горла підступив комок. 💋❤
- Привіт, Янголе.
- Олексій??
Він підійшов до мене і поцілував. Я не стала опиратися і відповіла на цей поцілунок, з очей покотилися сльози.
- Який я радий тебе побачити, Янголе.. Ти просто неймовірна. - прошепотів він, блукаючи своїми губами по моїй шиї, - Ну чого ти? Не плач, Янголе. Будь ласка...
- Ти... Сказав побачити? - сльози знову потекли щоками
- Так, Янголе. Я бачу. - усміхнувся він, - Пробач мені Янголе, будь ласка, пробач. За те, що я не говорив тобі нічого. За те що отак раптово зник, не сказавши ні слова. Я винен, надзвичайно. І мені дуже прикро за все, за те що тобі довелося пережити. Я сам не знав, чи вийде щось із цього, - він говорив це, а його сірих очах бриніли сльози, - але як бачиш - вийшло.
- Я думала, що ти мене покинув, - промовила я.
- Оце вже ні, - він пригорнув мене до себе, витираючи мої сльози - Я з тобою. Завжди. Щоб не сталось. Чуєш мене, Янголе?
- Так, - я стала навшпиньки і несміливо поцілувала хлопця, він відповів.
- З Днем народження, Янголе! Вибач, що отак підпсував тобі настрій. - Коханий взяв з крісла великий букет рожевих троянд і подарував їх мені.
- Ні, ти навпаки - підняв його. Дуже дякую за цей набір. Я рада. І щаслива, що ти поруч: це найкращий подарунок, який тільки міг бути.
Я не могла йому сказати, принаймі в той момент. Олексій підвів мене до одного із столиків і посадив за нього.
- Наперед прошу вибачення, але я замовив на свій смак. Чи я дурницю втнув?
- Ні, я тобі довіряю. - усміхнулась я, - То де ти був весь цей час?
- У Відні. Давай я тобі все розповім, але спочатку пообіцяй не прибити Модестовича.
- Він знав?
- Пообіцяй.
- Ок. Урочисто обіцяю, - заговорила я вже сміючись,- що не приб'ю Леонтія Модестовича, щоб я не почула. А ще тому що Ясю такий хід подій трохи засмутить.
Олексій напевне з півгодини розповідав мені про все, що з ним відбувалося протягом нього місяця. І про Модестовича, у якого дядько працює у Відні, і про обстеження, і операцію, і те, як він вже був розчарувався у всій цій витівці. Але все ж, він бачить. І це... Це, мабуть було найкращою новиною, однією із найкращих, за цей місяць. Доволі важкий і непростий місяць. Я схилила голову йому на груди і слухала вже таке рідне биття його серця. Воно заспокоювало і давало відчуття впевненості.
- Тобі так пасують такі окуляри.
- Та певне...
- Чесно. Ти в них дуже сексуальний, - промуркала я, цілуючи його в щоку,- Ну дууууже.
- Янголе, - почав Олексій піднімаючись,- я розумію, що все що я тут наговорив про свої почуття це всього лиш слова, а слова без діл нічого не варті. Я ще раз прошу: вибач мені. Ти - особлива дівчина. Я не можу навіть сказати, як ти мене змінила. - я теж встала і вже хотіла щось заперечити, але він зупинив мене поклавши пальця на мої губи, - Ти знову змусила мене повірити в себе, і йти далі. Якби не ти, я б точно не поїхав у Відень, не наважився б. Ти - диво. - він опустився на коліно,- Я кохаю тебе - і обіцяю, що не завдам тобі болю, обіцяю бути з тобою, щоб там не було - обіцяю захищати тебе і дбати про тебе. І хочу запитати у тебе: Янголе... Марто, ти вийдеш за мене?
Він відкрив маленьку червону коробочку, у якій красувалася невеличка золота каблучка: маленькі і акуратні золоті пелюсточки оперізували ніжний смарагд. Я стояла розгублена і ледве змогла два слова докупи зліпити. На очі знову навернулися сльози.
- Олексію, я теж тебе кохаю. Дуже-дуже, - я обняла його, - Рідний. Так, я вийду за тебе.
Хлопець вийняв обручку із коробочки і одягнув мені її на безіменний палець правої руки.
Через декілька хвилин офіціант приніс замовлення: два салати, пасту і пляшку мерло і налив нам його в келихи.
- За тебе, Янголе, - він підняв келиха і знову пригорнув мене до себе, я не брала, - Точно все гаразд?
- Яя... Олексію, я маю тобі дещо сказати...
- Так, Янголе. Я слухаю. Ти знову плачеш? Не треба, ну чого ти?
- Рідний... Я... Я вагітна.
Схоже, що Олексій не очікував цього.
- Ти?.. О Боже... Чекай - чекай.У нас буде дитина? Наша дитина... Ну чого ти знову плачеш, Янголе, це найкраще що я тільки міг почути. - Олексій поцілував мене. - Я найщасливіша людина на цій планеті.
- Справді? - я щільніше пригорнулася до нього, - Ти дійсно радий?
- Справді, Янголе. Це, правда, трохи несподівано, але я щасливий, - хлопець знову поцілував мене, - безмежно щасливий. - він легенько торкнувся рукою мого живота.
- Олексію... - Я тільки сильніше притулилася до нього, а він усміхнувся і пригорнув мене.
У його обіймах було так добре і затишно. З ним я почувалася впевнено і захищено. Хотілося щоб ця мить тривала цілу вічність. Задзвонив телефон, від несподіванки я здригнулась. Це був мій телефон, дзвонила Яся
- Так, Ясю?!
- Марто, вітаю з Днем народження!, - пролунав з трубки голос Модестовича, я зависла, - Ти вже п'яна?
- Дякую щиро, Леонтію Модестовичу! Я ? Ні, не п'яна. А чому Ви питаєте? Я пам'ятаю про захист.
- Та який вбіса, захист?- обізвався Модестович, - Коротше, чекаємо тебе в "Панській гуральні".
- Але Леонтію Модестовичу...
- Я тебе добре знаю, - говорила вже власниця телефону, - ніякі відмовки не приймаються. Чуєш? Ні-я-кі!
- Окей, окей, ми зараз будемо, - відповіла я Яні, поглядаючи на Олексія. Він в цей час занурився в моє волосся і просто мовчав. Врешті, коли я поклала трубку він запитав.
- Яна дзвонила?
- Ага, і Модестович, казали, що хочуть бачити мене в " Гуральні".
- Модестович? - запитально звів брову хлопець, - З Яниного телефону?
- Ну так. Аааа, ти не в курсі...
- Я щось пропустив за цей місяць?
- Ти багато чого пропустив.
- Таки прям? - підсмішкувато сказав Олексій,- Хоча, якщо я пропустив те, що моя кохана вагітна, то підозрюю-таки що новин буде багато. Ну щож, здивуй мене ще чимось.
- Вони разом.
- Не зрозумів, - здивувався Коханий, - Хто?
- Яся і Леонтій. Вони зустрічаються.
- Таааакс... Цікаво пташка заспівала. - Олексій виглядав трохи розгубленим. - Ти цей, якщо є ще якісь новини - то краще говори вже, бо зараз мене навряд чи чимось можна здивувати....
- Поки що з новинами закінчили, - усміхнулась я.- Пішли?
- Ходімо, - Олексій розрахувався за вечерю і одягнув на мене свій піджак, - Чи може я викличу таксі?
- Не треба таксі, тут недалеко.
- Ну гаразд.
Ми вийшли з ресторану і попрямували в напряму " Панської Гуральні". Дорогою ми споглядали на вечірнє небо та освітлені ліхтарями вулиці. Олексій розповідав, що він трохи інакше уявляв собі Чернівці. Ми говорили про нас, про місто, його історію і архітектуру та інші суттєві і не зовсім дрібниці.
Подумки я прокручувала події сьогоднішнього вечора, і мені не вірилося, що ми заручені. Це видавалося якоюсь казкою, хоча принц, що йшов поруч, міцно обійнявши мене за талію був зовсім не казковим, уявним, а справжнім. І це тішило.
Попри мої очікування, в "Гуральні" нас зустріли тільки Яна і Леонтій Модестович. Медієвістів наших не було. Може це було і на краще, бо ми чудово провели час вчотирьох. Ми з Олексієм оголосили про свої заручини, і попередили їх, що їм випала честь бути дружкою і дружбою. Викладач був здивований таким рішенням, а Яна дуже зраділа такому розвитку подій.
Янка почала засипати питаннями Олексія як йому вдалося повернути зір, правда це більше цікавило її як медика. Хлопець розповів про все, подякувавши Модестовичу за таку можливість. Його розповідь тривала десь з півгодини. Потім ми просто сиділи разом і розмовляли на різні теми суттєві і не дуже: перспективи після університету, робота і таке інше. Врешті, я таки повідомила що вагітна. Модестович випав в осад, а Олексій з Яною тільки засміялися.
Десь о першій ночі ми розійшлися. Модестович відвіз нас по домівках. Олексій наполіг, щоб я поїхала до нього. З порогу нас зустрів Оскар, який почав лащитися до наших ніг. Я почухала його за вухом - пес задоволено розлігся посеред коридору. Олексій спробував його трохи посунути, але не дуже виходило.
- Ееев, вставай, - промовив він до собаки, - Агов!, - Оскар тільки глянув на нього скоса і далі продовжив гратися зі мною, - Ото підлабузник!, - до гри приєднався і хазяїн пса.
- Та ну тебе, він же чемний, розумний собацюра, не можна так, - відповіла я продовжуючи чухати за вухом собаку.
- Нєа, - впевнено відповів Олексій, допомагаючи мені підвестися, - він - підлабузник. І схоже, що ти йому дуже сподобалася.
- Весь у хазяїна,- засміялася я.
- Справді? - хлопець почав мене лоскотати, заводячи до спальні.
- Ай, ну... Та перестань...
- Боїшся лоскоту?, - ми лежали на ліжку і захекано реготали.
- Ні, - відповіла я переводячи подих, Але не несу відповідальності за завдані травми. - Олексій звів брову і продовжив мене лоскотати.- Все-все...
- Добре, - погодився він,- ти не стомилась?
- Трохи є. Мені треба переодягнутися, а всі мої речі вдома.
- Дім і гуртожиток - різні речі, - відповів хлопець, - даючи мені рушник і свою футболку.
- Чим тобі гуртожиток не вгодив?,- усміхнулась я, намагаючись розщепити замок на сукні.
- Бо занадто довго він був твоїм домом, - Олексій легко впорався із завданням, яке видавалось мені заважким; сукня, сповзла на підлогу, - Янголе, це звучатиме дуже егоїстично, якщо я скажу, що твій дім тепер тут, і в Бучачі, але аж ніяк не в гуртожитку?
- Не знаю... Це все дуже несподівано... - я зайшла до ванної.
Тепла вода розслабляла тіло і стимулювала мозок. Врешті-решт тут немає нічого поганого, якщо я переїду до Олексія. Він ж мій наречений. Але як ми маємо сказати батькам? Про це напевне, краще подумати завтра.
Змивши з себе кіло штукатурки я стала такою, якою є щодня: веснянкуватою і з куделею неслухняного рудого волосся. Так, в Олексієвій футболці я і вийшла з ванни. Хлопець теж встиг переодягнутися і стояв схрестивши руки на грудях і опершись спиною до стіни і пильно дивився на мене. Від його погляду я зашарілась.
- Щось не те?- спитала я, червоніючи. Олексій пішов мені на зустріч обіймаючи.
- Та ні, я просто милуюся тобою. Я ж вперше тебе сьогодні побачив. - він нахилився і поцілував мене.
- Розчарований?
- Аж ніяк... - він підняв мене і поніс до ліжка.
- Що ти робиш??
- Тобі треба відпочити. Вже дуже пізно... - він ліг поруч і обійняв мене, - Солодких снів, Янголе.
Прокинулася зранку я від того, що хтось стягнув з мене тепленьку ковдрочку і ліг біля мене. Я ліниво розплющила око. Надворі світило сонечко, а біля мене, примостившись на ліжку, лежав Оскар. Олексій був на кухні, заварював каву. Я підійшла ззаду і обійняла його.
- Доброго ранку, Янголе, як спалося?
- Привіт, Сонце. Чудово. А тобі як? Що готуєш?
- Теж гарно. У нас сьогодні меню від шефа: гарбузова гранола з йогуртом, кава (ну тобі - какао) і тости з чорничним джемом.
- Умммм... Смакота.
- Я зараз. - Він тільки усміхнувся і пішов до спальні.
Я пішла слідом. Олексій якраз робив собі укол.
- Все гаразд? Знову напад?
- Все добре, Янголе...
Він вийняв голку з передпліччя. На місці уколу виступила кров. Від її вигляду мене знудило, і я відразу кинулась до ванної. Таке зі мною вперше. Раніше я нормально реагувала на вид крові, а тепер... Від самої думки про кров нудило просто немилосердно. Привівши себе більш-менш до ладу я пішла на кухню. Там мене вже чекав Олексій з горням чаю в руках.
- Вибач, - винувато всміхнулася я.
- За що? - він простягнув мені горня з чаєм, місце де був укол було заклеєне пластиром.- Попий, тебе мало б трохи попустити.
Я зробила ковток і тут-таки скривилась.
- Бєєє... Він що, не солодкий?
- Ні. Чорний чай без цукру з бергамотом найкраще тонізує при різних отруєннях, і взагалі коли просто нудить.
- Гидота. - я сіла за стіл. - ти мене вибачиш, якщо я скажу, що шматок до горла не лізе?
- Звісно. Я розумію. Може краще іди приляж?
- Ні-ні. Все гаразд. Мені вже краще.
- Поїдемо сьогодні забрати твої речі з гуртожитку?
- Напевне. Олексію!
- Що, Янголе? - він сів біля мене.
- А як ми маємо сказати батькам нашим... Про весілля і про те, що я... Ну...
- Про те, що вони будуть дідусями і бабусями?- здавалось, Олексій не хвилювався так, як я. - Чому я думаю, що вони зрадіють, - він сів ближче.
- Просто мені якось незручно. Це все так несподівано навалилося на купу. І я розгубилась. Чесно, Сонце, я наче на якомусь роздоріжжі. Весілля, захист знайомство наших батьків стільки всього потрібно встигнути зробити.- я знову мимоволі торкнулася живота.
- Ну-ну. Я тільки можу собі уявити, як тобі зараз. Все буде ок. Не треба переживати. - його рука опустилася на мою. - Нумо вирішуймо проблеми по мірі їх надходження?
- Що ти пропонуєш? - я запитально глянула на Олексія.
- Одна проблема вирішиться вже завтра.
- ???
- Я про захист. А вже після нього почнемо щось толком думати...
Майже весь день я провела перечитуючи свою магістерську, постійно вишукуючи якісь нові недоліки.
В обід ми поїхали забрати мої речі із гуртожитку. Збір не зайняв багато часу. Більш як дві години я обнімалась і прощалась із коліжанками по блоку. Ці дівчата теж були з нашого інституту, тому відносини у нас були приємними. Найбільше засмутилась моєму від'їзду Каміла. Вона сказала, що їй буде сумно, на що я їй відповіла, що у гуртожитку сумно не буває ніколи. Вахтерка зраділа, що нарешті з'їжджаю звідси, хоча й сказала, що я далеко не найгірша студентка.
Ну що ж. Всі речі було зібрано, я залишила тільки ялинку, сніжинки, гірлянди і оберемок підручників, який колись дістався від старшокурсників. А що? Мені це вже не потрібно, а молоде покоління нехай вчиться.
Повернувшись в Олексієву квартиру, я почала розпаковувати свої речі, їх було не так багато: дві валізи і ще книжки. Коханий відразу розмістив їх на полицях у вітальні і посміявся, що в мене книжок більше, ніж речей. А що я? Я ж історик..
Гарно розмістивши всі свої речі у нашій шафі, я знову повернулася до читання магістерської. Коли надворі почало сутеніти, а я все ще сиділа за нетбуком, Олексіїв терпець увірвався і він майже силоміць витягнув мене на вулицю. Я опиралась, як тільки могла, говорячи, що мені ще треба готуватись, але Олексій навіть слухати це не хотів. Все, ок, білий прапор. Ми добрих три години прогулювались Жовтневим парком, їли морозиво і солодку вату, сміялися і тільки зрідка Олексій придумував різні питання, які стосувалися моєї магістерської. Я ніколи не сумнівалася в гостроті його розуму, але сьогодні він здивував мене добряче: різні питання від глобальних (таких як наслідки Хрестових походів) до несподівано творчих (в чому полягав режисерський вимисел в сюжеті "Царства небесного"). Красивий, розумний і турботливий. Виявляється такі хлопці ще існують.
Тільки прийшовши додому, я зрозуміла наскільки я була стомленою. Хоча на годиннику була 22.00, я відразу ж заснула, щойно моя голова торкнулася подушки. Крізь сон я чула, як поруч ліг Олексій, обійнявши мене і накривши ковдрою.
Сни були різні, дивні і не дуже. Майже всю ніч мені снився захист і всякі різні катастрофи пов'язані з ним: то я спізнилась на нього, то забула роботу, то ще якась холера. Таке часто буває, коли емоційно перенасичуєшся чимось. А потім, згідно "закону Мерфі" ближче до ранку засинаєш як немовля, тому коли дзвонить будильник підніматися з ліжка - справжня каторга.
"Linkin park" горлає ледь не на всю квартиру. Нуль емоцій... Оскар облизує моє обличчя. Нуль емоцій... З мене знову зняли ковдру, тепленьку ковдру і лягли поруч.
- Ну Оооооскар.. - Але Оскар не вміє так цілувати в шию і точно не може руку на живіт покласти. - Знаєш що? - промовила я до його хазяїна.
- Так. Я вже п'ятнадцять хвилин не можу тебе розбудити. - відповів він.
- Я знаю, я лінива. А ще будильник продзвенів на 35 хв швидше.- промуркала я
- Передбачливо... - відповів хлопець,- Як ти, Янголе?
- Добре.- усміхнулась я.
- Будеш чаю?
- Угу, з тостами, - дорогою в душ відповіла йому.
Вийшовши з душу, почала збиратися. Ну що ж. От і настав день «Великої інквізиції». З такої нагоди я одягнула своє червоне плаття-футляр, причесала волосся в майже елегантну мушлю і навіть зробила макіяж. Десь з косметички дістала іміджеві окуляри в чорній оправі. Зібравшись я зайшла до кухні.
- Ось, чай... Ого! - присвиснув Олексій, подивившись на мене. Сам він теж встиг одягнути темні джинси і ніжно-блакитну сорочку, а зараз вовтузився з своєю квітчастою краваткою.
- Що "ого"? - я підійшла і поправила вузол на його краватці. Він пригорнув мене.
- Виглядаєш просто неперевершено.
- Дякую, - зашарілася я.- Ідеш сьогодні на пари?
- Ну так. Повернення блудного сина, - промовив він запиваючи тост чаєм.
- Нечемний студент. До речі, тости - смакота.
- Радий, що тобі сподобалося.
Підкріпившись ми попрямували до університету. Я автоматично пішла на зупинку, та тут Олексій схопив мене за лікоть:
- Куди?
- На зупинку, - нерозуміче відповіла я.
- Янголе, трохи не туди. - і він повів мене в бік припаркованих у дворі машин.
- Ти машиною на пари їхатимеш?
- Так. Сідай, - відповів він, відчиняючи переді мною дверцята сірої " Toyota Camry ", - Маршруткою ми вже не встигнемо на 8.30. Крім того потрібно якось підігріти їхні розмови.
- Ну мені на 9-ту. Їхні це групи?
- Ну так, групи. Вони хочуть хліба і видовищ. Я ж для них типу "мажорчик". Ну Могилянка, Київ всі діла. - хлопець щиро засміявся,- Люблю ці стереотипи.
- О так. Стереотипи правлять світом. Кст, готуйся до 100500 питань. Ти ж тепер зрячий.
- Курва. – скривився Олексій, - Щось не подумав про це.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись