Ніч із нареченою дракона

Розмір шрифту: - +

2. Хижі булочки

Я втратив свідомість і бачив чи то сон, чи то марення. В ньому повторювалась одна й та сама сцена - сідаю на стілець і відлітаю геть, мов на ракеті. Сідаю знову і знову. Переді мною хтось сидить за столом, але я не бачу обличчя. Чую сміх, запах... чогось смачного. Якоїсь випічки. На думку спадає щось хрустке і гаряче. 

О так, я просто відчуваю це тепло, мені в обличчя дме тепле повітря з великої старовинної печі, у якій тліє вугілля і стоїть деко з рум'яними булочками. Ось пекар дістає партію і розрізає. 

Воу! Чому так засмерділо?!

Мені вже не подобався той сон. Булочки гарчали на мене і боляче щипали пальці. Я випустив їх з рук, але вони кинулись на ноги. Мої босі і поколені лісом ноги. Пекар зник, а злої випічки ставало все більше. З печі тягнуло жахливим смородом, і я нарешті прокинувся...

Стало ясно, звідки прийшли усі ці булочки: навколо дуба кружляли десятки голодних вовків, а деякі навіть підбігали до дерева й покусували мої ноги, поки не бачить вожак. Але сивий не дозволяв цього робити. Він грізно гарчав, а як не помагало - хапав вовка за шкірку й відкидав на сніг. 

На мить мені здалося, що цей "головний" - мій друг. Саме він був тією волосиною, що зазвичай розділяє людину і смерть. 

Але я помилився: вовчара лиш беріг мене для самиці. 

Ряди розступилися, і по живому коридору просто до мене прямувала вовчиця з п'ятьма цуценятами. Вона ступала повільно і вальяжно, лише зрідка рахуючи дітей. Малюки юрмилися під матір'ю і не на жарт боялися сторонніх поглядів. 

Схоже, це альфа-сім'я. А чоловік, що впав із неба, стане для них альфа-їжею. Невже це все не сон? Мене і справді з'їдять магічні вовки, що ловлять і прив'язують жертв ланцюгами?!

"Г-е-е-й! Стюардесо!!! Г-Е-Е-Й!!!"

Але ніхто мене не чув. Крім неосяжної зграї вовків. І верхівка цього бомонду якраз підійшла до мене впритул, щоб обнюхати. Вовченята розслабилися, передчуваючи бенкет - стали грайливо кусати мене за пальці. 

Навколо всі почали гавкати. Спершу гавкіт був рідкісним, але потім почастішав і зайняв кожну горлянку в зграї. Звірі вітали ватажка, який наблизився до мене й оголив свої довгі білі зуби. Паща широко розкрилася і м'яко взяла в кліщі моє горло. Мабуть, він чекав сигналу своєї "дружини". Такий собі престиж для головної королеви. Та мені від цього не було легше - я дивився в її самовдоволену морду і жалів себе: чому саме я, чому не хтось інший?

І тоді, коли на порятунок надій не лишалось, раптом пролунав крик. І не вовчий - з лісу дійшло відлуння, бойовий клич, схожий на той, який видають індіанці в старих фільмах. 

Смердюча морда затуляла вид, але я виразно чув, як на задньому плані щось відбувається. Цуценята відбігли від моїх п'ят, і альфа-самиця заскиглила, кваплячи вожака. Він відвів голову назад, щоб як слід устромити зуби в горло... 

Але уже за мить сам голосно пискнув та відлетів кудись у сторону.

Просто у мене під носом пролетіла дубина - довга важка булава, охоплена вогнем. Я не міг розгледіти свого рятівника, але точно бачив, що це людина. Високий лицар дзвенів кольчугою і відбивав стрибки вовків з усіх боків: зліва, справа, у мене з-під ніг і навіть десь із гілок розлогого дуба. Звіряча стіна йшла напролом і перетворювалась в хвилю, яка накривала мов дев'ятий вал у сильний шторм. Все було сірим і гарчало, в повітрі стояла курява зі снігу, шерсті та їдкого диму. Але воїн з вогняною дубиною не відступав - він бив ворога зі знанням справи і явно для мого порятунку. 

Єдине, про що я тоді мріяв - щоб богатир все ж упорався і вижив. Щоб він розігнав зграю, а ще краще - звільнив мене та дав теплий одяг. 

І одинак не позбавляв надій: він лупив вовків без жалю і страху, приймаючи хижих звірів за піньяти. Скуйовджені й гарчливі піньяти, що кусають за боки. Із кожним ударом спалахував новий вовк, і його родичі з жахом у очах дивилися, як бідолашний заривається у сніг. 

Ніхто не хотів собі такої долі. Але вожак стояв на камені і вив. Це була помста за приниження перед сім'єю, тож заради перемоги в хід пішли усі резерви: вовки скиглили, ікла вгризалися в бляшані накладки, а булава лякала все новими ударами. Черговий помах - і вовк чкурнув до лісу, підсмажений воїном. 

Слава богу, лицар був у гарній броні. 

Не знаю, скільки тривала битва. Але навіть я із часом звик, що на спині, шиї і руках мого захисника по двоє-троє вовків. Здавалося, вони ніколи не скінчаться. 

Та в якийсь момент це все ж сталося: на незнайомцеві повис останній звір. Та й то - лише тому, що не міг вийняти ікло з обладунку. 

- Все... - видихнув боєць і встромив рукоять дубини в замет. - Фух, хех, оф-ф-ф-ф-ф... Багато ж їх сьогодні. Бились до кінця, засранці. Фу-у-у-х…



Нина Тульчий

Відредаговано: 08.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись