Ніч

Розмір шрифту: - +

Introductio

Порожня вулиця випаленої дощенту столиці, +34 і рожева сукня до п’ят. У повітрі запах розпеченого каменю і сухої пінії, що досі стирчить до самого сонця посеред величезної площі. І він назустріч – такий блідолиций, немов побачив мерця, що йде за ним назирці від самого дна. Таким я його ще не бачила -- вічний і близький, мов вичовгане сандаліями каміння, що веде просто до нутрощів пекла. "Ти звідки? - питаю і дивуюсь собі сама, бо знаю достоту, що він щойно піднявся тим камінням угору. -- Плавав у Тибрі й замерз?" -- сміюся гучно і дивлюсь йому в очі, повні пекучого льоду. Якби можна було перехилитись через крайчик повіки і плавно стрибнути в той лід з цієї нестерпної спеки серпня, я б навіть не вимагала золота за чистий вхід з передньої стійки. "А ти спробуй", -- простягає мені таку ж бліду, як і обличчя, руку і, не дочекавшись, поки візьму її, торкається пальцями моєї щоки. "Гаряча, достоту як з пекла", -- думаю я та не кажу на той жест нічого. Беру його руку, і він веде мене по своїх нещодавних слідах -- повз Капітолій і сад помаранчів, попід платанами вниз, за течією. Ми йдемо під сонцем, цим білим розпеченим полуденним невігласом так довго, що із безлюдних вулиць починають зникати будинки, каміння під ногами розсипається на пісок, а поодинокі пінії здаються гігантськими слонами із картини Далі, які от-от спалахнуть, наче жирафа у вогні того ж Сальвадора. Ідучи, він розстібає на собі сорочку, знімає сандалії, розплітає волосся, викидає рахунки за житло, зрікається перснів вірності, розстібає на мені сукню і стягує її через голову. Закінчивши, він показує на обрій, на місце і час, звідки він прийшов, на море вулканічної лави, такої густої, що вона рухається повільно і лячно, наче сама Земля здригається від кожного руху. Спершу ми наближаємось повільно, а тоді йдемо все швидше, врешті переходячи на біг, мов діти, що вперше бачать безкайній океан. Він зупиняється коло самого крайчику цієї киплячої субстанції й питає: "Готова? Назад навряд чи повернешся". Я ствердно киваю, підходжу до нього, до самого крайчику киплячої субстанції під його блідою шкірою, піднімаюсь навшпиньки до його обличчя і, тримаючись за розпечене мармурове плече, пірнаю просто на дно його Льодовикового океану, проклинаючи подумки цей спекотний серпневий собачий полудень.

"Може води? Ти як себе почуваєш? -- питає мене він, торкаючись гарячими пальцями моєї не менш гарячої щоки. -- Точно нормально, не зомлієш?" "Не зомлію, -- кажу самими очима, -- точно нормально, -- шепочу ледь чутно потрісканими губами. -- До речі, ти знаєш, у тебе вдома пахне арахісом".



redwinesadfilms

#347 в Різне

У тексті є: спека, сон, рим

Відредаговано: 19.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись