Назавжди

Розмір шрифту: - +

Розділ 23. Свобода

Розділ 23

           Прокинувшись зранку, я була приємно здивована своїм самопочуттям. Голова не боліла й мене не нудило. Відчуття похмілля було відсутнє і я задоволено посміхнулася.

          По звичці, я потягнулася за телефоном, який завжди клала на стіл поруч з ліжком. Але не намацала його. Всередині все обірвалось. Тривога барабанним дробом стукала в скронях. Я вскочила на ноги в пошуках смартфону. Намагаючись пригадати, де я його поділа, я сіла на ліжко і заплющила очі. Декілька секунд я згадувала, як вчора прийшла додому. Що тримала телефон в руці, коли лягла в ліжко. Точно!

          Я запхала руку під подушку і пальцями відчула, як доторкнулась до холодного пластику. Витягнувши телефон, я зітхнула з полегшенням.

          На екрані блимала лампочка сповіщень. Чотири пропущених виклики! Годинник білими цифрами показував десяту годину ранку.

          «Блін, я ж обіцяла вчора Юльці, що перетелефоную їй, коли повернуся додому» - скрушно подумала я. Вона точно злиться на мене.

          Три пропущених виклики були від Юлі, а один від Григорія Івановича. Телефон був режимі беззвучного, тому я й не почула, як вони дзвонили. Я вирішила, що мені варто краще поїхати до них додому, ніж розмовляти з кожним по телефону.

          В цій годині батьки були вже на роботі. Я вийшла з кімнати і в першу чергу пішла в душ. Каву я вирішила, що поп’ю в Юльки вдома.

          Свою машину я залишила вчора на парковці біля супермаркету, тож прийдеться їхати на таксі. Іти пішки сьогодні в мене не було бажання.

          На таксі не прийшлось довго чекати і вже через п’ять хвилин я прямувала до подруги. Я розрахувалась з водієм і вийшла з авто. Натиснувши кнопку на воротах, я дочекалась поки вони відкриються і зайшла на подвір’я Юлиного будинку.

          - Я тебе приб’ю! – Почувся я її гнівний голос, який долинав з вікна другого поверху.

          Підвівши голову догори, я побачила, як Юлька загрозливо махає мені кулаком. Вона була сердита.

          Не встигла я зайти всередину, як вона миттю спустилась сходами і важко дихаючи, підійшла до мене.

          - Я ледь з розуму не зійшла! – волала подруга. – Ти зараза! Змусила мене хвилюватись!

          - Юль, пробач мені. – Я підійшла й обняла подругу. – Мені дуже, дуже шкода.

          - Через тебе я всю ніч не спала. – Вже спокійніше промовила вона. – Не зрозуміла, Ді, ти що пила вчора?! – сердито запитала вона, принюхуючись до мене. – Я переживаю за неї, а вона бухає!

          - Заспокойся. – спокійно сказала я. – Так, випила трошки. З давньою знайомою. – з саркастичною посмішкою промовила я.

          - Кароче, ти мені загадками тут не розмовляй. – знервовано сказала Юлька. – Розказуй, що було вчора.

          - Зачекай трішки, я пізніше тобі розповім. – Від моїх слів вона зробила невдоволене лице і заклала руки на грудях. – В першу чергу мені потрібно поговорити з твоїм батьком.

          - Він в себе в кабінеті. – Вона все ще злилася на мене. – Я буду в своїй кімнаті. – сказала Юлька і попрямувала сходами нагору. Я пішла за нею.

          Я легенько постукала в двері і зачекала декілька секунд. Почулися кроки і на порозі з’явився Юлин тато.

          - Доброго дня, Григорій Іванович. – привіталася я, посміхаючись.

          - Привіт, Діанко! – Він люб’язно посміхнувся і широко причинив двері. – Проходь.

          Зайшовши всередину, я машинально озирнулась навкруги. Я тут була вперше.

          Майже посеред кімнати, навпроти вікна, стояв масивний письмовий стіл з темного дерева. Його стільниця була покрита смарагдовим сукном і заставлена великою кількістю паперів.

          Важки портьєри з грубої тканини темно-коричневого кольору ідеально поєднувались з дерев’яними меблями. Стіни були оздоблені шпалерами в вертикальну смужку бежевого та кофейного кольорів. Навпроти стола стояв темно-зелений диван «Честер» із кофейним столиком поруч. Такого ж самого типу офісне крісло стояло біля письмового столу.

          В шафах, які сягали самої стелі, знаходилось безліч книжок. Неподалік був розміщений великий дерев’яний глобус, біля якого стояв невеличкий столик на трьох ніжках.

          Я присіла на диван і подумки відмітила, що такий самий стоїть в нашій київський квартирі.

          - В тебе все гаразд? – поцікавився Григорій Іванович і присів поруч. – Ти змусила нас нервувати.



Уляся Смольська

Відредаговано: 13.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись