Нічний гість

Розмір шрифту: - +

Частина 05

         Корабель був уже на воді. Він стояв край причалу, готовий відплисти щомиті. Настав час прощатися з гостинними господарями рибальського селища.

         Фімбо погладив коня, що дивився на нього великими сумними очима, щось прошепотів йому на вухо й передав повіддя старості:

         - Хай конячка буде вам. Вона добра, розумна й трудяща. Що їй у морі робити? А вам стане в пригоді.

         Староста відказав:

         - Не хвилюйтеся. Ми її доглянемо. Дорогою назад заберете.

         - Дасть Бог, може, простелеться нам така дорога, - зітхнув Фімбо.

         Рідлер обнявся з Ларрі і Фімбо, потис руку Полдові й Снаперу і поцілував у щічку Ліну.

         - Прощавайте! Невідомо, чи побачимося ми ще колись, але знайте: я звик до вас і полюбив, як рідних. Пам'ятайте: на вашій дорозі будуть не лише вороги, а й друзі. Тільки не цінуйте їх за зовнішність, а за вчинки.

         Ліна обняла Рідлера і притулилася до його густої бороди.

         - Спасибі тобі за все, що ти для нас зробив, - сльози набігли їй на очі й от-от мали покотитися по щоках. - Ми ніколи не забудемо тебе, Рідлере!

         - Ну-у, люба моя, - лагідно прошепотів велетень. - Усе буде гаразд, я певен цього! Недарма ж бо мав із тобою мову сам Батько лісів...

         - Ти й про це знаєш? - здивувалася дівчина. Хотіла була ще щось сказати, але спинила сама себе: - Даруй, я на мить забула, що ти Оборонець, отже маєш знати все.

         - Усе знає тільки Всевишній, - осміхнувся Рідлер. - Але про твою розмову з Батьком лісів я довідався, коли сам учора бачився з ним...

         Попрощавшись із мешканцями селища, мандрівники зійшли на борт корабля.

Полдо став до штурвала. Снапер прибрав трап і підняв якір. Легенький вітерець понапинав вітрила, і судно рушило. Воно все даленіло, і постаті на березі все меншали, аж поки не злилися з береговою лінією.

         - Ходового вітру-у! – долинув від берега лункий голос Рідлера.

         Ліна помахала рукою і стала обличчям до океану. Величезна пелена лазурі простягалася перед очима до самого крайнеба. Розтинаючи її, корабель ніс людей назустріч їхній долі...

         Високо-високо під хмарами ширяв, розпросторивши чорні крила великий птах. Здалеку він скидався на могутнього орла. Але то тільки здалеку. Зблизька це було щось зовсім інше. Замість оперення - лускаті нарости, замість струнких ніг - перепончасті лапи рептилії. А коли розкривався гакуватий дзьоб, з нього висовувався довжелезний роздвоєний язик. Птах летів безшелесно, лише час від часу вихоплювалося огидне шипіння з його дзьоба.

         І тут з-поза найближчої хмари вилетів справжній орел. Забачивши чужинця серед своїх володінь, він сміливо шугнув на ворога. Та коли до цілі було вже геть близько, спалахнула фіолетова блискавиця. Вона обпалила орла, і він каменюкою гунув униз. А чужинець летів, як летів досі, навіть не глянувши в бік жертви. Він мав єдину мету: розшукати Ларрі й стежити за ним. Таким був наказ його владоможця - могутнього Гіркана.

 

*        *        *

 

         Йшов шостий день плавання. Форштевень усе розтинав хвилі, що котилися та й котилися назустріч кораблеві. Скільки оком глянути - безкраї простори океану. Нічого - ніде. Лише понад обрієм клубочаться сніжно-білі хмари, нагадуючи мури казкового замку, що виростає з води.

         Розгорнувши прозорі плавники, схожі на крила річкової бабки, над поверхнею океану майнула летюча риба. За нею з води вискочили ще дві рибини, далі ще й ще, і незабаром ціла зграя летючих риб супроводжувала судно, як почесна варта.

         Цікава такого видовища, Фріда уважно стежила за ним, зіп'явшись на задні лапи та вчепившись передніми в бортовий поручень. Глянувши на пантеру, що крутила од збудження хвостом, Снапер зареготав. Фріда ображено повела головою, відступила од борту й умостилась на палубі, всією своєю поставою показуючи, що її геть не обходять якісь там риби, хай навіть такі, що літають.

         Сонце сягло зеніту. На небі, навіть на його окрайці, що зливався з океаном, не стало ані хмаринки. Скрізь панувала сліпуча порожнеча, тільки десь у високості бовваніла невеличка чорна цяточка.

         - Дивно.., - промимрив сам до себе Полдо, поглянувши в небо. - Звідки б отут взятися орлові? Ніде ж бо ані острівця... Мабуть, здалося.

         Щоб упевнитись, Полдо знову глянув угору, але сонце засліпило його, й він нічого не побачив. Заплющив очі, знову розплющив - ніде нічого. Він усміхнувся й безжурно махнув рукою - чи не однаково, мовляв. Примостившись під щоглою в куцому затінку вітрил, Полдо задрімав.



Сказочник

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись