На сьомому небі від щастя

Розмір шрифту: - +

Володька

Зозуля прилетіла. Як сніг на голову. Ні-ні. Для Володі - це найбажаніший день у році. Він знав, що обов'язково приїде мама. Він не переймався, що бабуся називала маму "зозулею". Мала на те право. Невістка після смерті Миколи ніби не своя стала: то сміється без причини, а то заб'ється в куток і плаче, плаче. Депресія!
На той час у село приїхали іспанці будувати комплекс. Шукали кухарку. Валентина закінчила кулінарний технікум. Направили її в Журавлине. Познайомилася з Миколою, батьком Володі. За рік і весілля справили. Якби не Чернобиль?! Не по одному життю пройшовся. Зразу якось не відчувалося. А потім із кожним роком усе більше давалося взнаки. Валентина все частіше почала їздити по заробітках. Подейкують, що й Володька нерідний Миколі. Та чи варто лізти в душу? Натерпілася. 
Іспанці, можна сказати, і врятували Валентину. Підкинувши малого свекрусі, вона днями готувала для чужих. За два роки комплекс було збудовано. Бенігно частенько задивлявся на українку. Йому подобалося спостерігати, як усе горіло в її руках. Жінка не звертала уваги на іноземця, бо по сусідству жив Михайло, який пообіцяв другові піклуватися про його сім'ю. Однак роботи не було й один за одним почали виїжджати на заробітки. Михайло, відчуваючи, що не видряпається з безхліб'я, вирішив і собі податися в пошуках кращого життя. Мав золоті руки, то в часі знайшов гарну роботу, але втратив Валентину. Вона все-таки поїхала з Бенігно, який пообіцяв прилаштувати її кухаркою в ресторан брата. Обіцянки-цяцянки. 
Іспанія її зустріла непривітно, як видалося жінці. Обман Бенігно було викрито, як тільки вони перетнули кордон. За два роки Валентина вивчила іспанську, розуміла й могла вільно спілкуватися. Коли проходили таможній контроль, почула, як іспанці докоряли Бенігно за обман жінки. Виявляється, ні брата, ні ресторана немає. Жінці потемніло в очах. "Може краще повернутися? " - мучило сумління. - А як жити далі?". Хвилинна слабкодухість відступила, коли до неї підійшов Аарон і запевнив, що він їй допоможе.
Так і було. Він влаштував у кав'ярню, яку відкрила українська родина. Це був маленький будиночок у центрі міста, який залишився після смерті господаря, якого вони доглядали. Десять років Валентина варила, пекла. А вже ось другий рік, як спромоглася на власний бізнес. До того ж і особисте життя влаштувала. Приїхала забрати Володю.
Мізинчик перегорнув останню сторінку пригодницького роману й кинув погляд у бік подвір'я Задирак. Анічичирк. Домовилися ж щоранку бігати на озеро купатися. Минув місяць, як хлопці знайшли спільну мову. Щоранку, поки почне припікати, Богдан давав уроки плавання всім бажаючим. Це була нелегка праця, але необхідна. Гуртків у школі не було, в більшості пізнавали науку дідівським способом: вивозили в човні серед озера, а потім, нібито човен ненароком похитнувся й дехто опинявся "за бортом". Таким чином, умикаючи самозбереження, доводилося вибиратися з води. Богдан вирішив навчати по-цивілізованому. Він, кандидат у майстри спорту, знається на тонкощах, як триматися на воді чи у воді, як надати першу допомогу. Першим тренером став дядько Михайло, коли п'ятирічний Мізинчик, заглядаючи, де зимують раки, випав із човна. До цих пір згадують пригоду, бо з неї розпочався шлях до Олімпу. Не злякався води, а почав руками й ногами вигрібати. Й поплив... 
Увагу від спогадів відволік павук, який, незважаючи на сусідство хлопця, на кущі смородини впевнено плів мережану сітку, яка блискотіла від вранішного сонця. Павук був майстром своєї справи, бо не минуло й півгодини, як у сітку потрапила здобич - здоровенна муха. 
Раптом крізь прочинене вікно в будинку Задирак учинився лемент. Кричала бабуся, просячи онука повернутися. За мить із хати кулею вилетів Володька і зник між деревами. За ним вибігли бабуся й мати. Старша, витираючи заплакані очі, дорікала: "І нащо було дитині псувати свято? Сказано, що не хоче. Зозуля".
Валентина, зогледівши Богдана, запитала: "А чи не знаєш, куди міг податися Володька?"
Богдан догадувався, однак, вирішив не видавати друга, поки не дізнається про причину втечі. Брехати не вмів, відводячи погляд у бік, відповів: "Поки не знаю. Як тільки знайду, то дам знати".
- Поговори з ним. Переконай, щоб їхав зі мною в Іспанію, - не вгавала жінка. - Я вже і школу знайшла.
- Гаразд, - відповів хлопець і кинувся геть від зозулиної нав'язливості.
Він здогадувався, де міг заховатися Володя. Неподалік від озера вони змайстрували курінь, який служив їм сховком і від дощу, і від сонця. Найбільше подобалося ділитися планами, згадувати минуле.
Богдан вийшов на дорогу, що вела до озера. Раптом велика сіра хмара закрила сонце. Зірвався вітер, який намагався відігнати сіру. Загриміло. Блиснуло. Богдан із першими дощовими краплями заскочив у курінь. У кутку схлипував Володя. Побачивши друга, ледь стримуючи сльози видавив із себе: "Не поїду. Де вона була, коли я хворів? Згадала". Хлопець, ковтаючи слова, зрошені дитячими спогадами, говорив, говорив. Ставив запитання й сам відповідав.
- Де вона була, як мені хотілося обняти її, пригорнутися? Де вона була, коли йшов у перший клас? Думає, навезла подарунків - і купила мене?
Богдана шокувала відвертість хлопця. Він добирав слова втіхи, розради, але цим самим ще більше підливав масла у вогонь.
Нарашті гроза минула. Подекуди крізь маленькі шпаринки пробивалися промінчики. Заспокоївся й Володька. Він сидів набурмосений. Рукавом витирав обличчя, розмазуючи по ньому власну розгубленість. Видно було, що він твердо буде стояти на своєму й нікуди не поїде. 
Щоб зняти напругу, Мізинчик запропонував: "Давай купатися, вода змиє всі сліди". По-дитячому вірив, що так і буде. Сприймаючи повчання дядька Михайла, знав, що чоловік не повинен плакати. Тому вирішив, що вода злиже сліди розпачу й болю. Володя згідливо кивнув і за мить хлопці наввипередки долали відстань. Богдан навіть відставав від друга, щоб той відчув упевненість у собі. 
Двадцять восьмий день липня дався взнаки. Стільки вражень у п'ятнадцятий рік народження! 
Емоції влягалися. Натомість по-серйозному треба було робити вибір. Хлопці сиділи за столом і уважно вивчали карту. Іспанія манила Середземним морем й Атлантичним океаном, Кантабрійськими горами, які є продовженням Піренеїв... Манила невідомістю. Богдан і Володя не одну годину вивчали, дивувалися. До них підсів дідусь, Задирака старший. Він із цікавістю прислухався до хлопчачих коментарів, а потім, опираючись на мудрість років, порадив: "А ти поїдь, Володю. Подивишся на світ. Не сподобається, то повернешся. Знай, ми завжди будемо раді тобі". Змахнувши сльозу, яка набігла на старечу долю, піднявся, відсунув стілець і вийшов із хати. Мізинчик, на мить замислившись, промовив: "А справді. Чому б не спробувати? Подивишся, як там, у Європі!"
Наступних два тижні було не до купання. Задираки готували Володьку до подорожі. Вирішили, що хлопець поїде, подивиться на світ, а школу буде закінчувати в Журавлиному. Час розсудить. Та й Задиракам знадобляться його руки. 
Одного дня, проснувшись, Богдан почув розмову бабусь, які сиділи під вікном. Софія Рибальська заспокоювала: "Та не журися так, Віро. Поїхала дитина, побачить світу та й повернеться. Шкода, що у Вальки з Михайлом не вийшло. Обіцяв же Миколі стати для них опорою". "Якби не закордони, то все було б по-іншому", - відповіла Віра й заквапилася додому. Тільки тепер Мізинчик догадався, чому дядько Михайло мав вплив на Володю, а той так ревно реагував, коли бачив, що й Богданові перепадала її левова доля.
З від'їздом друга стало сумно. Та й Софійка ось уже другий тиждень як крізь землю провалилася. Ні слуху ні духу. Богдан допомагав рідним, з малими ходили на озеро, з дідусем - рибалити. Канікули тривали. Мізинчик із нетерпінням очікував на дядька Михайла, який, як донесла розвідка мами, повинен із дня на день появитися. 
- Спекотний на враження буде серпень, - загадав Мізинчик, перегортаючи календар.
Сподівання.


 



Галина Корицька

Відредаговано: 04.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись