Навіяне вітром

Розмір шрифту: - +

IV

Х

Так і догрався. Біла стеля в очах. За вікнами зелені тіні старих тополь от-от впадуть на асфальт і прудкими зміями вповзуть до кімнати. За нами глибінь піску пісочного годинника – єдиного очевидця того, що вже відболіло.

Скільки крупинок пересипалось відтоді, як я помер для вас – Сахарою не зміряти. Та все це позаду... Переді мною бурхливі хвилі Невідомого моря, де навіть корабликам часу неспокійно плавається. Зажерливо облизуючи піну днів та ночей, хвилі налітають на скелі спокою, намагаючись їх розхитати. Гострим розбійницьким лезом вихоплюють частинку мене, щоб ще комусь зробити боляче...

Моє сьогодення пахне йодом, бинтами і лікарняною палатою. У ліжку навпроти якийсь дивак, що намагався ампутувати пам’ять, відкривши собі вени... Його голий живіт присох до хребта, а груди важко дихають, колихаючи пластикові трубочки. Ця хвороба зветься коханням, і ще ніхто її не вилікував. Мій сусід-невдаха ще в дорозі повернення до свідомості і марить приємними спогадами. Прийшовши до тями, ще раз очманіє і проклинатиме тих, хто завернув його зі шляху до спокою. Згодом, оклигавши, він поїде на заробітки у Португалію, адже його хвороба невиліковна, а щоб припинити її прояви слід якомога частіше здійснювати фінансові ін’єкції. І так до років тридцяти п’яти, поки сам собі не скаже, що час зупинитися. Можливо тоді він пострижеться у монахи або заведе собі пса, з яким кожних вихідних вирушатиме до лісу на пошуки грибів. Можна припустити, що придбає дороге авто чи трьохкімнатну квартиру і стане Моцартом для сальєрських думок своєї молодшої багатодітної сестри. Є велика ймовірність того, що він просто загине на будові поблизу Лісабону, помре від лихоманки у лісах Малайзії, виконуючи свою місіонерську функцію, отруїться мухомором, який випадково вкине до кошика з їстівними грибами, а то й просто не прокинеться після душевної розмови з небожем за чаркою горілки. У всіх випадках його смерть трактуватимуть тим, що не одружився вчасно...

Я вдаю, що мене болить зовсім інше. Не знаю, наскільки переконливо мені це вдається...

Мрія повабила до себе і я погнався за нею, забуваючи про себе – шилом патоки вхопив. Хотів надію впіймати, а хвороба причепилась кістлявими пальцями...

Ти ніколи не побачиш мене згори, а я внизу не підводитиму очей. Як не дивляться на сонце мільйони земних мешканців. Тобі вдалося вразити мене в самісіньке серце, вибити з нього кохання і звільнити місце для ненависті. Не поспішай радіти, ще хтозна, як відіб’ється в майбутньому моя вишукана злість до себе...

Ти навчилася жити без мене, змінила декорації і згадуєш дедалі рідше. Мені тепер майже не гикається. У столиці твоє ім’я на вершині слави, куди там якійсь провінції до такої екзотики. Периферія й донині оговтатись не може від еротики – у районній лікарні ти під’єднувала дротики електрокардіограми, внаслідок чого шикувались черги молодих гевалів на процедуру. Старий лікар крізь розбите пенсне виводив на папері штубачим почерком: «вік інфарктників помолодшав». Далі в обласній клінічній лікарні, даючи застрики, познайомилась з режисером-гульвісою, котрий щойно розлучився з четвертою дружиною і лікував люес. Якщо малювати діаграми твоїх ходів – вийде крива з вершиною в центрі...

Так, визнаю, сьогодні ти замешкала там, де знання не мають жодного значення, та хочу звернутись до твого розуму. Не будемо ворушити світ тіней, з якого до нас вигулькнула зрада, але пам’ятаю тепло твого тіла. Тому з острахом заглянь у завтра, а над минулим завжди встигнемо посміятись. Однак ти живеш днем сьогоднішнім. Завжди на виду, оточена шанувальниками, на хвилях слави. Сьогодні Джульєтта, а завтра Кармен. Завжди у центрі уваги, під вогнями рампи змиваєш грим. Закордонні поїздки, найкращі ролі, вродливе личко... Вигуки «браво!», розкішні сукні, готельний номер, у постіль кава – це все мине. Палкі цілунки, зрізані квіти – не назавжди. Самотні ночі в пустій квартирі, спиртне, цигарка – і крик душі, як усе набридне, не за горами. Світ закрутився довкола тебе, маріонетко режисерських захцянок, але й він тобою закрутить.

У якійсь обсерваторії розглядатимуть траєкторії твоїх польотів, прогнозуючи можливі наслідки у бульварній пресі. А я мовчки зітхну й подякую долі за те, що не став астрономом і не вчив досконало твоєї біографії. Хтось знає про тебе виключно все, для мене ж досить, що вогняним хвостом у моє життя влетіла.

На лікарняному ліжку під білим простирадлом, мов у воді по шию, я пливу назустріч долі із швидкістю 72 удари на хвилину. Невідомого моря ще ніхто не минув...

 

ХІ

А ранок упаде на мене зґвалтованим привидом, що, відставши від решти, почвалає у місто. Далеко на сході зарожевиться сонце, знімаючи двері з вечірніх завісів. Кволі промінчики заглянуть у віконце. Хочуть зігрітись, а тут так холодно.

Ранок озветься гудком електрички, що прибула завчасно, порушивши розклад. Люди кричатимуть тим, хто позаду, прискорити рух, тобто рухатись швидше. Ті обізвуться, щоб їх не чекали... Чорні легені задихають глибше – не так уже й легко позбутися звички...

Ранок повіяв дурманами міста, що з рота впускало маленькі трамваї. Хтось вірив у них, мов в останню надію. Ті, що не влізли, залишились скраю; знали, що сядуть у найближчу неділю. З пекарні розносились запахи тіста.

Ранок пропав, заховавшись у черзі, що виплюнула з себе стареньку бабусю. Ті, що спереду, розправили плечі. Старенька кричала: «Я до вас доберуся!» Довкола лежали загублені речі. І день послизнувся на гострому лезі...

Снилися тіні. Віяло спокоєм. Втрачені надії минулих років знайшли мене знову. Марно. Минуле не повертається.

Прокинувся важко. У горлі засуха. У крані нема води – прорвало водогін. Хтось вчився по ній ходити. Удавав апостола. Усі ми грішні. Занурювався до колін. Стало смішно.



Марко Войт

Відредаговано: 26.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись