Ніч із нареченою дракона

Розмір шрифту: - +

9. Легенда про Аскандара

Рената не витрачала часу на вмовляння - просто взяла і розчинилася в білому сяйві за цими воротами в невідомість. А я лише закліпав у повній розгубленості: куди вона поділася? Посеред галявини стояв таємничий портал, і з іншого боку дверей не було ані потайного люку, ані чарівного ящика, з якого потім вистрибують акробатки. 

Просто старі скрипливі двері, які, здавалося, служили пропуском у задзеркалля ще до нашої ери.

- Денисе! Скільки я можу тебе чекати?! - долинув роздратований крик з парадної сторони. 

- Іду-іду, вибач!

Обійнявши коване кільце всіма пальцями, я глибоко вдихнув і затримав подих. Хто його знає, навіщо я це зробив. Та життя мене до такого не готувало: просвіт за дверима розширювався і сліпив білизною, хоча я чітко знав, що ззаду звичайна трава. 

Що ще за фокус такий?

Нарешті з того боку увірвалася рука. Вона грубо схопила мене за рукав і затягла до себе, через що я спіткнувся об поріг і стрімголов полетів у це молоко.

- Чорт забирай, де це ми?! - вигукнув я, знову жуючи сніг. Тільки от звик до тепла, як знову холод. 

- Це Мунудд.

- Мунудд? І що за Мунудд такий? 

- Мунудд - це найвища гора в Івару. Вона священна. І ми на її вершині. 

Рената стояла до мене спиною, вдивляючись в серпанок з хмар і сніжного пороху. Її волосся було схоже на сонячне проміння, що відходить від світила назустріч замерзлому світові.

Сніг навколо неї став швидко танути, перетворюючись в калюжі і напуваючи сонливий лишайник. Вітер стих, а хмари чудесним чином зникли - Рената ніби керувала погодою і всюди несла тепло. 

Тала вода зібралася в струмочки, а струмочки - у швидкий потік. Вода піднялася невеликою хвилею і хлинула до прірви: наче з неба вниз летів водоспад. Він збивав зі сплячого Мунудда старі камені і залишки снігу, щоб принести все це до підніжжя і наповнити мальовничий ставок. 

- Це... це так красиво... - Я стояв біля краю і не міг відвести очей від водоспаду. Просто не вірилося, що все це було льодом і снігом. Ще мить тому. - Ти просто чарівниця.

- Ну, - посміхнулася Рената, - ти мені лестиш. Я всього лиш допомагаю світу заграти своїми справжніми фарбами. Розкритися в своєму справжньому вигляді... Мені шкода, коли хтось не помічає, наскільки гарне життя навколо. Наскільки красиві квіти біля ніг і небо над головою. Як гарно співають птахи на деревах. Як шепоче ранкове листя на дубах і дзюрчить вода в молодому струмку. Все це і є життя. Ці миті - вони... вони безцінні. І неважливо, чи є у тебе окремий замок для золота. Розумієш, про що я, Денис? 

- Так, - шепотів я заворожено. 

- Точно? 

- Що? Вибач, про що ти? - У моїй голові змішувалась реальність із вигадкою. Мені здавалося, що розмовляю не тільки з привабливою дівчиною, але і з самою горою, насиченим вологою повітрям і навіть мохом під моїми босими ногами. 

- Про те, що ти мене не слухаєш, Денисе.

- Це не правда! - обурився було я, але якось сфальшивив і опустив очі. 

Якийсь час ми мовчали. Я з подивом розглядав тутешні пейзажі: зелені пагорби, всіяні вівцями, безкраї поля, по яким ліниво повзли тіні від хмар. Зліва тягнулася низка сірих скель упереміш з іскристими озерами. А вдалині виднівся замок. Думаю, це про нього говорили Клим і Касян - там живе їх гонористий лорд. Якщо не сказати, що гівнистий.

- Зараз я розповім тобі історію нашого краю, - попередила моя супутниця.

У відповідь на це я повернувся і підійшов до неї ближче, щоб нічого не пропустити повз вуха. Геть не хотілося знов отримати прочухана. Хоча і повинен зізнатися, що чути своє ім'я з цих ніжних вуст мені дуже подобалося.

Втім... нічого не відбувалося, я слухав тільки м'який шум води.

Рената заплющила очі і здійняла до неба руки. Мабуть, щось уявила. Потім вона розмашисто плеснула в долоні, і ландшафти почали змінюватись.

Сині смужки річок зникли, все зелене ставало сірим. Івару з квітучої землі перетворювався на пустку з паруючими тріщинами, лавою і ордою голодних стерв'ятників. Вони кружляли в небі, вишукуючи хоча б мишу посеред каміння. 

- Наш край далеко не завжди був наповнений життям, - почала розповідати Рената. - Колись тут було порожньо і сухо. А замість запаху квітів стояла кіптява. 

Раптом зграя грифів розлетілася - від хмари відокремився великий шматок чорноти. Він рухався плавно і вальяжно, відштовхуючись широкими крилами. 

- Але потім, - продовжила дівчина, - з'явився Аскандар. Найсильніший з драконівського роду - чорних Ленарів. Його сила була такою великою, що він боявся її сам. І тому добровільно пішов у вигнання, щоб не стати причиною загибелі своїх побратимів. Ленари дуже сердилися на нього, але ніхто не ризикнув кинути виклик Аскандару. І він став відлюдником - звив гніздо на вершині Мунудда, вибравши Івару своїм домом не за багатство природи і велику кількість дичини. А за те, що тут він нікому не зможе заподіяти зла.

Величезний чорний дракон підлетів до нас і сів на гору. В його очах я побачив печаль і самотність. Незважаючи на значні розміри і довгі кігті, Аскандар не виглядав небезпечним. 

Його масивні лапи потоптались по камінню і згребли найкругліші. Потім він кілька разів обернувся навколо себе, лякаючи шипастим хвостом, і ліг на скелі. Немов це м'яке ліжко. 

Великі жовті очі з витягнутими зіницями втомлено кліпнули. І заплющились. Дракон знайшов те, що шукав - спокій та забуття. 

- Так минали місяці і роки. Аскандар став господарем нікому непотрібних земель, на яких росли тільки вулкани. І спостерігати це день у день було тяжко - Ленару не давали сну мрії про родючі грунти, що дарують силу ніжним паросткам пшениці. Він облітав Івару щоранку в пошуках найменших ознак життя. Але поліпшень не було. 



Нина Тульчий

Відредаговано: 08.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись