На самісіньке дно.

РОЗДІЛ 2

   Спогади. Що приносять нам вони? Болюче безсилля чи лагідну посмішку на устах?Вони майоріли у її голові наче фрагменти фільму, що швидко змінювали одне одного. Катя заплющила очі і згадала ту приємну жінку, якою була ще два роки тому. Слухняну дочку, хорошу дружину, яка ніколи не сперечається з чоловіком. Вона була напрочуд зручною для всіх враховуючи подруг і колег. А роботу свою дівчина обожнювала, хоч після одруження репортерство довелось змінити на нудну колонку порад у газеті, адже Михайло, чоловік, був категорично проти її роз’їздів по усій країні. Він наполягав на тому, щоб дружина сиділа вдома, займалася хатніми справами і зустрічала кожного дня його з роботи, усміхнена і життєрадісна. Та її звісно таке не дуже влаштовувало і не без зусиль був знайдений компроміс, де вона залишається працювати у газеті, але не повний робочий день. Колонку порад, яку швидше за все читали одні бабусі, залишила на неї подруга, що пішла в декрет. Так, що це було лише тимчасово. Чим займатиметься далі, не мала уявлення. Можливо Михась все ж таки передумає? А можливо до того часу вона і сама вже буде матір’ю?

   Вона згадала той день, останній день, перед тим, як все змінилось…

   Її швидкі кроки привертали до себе увагу перехожих, та це було байдуже. Дівчина поспішала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. Такі теплі, осінні дні не можна було пропускати і вони засиділись з подругами у кафе, де вибравши столик на вулиці довго теревенили і сміялись, ловлячи на собі косі погляди інших відвідувачів. Час пройшов непомітно і зараз вона намагалася встигнути до повернення чоловіка приготувати хоч щось, при цьому ще потрібно було скупитись.

   У сумці задзвонив телефон і Каті довелось зупинитись, щоб відшукати його. Поставивши сумку на одне коліно, дівчина безуспішно копирсалася у в місткій сумці, яку так довго мріяла придбати і яку зараз так ненавиділа за те, що ніколи нічого не вдавалось у ній відшукати. І вкотре була дана собі обіцянка навести в ній лад. Вона раптом зупинилась, згадавши, що телефон знаходиться у кармані пальта.

• Забудькувата дурепа! – пробурмотіла собі ніс безжальний вирок. – Алло! – відповіла дівчина, нарешті дібравшись до слухавки.
• Привіт! Ти вже вдома?
• Так, тобто ні…
• Це як?
• Я вийшла в магазин, щоб докупити деякі продукти на вечерю.
• А, зрозуміло. Я хотів попередити, що затримаюсь на годинку. Тож з вечерею можна не поспішати.
• Okay, не буду поспішати. – Вона полегшено зітхнула, тепер можна буде приготувати щось вишуканіше.
• До зустрічі, цілую.
• Я тебе також цілую.

   Катя поклала слухавку. Обманювати Мішу не дуже хотілось та знаючи, що зараз доведеться довго відчитуватись, де і з ким вона була, простіше виявлялось просто промовчати. Після таких маленьких недомовок завжди залишався якийсь неприємний осад.

   Поглянувши навкруги, дівчина здивувалась поспіху людей. Ніхто з них не насолоджується теплою погодою. Всі кудись поспішають, метушаться, наче житимуть вічно. Ще хвилину тому і вона кудись бігла, а тепер дозволила собі глибоко вдихнути осіннє повітря і підкласти сонячним променям усміхнене обличчя. Прийнявши сонячні вани, дівчина зайшла до супермаркета.

   Того вечора завдяки її зусиллям і запеченій соковитій свинині з гарніром, настрій Михайла був піднесений. Напевно і пляшка червоного вина відіграла у цьому значну роль. Він не припиняв розповідати про справи на роботі, що робив не так часто, адже зазвичай приходив у кепському настрої.

• Уявляєш заходжу я до шефа, а секретарка практично повисла на ньому. Я з несподіванки аж зблід весь, так мені стало незручно. Не знав, як вчинити. Вони поглянули на мене і зрозумівши про що я думаю, зайшлися несамовитим сміхом від чого моє тіло вже кинуло у жар. Заспокоївшись, пояснили мені, що шефу щось потрапило в око, а секретарка намагалася дістати.
• Розумію, як тобі було незручно. Я б мабуть утекла світ за очі у ту ж мить.
• Не можу, я головний бухгалтер. Якщо утечу, то Інтерпол все одно знайде мене і поверне в кайданках до фірми.
• Не перебільшуй. Ти не така вагома персона.
• Ти просто не знаєш можливостей мого шефа. Мого попередника він знайшов аж у Таїланді, коли той витрачав украдені гроші на повій незрозумілої статі.
• Дійсно вражає. Але навіщо їхати так далеко? У нас безліч таких місць, куди твій шеф ніколи би не дістався.
• Цікаво, де це?- він поклав на стіл пустий бокал і жестом показав, щоб вона долила вина.
• Ти й не здогадуєшся які у нас є села. Ні тобі доступних благ цивілізації, ні мобільного зв’язку, ні магазинів. Зате туди ніхто й носа свого не потикає. У такому місці твій всюдисущий начальник знайде тебе через років сто.
• Ні, дякую! Я дитя міських джунглів і не зміг би вижити без всього цього,- чоловік обвів навколо себе рукою.
• Згодна, я б теж не змогла,- погодилась з чоловіком Катя.

   Того дня вона ще не здогадувалась, що людина є такою істотою, що пристосується до будь яких умов і що в неї ще буде можливість переконатися в цьому на власному досвіді. А ще вона не знала, що це був останній спокійний вечір у товаристві Михайла, останній безтурботний захід сонця для їхнього подружжя і що вже завтра для неї світ змінить своє забарвлення. Що почалося все саме з того дня, дівчина зрозуміє згодом, адже все мало вигляд звичайного робочого дня, як то кажуть : «Нічого не пророкувало біди…».

   Вона розплющила очі, щоб прогнати нав’язливі спогади. Якби навіть можна було повернути час назад і все змінити, Катя із більшим би задоволенням накинулася на запечену свинину, ніж зустрілася знову з Михайлом. Тож очевидно, що одинока сльоза,яка котилася щокою призначалася явно не цьому спогаду.