На кінчиках пальців

Розмір шрифту: - +

Розділ 10

Розділ 10

Половину суботи ми відсипались, а потім нарешті, вирішили навести лад у квартирі. І все ж наявність роботи змінює життєвий рити. Бо що пари? Хочеш ідеш, хочеш - ні, особливо коли мова іде за 5-6 курси. В обід зазвичай ти вже дома. А тут о 9.00 починається робочий день, о 18.00 завершується.І так щодня (крім суботи, неділі ну і звісно, державних свят). І якщо в понеділок ти бадьора і сповнена сил, то до п’ятниці стаєш як вичавлений лимон, і єдине, про що ти мрієш у суботу – виспатись. А якщо ще так, як Олексій: поєднувати роботу і навчання, тоді взагалі торба. Причім, примудряється прокидатися на добру годину швидше за мене, бо щоранку бігає крос з Оскаром. Я за цей час готую йому каву чи омлет.
Його батьки дуже зраділи, коли ми прийшли до них у неділю. Ольга Вікторівна, як завжди була усміхнена. Ми знову разом поралися на кухні, співали, сервірували стіл, розмовляли про різне.
Коли ми вже сиділи за столом, Олексій підвівся – я теж встала. Хлопець посміхнувся мені, обійняв за талію і звернувся до своїх батьків:
- Мам, тату. Дякую Вам за все, що ви зробили для мене. Я не знаю, чи зможу віддячити вам сповна за ті зусилля, віру і любов, які ви в мене вклали., - від цих слів навіть у Костянтина Валерійовича сльози на очі навернулись, - ви добре знаєте, що ми з Мартою зустрічаємося, - почав він після короткої паузи, - Словом, ми вирішили одружитися.
- Ну нарешті, - сплеснула в долоні Ольга Вікторівна.
- Довгенько ж ти зволікав, - з усмішкою відповів Костянтин Валерійович.
«Довгенько»? Ви серйозно? Я стояла приголомшеною. Чого-чого, а т такої реакції я точно уявити собі не могла. Олексій теж був трохи здивований. Отак і стояли двоє з дурнуватим виразом обличчя, від чого Олексієві батьки зайшлися гучним реготом.
- І чого б це вам дивуватись?, - запитав тато, - Ми тільки й чекали коли ви прийдете до нас з такою новиною.
Їх не здивувало те, що самі все організували, вони не ображалися на те, що ми отак самостійно вирішили усе, не порадившись перед цим із ними, вони не нав’язувались з порадами наказами. Для них ми були абсолютно дорослими.
Те, що вони були раді і хотіли швидше познайомитися з моїми батьками розвіяло половину всіх моїх побоювань. Мабуть, для всіх батьків найбільше щастя, коли їхня дитина здорова і щаслива, тоді і вони почуваються щасливими. Що б там не казали, але майже всі батьки переживають за своїх дітей, бажають їм тільки добра і щасливої долі. Вони вкладають у нас всю свою любов, даючи нам усе, обмежуючи себе у чомусь. А ми іноді буваємо черствими, безсердечними і не вміємо їм сказати «дякую».

В понеділок ми знову повернулись до одноманітних буднів. Зранку підйом на роботу, з роботи додому. І так весь тиждень. Поступово в життя ввійшла не стільки одноманітність, як якась стабільність.
Мені здається, що основне, чим відрізняється монотонність від стабільності полягає у наявності змісту і мети. Монотонність - це постійне і беззмістовне повторення одних і тих же дій, вчинків день за днем без будь-якого змісту. Щодня ти прокидаєшся, снідаєш, (чи не встигаєш), йдеш на роботу, потім повертаєшся додому, чи може це всього лиш місце, яке ти називаєш домом. Всі твої дії відшліфовані до автомату і кожен новий день длЯ тебе – «дежавю». Ти робиш все те що й інші просто тому, що так роблять всі.
А стабільність… Стабільність є змістовно наповненою. Хоча, на перший погляд ти щодня виконуєш ту саму роботу. Ти йдеш в універ/на роботу для того щоб навчитися чомусь новому, зустріти старих друзів і знайомих, та просто познайомитися з новими людьми; випити чашку ароматного чаю у приємному товаристві. А повертаючись додому, я знаю, що там мене вже чекають. Людині необхідне відчуття «потрібності», воно додає життю солодкавого присмаку. Коли ти втомлена приходиш додому, завалюєшся на диван, а тебе огортають міцними обіймами і м’якеньким пледом та ще й приготують тобі твій улюблений чай – це знімає твою втому миттєво. Турбота лікує.

Але іноді цю стабільність варто розбавляти експромтом. У п’ятницю після роботи, ми купили квіти, пляшку віскі, торт, взяли з собою Оскара, сіли в машину і вже за дві з половиною години були в Бучачі. Ми під’їхали до мого будинку, що знаходився на вулиці Галицькій. Наша квартира знаходилася на третьому поверсі у триповерховому будинку. Таких будинків у Бучачі було доволі небагато. Я нервувала, і Олексій це помітив:
- Янголе, - він взяв мене за руку. - Не переживай, все буде добре.
- Угу, я спробувала усміхнутись, - А якщо вони побачать, що я… - я знову поклала руку на живіт, який вже починав округлюватися.
- Перестань, - його рука опустилася на мою, - Ще зовсім нічого не помітно. Ну хіба що ледь-ледь.
Ми піднялися на третій поверх, я несміливо натиснула на дзвінок. Відчинилися двері – на порозі стояла усміхнена мама:
- Марто, доню! – вона кинулась обіймати мене.
- Мамо! Як же я за тобою скучила! – я міцно обійняла її і поцілувала в щоку.
- Ооо, доброго вечора, - привіталась мама з Олексієм. А Ви, мабуть і є …
- Олексій, - відрекомендувався він, даруючи мамі квіти.
- Дуже приємно., Оксана Григорівна. Заходьте, мийте руки і гоу до столу …Ой який гарний песик! Ходи сюди, дам тобі смачненького.
Оскар зразу побіг за мамою, а ми пішли до ванної
- А ви схожі з мамою, - усміхнувся Коханий.
- Ну так, є таке.
Ми насправді були дуже схожими з мамою. У неї теж було руде, але на відміну від мене, пряме волосся і веснянкувате обличчя. А от кучері і зелені очі дісталися мені від батька. В кого ж я вдалася зростом це невідомо мені, бо обидвоє моїх батьків були високими.
- Татку!
- Привіт, Сонечко! – ми міцно обнялися, - Доброго Вечора, юначе, - привітався він з Олексієм.
- Доброго вечора. – чемно відповів хлопець
- Татку, знайомся, це – Олексій.
- Дмитро Васильович, - відрекомендувався батько.
- Дуже приємно, - вони потиснули один одному руки.
Ми сиділи і розмовляли. Так, як давно вже не робили, повільно, не поспішаючи нікуди. Батьки розповідали як же вони за мною скучили і про свою роботу в Штатах. Вірніше, про те, як вже їм там набридло. Щойно закінчаться контракти, вони повернуться в Україну. І це тішило. Поправді, мені дуже не вистачало їх. Оці «Скайпи», «Вайбери», «Вотсапи»… Добре, звісно, що вони є, але машина ніколи не замінить тобі тепла і ніжності батьківських обіймів.
Вони були щасливі, як і Олексієві батьки, мої також були раді моїм успіхам. Мама немов би щось відчувала.
- То ви хлопець і дівчина? – спитала вона, поглядаючи на нас.
- Власне, мам… - я завагалась.
- Оксано Григорівно, Дмитре Васильовичу, - підвівся Олексій, - Дякую Вам, за таку чудову донечку. Ви – прекрасні люди, і Марта… Вона просто диво. І так, Оксано Григорівно, Ви праві – ми більше, ніж просто хлопець і дівчина. Ми з Мартою заручилися.
- І ти нам нічого не говорила? – здивувався тато.
- Це мав бути сюрприз, - відповіла я червоніючи.
- Дмитре Олексійовичу, - знову почав говорити Олексій, - Я чудово розумію, що мені потрібно було це запитати раніше, та все ж : Прошу дозволу руки і серця Вашої доньки.
- Ну що, - тато жартівливо підморгнув мені, - давати згоду?
- Звісно що так.
- No comment, - підсумувала мама. – Ви чудова пара.
Батьки почали розпитувати в Олексія про нього. Я їх чудово розуміла.
- То ви одногрупники? – поцікавилась мама.
- Ми радше ровесники, - відповів Олексій,- Мені ще рік вчитися потрібно.
- Не вдалося поступити з першого разу? - тато почав грати «суворого копа»
- Та ні, все вдалося. Просто на четвертому курсі склалися певні обставини, які змусили пропустити півроку.
- Це які такі обставини? Армія?
- Дмитре, - мама глянула на тата.
- Що? Ти ж все ж таки Мартин наречений, як-не як, тому я…
- Я все розумію, - відповів усмішкою Олексій, - Ні, не армія. На четвертому курсі, маючи за плечима військову кафедру я добровольцем пішов в зону АТО. Прослужив там близько двох місяців – потім отримав поранення і змушений був звикати до нових обставин у житті. Загалом якось так. – підсумував він.
Моя мама взагалі дуже болісно реагувала на всі події, які коїлися на Сході України, тому почувши таку розповідь Олексія розчулилася.
- Тебе було поранено? – зі співчуттям промовила вона, - А що сталося?
- Так, було. – Олексій на мить замовк, - Розірвалася граната. Ворожа… Під час бою. Мене зачепило осколками і контузило. – Хлопець тримався впевнено, хоча насправді я знала якими зусиллями йому це дається.
- Це тому ти в окулярах? – трохи наївно спитала мама,
- Можна і так сказати. – усміхнувся він.
- Це ж насправді було куди серйозніше поранення, - коротко кинув батько, - я ж сам колись служив і чудово все розумію. Такі дрібниці, про які ти розказуєш заживають через місяць.
На мить Олексій задумався. Я міцно стиснула його руку, даючи зрозуміти, що все гаразд, я поруч, так, як він завжди робив мені. З одного боку я розуміла батька. Йому було цікаво більше… не так – йому було цікаво хоч щось довідатися про обранця його дочки, а з іншого – я добре знала як важко Олексію згадувати всі ті події.
- Граната розірвалася неподалік від мене. Тому так, осколкове було трохи серйознішим. - відповів він. - Через контузію я втратив зір. – Знову пауза, - Деякий час пролежав у комі. Потім була реабілітація. Коли я остаточно адаптувався до всіх обставин, навчився жити наосліп, тоді вирішив поновити навчання. А минулого року у грудні батька перевели на роботі – і ми переїхали з Києва до Чернівців. Я перевівся з Могилянки до університету імені Федьковича, і там познайомився з Мартою.
Запала мовчанка. Олексієва розповідь розчулила маму.
- А зараз ти… ти бачиш? – сторожко запитала вона.
- Так. Зараз вже бачу. Не так давно. Всього лише місяць, але бачу. – він посміхнувся мамі.
- Марто, - мама обернулася до мене, То Олексій познайомився з тобою наосліп?
- Так.
- Боже, як романтично. – так, моя мама страшенно романтична натура. Вона дуже любить читати усякі там мімінішні романи про велике і щире кохання. Я ж навпаки детективи люблю. – А де ви познайомились, і як це було?
- Мааам, - простогнала я.
- Ну ми познайомились на… - Хлопець ніжно глянув на мене, - Яка це була вулиця?
- На Соборній. Це площа.
- Я вийшов не на тій зупинці. Якби не Марта, мене б збила машина. Ну якось слово за слово. Вона погодилась мене відвести до університету – і закрутилось.
- Ой, ну просто як у фільмі. – мама була зачарована.
- Знаєте, для мене було дивно, що таке миле створіння звернуло увагу на такого оболтуса, як я. Бо чомусь після поранення вважав, що сліпота – це те, що перш за все відштовхує і лякає. І сам уникав будь-яких стосунків… Щоб не бути тягарем, особливо для коханої людини. Але.. Бог ніколи не зводить незнайомців безпричинно. Значить так мало бути. У всякому разі, я щасливий, що так сталося. – він взяв мене за руку.
Я ледве стримувала сльози, щоб не розревітись, Мама глибоко зітхала від захоплення майже голлівудською історією
- Знаєш, - промовив тато, - я завжди хотів, щоб обранець моєї дочки не був хлюпі ком, міг перш за все захистити її, любив не тільки за гарне личко (я думаю, що цього прагнуть всі), вмів відповідати за свої слова. Приємно знати, що вона зустріла саме такого чоловіка. – вони потиснули один одному руки, - Вибач, за такий допит… Розумію, що тобі важко згадувати деякі події.
- Та все гаразд. – Олексій міцніше пригорнув мене, - Дякую Вам за такі щирі слова. І за такого Янгола. – на цих словах я густо почервоніла.
Потім ми сиділи і просто гомоніли про різне. Музику, кіно, театр, книжки, Подорожі… Більш детально про наше весілля. Мама з татом також були щасливі, що весілля буде саме у Бучачі. Ми домовились, що на початку липня вони обов’язково приїдуть до нас і познайомляться із Олексієвими батьками, а ще з дружкою і дружбою. Хто це буде ми залишили в невеличкій таємниці. Хоча мама зразу відгадала, що це Яна.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись