На кінчиках пальців

Розмір шрифту: - +

Епілог

Епілог

 

Привідкрилася портьєра і до зали зайшла вона – невисока рудоволоса  дівчина, з чудовими зеленими очима . Я навіть уявити собі не міг, що вона така красуня: порцелянова шкіра, кирпатенький ніс, такі милі губи і такі милі веснянки на личку. Я знав на дотик її всю, кожен вигин її тіла, знав гладенький шовк її шкіри, солодкавий присмак цих губ, звабливий запах шиї. Я побачив її вперше і не міг повірити...  На ній було довге темно-зелене плаття, яке чудово підкреслювало її стрункий стан і неймовірн6о красиву фігуру. Вона виглядала розкішно, як і годиться виглядати іменинниці.
Я старанно сховався за іншою портьєрою. Вона зайшла, окинула поглядом зал, шукаючи того, хто відправив їй зранку це повідомлення. Сподіваюся, що їй сподобався подарунок. Її погляд зупинився на тому місці де стояв я.
- Привіт, Янголе.
Мені так багато хотілося їй сказати, розповісти. Поділитися  з нею найсокровеннішим: про те, що я бачу, про те, яка вона красуня, як я сумував за нею весь цей місяць. Сказати як я її люблю, любитиму завжди, хочу піклуватися і дбати про неї все своє життя. І вже більше не залишу її саму нізащо.
- Ти вийдеш за мене?
Коли я промовляв ці слова, моє серце стиснулося і завмерло. Я бачив як вона здивовано дивиться на мене. З очей дівчини потекли сльози. Ну чому ти плачеш, Янголе? Найбільше, чого я боявся – це відмови. Хоча підсвідомо прекрасно розумів, що це було б заслужено, особливо після того як на місяць покинув її саму. Для цього вчинку не можливо знайти оправдання.
 Вона стояла здивована і розгублена. Але погодилась. Вона сказала «так»!! Вона погодилася!!
Ну чого ти знову плачеш, Янголе? Дівчинко, я чудово тебе розумію, як тобі було важко, так, я безсовісна і егоїстична скотина, бо тільки остання зараза може отак зникнути на місяць не сказати жодного слова, але не плач, чуєш?! Краще заціди мені в пику, гепни по голові, пошли до бісової матері врешті-решт. Я заслужив на це, і мені легше буде стерпіти, ніж твої сльози. На них я не можу дивитися…
- Я маю тобі дещо сказати. – несміливо почала вона
- Так, Янголе, я слухаю. Ти знову плачеш? – в цю мить зі своїми зеленими очима і рудим волоссям вона скидалася на маленьке і перелякане кошеня. – Ну не треба, чого ти, - рука потягнулася, щоб стерти з очей сльози.
- Я… - завагалась вона, - Я вагітна.
- Ти… О, Боже… – Вона… Я забув як дихати. Вагітна??  Це трохи несподівано… Це збіса несподівано! Я стану татом… Ми станемо батьками. Вона була розгубленою і знову почала плакати : напевне не  знала, як  на таку новину відреагує її контужений наречений (тепер вже наречений).А я був  щасливий і подумки вже уявляв яким буде наше маля. – Чекай-чекай, - моє белькотіння перетворювалося у слова, - У нас буде дитина? Наша дитина? – я обійняв її і поспішив  заспокоїти, - Це найкраще, що я тільки міг почути. – єдине що спало на думку – це знову поцілувати її.
Це подіяло. Вона розслабилася і пригорнулася до мене –  справді, як те маленьке кошеня. Я відчував вдячність, розгубленість  і докори сумління одночасно. І як тут не бути вдячним Богові за все? За те, що подарував мені такого милого і чуйного Янгола, який в один момент так кардинально змінив моє життя. А зараз носить під серцем  наше дитя. За те, що я можу бачити це, оберігати і піклуватися про них.
- Ти дійсно радий? – якось боязко запитала вона.
- Справді . Я безмежно щасливий. 
Трохи несміливо моя рука торкнулася її живота. Це було незвично,  по спині пробігли мурахи. Нарешті Янгол посміхнулася, щиро посміхнулася, я ж тільки дужче пригорнув її до себе і поцілував у маківку. Її волосся, як завжди пахло трояндами. Запалала тиша, тиша переплетена з обіймами. 


Попереду нас чекало ще так багато. Нові, пригоди, враження, нові знайомства, весілля. Я все ж наполіг на тому, що дівчина переїхала до мене. Спочатку вона опиралася, та все ж – погодилася. Ми забрали її речі з гуртожитку.  Потім був захист її магістерської, звісно, що оцінка була «відмінно».
Ми розмовляли про наше весілля(ресторан, музика, особливі побажання), довго розмовляли. Я погоджувався на всі умови; єдиною моєю умовою було вінчання. І чомусь мені хотілося, щоб воно відбулося саме у Бучачі, Янгол погодилася із величезною радістю. Наступною була її умова: щоб весілля було не більшим 50 чоловік. Хм, а ми з нею були однодумцями – я теж не хотів великого і пафосного гуляння, саме тому і дата була обрана 20 липня – вівторок. 


Потім повідомлення моїм батькам про заручини. Я знав, що  вона їм дуже подобається і мама якось прямим текстом сказала мені, що рада була б якби ми одружилися. Татові вона теж імпонувала.  Ми вийшли з батьком на терасу, залишивши наших дівчат наодинці.
- Молодець, сину. Ти зробив правильний вибір. Може ти вважав, що я був надто суворим і багато чого не дозволяв тобі, але я завжди поважав твій вибір, навіть коли він був не такий, яким би я хотів. 
- Тоді мені здавалось, що я знаю краще… Але все навпаки. 
- Не завжди так.. Не завжди я знаю краще. Мені прикро, що тобі довелося скільки пережити на своєму молодому віці. Я хотів вберегти тебе від цього, від того душевного болю, який ти терпів останніх два роки, від фізичного болю. який тебе мучить досі. Хотів, але не зміг, вибач.
- Дякую. Це ти вибач, що не послухав. Хоча. Зараз я розумію, що ні за чим не шкодую. Адже тепер у мене є Марта.
- Дбай про неї. Вона хороша дівчина. У неї добре і чуйне серце. Ти ж сам це чудово розумієш. 
- Я досі не розумію, що вона знайшла у незрячому. Я ж фактично безпорадний був. А їй хотілося мені допомагати. Хотілося.
- От бачиш. – батько поплескав мене по плечу, - зате ти можеш бути  впевнений в ній. І довіряти їй повністю. Як я довіряю твоїй мамі.



Gallus Anonymous (Mari Ziniak)

Відредаговано: 27.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись