На сьомому небі від щастя

Розмір шрифту: - +

Чому не варто брати бика за роги, а мишку за хвіст (ІХ)

Мізинчик після вчорашніх подій спав без задніх ніг. Уві сні він ще не раз знаходив справжні лисички; допомагав Вірному полювати на рудохвосту; терпів підколювання Володьки. Воно б і нічого, якби поряд не було Софійки. А він уже вві сні знову нахиляється до її долоньок-човника, п’є й не може напитися...

У шибку постукали. Мізинчик спросоння потягнувся на звук, відчинив вікно. Перед ним, виграючи білозубо, бадьорився Володька. Богдан не встиг відкрити рот, як друг, глузуючи, випалив: «Так і життя проспиш, сонько!» Й не очікуючи на відповідь, по-діловому продовжив: «Можна до тебе?». Мізинчик кивнув. За мить Володька сидів у кріслі.

– Чого сяєш, як нова копійка? – поцікавився в несподіваного гостя.

Друг витримував павзу, лукаво всміхаючись.

Глянувши на годинник, Богдан пробурмотів незадоволено: «І чого тебе в таку рань принесло? Неділя ж! Такий сон обірвав...».

Для Володьки було звичним підніматися під спів півня чи солов’я. Він років із п’яти пасе корову. Сьогодні у нього вихідний, бо Задирака старший заступає на вахту в неділю чи на свята.

Він нарешті може здійснити мрію. Спозаранку йому не терпиться поділитися з другом.

Хлопець розв’язав торбинку, витягнув накопичувач і поставив перед Богданом.

– Мало того, що ти мене розбудив ні світ ні зоря, ще і свиню підсовуєш, –одягаючись, моралізує Мізинчик.

Володька, пропускаючи повз вуха незадоволення, сказав: «Вибач, друже. Розумієш, тут така справа, що, окрім тебе, мені нема з ким порадитися». Богдан у голосі друга вловив нотку сподівання на допомогу.

– Гаразд, – примирливо погодився він. – Чим можу допомогти?

Володька витягнув із торбинки молоток і цюкнув по свині-накопичувачу. Той осколками розлетівся врізнобіч. На стіл висипалися купюри, монети.

– П’ять тисяч двісті п’ятдесят гривень, – підсумував хлопець. Богдан від здивування аж присів.

– Ти що, касу пограбував? – ледь спромігся на запитання. – Щоб у таку свиню вмістилося стільки грошей? – дивувався.

– Ага, банк грабанув, – відповів хлопець. – Що, не пам’ятаєш? Разом, учора. Після грибів, – з іронією в голосі відповів Володька. – Заробив. Не один рік збирав.

– Ого! Заробітчанин, – не міг заспокоїтися Богдан. – Хто твій роботодавець? – допитувався.

– Та годі тобі! Те ж мені прокурор, допит влаштував! – ображено відповів підліток. – Дідусь і бабуся. Пастухом.

Задираки, заохочуючи, щедро розраховувалися з онуком: щомісяця в накопичувач капали грошенята. Більше щастило, коли після продажі бичка чи телички отримував хвостове. Вони знали про мрію онука, тому шукали можливості, щоб вона здійснилася, а він, заощаджуючи, прораховував усі можливості заробітків.

– Не сподівався, Бодю, що ти мене підозрюватимеш у злодійстві, – ховаючи очі, наповнені слізьми, – ображено мовив сусід. – Я піду.

– Куди ти, Володю! – кинувся Богдан до друга. – Присядь. Мені не доводилося накопичувати. Батьки дбали про мене, купляли все необхідне, – виправдовувався підліток, поклавши руку на плече ображеному. – Тому й цікавлюсь.

– Що, навіть кишенькових не було? – дивувався.

Дзвінка тиша мовчанкою заповзла в кімнату. Анічичирк. Мабуть, кожен осмислював ситуацію, яка несподівано насіла над ними. Богдан у думках дякував Богу за те, що купався в любові батьків, сестер, бабусь і дідусів. Володя обдумував слова друга й радів, що йому пощастило на підтримку Задирак, а маминих батьків ніколи не бачив і не знав.

Мовчанку порушив Роман Іванович, який заглянув у шибку. – Мізинчику, ти не спиш? – поцікавився. – О, й Володя тут! – радісно вигукнув. – Давайте до столу. Сирнички ніяк не дочекаються мисливців!

– Зараз, дідусю, виходимо, – відповів онук. – Тільки закінчимо справу.

– Так чим я можу тобі допомогти? – заклопотано запитав і повернувся до Володі. – Для чого тобі така сума?

– Як ти думаєш, чи вистачить мені коштів на комп’ютер? – відкриваючи таємницю гибелі свині, запитав підліток. – Хочу сучасний. Щоб був супер-пупер!

– На супер-пупер малувато, роздумуючи, – відповів Богдан.

– Не питання, – відповів хлопець.

Він витягнув із кишені сто євро й кинув до накопичувальних: «Не думав, що знадобляться. Мама відкупилася. Зароблю. Віддам», – із надривом у голосі пояснив. – Допоможеш вибрати?

– З радістю, – відповів Мізинчик. – Снідати, бо сирнички вже зачекалися, – наказово запросив до столу.

Після сніданку хлопці подалися на озеро. Богдан-тренер щоденно навчав усіх бажаючих плавати. Набралося шестеро охочих. Плюс на днях виявила бажання Руслана. Відповідальність стимулювала хлопця. До того ж він мусів бути у формі, бо з вересня розпочнеться підготовка до змагань, на яких йому необхідно взяти вершину. До майстра спорту рукою подати.



Галина Корицька

Відредаговано: 20.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись