На сьомому небі від щастя

Розмір шрифту: - +

Мізинчик (ІІ)

Богдан був п’ятим пагінцем великої дружної родини. Щорічно його відправляли на село. То було найбільшим щастям вирватися на волю, пізнавати світ, купатися в любові дідуся й бабусі, які здували з нього пилинки, цілими днями проводити час на подвір’ї в компанії Проська й Вірного. Над ним тряслися, як над збитим яйцем, догоджали млинцями зі сметанкою, якою щедро ділилася Чорнушка. Знала за що!

Коли йому виповнилося три роки, то за традицію, дідусь дав у руки півня. Якщо втримає, то був знак, що пора в пастушки брати. Іспит пройшов. Щодня добросовісно, незважаючи на ранню пору, разом із дідусем випасав її, напував. Одним словом – пастушок. За працю йому воздавалося молоком і вершками. Не раз бабусі доводилося витирати «вуса», які свідчили, що він знімав пробу з вечірнього молочка. Радість приносило спілкування з рідними. Дивувався, як дідусь може знати відповіді на всі його «чомучки», а бабуся задовольняти гастрономічні забаганки? Міркуючи по-дитячому, дійшов висновку, оскільки він єдиний чорнобривець у букеті ромашок (підслухав розмову сестер), то має право на таку увагу. Правда, він не зловживав своїм становищем, поводив себе чемно, заробляючи бонуси за свою вихованість.

Був довгоочікуваним і бажаним. Згадував, як у кожен день його народин мама вітала й казала, що вдячна Богу за подароване їм таке щастя. Сина! Знайшовся на мудрості літ, коли було за... Старші порозліталися по світах, а вони, завдяки йому, продовжили власну молодість. Він був зацілований їхньою увагою, старалися йому віддати всю любов, якою обділили старших. Однак із ним не панькалися, не потурали забаганкам, а привчали до життя. Він був мізинчиком, але не мазунчиком.

Усіма засобами спонукали до боротьби за життя. Рибальські на все життя запам’ятають той доленосний ранок, коли малий потрапив у лікарню. Відтоді все ділили на «до» й «після».

До... На малюка очікували по-особливому. Богдан оберігав Марію, допомагав, як міг. Дев’ять місяців були найщасливішим очікуванням народження сина. Хлопчик появився на світ життєусміхненим. Спав на матрацику, наповненому соломою, бо в родині дотримувалися традиції й вірили, що «хто на соломі спав, той і здоров’я мав». Щоранку прокидаючись, живив рідних неймовірною посмішкою, потягувався смаковито і простягав рученята до матусі, яка, здавалося, тільки й очікувала на його пробудження. З нього розпочинався день у родині, ним і закінчувалися всі радісні миттєвості.

Дивуватися почав рано. Йому подобалося, коли татусь брав на руки, підносив до м’яча, який висів у сітці в сінях, а потім, допомагаючи малюкові ловити світовідчуття, розгойдував його. Вигукуючи захоплення, син поринав у таку круговерть і забував про все на світі. Відволікти могла тільки пляшечка з компотом, який став для нього улюбленим напоєм, а матуся завжди старалася вчасно її подати.

Подобалося, коли Люба, найстарша сестра-фортеп’яністка, приїжджаючи з гастролей, сідала за інструмент і він оживав чорно-білими клавішами…

Як тільки зробив перші кроки, то вся увага зосередилася на шафі, яка була родинним свідком усіх здобутків. Кубки, медалі, значки – результати перемог Віри й Надії, сестер-близнят, які з п’ятирічного віку танцювали у клубі «Грація». Містилися відзнаки Ярини, наймолодшої з сестер, яку в родині називали «дивогімнасткою». Їх у неї було не так багато, як у «танцівниць», однак, дівчина досягла значних результатів і стала майстринею спорту.

Богданчик, бо даний Богом, ще не переймався своїм майбуттям, а ось батько, Богдан старший, плекав надію, що син продовжить династію військових. Гартувалися тіло й душа хлопця. Він на ходу сприймав батьківську науку. До трьох років знав абетку, читав, рахував. Спілкування з ним було справжньою насолодою. В дитячому садочку мав неперевершений авторитет і заслужено отримав прізвисько Всезнайчик.

Після… Один із літніх спекотних днів приніс у родину тривогу, яка, власне, стала випробовуванням для щасливої сім’ї і змінила плин думок батька про майбуття малого.

Днів, коли збиралися всі в родинному гнізді, було не так і багато: Святвечір, Великдень. Випадало, що й на дні народження гомоніло подвір’я радістю зустрічі. Дорослі зліталися звідусіль: із заробітків, гастролей, змагань, турнірів.

Липневий день був значимим для дідуся Романа: він переходив у статус пенсіонера. Не очікував на приїзд гостей у будні, тому не було й особливих приготувань. Мізинчик, якого привезли на початку літа, заповнював увесь простір душі. Малий хвостиком тягнувся вслід за дідусем, його цікавило все живе. Він здружився з півником, кури мирно дозволяли заглядати на сідало і збирати яйця. Із задоволенням випасав Чорнушку і Брикайлика. Правда, інколи й бабуся отримувала від нього допомогу, коли годувала поросят. У більшості це було післякупання і прання, бо тільки він міг знайти у хліві місце, де обов’язково замажеться. І в цей ювілейний день, добре пам’ятаючи бабусине «замазура», після обідніх годувань знаючи, де можна пройти «очищення», побіг до дзюркачика і, незважаючи на дрижаки, заліз у холодну воду. Поки бабуся зорієнтувалася, куди той шугонув, малий відвойовував у гусака місце під дзюркачиком. Старий гусак злився, шипів, ґелґотав, витягуючи довгу шию, однак через певен час відступив перед наполегливістю й безстрашністю улюбленця господарів і здав об’єкт. Правда, тому перепало на горішки, по-особливому. Як тільки Софія Михайлівна виявила купальника, дістала з води, загорнула в рушник і цілуючи пустуна, примовляла: «Ох, зацілую своє замурзане щастя!» Він, хапаючи обіруч бабусю за шию, заглядав у її волошкові очі (дідусь не раз натякав, що саме вони такі) і дивуючись, запитував: «А що, щастя буває замурзане?» Йому подобалося, як бабуся, вже купаючи в балії, де за день нагрівалася вода, розповідала про щастя, де воно живе, як прижилося в їхній родині.



Галина Корицька

Відредаговано: 20.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись