Намальоване нещастя

Розмір шрифту: - +

Розділ десятий “Гостини з гостинцями по-дорослому”

— Ендрю, а подарунки ми взяли? — турбуючись, запитав Джордж

— Я взяв, за тебе не знаю, — спокійно відповів Ендрю.

— Я просив же! — Ендрю не реагував, — Ти що, досі ображаєшся на мене? Я просто жартував!

— Напевно, якби я на тебе ображався, то ти вже був би мертвим,— з посмішкою відповів Ендрю.

— От і добре, тоді я подарую цей, окей? — Джордж вказував на найбільшу коробку.

 

Джорджа мало цікавило, що це була чужа річ. Він взагалі себе почувався “як дома” будь-де, і мало звертав уваги на суспільні умовності. Правда і сам не жалкував нічого

для близьких. Коли Джордж розглядав і зважував обрану коробку, Ендрю переможно дивився на свого друга.

— Треба придумати гарні побажання, в тебе є ідеї? - запитав Джордж

— Та чого ти хвилюєшся? Коли ми йшли до Джині в лікарню, ти так не переймався, а тут прям місця собі не знаходиш. Невже це через її меншу сестру?

— Е! Ти що! Через цю голопуцьку?!

— Їй 18 років!

— 18? А чого вона така велика, ми ж її недавно бачили, як з дівчатами ходила, на знайомство зі штучним розумом?

— Ага, зовсім недавно, майже 5 років тому, - іронічно погодився Ендрю

— Ендрю, - Джордж зробив драматичну паузу і з великою біллю в голосі продовжив,- ми

старі! Скоро цвинтар.

— Та досить, чого ти так переживаєш?

— Через місіс Скарлет Хадсон. Ти забув, що було, коли ми зламали її яблуню?

 

Ендрю трохи сіпнувся, але встав і пішов за речами. Вони сьогодні запрошені на обід, до Хадсонів. Звичайно, у них у гостинах хлопці були, але це давно у дитинстві, тому зараз відчували певний дискомфорт. Тоді все було по-іншому, їх просто звали на чай,

коли ті бешкетували у садку. А зараз, через роки, коли хлопці виросли, і це званий обід, потрібно триматися по дорослому, то постійні крутяться думки: “А як правильно? А чи це по-дорослому? А так заведено?”. От і зараз зовсім не було впевненості в тому, що

не виставлять себе посміховиськом перед Хадсонами. Приїхала тролейбусна капсула, до зустрічі залишились лічені хвилини. Ендрю з Джорджом сіли у неї і вирушили в дорогу.

 ********************

 

— А це підійде?

— Тебе мама попросила одягнутися нормально - втомлено відповіла Джинні

— Ну я що винна, що у нас різні поняття про “нормальне”, — кривляючись відповіла Дженні.

— А я тобі щось забороняю? Одягайся як знаєш, ти вже доросла.

— Доросла? Чому ж я не можу вдягатися, як хочу, а маю  підлаштовуватись? Це взагалі твоя вина! Тебе потрібно було спасати, і ці гостини через тебе! А я повинна зараз одягнути, щось строге і незручне!

— Доросла людина та, яка вміє себе обмежувати.

— І хто сказав таку глупоту?

— Я,- серйозно відповіла Джинні.

— А чому ти спокійна? Це ти тепер винна Ендрю по гроб!

 

Джинні нічого не відповіла, вона не хотіла говорити на цю тему, бо та близько підходила до межі іншої теми, теж пов'язаної з гробом. Дженні не помітила цього, але і не продовжувала. Дженні мала надзвичайну можливість, відчувати лінії, за які не варто було переходити. Хоча вона любила гостро пожартувати, але ніколи нікого не ображала. От і зараз вона просто пішла і вдягда чорну сукню яка їй дуже личила, знов підійшовши до межі. Бо за кілька хвилин їх позвала мати, бо гості мали ось-ось прийти.

Сама Джинні була в діловому костюмі, вона його купила спеціально на першу роботу, і відчувала себе в ньому дуже впевнено. Це була спідниця і піджак насичено синього кольору, та біла блузка. Джинні взагалі приділяла багато увагу підбору одягу, просто відповідне вбрання ніби окрилювало її і давало сміливості.

 

Скарлет Хадсон дивилась схвальним поглядом, на дочок, що спускалися сходами. Вона теж одягла діловий чорний костюм, в широку стрічку. Комп'ютер почав зворотний відлік, залишилося одна хвилина до прибуття капсули з гостями, як і завжди точно на

домовлений час, першу пополудні. Вони втрьох вийшли у двір, капсула дійсно вже під'їжджала і її було видно. Дженні вже не крутилась, а удала вигляд серйозної леді. Капсула зупиналась, широко відкрилась, хлопці вийшли у сонячний день. Побачивши, як їх зустрічають, ті стали мовби стовпи, що приросли до тротуару. Джинні відразу відчула сильний дискомфорт їй все ніби муляло.

 

 ********************

 

— Невже ми такі лохи? — прийшло повідомлення від Джорджа,

Ендрю був змушений погодитись зі своїм другом. Але при цьому вирішив просто далі посміхатись. Місіс Скарлет заговорила перша, вміння тримати себе в руках, відточене десятиліттями, допомогло:

 

— Ми раді, що ви завітали до нас. Ендрю ми дуже вдячні тобі, і хочем щоб ти це запам'ятав. Прошу додому.

 

Хлопці дивились на цих, строго вдягнених жінок і те, як граціозно вони заходили до будинку, і відчуття нікчемності тільки збільшувалось. Джордж хлопнув друга по плечу, і сказав:

 

— Якщо зробити вигляд, що все як треба, можливо вони не помітять

— Ага, ніби у нас вибір залишається!

Ендрю казав ці слова для себе, бо Джордж, вже взявши коробку з подарунком, пішов у будинок. Ендрю теж взяв два пакунки, майже однакових по розміру. Там були набори  різних сертифікатів. Це було досить іронічно, бо йому не подобалось коли дарували їх,

тому що такі подарунки були занадто універсальними. Вони ніби знеособлювали саму увагу, яка приділялась, завдяки цьому кроку. Але Ендрю забув про те, що треба обрати подарунки, тому просто взяв сертифікати та поскладав їх в два пакунки, він збирався



SiBiMol

Відредаговано: 16.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись