На самісіньке дно.

Розмір шрифту: - +

РОЗДІЛ 5

   Наполегливий стук у двері повернув її у сьогодення. Дівчина відвернула голову від вікна і поглянула на лікаря, що саме входив до палати, проте їй знадобилось ще кілька секунд, щоб остаточно прийти до тями.

  • Схоже, вам вже краще,- визначив він.
  • Це навряд, я з останніх сил тримаюсь за підвіконня. Чи б не були ви ласкаві допомогти мені дійти до ліжка?
  • Іноді ми переоцінюємо свої сили,- сказав він беручи пацієнтку під лікоть. – А іноді нам необхідне перезавантаження, як комп’ютеру, розумієте?
  • Та не зовсім, - відповіла Катя, важко опустившись на ліжко. Чоловік сів поруч і пильно подивився їй у вічі.
  • Коли людина у повному відчаї і не має бажання продовжувати жити, єдиний вихід перезавантажити усі цінності. Вам пощастило змінити середовище, яке вас останнім часом оточувало. Це був перший крок до спасіння із безодні в яку ви потрапили. Пропоную зробити другий. Я можу вилікувати тіло, але є місця, що лікують душу, а це необхідно, щоб зцілитися повністю…
  • Мені нічого не потрібно…
  • Ось про це я і говорю. Ви вийдете звідси, а що далі? Куди підете? Що робитимете?
  • Продовжу те, що почала.
  • Стрімко наближатиметеся до смерті?
  • Щось таке.
  • Померти ви завжди встигнете. Дайте собі шанс, якщо нічого не зміниться, чиніть, як вважатимете за потрібне. – Лікар підвівся. – Гаразд, я піду, а ви тут порозмірковуйте. На це у вас ще предостатньо часу.

   Дати собі шанс? – промайнуло в Катиній голові, коли за чоловіком зачинились двері. Хіба для неї усе не закінчено? Хіба вона не переступила межу, після якої назад не повертаються? Здалось цьому стариганю няньчитися з нею, коли навіть власні батьки давно забули про її існування. Пропозиція лікаря здалася дівчині доволі підозрілою. Не інакше, як до якоїсь секти хоче спихнути, або на органи продати. А що? Ніхто нею за весь час перебування тут не поцікавився, вона ні з ким не виходила на зв’язок. Чим не потенційна клієнтка «чорних» трансплантологів? З іншого боку, бажання померти, єдине бажання, яке у неї залишилось. То чого ж боятися?

   Міркування знову перейшли у спогади в ті часи, коли її життя було схоже на тисячі інших і коли воно почало міняти свій вектор…

   Того вечора вони добряче посварилися. Якщо бути точнішим, галасував Михайло, Катя більше слухала. Жінка вперше бачила його таким розлюченим, наче вона зробила щось огидне і не могло бути ніякого прощення скоєному вчинку.

  • Звідки мені знати, що ти з ним весь день робила?- валував чоловік.
  • Михасю, про що ти?- Катя сиділа на табуретці, схожа на школярку, яку застукали в туалеті за палінням.
  • Не прикидайся дурною. Ти чудово розумієш, що я маю на увазі.
  • Правду кажучи не зовсім. Петро Григорович, мій редактор, якщо ти не пам’ятаєш, дав мені завдання узяти у Єгора Олександровича інтерв’ю і…
  • І ти б мала відмовитись.
  • Але чому?
  • Чому, чому? – він кинув на неї презирливий погляд, ніби безглуздішого запитання йому ще не доводилось чути. Тому, що ти одружена жінка і тобі не личить напиватися і швендяти містом з ким попало.
  • Але я не…
  • Мовчи! Твої виправдання ні до чого.
  • Гаразд, тоді я піду,- Катя піднялася і попрямувала до ванної.
  • Ти куди? Я ще не закінчив.
  • Добраніч, Михасю! Поговоримо завтра.

   Вона вдала, що не помічає який він розлючений, коли зачиняла перед його носом двері вбиральні і лише відкрутивши кран на повну, дозволила собі розплакатись. Вперше, з часу її заміжжя, жінка так відчайдушно ридала, раптом зрозумівши, що не так їй пощастило з чоловіком, як вона досі думала. Це була мить не лише жалості до себе, але й прозріння щодо того, наскільки їй чоловік не довіряє. Невже хоч раз вона давала привід для цього? Чи хоч раз дозволила собі хоча б флірт з іншим представником протилежної статі, чим би викликала таку недовіру? Ні, такого вона не пам’ятала. У чому ж тоді справа?

   Тієї ночі Михайло ночував у вітальні на дивані, тож спальня була цілком у її розпорядженні, щоб у повній мірі насититись відчуттям жалості до себе і на ранок подарувати собі головну біль і червоні очі. Коли дівчина піднялась, чоловіка вже не було. Полегшено зітхнувши, вона почала збиратися на роботу.

   У редакції, лиш вона переступила поріг, всі погляди прикувалися до неї. Вона глянула на годинник, щоб зрозуміти причину. Та ні, до початку робочого дня було ще добрих десять хвилин. Тоді дістала маленьке люстерко, щоб перевірити чи у неї не виросли роги на голові, або щось у цьому дусі. Ні, все наче гаразд. Косметикою як не як вдалось замаскувати безсонну ніч. Що ж тоді? Вона пройшла повз столи зівак і лише, коли наблизилась до свого робочого місця нарешті зрозуміла, чому на неї всі витріщалися. На її столі величаво стояв великий кошик червоних троянд. « Невже Михась?»- промайнуло у її голові.

   Дівчина витягла листівку, що визирала з-за рубінових бутонів і діставши з середини записку, почала читати: « Вибачте, що вчора поставив вас у незручне становище! Відчуваю себе причиною ваших неприємностей. Маю надію, що сьогодні за обідом( на нашому місці) отримаю шанс реабілітуватись. Ваш друг( принаймні я так надіюсь) Єгор.»

   Катя засунула листівку туди, звідки дістала і завмерла, дивлячись на букет. Дивні почуття наповнили все її єство. Страх перемішувався з цікавістю, а відраза з бажанням помсти. Вона розуміла, що має викинути букет, а зібрані матеріали передати колезі, коли та вийде з лікарняного і більше ніколи не зустрічатися з цим чоловіком. Заради збереження спокою у власній сім’ї, слід вчинити саме так. Але професійна цікавість підказувала їй, що потрібно таки зустрітись із ним. У неї раптом прокинувся азарт і бажання самій написати про нього статтю, а для цього їй необхідно дізнатися більше…



Ліля Лужинська

Відредаговано: 24.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись